Рішення від 29 вересня 2026 р. у справі №600/5225/25-а — Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 р. м. Чернівці Справа № 600/5225/25-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною відмову та зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною відмову та зобов`язання вчинити дії.

Позивач просить суд:

- визнати протиправною відмову ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо виключення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з військового обліку;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від 15 жовтня 2025 року про виключення його з військового обліку та внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів (Оберіг) відомості щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про непридатність до військової служби, і за результатами її розгляду прийняти рішення з висновків суду.

В обґрунтування позову позивач вказав, що згідно з висновком МСЕК йому встановлено інвалідність ІІ групи. У зв`язку з цим позивач звернувся до відповідача із заявою про виключення його з військового обліку, в задоволенні якої було відмовлено з підстав відсутності свідоцтва про хворобу. Позивач не погоджується з указаною відмовою та вважає її протиправною.

Ухвалою суду прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановлено строки для подання заяв по суті справи.

Відповідач, не погоджуючись із позовом, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вказано про відсутність підстав для виключення позивача з військового обліку, оскільки наявність у нього статусу особи з інвалідністю не може слугувати підставою для виключення ОСОБА_1 з військового обліку. Додатково зазначено, що виключення з військового обліку можливе лише на підставі рішення військово-лікарської комісії за результатами проведення відповідної військово-лікарської експертизи, оформленого та затвердженого в установленому законом порядку. Просив суд відмовити у задоволенні позову.

Правом подання відповіді на відзив позивач не скористався.

Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з`ясувавши всі обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що згідно з довідкою МСЕК серії 12 ААА №093288 ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи (з дитинства) безтерміново. У зв`язку з цим позивачу надавалась відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 2 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» строком до 05 листопада 2025 року.

15 жовтня 2025 року позивач через свого представника звертався до відповідача із заявою про виключення ОСОБА_1 з військового обліку з підстав встановлення йому інвалідності.

За результатами вказаної заяви відповідач листом від 23 жовтня 2025 року №4/3330 повідомив представника позивача про те, що згідно з вимогами розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 14 червня 2025 року №76921/С та вказівки ІНФОРМАЦІЯ_3 від 16 червня 2025 року №6066 виключення з військового обліку громадян, які визнані непридатними до військової служби, здійснюється після отримання ними свідоцтва про хворобу з подальшим внесенням в облікові записи Державного реєстру інформації щодо виключення з військового обліку громадян, визнаних непридатними до військової служби. З урахуванням наведеного відповідач запропонував позивачу (його представнику) надати до ІНФОРМАЦІЯ_3 відповідні документи, за результатами вивчення яких буде прийнято відповідне рішення.

З огляду на встановлені обставини справи та предмет позову суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19 рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно із частиною третьою статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18 рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Пунктом 1 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Пунктом 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

За змістом частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до визначення, наведеного у пункті 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

У пункті 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України вказано, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних та юридичних осіб з органом державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), органом місцевого самоврядування, їх посадовою чи службовою особою, іншим суб`єктом при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій або наданні адміністративних послуг. Адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов`язковою умовою визнання протиправними рішень суб`єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушених його прав та інтересів цим рішенням суб`єкта владних повноважень. При цьому рішення суб`єкта владних повноважень, яке може бути оскаржено, у контексті положень Кодексу адміністративного судочинства України необхідно розуміти як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії. Під рішенням розуміється владне волевиявлення суб`єкта владних повноважень, викладене за встановленою формою, спрямоване на врегулювання тих чи інших суспільних відносин, що має обов`язковий характер та породжує певні правові наслідки.

Суд також зазначає, що до нормативно-правових актів відносяться прийняті уповноваженими органами акти, які встановлюють, змінюють норми права, носять загальний чи локальний характер, розраховані на невизначене коло осіб та застосовується неодноразово.

Ненормативним (індивідуальним) правовим актам притаманні такі ознаки: а) спрямовуються на врегулювання конкретних (одиничних) актів соціальної поведінки; б) поширюються лише на персонально визначених суб`єктів; в) містять індивідуальні приписи (веління, дозволи), розраховані на врегулювання лише окремої, конкретної життєвої ситуації, тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією; г) не передбачають повторного застосування одних і тих самих юридичних засобів; д) не мають зворотної дії в часі.

Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

Отже, акт застосування норм права (індивідуальний акт) - це індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду у постановах від 28 лютого 2023 року у справі №600/6465/21-а, від 08 лютого 2024 року у справі №160/14339/23.

Як вбачається з матеріалів справи, звернення позивача до суду з цим позовом обумовлене його незгодою з діями відповідача, які полягають у відмові виключити ОСОБА_1 з військового обліку у зв`язку з наявністю інвалідності ІІ групи. На думку позивача, така відмова відповідача оформлена листом ІНФОРМАЦІЯ_4 від 23 жовтня 2025 року №4/3330.

Між тим, дослідивши зміст указаного листа, суд звертає увагу на те, що такий за своєю суттю не є безпосередньо рішенням суб`єкта владних повноважень (у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України) про відмову у виключенні особи з військового обліку, адже вказаний лист носить лише інформаційний та роз`яснювальний характер. Так, у ньому міститься інформація про те, що виключення військовозобов`язаного з військового обліку відбувається на підставі свідоцтва про хворобу, при цьому відповідачем висловлено позивачу пропозицію стосовно того, що у разі надання ним документів, які підтверджують визнання його непридатним до військової служби у встановленому порядку, ІНФОРМАЦІЯ_3 розгляне такі документи та прийме відповідне рішення.

Враховуючи наведене, позивачем помилково кваліфіковано лист ІНФОРМАЦІЯ_4 від 23 жовтня 2025 року №4/3330 як рішення суб`єкта владних повноважень про відмову у виключенні ОСОБА_1 з військового обліку.

Відтак, вимоги цього позову про визнання протиправною відмову ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо виключення ОСОБА_1 з військового обліку є передчасними.

Крім цього, в контексті доводів позову суд зауважує, що перелік підстав виключення військовозобов`язаного з військового обліку визначений частиною шостою статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Так, згідно вказаної норми виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки підлягають громадяни України, які: 1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими; 2) припинили громадянство України; 3) визнані непридатними до військової служби; 4) досягли граничного віку перебування в запасі; 5) були кандидатами для прийняття на військову службу за контрактом відповідно до частини десятої статті 20 цього Закону, але не були прийняті на військову службу за контрактом; 6) звільнені з військової служби за контрактом відповідно до підпунктів «й» або «к» пункту 3 частини п`ятої статті 26 цього Закону.

Однак, звертаючись до відповідача із заявою від 15 жовтня 2025 року, позивач (його представник) не вказав у ній жодної з підстав, визначених частиною шостою статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», на підставі якої він підлягає виключенню з військового обліку. Натомість у такій містяться посилання на норми законодавства, якими не регулюється питання виключення військовозобов`язаних з військового обліку.

Також суд звертає увагу і на те, що до вказаної заяви не було додано жодних документів, які підтверджували би наявність підстав для виключення позивача з військового обліку у зв`язку з непридатністю до військової служби (зокрема, рішення (висновку, постанови) ВЛК про визнання ОСОБА_1 непридатним до військової служби, прийнятого у відповідності до вимог, передбачених Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженим наказом Міністра оборони України №402 від 14 серпня 2008 року, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17 листопада 2008 року за №1109/15800).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про безпідставність доводів позову щодо наявності у відповідача обов`язку виключити позивача з військового обліку та внесення відповідних даних до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Отже, заявлені позовні вимоги є передчасними та безпідставними, а тому правові підстави для задоволення цього позову відсутні.

Керуючись статтями 9, 72, 73, 74-76, 77, 90, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною відмову та зобов`язання вчинити дії відмовити повністю.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 30 вересня 2026 року.

Повне найменування учасників справи: позивач – ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ); відповідач – ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ).

Суддя О.П. Лелюк