Рішення від 28 вересня 2026 р. у справі №460/9641/26 — Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

29 вересня 2026 року м. Рівне№460/9641/26

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Борискіна С.А., розглянувши за правилами письмового провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

доГоловного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинення певних дій, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області в якому просить суд визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 15.04.2026 №172850038178, зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що постійно проживав на території зони гарантованого добровільного відселення та має право на призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991№796-XII . Проте, відповідач протиправно відмовив у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку у зв`язку з відсутністю необхідного періоду проживання на території зони гарантованого добровільного відселення станом на 1 січня 1993 року. Вважає відмову відповідача протиправною та просить суд позов задовольнити.

Ухвалою від 04.06.2026 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви .

Ухвалою суду від 10.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні). Встановлено відповідачу 15-денний строк, з дня вручення копії ухвали про відкриття провадження у справі, для подання відзиву разом з доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення.

17.06.2026 через підсистему "Електронний Суд" відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому не погодився з позовними вимогами та просив відмовити в задоволенні позову. Зазначає, що позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області із заявою про призначення пенсії відповідно до положень ст.55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"(далі - Закон № 796), однак початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період. Крім того, позивач станом не досяг пенсійного віку (56 років). Відтак, рішення є правомірним та законним, прийнятим в межах, у спосіб та у відповідності до чинного законодавства України, у зв`язку з чим вказує на відсутність підстав для задоволення вимог позивача.

Дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд виходить з наступного.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою потерпілою від Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим Рівненською обласною державною адміністрацією 30.10.1993р.

За змістом довідки старости села Зносичі Немовицької сільської ради Сарненського району Рівненської області від 22.01.2026 №63/03-14-26 ОСОБА_1 мав зареєстроване місце проживання у період з 01.01.1986 по 17.09.1988, з 25.07.1989 по 11.1989, з 16.12.1991 по 18.05.1998 в селі Зносичі Сарненського району Рівненської області. Село Зносичі Сарненського району Рівненської області відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 року N 106, віднесене до зони гарантованого добровільного відселення.

Позивач з метою реалізації права на пенсійне забезпечення зі зниженням пенсійного віку, 25 березня 2026 року звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до статті 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

За принципом екстериторіальності вказана заява та додані до неї документи розглядалися Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області 15.04.2026 прийнято рішення №172850038178, яким позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком відповідно статті 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" зі зниженням пенсійного віку, оскільки відсутній необхідний період проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993р.

Вважаючи таке рішення протиправним, ОСОБА_1 , звернувся до суду з цим позовом.

Як встановлено судом з позовної заяви, відзиву та оскаржуваного рішення, спір у даній справі фактично виник щодо наявності чи відсутності факту постійного проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 . Спору між сторонами щодо наявності у позивача необхідного страхового стажу немає, відповідач не заперечує обставин щодо того, що позивач має понад 36 років страхового стажу.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначає Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" N 796-XII від 28.02.91 (далі Закон N 796-XII).

Відповідно до абз. 4 п. 2 ч. 1 ст. 55 Закону N 796-XII особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" потерпілим від Чорнобильської катастрофи: особам, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років на 3 роки, та додатково 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років.

В примітці до п. 2 ч. 1 ст. 55 Закону N 796-XII зазначено, що початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Пенсійний вік за бажанням особи може бути знижено тільки за однією підставою, передбаченою цією статтею, якщо не обумовлено інше. При цьому відповідне зниження пенсійного віку, передбачене цією статтею, застосовується також до завершення періоду збільшення віку виходу на пенсію до 1 січня 2022 року (ч. 2 ст. 55 Закону N 796-XII).

Таким чином, особа, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та яка проживала або працювала на території зони гарантованого добровільного відселення з моменту аварії на ЧАЕС до 01.01.93 протягом не менше 3 років, має право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку. При цьому постійне проживання такої особи або постійна праця у зазначеній зоні з моменту аварії по 31.07.86 незалежно від часу проживання або роботи в цей період, дає особі право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку на 3 роки (початкова величина), а також додатково 1 рік за кожні 2 повні роки (з 26.04.86 по 01.01.93) проживання або роботи на такій території, але не більше 6 років. Тобто, максимальна величина зменшення пенсійного віку для особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи 3 категорії не може перевищувати 6 років.

Оцінюючи обґрунтованість тверджень позивача щодо наявності права на призначення пенсії за віком із зниженням пенсійного віку, суд враховує, що згідно з підпунктом 7 пункту 2.1 розділу II Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України N 22-1 від 25.11.2005 (далі Порядок N 22-1), документи, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку, зокрема, потерпілим від Чорнобильської катастрофи: для осіб, які постійно працювали (працюють) на територіях радіоактивного забруднення, додаються документи, видані підприємствами, установами, організаціями, органами місцевого самоврядування, що підтверджують період (и) постійної роботи в населених пунктах, віднесених до відповідних територій радіоактивного забруднення; для осіб, які постійно проживали (проживають) на територіях радіоактивного забруднення, додаються відомості про місце проживання, зазначені у пункті 2.22 цього розділу, та/або документи про проживання, видані органами місцевого самоврядування; для осіб, які евакуйовані із зони відчуження у 1986 році, додаються документи, видані Житомирською або Київською облдержадміністраціями; посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи - за наявності) (при призначенні пенсії згідно зі статтею 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи").

Статтею 65 Закону N 796-XII визначено, що потерпілим від Чорнобильської катастрофи видаються посвідчення, виготовлені за зразками, затвердженими Кабінетом Міністрів України (ч. 1). Видача посвідчень провадиться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням районних державних адміністрацій (ч. 4).

Судом встановлено, що у позивача наявне посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (категорія 3) серії НОМЕР_1 , видане Рівненською обласною державною адміністрацією 30.10.1993р., відповідно до якого пред`явник посвідчення має право на пільги і компенсації, встановлені Законом N 796-XII.

Доказів скасування або анулювання виданого позивачу посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи, до суду надано не було.

Суд зазначає, що наявність у позивача посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (категорія 3) дає їй право користування пільгами, встановленими Законом № 796-XII, в тому числі й на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку, однак не підтверджує факту постійного проживання або роботи у зоні гарантованого добровільного відселення станом не менше 3 роки з моменту аварії на ЧАЕС та станом на 1 січня 1993 року.

Таким чином, Законом № 796-XII та Порядком № 551 чітко визначено, що саме посвідчення Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або Потерпілий від Чорнобильської катастрофи є єдиним документом, що підтверджує статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користування пільгами, встановленими Законом № 796-XII, зокрема призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій.

Така позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 31.10.2019 у справі № 212/12245/13-а (N К/9901/1087/18), які є обов`язковими для врахування судами в силу вимог ч. 5 ст. 242 КАС України.

Відтак, надаючи особі посвідчення Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або Потерпілий від Чорнобильської катастрофи держава визнає за нею право на пільги, встановленні чинним законодавством для власників такого посвідчення.

Велика Палата Верховна Суду у постанові від 27.03.2019 у справі № 569/7589/17 зазначила, що: …право на пенсію відповідно до Закону №796-XII мають лише ті особи, які отримали посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і (або) потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Враховуючи досліджені у справі докази, суд дійшов висновку, що видача позивачу посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (категорія 3) підтверджує той факт, що позивач з моменту аварії на ЧАЕС та станом на 01.01.93 постійно проживав або постійно працював чи постійно навчався у зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3 років, що дає йому право користування пільгами, встановленими Законом N 796-XII, в тому числі і на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку.

Аналогічний правовий підхід застосовано Верховним Судом в постанові від 26.07.2023 у справі № 460/2589/20.

А факт проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення засвідчують довідки видані органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями).

При цьому згідно пункту 4.7 Порядку N 22-1 право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.

Суд встановив, що згідно з довідкою старости села Зносичі Немовицької сільської ради Сарненського району Рівненської області від 22.01.2026 №63/03-14-26 ОСОБА_1 мав зареєстроване місце проживання у період з 01.01.1986 по 17.09.1988, з 25.07.1989 по 11.1989, з 16.12.1991 по 18.05.1998 в селі Зносичі Сарненського району Рівненської області. Село Зносичі Сарненського району Рівненської області відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 року N 106, віднесене до зони гарантованого добровільного відселення.

Проте, не зараховано період проживання у зоні гарантованого відселення з 23.03.1993 по 18.05.1998 в с.Зносичі, оскільки в цей час працював на Львівській залізниці Колійна машинна станція №123.

При цьому, в матеріалах справи відсутні докази проживання позивача на території поза межами зони гарантованого добровільного відселення, а тому не зарахування відповідачем періоду з 23.03.1993 по 18.05.1998 в с.Зносичі, є лише їх припущеннями.

Як зазначено вище, основним документом, який підтверджує період проживання (роботи) особи на відповідній території радіоактивного забруднення, є довідка про період проживання (роботи) особи на відповідній території радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями).

Така довідка була подана позивачем.

Суд вважає, що відповідачем не доведено, що позивач у період з 23.03.1993 по 18.05.1998 не проживав в зоні гарантованого добровільного відселення (с.Зносичі) .

З огляду на викладене, суд вважає безпідставним висновок відповідача про відсутність правових підстав для зарахування періоду періоду проживання з 23.03.1993 по 18.05.1998 в с.Зносичі, яке відноситься до зони гарантованого добровільного відселення.

Підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку, що відповідач безпідставно не врахував період 23.03.1993 по 18.05.1998 як період проживання в зоні гарантованого добровільного відселення.

Надаючи правову оцінку вимозі позивач про скасування рішення ГУ ПФУ в Дніпропетровській області від 15.04.2026 №172850038178, суд уважає за необхідне зауважити на таке.

Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року та пункт 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року).

Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відтак, системний аналіз статті 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що частина 2 цієї правової норми гарантує кожному захист своїх прав, які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано частини 3, 5 та 6 статті 55 Конституції України.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

У розумінні Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити факт того, що у зв`язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Так, відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину щодо фактичного порушення суб`єктом владних повноважень відповідачем його прав, свобод чи інтересів має довести, саме, позивач належними і допустимими доказами.

Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Тобто, рішення суб`єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Аналогічний висновок сформовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі № П/800/526/17, від 19 квітня 2018 року у справі № П/800/570/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 802/2474/17-а та від 07 листопада 2019 року у справі №9901/227/19, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №826/13229/16.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.

25.03.2026 позивач звернувся із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону №796-XII. На дату звернення його вік становив 54 роки 11 місяців 21 день, а страховий стаж 36 років 04 місяці 21 день, що відповідачами не заперечується.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у 2026 році право на призначення пенсії за віком після досягнення 60 років мають особи за наявності страхового стажу не менше 33 роки

Водночас частиною другою статті 55 Закону №796-XII встановлено, що потерпілим від Чорнобильської катастрофи пенсії за віком призначаються із зменшенням страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком, на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.

Оскільки позивач має право на зниження пенсійного віку на шість років, необхідний для нього вік у 2026 році становить 54 роки (60-6), а страховий стаж - 27 років (33 - 6).

Наявний у ОСОБА_1 на дату звернення вік 54 роки 11 місяців 21 день та страховий стаж тривалістю 36 років 04 місяці 21 день перевищує необхідну для призначення такої пенсії тривалість.

Таким чином, на момент звернення до пенсійного органу 25.03.2026 позивач досяг віку, необхідного для призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку на шість років, мав необхідний страховий стаж, відповідний статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 3 та документально підтверджену необхідну тривалість проживання у зоні гарантованого добровільного відселення.

Поряд із цим, суд враховує, що при вирішенні питання про призначення пенсії пенсійний орган зобов`язаний надати належну оцінку всім поданим особою документам та встановити всі юридично значимі обставини, а не обмежуватися формальним визначенням окремого періоду проживання без урахування особливостей правового регулювання, установлених статтею 55 Закону №796-XII.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що саме рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 15.04.2026 №172850038178 підлягає визнанню протиправним, оскільки при його прийнятті не дотримано вимог, закріплених у пунктах 3, 5, 6, 8 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Надаючи правову оцінку вимозі позивача про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку, суд зауважує на таке.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Аналіз зазначених норм у їх взаємозв`язку зі статтями 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст рішення, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері.

Відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у пункті 75 рішення від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (абзац 2 частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Під час розгляду цієї справи Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області не довело правомірність оскаржуваного позивачем рішення.

Розглядаючи питання зобов`язання призначення пенсії, суд повинен перевірити усі умови, за яких відповідач зобов`язаний таку пенсію призначити.

Таким чином, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Підсумовуючи встановлені судом обставини та зроблені за результатами розгляду справи висновки, суд уважає, що наявні підстави для ухвалення рішення про зобов`язання призначити пенсію позивачу.

У справі, що розглядається, повноваження пенсійного органу щодо призначення пенсії передбачені Законом України №1058-ІV.

Умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, пенсійний орган повинен призначити пенсію. Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для призначення пенсії документами, призначити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 45 Закону України №1058-ІV пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім випадків, коли пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Як убачається з матеріалів справи, позивач 04 квітня 2026 року досягла пенсійного віку зі зниженням на 6 років, із заявою про призначення пенсії звернулася 25 березня 2026 року, а тому пенсія підлягає призначенню з 05 квітня 2026 року.

Такий спосіб захисту не є втручанням у дискреційні повноваження пенсійного органу, оскільки за встановлених у цій справі обставин усі передбачені законом умови для призначення позивачу відповідної пенсії підтверджені, а суб`єкт владних повноважень не наділений правом обирати між декількома правомірними варіантами поведінки у разі наявності в особи встановленого законом права на пенсійне забезпечення. Аналогічний підхід щодо можливості зобов`язання пенсійного органу призначити пенсію за умови встановлення судом усіх юридично значимих обставин відображений і в наданих суду матеріалах.

За правилами пункту 4.10. розділу IV Порядку №22-1 (у редакції згаданих вище змін), після призначення, перерахунку пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший вид електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем фактичного проживання особи, за місцезнаходженням установи виконання покарань, де відбуває покарання засуджений до позбавлення (обмеження) волі, для здійснення виплати пенсії.

З аналізу вказаних вище положень випливає, що після опрацювання електронної пенсійної справи та прийняття рішення за наслідками розгляду заяви про призначення (перерахунок) пенсії структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, тобто територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, передає електронну пенсійну справу органу, що призначає пенсію, тобто, територіальному органу Пенсійного фонду України, за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця перебування особи для здійснення виплати такої пенсії.

Тобто виплату пенсії проводить територіальний орган Пенсійного фонду України за місцем фактичного проживання (реєстрації)/перебування особи.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 липня 2024 року у справі №240/16372/23.

За правилами ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч.2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Обираючи належний спосіб захисту порушених прав позивача, суд з метою повного захисту таких прав, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 15.04.2026 №172850038178 щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити ОСОБА_1 пенсію зі зниженням пенсійного віку відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 05.04.2026.

Розподіл судових витрат здійснюється судом відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись статтями 241-246, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 15.04.2026 №172850038178 про відмову ОСОБА_1 призначенні пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку на підставі ст. 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 05.04.2026.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1331,20 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 29 вересня 2026 року

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_2 )

Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, буд. 26,м. Дніпро,Дніпропетровська обл.,49094, ЄДРПОУ/РНОКПП 21910427)

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області

Суддя С.А. Борискін