Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №346/3695/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 346/3695/25

провадження № 61-6792св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа - Управління соціальної політики Коломийської міської ради

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Томин Сергій Володимирович , на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 березня 2026 року у складі судді Махно Н. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 12 травня 2026 року у складі колегії суддів: Мальцевої Є. Є., Девляшевського В. А., Луганської В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління соціальної політики Коломийської міської ради, про заборону виїзду малолітньої дитини за межі України без згоди батька.

Позовну заяву обґрунтував тим, що у провадженні Коломийського міськрайонного суду перебуває цивільна справа за його позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_4 . Вказував, що після подачі позовної заяви відповідачка неодноразово зверталась до нього з вимогою передати їй оригінал свідоцтва про народження дочки та паспорт для виїзду за кордон. Вказував, що він усвідомлює той факт, що батьки відповідачки проживають за кордоном, а також те, що у період дії воєнного стану відповідачка зможе безперешкодно вивезти доньку за межі України на постійне місце проживання, маючи її документи. Такі дії відповідачки позбавлять його права на виховання та спілкування з дитиною. Він дбає про дочку, бере участь у її вихованні та утриманні, тому не надає згоди на її виїзд за кордон. Зазначав, що у січні 2025 року ОСОБА_2 , звернулась до Коломийського відділу РАЦС та виготовила дублікат свідоцтва про народження, вказує, що зазначене підтверджується актовим записом про народження, згенерованим у Дії, і на зазначеному акті вказано два номери свідоцтва: від 01 серпня 2019 року та від 16 січня 2025 року. Вказував, що дублікат свідоцтва потрібний був ОСОБА_2 для подачі документів на отримання паспорта для дитини для виїзду за кордон. У відповіді Коломийського відділу ДМС України від 08 липня 2025 року зазначено, що ОСОБА_4 документована Коломийським відділом ЗМУ ДМС паспортом громадянина України для виїзду за кордон в липні 2025 року. Виготовлення дублікату свідоцтва про народження ОСОБА_4 та нового закордонного паспорту свідчить про намір вивезти дитину закордон. Такі обставини про плани відповідачки йому підтвердила і сама дитина.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд заборонити виїзд малолітньої дитини - ОСОБА_4 за межі України без згоди батька.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги є необгрунтованими, безпідставними, жодним чином не підтверджені. При цьому відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 12 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Томина С. В., залишено без задоволення. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 березня 2026 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції виходив з того, що відсутні законні підстави для заборони виїзду малолітнього ОСОБА_4 за межі України без згоди батька, оскільки позивач не довів створення відповідачем реальної загрози неправомірного вивезення дитини.

Додатковою постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 травня 2026 року заяву ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Юркевич Х. М., про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 000 грн у відшкодування витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

20 травня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Томин С. В., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 березня 2026 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 12 травня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків викладених у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 листопада 2024 року у справі № 344/18991/23 та від 12 червня 2023 року у справі № 748/575/22 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, посилається на порушення судами норм процесуального права, зокрема, справу розглянуто та вирішено неповноважним складом суду, суд не дослідив зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

- суди не надали належної оцінки, що відповідачка не має постійного місця проживання в Україні, орендує житло, вказані обставини свідчать про наявність передумов та наміру відповідачки для виїзду із дитиною до своєї матері на постійне проживання в Італію, такий намір свідчить також і зміст розмов позивача з малолітньою донькою ОСОБА_5 , яка неодноразово повідомляла батькові про те, що відповідачка має намір вивезти її за кордон, а відповідачкою вживались заходи для прихованого переміщення дитини через державний кордон України;

- проігнорували висловлені суддею Махно Н. В. судження щодо суті спору та недостатності доказів для задоволення позову в ухвалі від 25 липня 2025 року про залишення позовної заяви без руху, тобто до початку розгляду зазначеної справи по суті, викликають сумнів у її неупередженості, вважає, що переконання судді Махно Н. В. у відсутності доказів для задоволення позовної заяви до початку розгляду її по суті вплинуло у тому числі на вирішення клопотання про відмову у задоволенні клопотання про допит малолітньої доньки позивача ОСОБА_4 ;

- суди безпідставно відмови у задоволенні клопотання про допит малолітньої ОСОБА_6 , що є порушенням норм процесуального права, яке призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення, тощо.

09 березня 2026 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 березня 2026 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 12 травня 2026 року, в якому просить оскаржувані рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 травня 2026 року касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Томин С. В., передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Томин С. В., у справі (з підстав, передбачених пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 346/3695/25 з Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 346/3695/25.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили та підтверджується матеріалами справи, що сторони у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 виданий закордонний паспорт (а. с. 9).

Згідно з інформацією відповіді Державної міграційної служби України Західного міжрегіонального управління державної міграційної служби Коломийський відділ від 08 липня 2025 року № 156 ОСОБА_6 документована паспортом громадянина України для виїзду закордон в липні 2025 року (а. с. 8).

Згідно з запитом на цифрові копії документів, сформованих в порталі «Дія», ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , видано 16 січня 2025 року свідоцтво про народження (а. с. 10-11).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 141 СК Українивстановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку.

Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Частиною третьою статті 313 ЦК Українивизначено, фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Порядок перетину кордону громадянами України визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724, з відповідними змінами).

Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою, зокрема, за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (пункт 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України).

На час запровадження на території України надзвичайного або воєнного стану діють положення абзацу тринадцятого пункту 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, відповідно до яких виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону.

Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їхнього основного піклування.

Способами захисту сімейних прав та інтересів статтею 18 СК України визначено, зокрема наступні: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов`язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором; 7) зміна правовідношення; 8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

При вирішенні спору суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Переміщення дитини за межі держави постійного місця її проживання без згоди того з батьків, який здійснює опіку над дитиною, визнається незаконним згідно з Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Філософія цієї Конвенції полягає в боротьбі проти збільшення міжнародних викрадень, заснованій на бажанні захистити дітей та тлумаченні їхніх справжніх інтересів. Відповідно, мета попередження та негайного повернення відповідає концепції «найкращих інтересів дитини».

За відсутності у національному законодавстві чітких положень, якими б було врегульовано порядок вирішення питання застосування судом превентивної тимчасової заборони на виїзд дитини за межі України та подальшого скасування такої заборони, Верховний Суд, виходячи із положень Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей й Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, статті 5 ЦПК України, вважає, що такі тимчасові заходи можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні.

Вказане узгоджується із висновком викладеним у постанові Верховного Суду

від 17 листопада 2021 року в справі № 755/17184/19.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Такого висновку дійшов Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відмовляючи в задоволенні позову, суди правильно виходили з того, що відсутні докази і позивачем не доведено створення реальної загрози неправомірного вивезення дитини за межі України без згоди батька.

Зокрема суди правильно виходили з того, що Кабінетом Міністрів України у 2022 році внесено зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України, зокрема доповнення їх пунктом 23 щодо порядку виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, було обумовлено введенням воєнного стану в Україні внаслідок агресії російської федерації, пов`язаними із цим ризиками та обмеженнями і необхідністю врахування в першу чергу найкращих інтересів дітей.

Такий порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, на час воєнного стану наразі є загальним для всіх дітей - громадян України. Підстав для виняткового врегулювання цього питання саме щодо малолітньої ОСОБА_4 позивачем у цій справі не доведено.

В ході розгляду справи ОСОБА_1 не спростував презумпцію добросовісності та розумності поведінки матері дитини ОСОБА_2 , що є його процесуальним обов`язком відповідно до приписів статей 12, 81 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги щодо обов`язковості допиту дитини у цій справі, враховуючи характер позовних вимог, є безпідставними та не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки норми закону не встановлюють безумовного обов`язку суду здійснювати допит дитини у кожній справі відповідно до статті до частини другої статті 171 Сімейного кодексу України. Обсяг та спосіб з`ясування думки дитини визначаються судом з урахуванням її віку, стану здоров`я, рівня розвитку та конкретних обставин справи.

Крім того, судами правильно враховано вік дитини, якій всього 6 років, існування конфлікту між батьками стосовно участі у її житті і вихованні, про що свідчить наявність іншого судового спору про місце проживання дитини, такі процесуальні дії можуть негативно вплинути на психоемоційний стан дитини, яка вже має необхідність емоційно балансувати між батьками, які проживають окремо, і тому суперечать найкращим інтересам дитини. Суди надали правову оцінку, що відсутність допиту дитини не свідчить про неповне з`ясування обставин справи чи порушення норм процесуального права, оскільки чинне законодавство не передбачає імперативного обов`язку суду безпосередньо допитувати дитину у справах цієї категорії.

Крім того, скаржником не наведено жодних конкретних обставин, які б свідчили про те, що саме відсутність допиту дитини в суді призвела до неправильного вирішення справи або позбавила суд можливості встановити об`єктивно обставини. Отже, зазначені доводи касаційної скарги є припущеннями та не спростовують законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції та апеляційної інстанції.

Натомість Верховний Суд як суд касаційної інстанції в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів попередніх інстанцій чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував, що суддя першої інстанції Махно Н. В. повинна була бути відведена від розгляду справи у зв`язку з постановленням ухвали від 25 липня 2025 року про повернення позовної заяви, відтак висловила судження щодо суті спору, а саме - щодо достатності доказів для ухвалення рішення по суті справи, Верховний Суд відхиляє, оскільки сам факт скасування ухвали суду про повернення позовної заяви не свідчить про упередженість судді чи неможливість її подальшої участі у розгляді справи. Висновки апеляційного суду стосувалися виключно процесуальної оцінки правильності застосування норм процесуального права при вирішенні питання про прийняття позовної заяви, а не встановлення особистої заінтересованості або необ`єктивності судді.

Відповідно до норм процесуального права, незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, їх скасування апеляційним судом чи інше тлумачення норм права не є самостійною підставою для відводу судді, що прямо випливає з положень цивільного процесуального законодавства та усталеної судової практики. Крім того, ОСОБА_1 був заявлений відвід судді в першій інстанції, який 12 листопада 2025 року був вирішений у відповідності до норм ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 листопада 2024 року у справі № 344/18991/23 та від 12 червня 2023 року у справі № 748/1575/22, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить.

Зокрема Верховний Суд у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 748/1575/22 вказав, що внесення Кабінетом Міністрів України у 2022 році змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України, зокрема доповнення їх пунктом 23 щодо порядку виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, було обумовлено введенням воєнного стану в Україні внаслідок агресії російської федерації, пов`язаними із цим ризиками та обмеженнями і необхідністю врахування в першу чергу найкращих інтересів дітей. Такий порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, на час воєнного стану наразі є загальним для всіх дітей - громадян України. Способами захисту сімейних прав та інтересів статтею 18 СК України визначено, зокрема наступні: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов`язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором; 7) зміна правовідношення; 8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Верховний Суд погодився з висновками попередніх інстанцій, що відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що відсутні законні підстави для заборони виїзду малолітньої дитини за межі України без згоди батька, оскільки позивач не довів створення відповідачем реальної загрози неправомірного вивезення дитини. Такого висновку дійшов Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2024 року у справі № 344/18991/23.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Доводи касаційної скарги щодо того, що суди не надали належну оцінку всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Тож, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів щодо відмови у задоволенні позову.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 409 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Томин Сергій Володимирович , залишити без задоволення.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 березня 2026 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 12 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник