Рішення від 29 вересня 2026 р. у справі №712/2426/23 — Соснівський районний суд м. Черкаси

Справа № 712/2426/23

Провадження № 2-а/712/34/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2026 року

Соснівський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого судді – Троян Т.Є.

при секретарі – Чумак Д.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Соснівського відділу у місті Черкаси Центрально-Південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, третя особа: Центрально-південне міжрегіональне управління Державної міграційної служби про скасування постанови у справі про накладення адміністративного стягнення та рішення про примусове повернення до країни походження,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправною та скасувати постанову серії ПН МЧК №001569 від 07 березня 2023 року про накладення на нього адміністративного стягнення за частиною першою статті 203 КУпАП у вигляді штрафу в розмірі 2040 грн; визнати протиправним та скасувати рішення №4 від 07 березня 2023 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 із встановленням строку для виїзду до 12 березня 2023 року; зобов`язати відповідача анулювати відповідний запис у паспортному документі позивача.

Позов мотивовано тим, що позивач є громадянином Російської Федерації, перебуває у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_2 з 16 жовтня 2019 року, а його батьки є громадянами України та народилися в Україні.

08 квітня 2021 року позивачу Управлінням Державної міграційної служби України у Черкаській області видано посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , строк дії якої визначено до 06 квітня 2022 року.

27 жовтня 2021 року позивач звернувся до Смілянського відділу УДМС у Черкаській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» у зв`язку з перебуванням у шлюбі з громадянкою України понад два роки.

Позивач зазначав, що після початку повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України він звертався до органів Державної міграційної служби з питання оформлення документів, однак отримував інформацію про неможливість обміну посвідки на тимчасове проживання громадянам Російської Федерації під час дії воєнного стану.

Зокрема, 01 липня 2022 року позивач звернувся до УДМС у Черкаській області із заявою щодо продовження строку дії посвідки на тимчасове проживання, на яку отримав відповідь від 12 липня 2022 року із рекомендацією звернутися щодо обміну посвідки після припинення чи скасування воєнного стану.

Крім того, за результатами його звернення до Офісу Президента України Державна міграційна служба України листом від 23 серпня 2022 року повідомила, що на законодавчому рівні питання продовження строку дії посвідок на тимчасове проживання громадян Російської Федерації, строк дії яких закінчився під час дії воєнного стану, на той час не було врегульовано.

07 березня 2023 року щодо позивача складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МЧК №001570 за частиною першою статті 203 КУпАП, а начальником Соснівського відділу у м. Черкаси УДМС у Черкаській області цього ж дня винесено постанову серії ПН МЧК №001569, якою на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 2040 грн.

Також, 07 березня 2023 року головним спеціалістом відповідного сектору Соснівського відділу у м. Черкаси УДМС у Черкаській області прийнято рішення №4 про примусове повернення позивача до країни походження або третьої країни із встановленням строку для виїзду до 12 березня 2023 року.

Не погоджуючись із зазначеними рішеннями, позивач звернувся до суду та просив: визнати протиправною та скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення серії ПН МЧК № 001569 винесену 07.03.2023, начальником Соснівського відділу у м. Черкаси Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області, Черниш В.П., якою відповідно до частини першої статті 203 КУпАП накладено на ОСОБА_1 адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 2 040 грн; визнати протиправним та скасувати рішення головного спеціаліста сектору організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення Соснівського відділу у м. Черкаси Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області Василевича А.М., затверджене начальником Соснівського відділу у м. Черкаси Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області, Черниш В.П. № 4 від 07.03.2023 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до 12 березня 2023 року; зобов`язати Соснівський відділ у м. Черкаси Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області анулювати запис начальника Соснівського відділу у м. Черкаси Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області, Черниш В.П. від 07.03.2023 року в паспорті громадянина Росії ОСОБА_1 , про прийняте рішення про примусове повернення від 07.03.2023 із встановленим строком для виїзду 5 доби.

Ухвалою суду від 23 березня 2023 року провадження у справі відкрито та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

У подальшому провадження у справі зупинялося та поновлювалося з підстав, зазначених у відповідних ухвалах суду.

Ухвалою від 02 квітня 2025 року здійснено процесуальне правонаступництво відповідача та третьої особи.

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 липня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 19 серпня 2026 рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 липня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд, звернув увагу на необхідність встановлення та оцінки, зокрема, обставин звернення позивача до органів Державної міграційної служби щодо продовження чи обміну посвідки на тимчасове проживання, правового режиму перебування громадян Російської Федерації в Україні у період дії воєнного стану, правильності застосування постанов Кабінету Міністрів України №165 від 28 лютого 2022 року та №1232 від 01 листопада 2022 року, а також наявності правових підстав для прийняття рішення про примусове повернення відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Ухвалою суду від 04 вересня 2026 року справу прийнято до провадження та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Під час нового розгляду справи представником позивача Толмачовою А.О. подано додаткові письмові пояснення, у яких зазначено, що, на думку позивача, передбачений пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України № 1232 тридцятиденний строк для звернення за обміном посвідки на тимчасове проживання на нього не поширювався. Представник послалася на висновки Верховного Суду у цій справі про те, що на час набрання чинності постановою № 1232 заява позивача від 27.10.2021 про надання дозволу на імміграцію на підставі перебування у шлюбі з громадянкою України понад два роки залишалася на розгляді органу ДМС, у зв`язку з чим його правове становище підлягало оцінці з урахуванням абзацу другого пункту 2 зазначеної Постанови.

Позивач також посилався на те, що після внесення постановою Кабінету Міністрів України № 107 змін до постанови № 1232 нового строку для звернення відповідної категорії осіб встановлено не було, а тому незвернення за обміном посвідки у визначений відповідачем період саме по собі не могло свідчити про умисне ухилення від виконання вимог міграційного законодавства.

На обґрунтування добросовісності своєї поведінки позивач зазначив, що вживав заходів для врегулювання міграційного статусу, зокрема звертався до органів ДМС усно та письмово, а у відповідях від 12.07.2022 та 23.08.2022 отримував роз`яснення щодо особливостей надання відповідних адміністративних послуг громадянам Російської Федерації в умовах воєнного стану. Також зазначив, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію від 05.01.2023 фактично отримав 27.02.2023, після чого повторно вживав заходів щодо врегулювання свого статусу.

Представник позивача вказувала, що рішення про примусове повернення від 07.03.2023 не містить індивідуальної оцінки наведених обставин, а також обґрунтування необхідності та пропорційності застосування саме такого заходу. Крім того, звертала увагу, що під час судового розгляду відповідач посилався на порушення пункту 67 Порядку № 322 та пункту 3 постанови № 1232, хоча такі правові підстави безпосередньо в оскаржуваному рішенні не наведені.

Окремо позивач послався на тривалі сімейні, соціальні та економічні зв`язки з Україною, перебування з 2019 року у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України та непропорційність втручання у його приватне і сімейне життя. На підтвердження цих обставин представником подано письмові пояснення дружини позивача ОСОБА_2 , акт ОСББ від 17.09.2026 про місце проживання, документи щодо здійснення грошових переказів дружині, а також документи щодо трудової та господарської діяльності позивача у ТОВ «Укрстор-Інвест».

Крім того, представник позивача посилалася на існування ризиків для позивача у разі його повернення до Російської Федерації у контексті статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та принципу невислання (non-refoulement). На підтвердження цих доводів просила долучити матеріали міжнародних правозахисних організацій, лист ДМС України від 19.01.2026, документи щодо провадження у Європейському суді з прав людини та інші матеріали, частина яких виникла після ухвалення оскаржуваного рішення.

З наведених підстав представник позивача просила визнати протиправним та скасувати рішення від 07.03.2023 № 4 про примусове повернення позивача та зобов`язати відповідача анулювати відповідний запис у паспортному документі.

Представник позивача Толмачова А.О. в судовому засіданні підтримала позовні вимоги з урахуванням додаткових пояснень та просили їх задоволити.

Представник відповідача Василевич А.М. в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив відмовити в задоволенні позову. Зокрема зазначив, що наведені позивачем обставини щодо наявності тривалих і сталих сімейних зв`язків із громадянкою України не підтверджують реальності таких відносин та не можуть бути визначальними при оцінці правомірності оскаржуваного рішення.

Звертав увагу на наявність, на думку відповідача, обставин, які можуть свідчити про формальний характер шлюбу позивача з ОСОБА_2 . Зокрема, надані позивачем грошові перекази на користь дружини здійснювалися у періоди, які хронологічно передували необхідності оформлення або продовження документів, що надавали позивачу право на проживання в Україні, а тому відповідач ставить під сумнів твердження про те, що такі перекази здійснювалися саме в межах звичайних сімейних відносин та з метою матеріального утримання дружини. Крім того, представник відповідача посилався на наявну в органу міграційної служби інформацію про те, що фактичне місце проживання позивача не відповідає задекларованому ним місцю проживання разом із дружиною у м. Сміла. За твердженням відповідача, позивач фактично проживає у м. Черкаси за іншою адресою, у зв`язку з чим відповідач поставив під сумнів доводи про постійне спільне проживання подружжя та ведення ними спільного побуту. Представник відповідача також критично оцінював наданий позивачем акт ОСББ на підтвердження його проживання разом із дружиною, зазначаючи про наявність сумнівів щодо повноважень особи, яка зазначена в ньому як голова ОСББ, на дату складання цього документа. За сукупністю наведених обставин відповідач вважав, що посилання позивача на шлюб із громадянкою України, спільне проживання та сталі сімейні зв`язки не можуть без додаткової перевірки розцінюватися як підтвердження фактичного сімейного життя та, відповідно, як самостійна підстава для висновку про непропорційність рішення про примусове повернення. Водночас, вказував, що станом на 07.03.2023 позивач не мав чинного документа, який надавав йому право на проживання в Україні, а наявність зареєстрованого шлюбу з громадянкою України сама по собі такого права не створювала. На думку відповідача, позивач як не мав законних підстав для перебування в Україні на момент прийняття оскаржуваного рішення, так і не набув їх у подальшому, а тому підстави для визнання рішення №4 про примусове повернення протиправним та його скасування відсутні.

Представник третьої особи Панасенко Г.Ю. в судовому засідання проти задоволення позовних вимог заперечувала з підстав, аналогічних доводам представника відповідача.

Заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступні і факти та відповідні їм правовідносини, які регулюються нормами адміністративного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване рішення.

За приписами частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Відповідно до частини першої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, що підтверджується паспортом громадянина Російської Федерації серії НОМЕР_2 .

16 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_2 укладено шлюб, що підтверджується копією свідоцтва НОМЕР_3 .

08 квітня 2021 року позивачу видано посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , строк дії якої визначено до 06 квітня 2022 року.

27 жовтня 2021 року, тобто до закінчення строку дії посвідки, позивач звернувся до Смілянського відділу УДМС у Черкаській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», оскільки перебував у шлюбі з громадянкою України понад два роки.

Таким чином, позивач до закінчення строку дії посвідки вчинив дії, спрямовані на отримання іншого правового статусу для подальшого проживання в Україні.

Водночас, рішення про надання дозволу на імміграцію за результатами розгляду заяви позивача прийнято не було.

05 січня 2023 року Смілянським відділом УДМС у Черкаській області прийнято рішення №71264300017709 про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на імміграцію на підставі пункту 5 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» у зв`язку з наявністю рішення про заборону в`їзду в Україну.

При цьому рішенням ГУДМС у Харківській області від 18 березня 2021 року ОСОБА_1 було заборонено в`їзд в Україну строком до 18 березня 2024 року.

Разом з тим, постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 01 травня 2025 року у справі №712/3913/23 рішення ГУДМС у Харківській області від 18 березня 2021 року про заборону в`їзду в Україну визнано протиправним та скасовано.

Вказана обставина підлягає врахуванню судом у контексті причин відмови у наданні позивачу дозволу на імміграцію, однак сама по собі не вирішує питання правомірності оскаржуваного у цій справі рішення від 07 березня 2023 року, оскільки його правомірність має оцінюватися з урахуванням обставин та правового регулювання, що існували на час його прийняття.

Визначаючи межі нового розгляду справи, суд враховує, що ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2025 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в частині позовної вимоги про визнання протиправною та скасування постанови серії ПН МЧК №001569 від 07 березня 2023 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 КУпАП.

Постановою Верховного Суду від 19 серпня 2026 року рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 липня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року скасовано виключно в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення №4 від 07 березня 2023 року про примусове повернення позивача до країни походження або третьої країни та зобов`язання анулювати відповідний запис у його паспортному документі, і лише в цій частині справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, правомірність постанови серії ПН МЧК №001569 від 07 березня 2023 року не входить до предмета нового судового розгляду та повторній правовій оцінці судом не підлягає.

Водночас, наявність постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 КУпАП не зумовлює автоматичного висновку про правомірність прийнятого того ж дня рішення про його примусове повернення. Притягнення іноземця до адміністративної відповідальності та застосування до нього примусового повернення є різними за своєю правовою природою заходами, а правомірність останнього підлягає самостійній перевірці відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та критеріїв, визначених частиною другою статті 2 КАС України.

При цьому за результатами нового розгляду суд дійшов висновку, що встановлення конкретної дати можливого усного звернення позивача у період після введення воєнного стану не має самостійного юридичного значення для вирішення цього спору та не здатне змінити правову оцінку спірних правовідносин, оскільки ще до запровадження воєнного стану позивач не залишався пасивним щодо врегулювання свого подальшого перебування в Україні, а ініціював передбачену законом процедуру отримання дозволу на імміграцію.

Крім того, після початку дії воєнного стану позивач продовжував вчиняти дії, спрямовані на врегулювання свого правового статусу.

Так, 01 липня 2022 року він звернувся до УДМС у Черкаській області із заявою щодо продовження строку дії посвідки. У відповіді від 12 липня 2022 року йому було рекомендовано звернутися щодо обміну посвідки після припинення чи скасування воєнного стану.

11 липня 2022 року та 01 серпня 2022 року позивач звертався з відповідними питаннями до Офісу Президента України, після чого його звернення були направлені до Державної міграційної служби України.

Листом Державної міграційної служби України від 23 серпня 2022 року позивача повідомлено, що на законодавчому рівні питання продовження строку дії посвідок на тимчасове проживання громадян Російської Федерації, строк дії яких закінчився під час дії воєнного стану, на той час не було врегульовано.

Отже, твердження про те, що позивач не вчиняв дій, спрямованих на врегулювання свого статусу в Україні, матеріалами справи не підтверджується.

Разом з тим зазначені обставини необхідно оцінювати з урахуванням особливого правового регулювання, запровадженого у зв`язку з воєнним станом.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №165 «Деякі питання реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб» було передбачено зупинення перебігу строків надання адміністративних послуг та видачі дозвільних документів на період дії воєнного стану.

У подальшому постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2022 року №1202 було врегульовано питання дії посвідок на тимчасове проживання, строк яких закінчився після 24 лютого 2022 року, при цьому для громадян Російської Федерації передбачено спеціальне правове регулювання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01 листопада 2022 року №1232 встановлено особливості надання адміністративних послуг громадянам Російської Федерації.

Повертаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд звернув увагу на те, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки положенням постанови №1232 та не встановили, до якої саме категорії осіб належав позивач на момент набрання нею чинності.

Як установлено Верховним Судом у постанові від 19 серпня 2026 року, станом на набрання чинності постановою №1232 заява позивача про надання дозволу на імміграцію, подана 27 жовтня 2021 року на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», перебувала на розгляді та була вирішена лише 05 січня 2023 року.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» особа, яка перебуває у шлюбі з громадянином України понад два роки, належить до осіб, яким дозвіл на імміграцію може бути надано поза квотою імміграції.

Верховний Суд звернув увагу, що категорія осіб, на яких поширювалася передбачена постановою №1232 вимога щодо звернення протягом 30 днів із заявою про обмін посвідки, не була тотожною категорії осіб, які мали правові підстави для імміграції відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію».

Таким чином, висновок про те, що позивач безумовно був зобов`язаний звернутися саме у період з 08 листопада 2022 року по 08 грудня 2022 року із заявою про обмін посвідки на тимчасове проживання, не може бути зроблений без урахування його правового становища на час набрання чинності постановою №1232 та застосування до нього конкретних положень цієї постанови.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2023 року №107, яка набрала чинності 09 лютого 2023 року, до відповідного положення постанови №1232 внесено зміни, якими слова «частин п`ятнадцятої, шістнадцятої статті 4» замінено словами «частин чотирнадцятої, п`ятнадцятої статті 4» Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Таким чином, лише з 09 лютого 2023 року до відповідної категорії було включено також осіб, які мали підстави для отримання посвідки на тимчасове проживання, передбачені частиною чотирнадцятою статті 4 Закону №3773-VI.

При цьому постановою №107 нового тридцятиденного строку для звернення із заявою про обмін посвідки особами, які були включені до зазначеної категорії внаслідок внесення відповідних змін, установлено не було.

Отже, сам факт внесення 09 лютого 2023 року відповідної зміни до постанови №1232 не може бути покладений в основу висновку про порушення позивачем установленого пунктом 3 постанови №1232 строку.

Та обставина, що 05 січня 2023 року позивачу було відмовлено у наданні дозволу на імміграцію, не змінює його правового становища, яке існувало у період з 08 листопада по 08 грудня 2022 року. На час набрання чинності постановою №1232 та протягом передбаченого нею тридцятиденного строку заява позивача про надання дозволу на імміграцію ще перебувала на розгляді компетентного органу та рішення за нею прийнято не було. Відтак подальша відмова у наданні дозволу на імміграцію не може ретроспективно покладати на позивача обов`язок, який, за твердженням відповідача, мав бути виконаний ним до прийняття такого рішення.

Оцінюючи правомірність рішення №4 від 07 березня 2023 року про примусове повернення позивача, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» примусове повернення іноземця або особи без громадянства здійснюється у разі, якщо вони порушили законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або якщо їх дії суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України, за рішенням уповноважених законом органів.

Частинами п`ятою та сьомою статті 26 зазначеного Закону передбачено обов`язок іноземця самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення, та визначено інші правові наслідки прийняття такого рішення.

Отже, примусове повернення є самостійним заходом владного реагування, правомірність застосування якого не вичерпується встановленням самого факту порушення іноземцем правил перебування на території України.

Як наголосив Верховний Суд у Постанові від 19 серпня 2026 року у цій справі, рішення про примусове повернення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення у конкретному випадку, а дискреційні повноваження органу ДМС щодо обрання відповідного заходу повинні реалізовуватися шляхом прийняття збалансованого рішення, яке відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України. Саме по собі притягнення особи до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 КУпАП не може бути єдиною підставою для прийняття рішення про її примусове повернення.

Оскаржуване рішення №4 від 07 березня 2023 року мотивоване тим, що строк дії посвідки позивача на тимчасове проживання закінчився 06 квітня 2022 року, своєчасно із заявою про оформлення посвідки він не звернувся, рішенням від 05 січня 2023 року йому відмовлено у наданні дозволу на імміграцію, у зв`язку із чим він перебуває на території України незаконно та порушує пункт 2 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №150. У рішенні також зазначено про притягнення позивача цього ж дня до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 КУпАП та зроблено висновок про відсутність підстав для його подальшого перебування на території України.

Разом із тим рішення №4 не містить оцінки попередніх звернень позивача до органів ДМС, змісту наданих йому цими органами роз`яснень, факту перебування на розгляді його заяви про надання дозволу на імміграцію, особливостей нормативного регулювання, запровадженого постановою №1232, а також змін, внесених постановою №107.

Не наведено в ньому й конкретних обставин, які б свідчили про те, що позивач приховувався від органів державної влади, ухилявся від встановлення його місця проживання або вчиняв інші дії, спрямовані на свідоме уникнення виконання вимог міграційного законодавства.

Матеріали справи, навпаки, свідчать, що до закінчення строку дії посвідки позивач ініціював процедуру отримання дозволу на імміграцію, а після початку дії воєнного стану звертався до органів ДМС із питання врегулювання свого статусу та отримував від них відповідні роз`яснення.

За таких обставин установлений факт порушення позивачем правил перебування в Україні не усував обов`язку відповідача при прийнятті рішення про примусове повернення надати індивідуальну оцінку всім істотним обставинам та обґрунтувати необхідність застосування саме такого заходу.

Суд також враховує, що на час прийняття оскаржуваного рішення позивач перебував у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України ОСОБА_2 , а заява про надання йому дозволу на імміграцію подавалася саме на підставі перебування у такому шлюбі понад два роки.

Під час нового розгляду справи судом, на виконання висновків Верховного Суду, додатково досліджено надані позивачем докази на підтвердження обставин його сімейного життя та фактичного проживання, зокрема письмові пояснення ОСОБА_2 , акт про місце проживання від 17 вересня 2026 року, складений від імені ОСББ «Пролісок», а також інші долучені до матеріалів справи документи. Особи, зазначені у вказаному акті, у судове засідання не з`явилися та безпосередньо судом як свідки не допитувалися.

Представник відповідача заперечував достовірність зазначених доказів та обставин, на підтвердження яких вони подані, посилаючись, зокрема, на сумніви щодо повноважень особи, яка підписала акт як голова ОСББ «Пролісок», фактичного місця проживання позивача разом із дружиною та реального характеру їхніх сімейних відносин.

Оцінюючи зазначені докази у сукупності з іншими матеріалами справи, суд враховує наведені відповідачем заперечення. Водночас, установлення під час цього судового розгляду факту фактичного спільного проживання подружжя у певний період не є самостійним предметом доказування та не має визначального значення для вирішення цього спору. Юридично значущим є те, що на час подання та розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію шлюб ОСОБА_1 із громадянкою України ОСОБА_2 , зареєстрований 16 жовтня 2019 року, був чинним, не був розірваний або визнаний недійсним у встановленому законом порядку, а перебування у такому шлюбі понад два роки було правовою підставою поданої ним заяви відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію».

Наведені представником відповідача під час нового судового розгляду сумніви щодо фактичного характеру сімейних відносин подружжя, фактичного місця проживання позивача та мотивів здійснення ним грошових переказів самі по собі не змінюють зазначених юридично значущих обставин та не можуть ретроспективно доповнювати мотиви оскаржуваного рішення.

За наявності належних та об`єктивних даних такі обставини можуть бути предметом перевірки компетентним органом та враховуватися під час прийняття інших передбачених законом рішень щодо міграційного статусу позивача. Водночас вони не можуть постфактум використовуватися для обґрунтування рішення від 07 березня 2023 року №4, якщо на час його прийняття відповідні обставини органом ДМС не встановлювалися та в основу цього рішення не покладалися.

При цьому предметом цього адміністративного спору не є встановлення дійсності чи фіктивності шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також вирішення питання про наявність у позивача на цей час права на отримання дозволу на імміграцію чи іншої правової підстави для проживання в Україні.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що відповідачем при прийнятті рішення №4 від 07 березня 2023 року не забезпечено належного індивідуального дослідження обставин позивача та не обґрунтовано необхідність і пропорційність застосування до нього саме такого заходу, як примусове повернення.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, чи прийняті вони, зокрема, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно, розсудливо та пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване рішення.

Оскаржуване рішення зазначеним критеріям не відповідає, оскільки при його прийнятті відповідач фактично обмежився констатацією порушення позивачем правил перебування в Україні та наявності постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності, не здійснивши належної оцінки сукупності індивідуальних обставин, які мали значення для вирішення питання про застосування примусового повернення.

Верховний Суд у постанові від 19 серпня 2026 року у цій справі прямо зазначив, що без урахування таких обставин та без надання їм належної оцінки наявність постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 КУпАП не може бути єдиною підставою для прийняття рішення про його примусове повернення до країни походження або третьої країни.

За таких обставин рішення №4 від 07 березня 2023 року не відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, у зв`язку з чим підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Суд звертає увагу, що скасування оскаржуваного рішення про примусове повернення не є встановленням судом наявності у позивача законних підстав для подальшого перебування (проживання) на території України, не поновлює строк дії посвідки на тимчасове проживання, не є дозволом на імміграцію та не замінює відповідного рішення компетентного органу міграційної служби.

Предметом судового контролю у цій справі є виключно правомірність рішення №4 від 07 березня 2023 року з огляду на фактичні обставини та правове регулювання, які підлягали врахуванню при його прийнятті. Питання наявності у позивача станом на час розгляду справи законних підстав для перебування в Україні та можливості врегулювання його міграційного статусу підлягає вирішенню уповноваженим органом відповідно до чинного законодавства.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача анулювати внесений 07 березня 2023 року до паспортного документа позивача запис про прийняття рішення щодо примусового повернення із зазначенням строку виїзду до 12 березня 2023 року суд зазначає наступне.

Внесення відповідного запису до паспортного документа позивача не є самостійним владним рішенням, а становить юридичний наслідок прийняття органом міграційної служби рішення від 07 березня 2023 року №4 про примусове повернення позивача до країни походження або третьої країни та спрямоване на його реалізацію.

Отже, правова підстава для існування такого запису безпосередньо залежить від чинності рішення про примусове повернення, на виконання якого його було внесено.

Оскільки за результатами нового розгляду справи суд дійшов висновку про протиправність та необхідність скасування рішення від 07 березня 2023 року №4, збереження у паспортному документі позивача відмітки, яка засвідчує існування та необхідність виконання скасованого судом рішення, не має самостійної правової підстави.

Саме скасування рішення про примусове повернення усуває його юридичну дію, однак не забезпечує фактичного усунення внесеної на його підставі відмітки з паспортного документа позивача. Тому для повного та ефективного відновлення порушеного права необхідним є усунення також правових наслідків протиправного рішення.

За таких обставин, позовна вимога про зобов`язання відповідача анулювати внесений до паспортного документа позивача запис про прийняття рішення щодо примусового повернення є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування рішення від 07 березня 2023 року №4 та також підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання про судові витрати, суд враховує, що відповідно до частини п`ятої статті 288 КАС України за подання до адміністративного суду позовних заяв та апеляційних скарг у справах за позовними заявами іноземців та осіб без громадянства щодо оскарження рішень про їх примусове повернення в країну походження або третю країну судовий збір не сплачується.

Сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір у розмірі 536,80 грн. стосувався позовної вимоги про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, яка не входить до меж нового розгляду справи.

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2025 року у відкритті касаційного провадження щодо зазначеної вимоги відмовлено, а постановою Верховного Суду від 19 серпня 2026 року справу передано на новий розгляд виключно в частині вимог щодо рішення про примусове повернення та похідної вимоги про анулювання запису у паспортному документі. Верховним Судом також зазначено, що витрати, понесені у зв`язку з касаційним переглядом справи, з огляду на результат касаційного розгляду не розподіляються.

За таких обставин підстав для стягнення з відповідача на користь позивача сплаченого судового збору у межах нового розгляду справи суд не встановив.

Керуючись статтями 2, 9, 72–77, 90, 139, 242–246, 288 КАС України, статтею 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», суд –

У Х В А Л И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Соснівського відділу у місті Черкаси Центрально-Південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, третя особа – Центрально-Південне міжрегіональне управління Державної міграційної служби, в частині позовних вимог, переданих Верховним Судом на новий судовий розгляд – задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення №4 від 07 березня 2023 року про примусове повернення громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни із встановленням строку для виїзду до 12 березня 2023 року.

Зобов`язати Соснівський відділ у місті Черкаси Центрально-Південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби анулювати запис у паспортному документі ОСОБА_1 про прийняття рішення про примусове повернення від 07 березня 2023 року №4 та встановлення строку для виїзду.

Рішення суду може бути оскаржене у відповідності до ч. 4 ст.286 Кодексу адміністративного судочинства України протягом десяти днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано або за результатом розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Повний текст рішення виготовлений 30.09.2026 року.

Головуючий Троян Т.Є.