Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №591/3415/24 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2026 року м.Суми

Справа №591/3415/24

Номер провадження 22-ц/816/2632/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Щербаченко М. В. (суддя-доповідач),

суддів - Сидоренко А. П. , Нестеренка М. В.

за участі секретаря судового засідання Кияненко Н.М.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Четвертак Л.В.,

відповідача ОСОБА_2 ,

представника відповідача Кондратенка М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана його представником – адвокатом ЧЕТВЕРТАК Ларисою Віталіївною, на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 10 червня 2026 року, ухвалене у місті Суми у складі судді Клименко А.Я., повний текст складений 16 червня 2026 року,

у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання сервітуту оплатним, визначення умов користування квартирою, стягнення заборгованості,

У С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив суд:

усунути йому перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом установлення строкового оплатного сервітуту на умовах користування відповідачкою частиною житлового приміщення (квартири), зокрема користування відповідачкою та неповнолітніми дітьми кімнатою площею 20 кв. м., із спільним користуванням з позивачем кухнею, санвузлом, ванною кімнатою та передпокоєм; щомісячною оплатою не пізніше 5го числа місяця, що слідує за звітним суми коштів як сплати комунальних платежів та щомісячно сплатою квартирної плати в розмірі 4000 грн на картковий рахунок власника ОСОБА_1 ;

стягнути з відповідачки заборгованість зі сплати за комунальні послуги з січня 2024 року на загальну суму 6728 грн 32 коп. та заборгованість зі сплати квартирної плати в сумі 12 000 грн 00 коп. (січень - березень 2024 року).

Позов мотивований тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі Договору дарування від 14.08.2017 року. ОСОБА_1 перебував у шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням суду від 08.06.2022 року.

Після розірвання шлюбу між сторонами рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 11.09.2023 року у справі №591/1552/23 за ОСОБА_2 було визнано право користування спірною квартирою, що є особистим сервітутом. Однак, фактичні умови такого користування судом установлені не були. У січні 2024 року ОСОБА_2 самовільно вселилась у квартиру позивача, не погодивши з останнім умов проживання. Відповідачка не є членом сім`ї власника, тому житлове приміщення, яке вона має право займати визначається його власником. Посилаючись на статтю 403 ЦК України та статтю 162 ЖК України, позивач вважає, що оскільки відповідач більше не є членом його сім`ї, вона зобов`язана вносити плату за користування житлом та оплачувати комунальні платежі. Позивач ОСОБА_1 надіслав відповідачці проект договору про встановлення оплатного сервітуту, за яким пропонував встановити щомісячну плату в розмірі 4000,00 грн. та обов`язок відшкодовувати витрати на комунальні послуги, проте відповідачка від підписання договору відмовилася. З січня 2024 року позивач самостійно сплатив 6728 грн 32 коп. за комунальні послуги.

Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 10 червня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що питання права відповідачки ОСОБА_2 на користування спірною квартирою вже було предметом розгляду у справі № 591/1552/23, за результатами якого встановлено, що вона вселилася 30.01.2018 до квартири належної позивачу як член сім`ї власника за його згодою, у зв`язку з чим набула право користування житлом, яке не припинилося внаслідок припинення сімейних відносин.

Суд зазначив, що на момент вселення відповідачки сторони не домовлялися про оплатність користування квартирою, а тому її користування житлом первісно мало безоплатний характер. Доказів наявності іншої домовленості позивач не надав.

Вирішення спору щодо порядку користування квартирою, має відбуватися виключно через пред`явлення самостійного позову про встановлення порядку користування житловим приміщенням, а не через вимогу про визнання сервітуту оплатним чи зміни первинних умов користування. Обраний Позивачем спосіб захисту шляхом примусового укладення оплатного договору та довільного визначення умов проживання не передбачений законом для даних правовідносин, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Також суд відмовив у стягненні з відповідачки витрат на оплату комунальних послуг, оскільки позивач не надав доказів укладення між сторонами угоди, якою були б визначені розмір та строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

14 липня 2026 року представник позивача ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків , просить скасувати рішення Зарічного районного суду м. Суми від 10 червня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що, позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, недоведеність установлених судом обставин та невідповідність висновків суду обставинам справи.

Зазначає, що суд безпідставно виходив із набуття відповідачкою права користування квартирою як дружиною власника у 2018 році та не врахував, що після припинення шлюбу у 2021 році вона виїхала з квартири, тривалий час у ній не проживала, а у вересні 2022 року вселилася до квартири без згоди власника вже після припинення сімейних відносин. На думку апелянта, ці обставини свідчать про втрату відповідачкою інтересу до житла та були безпідставно залишені судом першої інстанції без належної оцінки.

Також апелянт не погоджується з висновком суду про первісну безоплатність користування квартирою. Посилається на те, що рішенням суду у справі № 591/1552/23 було встановлено лише право відповідачки користуватися квартирою, без визначення умов такого користування, а тому суд першої інстанції помилково ототожнив встановлене право користування з правом на безоплатне користування житлом. При цьому апелянт посилається на положення статті 403 ЦК України та зазначає, що за відсутності домовленості про безоплатність, сервітут передбачає плату за користування майном.

Крім того, апелянт вважає помилковим висновок суду про неналежність обраного ним способу захисту. Зазначає, що фактично просив суд визначити умови користування належною йому квартирою, оскільки добровільно домовитися з відповідачкою не вдалося.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Представник відповідача адвокат Кондратенко М.М. 10 серпня 2026 року подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення місцевого суду просив залишити без змін.

Зазначає, що відповідач вселилася у спірну квартиру у 2018 році як дружина власника за його згодою, у зв`язку з чим набула право користування житлом нарівні з власником. При цьому сторони не домовлялися про оплатність такого користування, а припинення сімейних відносин саме по собі не припинило набутого права користування та не надало позивачу права в односторонньому порядку змінити його умови.

Посилається на те, що рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 11 вересня 2023 року у справі № 591/1552/23 її право користування спірною квартирою вже було встановлено, а тому відповідні обставини не підлягають повторному доказуванню. Вважає, що вимога позивача про встановлення плати за користування квартирою фактично спрямована на примушення її до укладення договору на запропонованих ним умовах, що суперечить принципу свободи договору.

Також відповідачка посилається на необхідність врахування права на житло та інтересів дітей, які разом із нею зареєстровані та проживають у спірній квартирі, а також зазначає про непропорційність втручання позивача у її право користування житлом. Місцевий суд правильно вказав, що обраний позивачем спосіб захисту про установлення платного сервітуту через примусове затвердження проєкту договору не є ефективним способом захисту права та не передбачений законом.

Щодо вимог про оплату комунальних послуг відповідачка зазначає, що позивач не надав доказів укладення між сторонами угоди, якою визначено порядок та строки їх оплати. Вважає також, що обраний позивачем спосіб захисту є неналежним, оскільки спір щодо умов та порядку користування квартирою має вирішуватися з урахуванням положень законодавства про встановлення порядку користування житловим приміщенням, а не шляхом примусового встановлення оплатності користування.

Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції

Позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі Договору дарування від 14.08.2017 року (а.с.22-24).

Позивач перебував у шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням суду від 08.06.2022 року. Крім того, указаним судовим рішенням визначено місце проживання разом з відповідачкою неповнолітніх дітей сторін справи ОСОБА_6 , 2009 року народження, та ОСОБА_7 , 2017 року народження (а.с.25-26).

У подальшому рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 11.09.2023 року у справі №591/1552/23, яке набрало законної сили 24 жовтня 2023 року, за відповідачкою ОСОБА_2 було визнано право користування спірною квартирою.

Указаним судовим рішенням у справі №591/1552/23, які відповідно до вимог статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню у цій справі, установлено, що:

- ОСОБА_2 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 30 січня 2018 року, вселилася у спірне житло, як член сім`ї власника.

- на підставі заяви ОСОБА_1 , як власника житлового приміщення про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) рішенням відділу реєстрації місця проживання Управління «Центр надання адміністративних послуг у м. Суми» Сумської міської ради від 27 жовтня 2022 року знято ОСОБА_2 із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за адресою: АДРЕСА_1 .

- відповідачки на праві власності іншого власного житла немає, також немає іншого зареєстрованого місця проживання.

Станом на момент розгляду справи у спірній квартирі фактично проживають відповідачка з неповнолітніми дітьми.

14 лютого 2024 року позивач сплатив 6728 грн 32 коп. за комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_1 за січень 2024 року.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд та застосовані норми права

За змістом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, а способи такого захисту повинні бути ефективними та відповідати змісту порушеного права. При цьому обраний спосіб захисту має забезпечувати відновлення порушеного права та бути співмірним із характером порушення.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Наведеною нормою матеріального права визначено право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема житловим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону.

За правилами статей 401-406 ЦК України право користування чужим майном (сервітут), зокрема право користування житлом членом сім`ї власника, може бути припинене за рішенням суду за наявності обставин, які мають істотне значення.

Водночас за положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла. Вказане право охоплює право займати житло, не бути виселеним чи позбавленим житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У справі, що переглядається, суди встановили, що відповідачка вселилася до спірного житлового будинку як дружина власника, після розірвання шлюбу продовжує проживати у ньому разом зі спільними неповнолітніми дітьми сторін, використовує його як постійне місце проживання, іншого житла не має.

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги та погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог про визнання сервітуту оплатним, визначення умов користування квартирою зважаючи на такі мотиви.

При вирішенні спору між сторонами має значення визначення правової природи права відповідачки на користування спірною квартирою.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі.

Як уже було зазначено, рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 11 вересня 2023 року у справі №591/1552/23, яке набрало законної сили установлено, що ОСОБА_2 вселилася у спірне житло як член сім`ї власника і з цієї підстави набула право користування квартирою. Це право виникло та існує на підставі частини першої статті 405 ЦК України, згідно з якою члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону, яке не припиняється автоматично внаслідок розірвання шлюбу чи тимчасового непроживання у цьому житлі.

Також апеляційний суд враховує, що у рішенні Зарічного районного суду м. Суми від 11.09.2023 року у справі №591/1552/23 зазначено, що ОСОБА_1 підтвердив, що 24 травня 2023 року він змінив замки від вхідних дверей до квартири по АДРЕСА_1 , а в подальшому за його заявою 27 жовтня 2022 року відповідачка була знята з реєстрації місця проживання за цією адресою. Відповідачка, у свою чергу, зауважила, що з 24 травня 2023 року вона дійсно не проживає у спірній квартирі, оскільки позивач чинить їй перешкоди у користуванні спірним житлом. При цьому, у квартирі залишились як її речі, так і речі їхніх дітей, до яких вона не має доступу.

Частина третя статті 403 ЦК України, на яку посилається апелянт, установлює презумпцію оплатності сервітуту, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Однак ця презумпція застосовується до сервітуту, який встановлюється за загальним механізмом статті 402 ЦК України — договором, законом, заповітом або рішенням суду за позовом особи, яка вимагає його встановлення, тобто до випадків, коли право користування чужим майном виникає вперше і його умови (в тому числі оплатність) підлягають визначенню.

Право користування відповідачки виникло на підставі статті 405 ЦК України як наслідок її статусу члена сім`ї власника на момент вселення. Таке право продовжує існувати після припинення сімейних відносин та на підставі статті 406 ЦК України, може бути припинене виключно за рішенням суду за наявності обставин, які мають істотне значення. Ця норма не передбачає автоматичного виникнення обов`язку члена сім`ї вносити плату за користування житлом з моменту припинення сімейних відносин.

Позивач фактично прагне змінити спосіб та умови реалізації вже набутого відповідачкою права користування житлом, зокрема, визначити конкретне приміщення для користування відповідачки та її дітей різної статі, перелік приміщень для спільного користування та встановити плату за таке користування.

Водночас визначення конкретного порядку користування квартирою є самостійним предметом спору, оскільки передбачає встановлення способу реалізації права користування житлом з урахуванням його фактичних характеристик та прав усіх осіб, які мають право користування ним.

Тому апеляційний суд погоджується з місцевим судом, що вимога про визначення порядку користування квартирою має бути заявлена як самостійна позовна вимога із належним обґрунтуванням запропонованого порядку користування та наданням доказів, які дають змогу суду визначити його об`єктивно й з урахуванням фактичних характеристик житла, зокрема технічної документації, плану квартири, відомостей про площу та розташування її приміщень.

Отже, відсутність належно заявленої та обґрунтованої вимоги щодо порядку користування квартирою, а також відсутність необхідних доказів, на підставі яких суд міг би визначити такий порядок, унеможливлюють задоволення позову в цій частині.

Натомість апеляційний суд вважає частково обґрунтованими доводи апеляційної скарги в частині вимог про стягнення заборгованості зі сплати комунальних послуг.

За змістом частини першої та другої статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Обов`язок з оплати комунальних послуг пов`язаний насамперед із фактом їх отримання (споживання), а не з наявністю між сторонами окремої домовленості про оплатність користування житловим приміщенням.

Установлені у цій справі обставини свідчать про те, що відповідачка фактично проживає у спірній квартирі разом із неповнолітніми дітьми та користується житлово-комунальними послугами. Водночас позивач надав докази понесення ним витрат на оплату комунальних послуг за спірною адресою, зокрема сплатив 14 лютого 2024 року 6728 грн 32 коп. за послуги, надані у січні 2024 року.

Таким чином, відсутність між сторонами домовленості щодо розміру та строків внесення квартирної плати або укладеного договору про оплатне користування квартирою сама по собі не може бути підставою для покладення всіх витрат на комунальні послуги на власника житла, якщо встановлено, що відповідні послуги фактично споживалися відповідачкою та її дітьми, батьком яких власник квартири.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про відмову у стягненні витрат на комунальні послуги лише з мотивів відсутності між сторонами угоди, якою були б визначені їх розмір та строки оплати, є помилковим.

Апеляційний суд виходить з того, що витрати на комунальні послуги (постачання води, електроенергії, газопостачання, вивезення побутових відходів тощо) є об`єктивно понесеними, документально підтвердженими витратами за фактично спожиті послуги, розмір яких не залежить від наявності чи відсутності договору між сторонами про оплатність користування житлом, а обумовлюється самим фактом проживання у квартирі та споживанням відповідних послуг.

Водночас апеляційний суд не вбачає підстав для покладення на відповідачку обов`язку компенсувати позивачу всю суму понесених ним витрат на оплату комунальних послуг.

Відповідно до статті 322 ЦК України власник зобовґязаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Наведена норма покладає на власника житлового приміщення обов`язок нести витрати на утримання належного йому майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Оскільки між позивачем та відповідачкою відсутня домовленість щодо оплати комунальних послуг, ураховуючи те, що споживачами житлово-комунальних послуг також є спільні неповнолітні діти сторін справи, покладення на відповідачку всієї суми понесених позивачем витрат на комунальні послуги суперечило наведеній нормі права та порушувало б справедливий баланс інтересів сторін.

Отже, на користь позивача слід стягнути з відповідачки половину понесених витрат на оплату комунальних послуг за січень 2024 року в сумі 3364 грн 16 коп. (6728,32 грн : 2), а в частині вимог, що перевищує зазначену суму у задоволенні позову слід відмовити.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права (частина перша статті 376 ЦПК України).

Висновки суду апеляційної інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги за результатами апеляційного перегляду рішення свідчать про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване необхідно скасувати в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення витрат за комунальні послуги та ухвалити нове рішення в цій частин

Висновки суду щодо судових витрат

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина 1 та 2 статті 141 ЦПК України).

Позивач при зверненні до суду першої інстанції сплатив 2422 грн 40 коп. судового збору (1211,20 грн + 1211,20 грн) за вимоги майнового та немайнового характеру за подання апеляції - 2906 грн 88 коп. судового збору.

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції підлягає частковому скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову у частині вимог в розмірі 3364 грн 16 коп., то з відповідача на користь позивача слід стягнути суму сплаченого позивачем судового збору за подання позову в сумі 217 грн 56 коп. та апеляційної скарги в сумі 261 грн 08 коп. пропорційно розміру задоволеної вимоги майнового характеру.

Крім того, в суді першої інстанції позивач разом позовною заявою подавав клопотання про стягнення з відповідачки судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 7000 грн 00 коп. Докази понесення таких витрат були подані стороною позивача разом з клопотанням від 03.09.2025 року (а.с.95-99).

Оскільки місцевий суд ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю судові витрати, понесені позивачем, були покладені на останнього.

Змінюючи розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем апеляційний суд виходить з такого

Частиною третьою статті 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

Відповідно до третьої та четвертої статті 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи (частина третя статті 141 ЦПК України).

З матеріалів справи установлено, що професійну правничу допомогу в суді першої інстанції позивачу надавала адвокат Четвертак Л.В.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу стороною позивача було надано копії договору про надання правової допомоги від 01.04.2024 року (а.с. 98); Акту приймання-передачі виконання робіт від 03.09.2025 (розробка правової позиції, збір доказів – 2500 грн., складання позовної заяви, відповіді на відзив, уточненої позовної заяви, клопотання, участь у судових засіданнях – 2000 грн.) (а.с. 97), платіжна інструкція АТ Приватбанк від 03.09.2025.

Представником відповідачки Кондратенко М.М. 08.06.2026 року подано клопотання, в якому останній посилається на те, що вартість послуг представника позивача на правничу допомогу є завищеною, необґрунтованою, такою, що не відповідає критеріям обґрунтованості та розумності, є неспівмірною із складністю справи.

У постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 Велика Палата Верховного Суду у пунктах 139-145 дійшла таких правових висновків: «У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям.»

Апеляційний суд звертає увагу, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.

Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, пропорційно до задоволених позовних вимог слід стягнути з відповідачки на користь позивача 1500 грн. 00 коп. професійної правничої допомоги.

Керуючись вимогами статей 141, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана його представником – адвокатом ЧЕТВЕРТАК Ларисою Віталіївною - задовольнити частково.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 10 червня 2026 року скасувати в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення витрат за комунальні послуги та ухвалити нове рішення в цій частині.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 3364 грн 16 коп. витрат на оплату комунальних послуг.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 217 грн 56 коп. судового збору та 1500 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесені в суді першої інстанції.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 10 червня 2026 року в іншій частині залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 261 грн 08 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 29 вересня 2026 року.

Головуючий М. В. Щербаченко

Судді А. П. Сидоренко

М. В. Нестеренко