Рішення від 21 вересня 2026 р. у справі №641/4408/26 — Слобідський районний суд міста Харкова

Провадження № 2/641/3349/2026 Справа № 641/4408/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Харків

Слобідський районний суд міста Харкова у складі:

головуючого - судді Чайка І.В.,

за участю секретаря судового засідання: Шумейко С.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу № 641/4408/26 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив:

- визнати недійсною довіреність, посвідчену 19.12.2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Остапенком Є.М., реєстраційний номер № 3458;

- визнати недійсною довіреність, посвідчену 26.12.2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Остапенком Є.М., реєстраційний номер № 3460;

- витребувати у відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

В обгрунтування позовних вимог посилався на те, що йому на підставі договору купівлі – продажу від 19.12.2013 року належить квартира АДРЕСА_2 , оціночна вартість якої становить 1279121,69 грн. 26.12.2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області (далі – ПН ХМНО) Остапенком Є.М. видано довіреність № 3460, згідно з якою ОСОБА_1 начебто уповновжив ОСОБА_3 отримувати дублікати правовстановлюючих документів. На підставі зазначеної довіреності ОСОБА_3 було отримано дублікат договору купівлі – продажу квартири від 19.12.2013 року. Крім цього, 19.12.2016 року ПН ХМНО Остапенком Є.М. було видано довіреність № 3458, згідно з якою ОСОБА_1 начебто уповноважив ОСОБА_3 розпорчджатись належним ОСОБА_1 майном. Маючи зазначені вище документи – довіреності та дублікат договору купівлі – продажу квартири ОСОБА_3 від імені ОСОБА_1 30.12.2016 року було укладено з ОСОБА_4 договір купівлі – продажу квартири АДРЕСА_2 . В подальшому між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір купівлі – продажу квартири від 28.04.2017 року. Позивач зазначає, що рішення про продаж належного йому нерухомого майна не приймав, ніяких довіреностей з повноваженнями будь-яким особам на розпорядження майном не підписував. Відчуження нерухомого майна позивача відбулося внаслідок шахрайських дій третіх осіб, та з цього приводу позивач звернувся до правоохоронних органів та було відкрито кримінальне провадження в результаті якого судом було постановлено вирок, та яким притягнуто винну особу до кримінальної відповідальності. Заявлений позивачем під час досудового розслідування позов було повернуто позивачу у зв`язку з неможливістю розглянути цей позов, оскільки позовні вимоги пред`явлені не лише до обвинуваченої, а і до інших осіб, які не є фігурантами цього обвинувального акту. Враховуючи зазначені обставини, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Ухвалою суду від 14.05.2026 року позов прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 14.07.2026 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.

Позивач та його представник в судове засідання не з`явились, подали по суду заяву про розгляд справи за їх відсутності, позов підтримали та просили задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце судового засідання була повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила, відзив не подала.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Судом встановлено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 28.04.2026 № 474702450, 19.12.2013 року за позивачем ОСОБА_1 на підставі договору купілі – продажу квартири серії 4329, виданого 19.12.203 року ПН ХМНО Малаховою Г.І., було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Оціночна вартість зазначеного об`єкта нерухомого майна – квартири АДРЕСА_2 , становить 1279121,69 грн.

Згідно з повним витягом з Єдиного реєстру довіреностей від 20.06.2025 року № 55636042, ОСОБА_1 офомлено довіреності № 3458 від 19.12.2016 року та № 3460 від 26.12.2016 року, якими він уповноважив ОСОБА_3 на проведення реєстраційних дій та розпорядження майном.

З копії договору купівлі – продажу квартири від 30.12.2016 року, посвідченого ПН ХМНО Азадалієвою Я.М. вбачається, що ОСОБА_1 , від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_3 , було передано у власність ОСОБА_4 двокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_2 , житловою площею 30 кв.м., загальною площею 44,3 кв.м.

На теперішній час зазначена квартира АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі – продажу серії 712, виданого 28.04.2017 року ПН ХМНО Чуприною Г.О., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 28.04.2026 № 474702450.

З висновку експерта від 25.10.2021 року № СЕ-19/121-21/22541-ПЧ за результатами проведеної почеркознавчої експертизи вбачається, що:

«… 1. Підпис від імені ОСОБА_1 в рядку «Підпис» довіреності від 19.12.2016 року, яка зареєстрована в реєстрі за № 3458 від імені ОСОБА_1 (на 1 аркуші), виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

2. Короткий рукописний запис: « ОСОБА_5 » в рядку: «Підпис» і довіреності від 19.12.2016 року, яка зареєстрована в реєстрі за № 3458 від імені ОСОБА_1 (на 1 аркуші), виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

3. Підпис від імені ОСОБА_1 в рядку: «Підпис» довіреності від 26.12.2016 року, яка зареєстрована в реєстрі за № 3460 від імені ОСОБА_1 (на 1 аркуші), виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

4. Короткий рукописний запис: « ОСОБА_5 » в рядку: «Підпис» в довіреності від 26.12.2016 року, яка зареєстрована в реєстрі за № 3460 від імені ОСОБА_1 (на 1 аркуші), виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. ….»

Вироком Основ`янського районного суду міста Харкова від 08.12.2025 року, ОСОБА_6 визнано винною у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 358 Кримінального кодексу України, та призначено їй покарання у виді 2 (двох років) позбавлення волі. На підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 Кримінального кодексу України звільнено ОСОБА_6 від покарання за ч. 3 ст. 358 Кримінального кодексу України, у зв`язку із закінченням строків давності. ОСОБА_6 визнано винною у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 190 Кримінального кодексу України, та призначено їй покарання: - за ч. 3 ст. 190 КК України у виді 3 (трьох) років позбавлення волі; -за ч. 4 ст. 190 КК України у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3, ч. 4 ст. 190 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі. На підставі ст. 75, ст.76 КК України звільнено ОСОБА_6 від відбуття призначеного покарання з іспитовим строком три роки. Предметом розгляду зазначеної кримінальної справи було вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення, передбаченого, ч. 3 ст. 358 КК України та ч. 3,4 ст. 190 КК України, а саме, що вона умисно, з корисливих мотивів, з метою незаконного заволодіння чужим майном шляхом обану, за попередньою змовою з невстановленою в ході судового розгляду особою, свідомо, знаючи про недостовірність інформації внесеної до довіреності офіційного документу, усвідомлюючи, що вказана довіреність при використанні невстановленою в ході судового розгляду особою, полегшить ухвалення рішення про подальше відчуження/продаж, передачу в іпотеку, обмін тощо нерухомого майна на умовах особи, яка начебто представляє інтереси потерпілого ОСОБА_1 за довіреностями, зокрема, № 3460 від 26.12.2016 року та № 3458 від 19.12.2016 року. В подальшому, розуміючи, що потерпілий ОСОБА_1 відповідного волевиявлення на представництво його інтересів не надавав, ОСОБА_6 вчинила дії, спрямовані на підроблення зазначених довіреностей, в результаті яких невстановлена в ході судового розгляду особа, отримала можливість підготувати всі необхідні документи для подальшого відчуження/продажу, передачу в іпотеку, обміну тощо об`єктів нерухомого майна, зокрема, квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 .

У зазначеному вище кримінальному провадженні позивачем було подано позовну заяву про визнання довіреностей недійсними та витребування на його користь нерухомого майна – квартири з чужого незаконного володіння.

Ухвалою Основ`янського районного суду міста Харкова від 19.08.2025 року зазначену позовну заяву було повернуто позивачу.

Враховуючи вказані обставини, позивач звернувся до суду із вказаним позовом.

Стосовно вимоги про визнання недійсною довіреності, посвідченої 19.12.2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Остапенком Є.М., реєстраційний номер № 3458 та довіреності, посвідченої 26.12.2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Остапенком Є.М., реєстраційний номер № 3460, суд приходить до наступного.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК України).

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Вказаний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 року в справі за №554/5323/14.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВС у складі колегії судової палати Касаційного цивільного суду від 28.07.2021 року у справі за №759/24061/19 (провадження за №61-8593св21).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або попереджати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків.

Відповідно до вимог ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до вимог ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Відповідно до вимог ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Відповідно до вимог ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Підстави недійсності правочину визначені у ст. 215 ЦК України.

Так, згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-5, ч. 6 ст. 203 цього Кодексу.

Стаття 215 ч. 3 ЦК України зазначає, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 216 ЦК України зазначає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Згідно із п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України за №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» - судам необхідно враховувати, що згідно із ст. ст. 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, що приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Як випливає з п. 7 постанови Пленуму Верховного суду України за №9 від 06.11.2009 року, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

За змістом п. 8 зазначеної постанови, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України - підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203, на момент вчинення правочину.

Заявляючи вимогу про визнання недійсними довіреностей позивач зазначив, що приватним нотаріусом Остапенком Є.М. було видано довіреності № 3458 від 19.12.2016 року та № 3460 від 26.12.2016 року, якими позивач начебто уповноважив ОСОБА_3 отримувати дублікати правовстановлюючих документів та відповідно розпоряджатись належним позивачу майном. Рішення про продаж належного йому нерухомого майна ОСОБА_1 не приймав, ніяких довіреностей не підписував, а в даному випадку мало місце підроблення зазначених довіреностей, внаслідок якого відбулося відчуження належного йому нерухомого майна – квартири третім особам.

Факт підроблення довіреностей № 3458 від 19.12.2016 року та № 3460 від 26.12.2016 року знайшов своє підтвердження в процесі судового розгляду обвинувального акта Основ`янським районним судом міста Харкова у справі № 646/2221/25 наслідком якого було ухвалення у вказаній справі вироку від 08.12.2025 року відповідно до якого ОСОБА_6 було визнано винною у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3, 4 ст. 190, ч. 3 ст. 358 КК України.

Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Таким чином, з урахуванням встановлення вироком Основ`янського районного суду міста Харкова від 08.12.2025 року обставин щодо підроблення довіреностей, на підставі яких в подальшому було відчужено належну позивачу ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , суд знаходить вимоги позивача про визнання довіреностей недійсними обґрунтованими, та такими, що знайшли своє підтвердження в процесі розгляду справи, та відповідно приходить до висновку задоволення позову в цій частині.

Стосовно вимоги про витребування у відповідача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 нерухомого майна – квартири, суд приходить до наступного.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

Віндикаційний позов це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: фізично фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; юридично юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом. Указана правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18.

У Постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц зазначено, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Указана правова позиція викладена у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19.

Враховуючи зазначені вище обставини вибуття спірного нерухомого майна не з волі позивача, обраний позивачем спосіб захисту є ефективним.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Указана правова позиція викладена в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, провадження № 12-104гс19).

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правову позицію щодо застосування ст.392 ЦК України і звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 року №905/1926/16, від 30.01.2019 року №569/17272/15-ц, від 02.07.2019 року №48/340, від 19.05.2020 року у справі № 916/1608/18.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. При цьому, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 року у справі №378/596/16-ц, від 15.09.2022 року у справі №910/12525/20).

Ухвалюючи рішення суду в цій справі, судом приймається, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпції щодо фактів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст.ст.124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30).

Європейський суд справ людини також вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі вищевикладеного, беручи до уваги встановлення вироком Основ`янського районного суду міста Харкова від 08.12.2025 року обставин підроблення довіреностей, на підставі яких між продавцем – довіреною особою власника квартири за підробленими документами та покупцем ОСОБА_4 , та в подальшому між продавцем ОСОБА_4 та покупцем - відповідачем ОСОБА_2 було укладено відповідні договори купівлі – продажу, тобто факту, що відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_1 відбулося не з волі позивача ОСОБА_1 , а внаслідок шахрайських дій інших осіб, а також враховуючи визнання зазначених довіреностей судом недійсними, суд вважає вимоги позивача про витребування належного йому нерухомого майна – квартири за адресою: АДРЕСА_1 , обґрунтованими, та приходить до висновку про задоволення позову в цій частині.

Керуючись ст.ст. 16, 316, 317, 319, 321, 328, 388, 392 ЦК України, ст.ст. 2, 76-83, 141, 158, 263-265, 273, 354-355 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння – задовольнити.

Визнати недійсною довіреність, посвідчену 19.12.2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Остапенком Є.М., реєстраційний номер № 3458.

Визнати недійсною довіреність, посвідчену 26.12.2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Остапенком Є.М., реєстраційний номер № 3460.

Витребувати у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 нерухоме майно – квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, а якщо апеляційну скаргу подано- після закінчення апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення, а у разі його ухвалення за відсутності учасників справи - в той же строк з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо судового рішення за веб - адресою: http://reyestr.court.gov.ua/.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 .

Повний текст рішення виготовлено 29.09.2026 року.

Суддя І.В.Чайка