Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №725/4912/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2026 року м. Чернівці

Справа №725/4912/25

Провадження №22-ц/822/1561/26

Чернівецький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Литвинюк І. М.,

суддів: Височанської Н. К., Лисака І. Н.,

за участю секретаря судового засідання: Собчук І. Ю.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Якобишена Тетяна Дмитрівна, на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 26 травня 2026 року, головуючий у І-й інстанції – Федіна А. В.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який між ними було розірвано на підставі рішення суду від 11 серпня 2022 року. В період шлюбу ними спільно було побудовано житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на який було зареєстровано за відповідачем, натомість на такий будинок поширюється правовий режим спільної сумісної власності.

Після завершення будівництва вона спільно з чоловіком та їхніми дітьми проживали у збудованому ними будинку, натомість між нею та відповідачем часто виникали конфлікти та останній щодо неї вчинив домашнє насильство, у зв`язку з чим вона вимушена була періодично проживати у родичів та знайомих.

В подальшу, у березні 2005 року, відповідач без її згоди змінив замки до вхідних дверей будинку, тим самим позбавив її доступу до їх спільної власності та позбавив житла, у зв`язку з чим вона вимушена мешкати у квартирі знайомої, яка тимчасово перебуває за кордоном.

Просила усунути їй перешкоди в користуванні нерухомим майном, а саме житловим будинком в АДРЕСА_1 шляхом вселення до вказаного будинку, зобов`язання відповідача не чинити перешкоди в користуванні житловим будинком та передати їй ключі від вхідних дверей цього житлового будинку, та стягнути з відповідача на її користь судові витрати.

Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 26 травня 2026 року позов задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 шляхом вселення її до вказаного будинку.

Зобов`язано ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 ключі від вхідних дверей до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Зобов`язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 в користуванні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що презумпція спільної сумісної власності подружжя не спростована та доведено факт наявності у позивача перешкод з боку відповідача у доступі до спірного будинку, який остання сприймає як своє основне місце проживання.

На дане рішення представник відповідача ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Вказує на те, що право власності на будинок зареєстроване виключно за відповідачем, позивачка не довела наявності у неї речового права на спірне майно. Будинок збудований за особисті кошти відповідача. До завершення розгляду справи № 725/6262/25 про поділ майна подружжя цей спір не може бути вирішений, крім того, у позивачки відсутні перешкоди у користуванні житлом, оскільки вона добровільно залишила будинок.

У відзиві представник позивача ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Вказує на те, що судом першої інстанції правильно встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 вересня 1999 року, а будинок був побудований у цей період за спільні кошти подружжя.

Верховний Суд неодноразово вказував, що саме по собі звернення позивача до суду з позовом про усунення перешкод та заперечення відповідача проти його задоволення вже свідчать про наявність таких перешкод. Невизнання права позивачки як співвласника та відсутність у неї ключів від будинку є достатньою підставою для задоволення негаторного позову на підставі ст. 391 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.

Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції повністю відповідає зазначеним вимогам.

Матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що 12.09.1999 між сторонами було зареєстровано шлюб, який розірвано на підставі заочного рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 11.08.2022.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно 04.01.2008 за відповідачем було зареєстровано право власності на житловий будинок із шести кімнат житловою площею 120,10 кв. м, загальною площею 272,60 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Підставою набуття права власності – свідоцтво про право власності НОМЕР_1 , 03.01.2008, Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, рішення № 960/24 від 25.12.2007.

Отже, право власності на вказаний вище будинок зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 у період перебування в зареєстрованому шлюбі з позивачкою ОСОБА_1 .

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Наведеною нормою матеріального права визначено право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження№ 14-64цс20).

Судом встановлено, що у період перебування сторін у шлюбі, право власності на спірний будинок зареєстроване за відповідачем.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За змістом статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Отже, для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав: позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди, та має бути факт того, що внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.

З огляду на викладене, реєстрація права власності на майно лише за одним із подружжя сама по собі не визначає його як особисту приватну власність цієї особи. Для спростування презумпції спільності необхідні належні та допустимі докази обставин, які відповідно до закону свідчать про особистий характер майна, зокрема щодо часу та правової підстави його набуття, джерела коштів, за які воно набуте або створене.

Установлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 вересня 1999 року до його розірвання у 2022 році. Право власності на спірний житловий будинок зареєстроване за відповідачем 04 січня 2008 року. Відповідач заперечує режим спільної сумісної власності та стверджує, що будинок побудований за його особисті кошти.

Разом і тим матеріали справи, досліджені судом першої інстанції, не містять належних і достатніх доказів того, що спірний об`єкт набутий або створений виключно за особисті кошти відповідача чи що наявна інша передбачена статтею 57 СК України підстава для визнання будинку його особистою приватною власністю. Саме на відповідача як на особу, яка спростовує презумпцію спільності майна, покладається обов`язок доведення відповідних обставин.

Тому посилання апелянта на те, що позивачка не довела належність їй частки будинку, не спростовує висновків суду першої інстанції. До поділу спільної сумісної власності частки співвласників не визначені, однак це не позбавляє кожного з подружжя права володіти та користуватися спільним майном відповідно до закону.

Встановивши, що відповідачем не спростовано презумпцію спільності майна, яке набуте за час шлюбу, однак оскільки він чинить позивачу перешкоди у користуванні цим майном, що порушує її право на житло, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком шляхом її вселення до зазначеного житлового приміщення та зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні позивачу спірним будинком.

Доводи апеляційної скарги про неможливість вирішення цього спору до завершення розгляду справи № 725/6262/25 колегія суддів відхиляє, оскільки предметом справи № 725/4912/25 є захист поточного права користування майном шляхом усунення перешкод, а не остаточний поділ спільного майна та визначення конкретних часток сторін. Поки правовий режим майна не змінено судовим рішенням, договором або іншою передбаченою законом підставою, сама наявність окремого спору про поділ не виключає можливості захисту права співвласника на користування майном.

Крім того, як убачається з матеріалів справи, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 12 січня 2026 року було скасовано ухвалу суду першої інстанції про зупинення провадження у цій справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 725/6262/25 та направлено справу для продовження розгляду. Отже, питання про відсутність об`єктивної неможливості розгляду цієї вимоги до завершення спору про поділ майна вже оцінювалося у межах розгляду даної справи.

Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло б призвести до неправильного вирішення справи, фактично апелянт наводить ті ж аргументи, яким дана оцінка судом в мотивувальній частині рішення, а тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.

Колегія суддів вважає, що належних та допустимих доказів для спростування висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, передбачених статтями 76, 77, 78 ЦПК України, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування рішення відповідно до статті 376 ЦПК України, апеляційна скарга не містить.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , інтереси якого представляє адвокат Якобишена Тетяна Дмитрівна, залишити без задоволення.

Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 26 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 25 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач І.М. Литвинюк

Судді: Н.К. Височанська

І. Н. Лисак