Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №201/4955/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3310/26 Справа № 201/4955/25 Головуючий у першій інстанції: Федоріщев С. С. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого – Красвітної Т.П.,

суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.,

за участю секретаря Марченко С.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Соборного районного суду міста Дніпра у складі судді Федоріщева С.С. від 26 листопада 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради Донецької області, третя особа – ОСОБА_3 , про визнання права власності за набувальною давністю,–

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 03 листопада 1993 року, трикімнатна квартира АДРЕСА_1 була приватизована та належить на праві спільної часткової власності позивачці ОСОБА_1 (1/3 часток), батьку позивачки ОСОБА_4 (1/3 часток) та матері позивачки ОСОБА_3 (1/3 часток). До моменту окупації м.Маріуполь військами російської федерації позивачка постійно проживала у вказаній вище квартирі, та станом на сьогодні, є зареєстрованою за цією адресою. У 2000 році батьки позивачки (співвласники квартири) виїхали на постійне проживання до Ізраїлю. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивачки ОСОБА_4 . Спадкова справа за наслідками його смерті не заводилась, спадщину жоден із спадкоємців не приймав. Дані про визнання спадщини відмерлою також відсутні. При цьому, протягом всіх років як до виїзду батьків та смерті батька, так і після позивачка, проживаючи у квартирі, за власний рахунок утримувала її, проводила оплату всіх комунальних платежів, дбала про її стан, тощо. Також позивачкою проводилось утримання квартири шляхом приведення технічної документації відповідно до вимог чинного законодавства. Таким чином позивачка несла тягар утримання, здійснювала всі повноваження та виконувала обов?язки власника по відношенню до всієї квартири, а не лише до своєї частки. Тому ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на належну ОСОБА_4 1/3 трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 26 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про задоволення позову.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного.

Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 03 листопада 1993 року, трикімнатна квартира АДРЕСА_1 була приватизована та належить на праві спільної часткової власності: ОСОБА_1 (1/3 часток), ОСОБА_4 (1/3 часток) та ОСОБА_3 (1/3 часток) (а.с. 13).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується копією виданого повторно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 20 грудня 2023 року (а.с. 12).

Згідно копії паспорту позивачки серії НОМЕР_2 , виданого Жовтневим РВ Маріупольського МУ УМВС України в Донецькій області 24.12.1997, місце проживання позивачки зареєстроване з 26.05.1998 по АДРЕСА_2 (а.с. 7-11).

За твердженням позивачки, у 2000 році її батьки (співвласники квартири) виїхали на постійне проживання до Ізраїлю; спадкова справа після смерті батька не заводилась, спадщину жоден із спадкоємців не приймав; дані про визнання спадщини відмерлою також відсутні.

Також ОСОБА_1 зазначає, що до моменту окупації м. Маріуполь військами російської федерації вона постійно проживала у вказаній вище квартирі; протягом всіх років за власний рахунок утримувала квартиру, проводила оплату всіх комунальних платежів, дбала про її стан; також нею проводилось утримання квартири шляхом приведення технічної документації відповідно до вимог чинного законодавства. Таким чином позивачка зазначає, що вона несла тягар утримання, здійснювала всі повноваження та виконувала обов?язки власника по відношенню до всієї квартири, а не лише до своєї частки.

Згідно листа КП “Маріупольводоканал” №39 від 11.03.2025, послуги з централізованого водопостачання та водовідведення і абонентське обслуговування за особистим рахунком № НОМЕР_3 по вказаній вище квартирі надавались абоненту ОСОБА_3 , яка є третьою особою у справі (а.с. 26 — 27, 28)

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у статті 16 ЦК України.

Частиною першою статті 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Частиною другою статті 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Таким чином, правом звернення до суду із позовом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у статті 344 ЦК України.

Так, згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація) (постанова Верховного Суду від 01 листопада 2023 року у справі №369/2190/22, провадження №61-3246св23).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності – добросовісність заволодіння майном.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнішнього володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнішнє володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнішнє володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц (провадження №61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) не знайшла підстав для відступлення від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 січня 2023 року у справі №278/2443/18 (провадження №61-19963св21), від 01 листопада 2023 року у справі №369/2190/22 (провадження №61-3246св23).

Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; встановивши, що позивачка є власницею 1/3 частини квартири по АДРЕСА_2 та їй завжди було відомо про співвласників цієї квартири (її батьків), у тому числі спірної 1/3 частки, яка за життя належала її батьку, що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , – колегія дійшла висновку про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності за набувальною давністю на належну за життя ОСОБА_4 1/3 квартири АДРЕСА_3 .

Крім того, позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин спадкування після смерті її батька - ОСОБА_4 , зокрема щодо відсутності заведеної спадкової справи, місця реєстрації спадкодавця на час смерті, а також кола осіб, які були зареєстровані та проживали разом із ним на час відкриття спадщини, тощо; клопотання про витребування відповідних доказів судом позивачкою не заявлено, що підтверджується матеріалами справи. За таких обставин, посилання позивачки, що після смерті її батька спадкова справа не заводилась та спадщину жоден зі спадкоємців не приймав, ґрунтуються лише на її твердженнях та не підтверджені належними доказами, а відповідно до статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Посилання апеляційної скарги на те, що визнання за позивачкою права власності на спірну 1/3 частину квартири за набувальною давністю не порушить прав інших осіб та не суперечитиме законодавству, не спростовує висновків суду першої інстанції. Відповідно до статті 344 ЦК України набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності в сукупності визначених законом умов, зокрема добросовісності заволодіння чужим майном, відкритого, безперервного володіння ним протягом установленого строку та відсутності законодавчих обмежень щодо такого набуття. При цьому добросовісність має існувати саме на момент заволодіння майном. У цій справі позивачка з моменту набуття своєї частки квартири знала, що спірна 1/3 частина належала її батькові, а отже, її володіння цією частиною не відповідало необхідним умовам набувальної давності.

Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення місцевого суду є законним і обґрунтованим, тому підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 375, 381-383 ЦПК України, суд, –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 – залишити без задоволення.

Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 26 листопада 2025 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 28 вересня 2026 року.

Головуючий Т.П. Красвітна

Судді А.В. Гапонов

Л.П. Никифоряк