Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №240/23100/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/23100/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Токарева М.С.

Суддя-доповідач - Шидловський В.Б.

29 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Шидловського В.Б.

суддів: Сапальової Т.В. Капустинського М.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 червня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Головного управління Національної поліції в Житомирській області, в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо не зарахування до стажу служби в поліції, що дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової відпустки, термін перебування на службі в Державній кримінально-виконавчій службі України з 04.09.2006 року по 12.04.2017 року;

- зобов`язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області зарахувати до стажу служби в поліції, що дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової відпустки, термін перебування на службі в Державній кримінально-виконавчій службі України з 04.09.2006 року по 12.04.2017 року.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 16 червня 2026 року позов задоволено.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

29 липня 2026 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від позивача, в якому остання вказала на безпідставність доводів апеляційної скарги, у зв`язку із чим просила залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 в період з 04.09.2006 по 12.04.2017 проходила службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, що підтверджується записами в трудовій книжці серії НОМЕР_1 .

Із 13.04.2017 до даного часу ОСОБА_1 проходить службу в органах Національної поліції України.

Надалі, позивач звернулася з рапортом до начальника Головного управління Національної поліції в Житомирській області про зарахування до стажу служби в поліції, що дає право на встановлення надбавки за вислугу років та додаткової оплачуваної відпустки, вислугу років за період служби в Державній кримінально-виконавчій службі України за період з 04.09.2006 по 12.04.2017.

Однак, листом від 18.09.2025 Головне управління Національної поліції в Житомирській області повідомило позивачу про відсутність підстав для зарахування до стажу служби в поліції періодів проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України.

Не погодившись із відмовою відповідача в зарахуванні до вислуги років у поліції періоду служби в Державній кримінально-виконавчій службі України, позивач звернулася до суду з даним позовом.

Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог, а відтак наявності підстав для задоволення адміністративного позову.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору, виходячи з наступного.

Відповідно до положень статті 19 Конституції України, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України від 02 липня 2015 року №580-VIII “Про Національну поліцію” (далі - Закон №580-VIII) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Відповідно до частин першої, другої статті 59 Закону №580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Приписами статті 78 Закону №580-VIII передбачено, що стаж служби в поліції дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.

Частиною другою статті 78 Закону №580-VIII визначено, що до стажу служби в поліції зараховуються:

1) служба в поліції на посадах, що заміщуються поліцейськими, з дня призначення на відповідну посаду;

2) військова служба в Збройних Силах України, Державній прикордонній службі України, Національній гвардії України, Управлінні державної охорони, Цивільній обороні України, внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки, Державній спеціальній службі транспорту;

3) служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу з дня призначення на відповідну посаду;

4) час роботи у Верховній Раді України, місцевих радах, центральних і місцевих органах виконавчої влади із залишенням на військовій службі, на службі в органах внутрішніх справ України або на службі в поліції;

5) час роботи в органах прокуратури і суді осіб, які працювали на посадах суддів, прокурорів, слідчих, а також служба у Службі судової охорони;

6) дійсна військова служба в Радянській Армії та Військово-Морському Флоті, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР, а також служба в органах внутрішніх справ колишнього СРСР.

Так, спір у даній справі виник з приводу бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо не зарахування працюючому поліцейському стажу роботи в органах Державної кримінально-виконавчої служби України до стажу служби в поліції, що дає право на встановлення надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки.

Отже, з матеріалів справи встановлено, що позивач у період з 04.09.2006 по 12.04.2017 проходила службу в Державній кримінально-виконавчій службі України.

Згідно із пунктом 3 частини другої статті 78 Закону №580-VIII до стажу служби в поліції зараховується служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу.

Відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Кримінально-виконавчого кодексу України від 11 липня 2003 року №1129-IV до законодавчого врегулювання питань проходження служби персоналом органів і установ виконання покарань та його соціального захисту на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи поширюються дія статей 22 і 23 Закону України "Про міліцію", а також порядок і умови проходження служби та грошового забезпечення, передбачені для працівників органів внутрішніх справ.

При цьому, частина п`ята статті 23 Закону України від 23 червня 2005 року №2713-IV "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" передбачає, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Системний аналіз вище наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що фактично законодавець поширив дію усіх норм, які урегульовують порядок і умови проходження служби працівниками органів внутрішніх справ, а в подальшому - поліцейськими, на працівників кримінально-виконавчої служби.

Сутність службової дисципліни, обов`язки осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України, види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок і права начальників щодо їх застосування, а також порядок оскарження дисциплінарних стягнень визначені Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Законом України від 22 лютого 2006 року №3460-IV.

Згідно з преамбулою зазначеного Статуту його дія поширюється на осіб начальницького складу Національного антикорупційного бюро України, осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України та податкової міліції, які повинні неухильно додержуватися його вимог.

Крім того, частиною першою статті 6 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” закріплено, що Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров`я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Таким чином, на позивача, як і на інших працівників кримінально-виконавчої служби (окрім тих, на яких розповсюджується дія Закону України “Про державну службу”), під час проходження ними служби в період, що досліджується, розповсюджується дія нормативно-правових актів органів внутрішніх справ України, а в подальшому - поліції, в тому числі й дія статей 22, 23 Закону України “Про міліцію” та відповідні норми Закону України “Про Національну поліцію”, Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114, Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України.

Тобто, всі обов`язки, обмеження служби в органах внутрішніх справ та поліції, її специфічні умови, порядок та підстави дисциплінарної відповідальності визнані законодавцем тотожними умовам проходження служби персоналом органів і установ виконання покарань.

Таким чином, враховуючи тотожність правового статусу служби в органах внутрішніх справ і служби в установі виконання покарань, діяльність позивача, функції, які нею виконувались на момент проходження служби, статус позивача, колегія суддів вважає обґрунтованою позицію суду першої інстанції, що стаж служби в Державній пенітенціарній службі України має зараховуватись до стажу служби в поліції, що дає право, зокрема на встановлення надбавки за вислугу років.

Вказана правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним в постанові від 20.10.2022 по справі №160/11127/20.

При цьому, щодо посилання апелянта на постанови Верховного Суду від 31.03.2020 по справі №520/2067/19, від 19.11.2019 по справі №520/903/19, колегія суддів вважає помилковим, оскільки спір, який виник у вказаних справах, не є тотожним даному спору.

Суд апеляційної інстанції також критично ставиться до доводів апеляційної скарги відповідача, що служба в Державній кримінально-виконавчій службі України відсутня у переліку, визначеному статтею 78 Закону №580-VIII, а тому не може бути зарахована при проведенні перерахунку стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки.

Чинним на час проходження позивачем служби в органах кримінально-виконавчої служби та виникнення спірних правовідносин законодавством статус осіб, які проходили службу в органах кримінально-виконавчої служби, прирівнювався до статусу осіб, які перебували на службі в органах внутрішніх справ, а відповідно до пункту 3 частини другої статті 78 Закону №580-VIII до стажу служби в поліції зараховується служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу.

Підсумовуючи наведене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність законних підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо не зарахування позивачу до стажу роботи в поліції, що дає право на встановлення надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки, стажу служби позивача у Державній кримінально-виконавчій службі України за період з 04.09.2006 по 12.04.2017.

Як наслідок, порушене право позивача належним чином відновлене у спосіб зобов`язання Головне управління Національної поліції в Житомирській області зарахування позивачу до стажу служби в поліції, що дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, стаж служби в органах та установах Державної кримінально-виконавчої служби України за період з 04.09.2006 по 12.04.2017.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно з п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Згідно із п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 червня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Шидловський В.Б.

Судді Сапальова Т.В. Капустинський М.М.