Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №320/39892/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/39892/25 Суддя першої інстанції: Скрипка І.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача - Файдюка В.В.,

суддів - Бужак Н.П., Мєзєнцева Є.І.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Громадської організації «Микільська Слобідка» на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом Громадської організації «Микільська Слобідка» до Київської міської ради та Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправними і нечинними окремих пунктів рішення, визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень, -

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2025 року Громадська організація «Микільська Слобідка» (далі - позивач, ГО «Микільська Слобідка») звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Київської міської ради (далі - відповідач-1, КМР) та Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - відповідач-2, Департамент містобудування) про:

- визнання протиправними та нечинними пунктів 1, 2, 3 рішення КМР від 20.12.2007 №1467/4300 «Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю «Будівельний міжгалузевий альянс» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-офісного центру, житлово-офісного та готельного комплексів з підземними та наземними паркінгами в урочищі Горбачиха у Дніпровському районі м. Києва»;

- визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 05.07.2013 №11469/12/009-13, виданих Департаментом містобудування.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.11.2025 позовну заяву повернуто на підставі п. 1 та п. 9 ч. 4 ст. 169 КАС України з огляду на те, що рішення Київської міської ради в оспорюваній частині не належить до нормативно-правових актів, а відтак може бути оскаржене до адміністративного суду з урахуванням загальних строків, визначених ч. 2 ст. 122 КАС України. При цьому суд зауважив, що про існування цього рішення позивач дізнався або повинен був дізнатися у листопаді 2008 року з моменту його оприлюднення , а відтак звернення до суду із цим позовом у серпні 2025 року відбувалося поза межами шестимісячного строку.

Не погоджуючись із указаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Свою позицію обґрунтовує тим, що за усталеною практикою Верховного Суду рішення місцевої ради про внесення змін до генерального плану населеного пункту є нормативно-правовим актом, а відтак в силу приписів ст. 264 КАС України може бути оскаржене протягом усього строку його чинності.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.11.2025 відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, які надійшли до суду 03.09.2026.

Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.

У додаткових поясненнях Департамент містобудування наголошує, що оспорюване рішення КМР не є нормативно-правовим актом, оскільки стосується конкретно визначеної земельної ділянки та прийняте щодо конкретно індивідуально визначених потреб.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2026 продовжено строк розгляду справи та призначено її до розгляду у порядку письмового провадження з 29.09.2026.

Крім того, на адресу суду від ОСОБА_1 надійшла заява про залучення його до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.

Розглянувши подану заяву, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення на етапі апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про повернення позовної заяви, оскільки за змістом ч. 2 ст. 49 КАС України відповідні питання вирішуються судом, починаючи із стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а ухвалу суду першої інстанції - скасувати в частині, виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи, при постановленні оскаржуваної ухвали суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до суду із цим позовом, оскільки рішення КМР від 20.12.2007 №1467/4300 не належать до нормативних актів, його оприлюднення здійснюється у газеті «Хрещатик» у листопаді 2008 року, а відтак звернення до суду із вказаним позовом у серпні 2025 року мало місце поза межами визначеного ч. 2 ст. 122 КАС України строку. При цьому суд зауважив, що посилання позивача на те, що про порушення своїх прав останній дізнався з листа Департаменту містобудування від 01.04.2025 №055-4706, є безпідставним та свідчить про штучне продовження строку з метою його безпідставного поновлення.

Однак з такими висновками судова колегія не може повністю погодитися з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України у чинній редакції та ч. 1 ст. 99 КАС України у попередній редакції позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Положення ч. 2 ст. 99 КАС України у редакції, чинній до 31.07.2010, закріплювали, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Приписи ч. 2 ст. 99 КАС України у редакції, яка була чинною до 15.12.2017, визначали, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

У свою чергу, за правилами ч. 2 ст. 122 КАС України у чинній редакції для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, і положення процесуального закону, який був чинний до 15.12.2017, і правила чинного КАС України пов`язують початок перебігу строку звернення до суду або з дня, коли особа дізналася про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, або з дня, коли особа могла дізнатися їх порушення.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що, на відміну від попередньої редакції Кодексу адміністративного судочинства України, редакція процесуального закону, яка набрала чинності 15.12.2017, у частині 3 статті 264 містить припис, що нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

Таким чином, оскільки закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч. 4 ст. 3 КАС України), суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що вирішення питання дотримання строків звернення до суду має відбуватися крізь призму положень ст. 264 КАС України у редакції, яка набрала чинності 15.12.2017.

У своїй постанові від 13.03.2019 у справі № 712/8985/17 об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду сформулювала такі висновки.

Обчислюючи строк звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, необхідно брати до уваги таке:

- багаторазове застосування та триваюча дія (тривала чинність) нормативно-правового акту;

- дійсність факту перебування суб`єкта у відносинах, які регулюються нормативно-правовим актом;

- дата факту порушення прав, свобод, інтересів, тобто - коли саме особа (позивач) дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів;

- чи є чинним нормативно-правовий акт, яким порушено права, свободи, інтереси особи (позивача);

- чи перебуває особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду;

- коли вступила особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і, коли з них вибула.

З урахуванням зазначеного вище Верховний Суд прийшов до висновку, що за умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими частиною другою статті 99 КАС України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту.

У контексті наведеного, вирішуючи питання щодо наявності правових підстав вважати оскаржувані позивачем положення рішення Київської міської ради від 20.12.2007 №1467/4300 нормативними приписами, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.

Київська міська рада, розглянувши проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, відповідно до статей 93, 123, 124, 141 Земельного кодексу України, рішенням від 20.12.2007 №1467/4300 «Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю «Будівельний міжгалузевий альянс» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-офісного центру, житлово-офісного та готельного комплексів з підземними та наземними паркінгами в урочищі Горбачиха у Дніпровському районі м. Києва» вирішила, зокрема:

1. Затвердити містобудівне обґрунтування щодо внесення змін до містобудівної документації та визначення параметрів окремого об`єкта містобудування - будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-офісного центру, житлово-офісного та готельного комплексів з підземними та наземними паркінгами в урочищі Горбачиха у Дніпровському районі м. Києва.

2. Внести зміни до Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, а саме: територію, яка передається відповідно до цього рішення, вилучити із зони зелених насаджень загального користування до території житлової та громадської забудови.

3. Внести зміни до Програми розвитку зеленої зони міста Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста, затверджених рішенням Київської міської ради від 19.07.2005 №806/3381, виключивши з переліку озеленених територій загального користування м. Києва, що відповідають типологічним ознакам та планувальним вимогам (таблиця 2), земельну ділянку площею 29,45 га у Дніпровському районі м. Києва.

Згідно із ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до п. 42 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 №280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР) виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується, зокрема, питання затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Частиною першою статті 59 Закону № 280/97-ВР передбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

У ст. 4 КАС України визначено терміни «нормативно-правовий акт» та «індивідуальний акт»:

- нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування;

- індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Отже, до нормативно-правових актів відносяться прийняті уповноваженими органами акти, які встановлюють, змінюють норми права, носять загальний чи локальний характер, розраховані на невизначене коло осіб та застосовуються неодноразово.

Аналогічна правова позиція щодо визначення поняття нормативно-правового акта викладена у рішеннях Конституційного Суду України від 27.12.2001 № 20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22.07.1991 (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини), від 23.06.1997 № 2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини), 16.04.2009 № 7-рп/2009 у справі про скасування актів органів місцевого самоврядування (пункт 4 мотивувальної частини).

Як зазначено вище, спірними у цій справі є пункти 1, 2, 3 рішення Київської міської ради від 20.12.2007 №1467/4300, якими затверджено містобудівне обґрунтування щодо внесення змін до містобудівної документації та визначення параметрів окремого об`єкта містобудування, внесено зміни до Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, а також зміни до Програми розвитку зеленої зони міста Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста, затверджених рішенням Київської міської ради від 19.07.2005 №806/3381.

Пунктами 2, 7 статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI (далі - Закон №3038-VI) визначено, що наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

- генеральний план населеного пункту - одночасно містобудівна документація на місцевому рівні та землевпорядна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту;

- містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій.

Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 16 Закону №3038-VI планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження комплексних планів просторового розвитку територій територіальних громад, генеральних планів населених пунктів і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 17 Закону №3038-VI генеральний план населеного пункту є одночасно видом містобудівної документації на місцевому рівні та документацією із землеустрою і призначений для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Приписи ч. 3 ст. 17 Закону №3038-VI визначають, що генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Рішення про розроблення генерального плану приймає відповідна сільська, селищна, міська рада. Виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації є замовниками, які організовують розроблення, внесення змін та подання генерального плану населеного пункту на розгляд відповідної сільської, селищної, міської ради (ч. ч. 6, 7 ст. 17 Закону №3038-VI).

Відповідно до ч. 13 ст. 17 Закону №3038-VI зміни до генерального плану населеного пункту можуть вноситися за результатами містобудівного моніторингу не частіше одного разу на рік.

Такі зміни розробляються, узгоджуються та затверджуються в порядку, визначеному цим Законом для розроблення, узгодження та затвердження генерального плану населеного пункту та Законом України «Про землеустрій», а якщо територія територіальної громади не обмежується територією одного населеного пункту, - у порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про землеустрій» для розроблення, узгодження та затвердження комплексного плану.

За правилами ч. 14 ст. 17 Закону №3038-VI генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами протягом трьох місяців з дня їх подання.

Верховний Суд вже розглядав справи, в яких аналізував правову природу містобудівної документації як правового акту.

Зокрема, у постановах від 15.05.2019 у справі №363/3786/17, від 16.10.2019 у справі №363/3101/17 Велика Палата Верховного Суду, а також у постановах від 03.02.2020 у справі №826/16737/18, від 14.07.2021 у справі №260/20/19, від 20.09.2021 у справі №809/1806/16, 11.12.2019 у справі № 369/7296/16-а, 04.03.2020 у справі № 450/1236/17, 09.04.2020 у справі №807/150/16, від 20.12.2019 у справі № 520/14995/16-а, від 06.10.2020 у справі №504/2797/16-а Верховний Суд дійшов висновку, що містобудівна документація на місцевому рівні, у тому числі генеральний план населеного пункту, за своєю правовою природою та з огляду на процедуру прийняття, є нормативно-правовим актом.

Крім того, у постанові від 20.12.2019 у справі № 520/14995/16-а, предметом оскарження у якій було рішення про внесення змін до генерального плану населеного пункту, Верховний Суд дійшов таких висновків:

«Затверджуючи своїм рішенням містобудівну документацію щодо внесення змін до генерального плану населеного пункту місцева рада формує обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту, тобто здійснює нормативне регулювання відповідних відносин.

Визначальною умовою, що може слугувати критерієм загальності чи персоніфікованості суб`єктів впливу - є їх коло. Адже кількість як величина має відносний характер, може змінюватись і не є сталим показником регулятивного впливу юридичних актів. Під час визначення кола суб`єктів, правовий статус яких регламентує правовий акт, необхідно зважати лише на ті із них (фізична чи юридична особа, орган, організація, спільність людей тощо), для яких правовим актом установлюються права та обов`язки безпосередньо, щодо яких праворегуляторний вплив є прямим (а не усіх суб`єктів, для яких він може мати якесь юридичне значення).

У зв`язку із наведеним, колегія суддів зазначає, що рішення Кароліно-Бугазької сільської ради Овідіопольського району Одеської області прийнято рішення від 25 листопада 2016 року № 818-VII Про внесення змін до генерального плану села Кароліно-Бугаз, поєднаного з планом зонування території населеного пункту в складі генерального плану, яким затверджена містобудівна документація Про внесення змін до генерального плану села Кароліно-Бугаз, поєднаного з планом зонування території населеного пункту в складі генерального плану , розроблена державним регіональним проектно-вишукувальним інститутом УКРПІВДЕНДІПРОВОДГОСП, є нормативно-правовим актом.»

Подібних висновків Верховний Суд дійшов також у постановах від 26.09.2023 у справі №320/2015/22 та від 05.06.2024 у справі № 580/1941/22.

Предметом оскарження у справі, ухвала про повернення позовної заяви в якій є предметом апеляційного перегляду, є рішення Київської міської ради, яким, серед іншого, внесено зміни до Генерального плану міста Києва та Програми розвитку зеленої зони міста Києва.

За таких обставин, правового регулювання та сформованої практики Верховного Суду, висновки суду першої інстанції про те, що оспорюване рішення в частині не є нормативно-правовим актом, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та не відповідає висновкам Верховного Суду щодо їх застосування.

Аналогічна позиція щодо правової природи оспорюваного у цій справі рішення Київської міської ради від 20.12.2007 №1467/4300 висловлена Верховним Судом у постанові від 08.12.2025 у справі №320/33985/24.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що внесення змін до Генерального плану міста Києва є організаційними заходами щодо забезпечення виконання рішення про передачу в оренду земельної ділянки.

Водночас, діяльність щодо затвердження і внесення змін до Генерального плану населеного пункту за своєю природою носить нормотворчий характер, яка є однією з ознак публічної влади та суб`єктів владних повноважень, тому кваліфікація такої діяльності як організаційної (допоміжної, забезпечувальної) є помилковою.

Крім того, нормотворча функція, в силу свого впливу на правовідносини, превалює над функціями щодо питань індивідуального характеру, тому об`єднання в одному рішенні одночасно внесення змін до нормативно правових актів та вирішення інших питань індивідуального характеру не змінює правову природу такого акту саме як нормативного.

Викладене, з урахуванням норм ч. 3 ст. 264 КАС України як спеціальних щодо оскарження нормативно-правових актів свідчить, що, звертаючись до суду із цим позовом у серпні 2025 року, ГО «Микільська Слобідка» не пропустила строк звернення до суду з огляду на чинність такого рішення Київської міської ради, а відтак оскаржувана ухвала в частині повернення без розгляду позовної заяви в частині позовних вимог до відповідача-1 постановлена з порушенням норм процесуального права.

Водночас, що стосується дотримання строків звернення до суду із позовними вимогами про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 05.07.2013 №11469/12/009-13, виданих Департаментом містобудування, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Виходячи з визначення індивідуального акта, наведеного у ст. 4 КАС України, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв`язання за їх допомогою конкретних питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата; виникнення конкретних адміністративно-правових обов`язків, обумовлених цими актами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 9901/801/18).

Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням конкретних правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 9901/491/19).

Аналіз указаного вище дає підстави вважати, що містобудівні умови та обмеження є актом індивідуальної дії, оскільки є результатом застосування норм права, адресовані конкретним суб`єктам і створюють права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів (в даному випадку для позивачів), регулюють конкретну життєву ситуацію та їх дія закінчується у зв`язку з припиненням конкретних правовідносин, тобто вичерпують свою дію після їх виконання.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23.01.2018 у справі №815/5989/13-а та у постанові від 18.03.2021 у справі № 640/3844/20, в якій поряд з іншим суд касаційної інстанції прийшов до висновку, що під час оскарження містобудівних умов та обмежень, як акту індивідуальної дії, слід дотримуватись встановленого КАС України шестимісячного строку звернення до суду.

Водночас, як вбачається з оскаржуваних містобудівних умов та обмежень від 05.07.2023, їх було затверджено наказом Департаменту містобудування від 05.07.2013 №11469/12/009-13. При цьому, до суду позивач звернувся з вимогами щодо їх оскарження більше ніж через дванадцять років після їх затвердження, тобто з пропуском строку на звернення до адміністративного суду. До того ж суд апеляційної інстанції звертає увагу, що будь-яких доводів щодо неправильності висновків суду першої інстанції про повернення без розгляду позовної заяви в частині оскарження згаданого вище індивідуального акту в апеляційній скарзі не наведено.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Колегія суддів звертає увагу, що причини пропуску процесуальних строків, незалежно від способу встановлення, мають бути поважними. Тобто, зацікавлена у вирішенні справи особа має надати докази про те, що причини є поважними.

Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс на інші проти Великобританії», справа «Девеер проти Бельгії»),

Крім того, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28.10.1998, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

У рішенні «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25.01.2000, пункт 33).

Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

Колегія суддів наголошує, що позивачем ні у позовній заяві, ні у заяві про усунення недоліків не зазначалося про причини пропуску звернення до суду із позовом про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 05.07.2013 №11469/12/009-13, які, як було підкреслено вище, є індивідуальним актом. Саме лише посилання у заяві про усунення недоліків лише на те, що вимоги про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 05.07.2013 №11469/12/009-13 є похідними від вимог щодо визнання протиправними та нечинними пунктів 1-3 рішення КМР від 20.12.2007 №1467/4300, на переконання колегії суддів, є недостатнім для поновлення строку звернення до суду у серпні 2025 року щодо оскарження індивідуального акту від липня 2013 року. Більше того, у спірному випадку вимога про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 05.07.2013 №11469/12/009-13 не може безумовно вважатися похідною у розумінні п. 23 ч. 1 ст. 4 КАС України з огляду, зокрема, на положення ч. 2 ст. 265 КАС України, за якою нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. А відтак позивач, заявляючи вимогу про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 05.07.2013 №11469/12/009-13, повинен був обґрунтувати неможливість їх оскарження впродовж дванадцяти років з часу їх затвердження з посиланням на належні і допустимі докази.

З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість позиції суду першої інстанції про необхідність повернення без розгляду позовних вимог в частині визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 05.07.2013 №11469/12/009-13, виданих Департаментом містобудування.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

За правилами п. п. 1, 3 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін; скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана ухвала в частині повернення без розгляду позовних вимог про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 05.07.2013 №11469/12/009-13, виданих Департаментом містобудування, постановлена із дотриманням норм процесуального права, а доводи апеляційної скарги відповідну позицію суду першої інстанції не спростовуються.

Водночас, за нормами ч. 3 ст. 312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при вирішенні питання про повернення позовної заяви без розгляду в частині позовних вимог про визнання протиправними та нечинними окремих пунктів рішення Київської міської ради від 20.12.2007 №1467/4300 було порушено норми процесуального права, адже не враховано правову природу цього рішення як нормативного акта та як наслідок не застосовані до спору положення ч. 3 ст. 264 КАС України, у зв`язку з чим вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково - ухвалу суду першої інстанції скасувати в частині позовних вимог до Київської міської ради, а справу у цій частині направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 123, 242-244, 250, 308, 311, 312, 320, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Громадської організації «Микільська Слобідка» - задовольнити частково.

Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2025 року - скасувати в частині повернення без розгляду позовної заяви Громадської організації «Микільська Слобідка» до Київської міської ради та Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправними і нечинними пунктів 1, 2, 3 рішення Київської міської ради від 20 грудня 2007 року №1467/4300 «Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю «Будівельний міжгалузевий альянс» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-офісного центру, житлово-офісного та готельного комплексів з підземними та наземними паркінгами в урочищі Горбачиха у Дніпровському районі м. Києва».

Направити справу у вказаній частині позовних вимог до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

В іншій частині ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені статтями 328-331 КАС України.

Суддя-доповідач В.В. Файдюк

Судді Н.П. Бужак

Є.І. Мєзєнцев

Повне судове рішення складено 29 вересня 2026 року.