Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №640/33162/20 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/33162/20 Суддя першої інстанції: Т.О. Комшелюк

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Файдюка В.В.,

суддів - Бужак Н.П., Мєзєнцева Є.І.,

при секретарі - Масловській К.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Офісу Генерального прокурора та в особі Київської обласної прокуратури про стягнення матеріальної шкоди,-

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2020 року ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до держави Україна в особі Офісу Генерального прокурора (далі – відповідач-1, Офіс ГП) та в особі Київської обласної прокуратури (далі – відповідач-2) про:

- стягнення з держави Україна в особі Київської обласної прокуратури на корись ОСОБА_1 матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями п. 26 розд. IV «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01.07.2015 по 13.04.2016 у сумі 135 001,50 грн;

- стягнення з держави Україна в особі Офісу Генерального прокурора на корись ОСОБА_1 матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями п. 26 розд. IV «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 14.04.2016 по 26.03.2020 у сумі 984 590,70 грн.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 22.04.2025 у задоволенні позову відмовлено повністю.

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що на виконання положень Закону України «Про прокуратуру» Кабінетом Міністрів України не було приведено свої нормативні акти у відповідність до нього, приписами Бюджетного кодексу України передбачено, що норми і положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України, а відтак у відповідачів відсутні повноваження самостійно, без правового врегулювання збільшення видатків Державного бюджету України здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у розмірі, встановленому Законом України «Про прокуратуру». Також суд підкреслив, що прийняте 26.03.2020 рішення Конституційного Суду України №6-р/2020 на правовідносини з 01.07.2015 по 25.03.2020 не впливає, оскільки не має ретроспективної дії. Окремо суд зауважив, що матеріалами справи не встановлено неправомірності дій відповідачів щодо неправильності нарахування та виплати позивачу заробітної плати у спірний період, що спричинило б шкоду та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити постанову про задоволення адміністративного позову у повному обсязі.

Свою позицію обґрунтовує тим, що, судом не було застосовано норми Конституції України як норми прямої дії, які гарантують відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними. Наголошує, що відсутністю бюджетних асигнувань не є підставою для невиконання державою зобов`язань. Відтак, оскільки діями та рішеннями держави було порушено право власності позивача та його легітимні очікування на отримання заробітної плати у належному розмірі, то останній завдано майнову шкоду актом, який визнаний неконституційним.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.05.2025 відкрито апеляційне провадження у справі за цією апеляційною скаргою, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У відзиві на апеляційну скаргу Офіс ГП просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін. Свою позицію з посиланням на ряд правових позицій Верховного Суду обґрунтовує тим, що у державному бюджеті України на 2015-2020 роки кошти на реалізацію приписів ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» не передбачалися, а відповідач-1 не наділений правом самостійно, без правового врегулювання збільшення видатків Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача. Наголошує, що рішення Конституційного Суду України не має ретроактивної дії, а тому останнє матиме наслідки виключно до правовідносин, що мають місце після його ухвалення. Підкреслює на правильності позиції суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення похідних позовних вимог, а також зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не змінює суті спору, який стосується оплати праці працівників прокуратури.

У відзиві на апеляційну скаргу Київська обласна прокуратура просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що ОСОБА_1 нараховувалася заробітна плата у розмірі, не нижчому від визначеного законом, що підтверджується численною практикою Верховного Суду. Підкреслює, що розмір недоотриманої заробітної плати не можна вважати збитками, а приписи ст. 1175 ЦК України підлягають застосування лише у випадку визнання протиправним і скасування акту державного органу, а не визнання його неконституційним.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2026 продовжено строк розгляду справи та призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.09.2026.

На адресу суду від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення, в яких вона просить застосувати позицію Верховного Суду у справі №160/6949/20 щодо подібних правовідносин, а також просить зменшити розмір заявлених позовних вимог до держави Україна в особі Київської обласної прокуратури з 135 001,50 грн до 62 214,09 грн, стягнувши останню з держави Україна в особі Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 за період з 01.07.2015 по 13.04.2016.

У судовому засіданні представник відповідач-1 наполягав на залишенні апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Позивач, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибула, направивши заяву про розгляд справи без її участі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника Офісу ГП, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції – скасуванню, виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, за відомостями про роботу з трудової книжки позивача серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 з 08.07.2008 працювала на різних посадах в органах прокуратури, зокрема з 17.04.2014 по 13.04.2016 в прокуратурі Київської області (Київська обласна прокуратура), з 14.04.2016 переведена до Генеральної прокуратури України, у подальшому перейменованої на Офіс Генерального прокурора.

Відповідно до листа Київської обласної прокуратури від 17.12.2020 № 27-373вих-20, посадовий оклад позивача за період з 01.07.2015 по 13.04.2016 складав:

з 01.07.2015 по 30.11.2015 – 1 994 грн;

з 01.12.2015 по 14.12.2015 – 2 293 грн;

з 15.12.2015 по 13.04.2016 – 2 048 грн.

Відповідно до листа Офісу Генерального прокурора від 21.12.2020 № 27-3-5304вих-20, посадовий оклад позивача за період з 01.07.2015 по 13.04.2016 нараховувався згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (та у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №657) (далі – Постанова №505), а саме:

з 14.04.2016 по 16.08.2016 – 2 812 грн;

з 17.08.2016 по 05.09.2017 – 3 006 грн;

з 06.09.2017 по 05.07.2018 – 7 490 грн;

з 06.07.2018 по квітень 2020 року – 7 140 грн.

Посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 та ч. 3 ст. 152 Конституції України позивач, вважаючи, що має право на відшкодування матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати за період з 01.07.2015 по 26.03.2020, звернулася до суду за захистом свого порушеного права.

На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз положень ст. ст. 19, 56, 152 Конституції України, ст. ст. 16, 22, 1173, 1175 Цивільного кодексу України, ст. ст. 8, 13 Закону України «Про оплату праці», ст. ст. 81, 90 Закону України «Про прокуратуру» ст. 23, ст. 25 і розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, а також Постанови №505, а також з урахуванням ряду правових позицій Верховного Суду, суд першої інстанції прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог з огляду на відсутність у відповідачів повноважень здійснювати перерахунок посадового окладу позивача без правового регулювання збільшення видатків Державного бюджету України, відсутність ретроспективного впливу на ці правовідносини рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020, а також ненадання доказів заподіяння матеріальної шкоди саме відповідачами.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може погодитися з огляду на таке.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру».

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про прокуратуру» прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Статтею 16 Закону України «Про прокуратуру» визначені гарантії незалежності прокурора, однією з яких є належне матеріальне, соціальне та пенсійне забезпечення прокурора.

Згідно з ч. 1 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

У свою чергу, відповідно до ч. 2 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції Закону України від 02.07.2015 № 578-VIII «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» щодо удосконалення та особливостей застосування окремих положень» (далі - Закон № 578-VIII)) заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Розміри посадових окладів прокурорів визначалися ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на час спірних правовідносин), згідно з якою, посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно:

з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.

Частиною четвертою статті 81 Закону України «Про прокуратуру» було установлено, що посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.

З 01.01.2015 набрали чинності норми Закону України від 28.12.2014 № 71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» (далі – Закон № 71-VIII) яким, зокрема, внесено зміни до низки законодавчих актів в частині врегулювання порядку проведення окремих виплат за рахунок бюджетних коштів.

Так, розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України було доповнено пунктом 26, яким установлено, що стаття 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На виконання приписів п. 26 розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України 30.09.2015 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 763 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505», якою внесено зміни до Постанови № 505 і затверджено нові схеми посадових окладів працівників прокуратур, із визначенням сум їхнього розміру.

Законом України № 113-ІХ (набрав чинності з 25.09.2019) було запроваджено реформування системи органів прокуратури. Абзацом 3 пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону було установлено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

На той час це була Постанова №505.

Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення п. 26 розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачає, що норми і положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 встановлено, що положення п. 26 розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згідно з ч. 3 ст. 152 Основного Закону України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Порядок організації та діяльності Конституційного Суду України, статус суддів Суду, підстави і порядок звернення до Суду, процедура розгляду ним справ і виконання рішень Суду визначаються Конституцією України та законом (ст. 153 Конституції України).

За правилами ч. 1 ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України).

У ч. 3 ст. 22 і ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України закріплений загальний принцип повного відшкодування збитків, під яким слід розуміти відшкодування збитків у повному обсязі, тобто як реальної шкоди, так і упущеної вигоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 1175 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

За правилами ч. 4 ст. 6 КАС України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Колегією суддів враховується, що з метою уніфікації судової практики в подібних правовідносинах, на розгляд об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду (далі - Об`єднана палата) була передана справа № 160/6949/20 (обставини якої є подібними до спірних правовідносин), у якій суд, зокрема, досліджував правові аспекти відшкодування матеріальної шкоди, спричиненої дією акта, що надалі був визнаний неконституційним.

Так, з`ясовуючи підстави відшкодування такої шкоди та визначаючи коло учасників судового процесу, Об`єднана палата у постанові від 24.02.2026 у справі № 160/6949/20 указала, що за своєю правовою природою визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, інших актів або їх окремих положень указує на те, що такі суперечили нормам Основного Закону з моменту їх прийняття. Ухвалення рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності, таким рішенням лише визнається наявність чи відсутність такого факту, який виник у момент прийняття неконституційного акта. З дня прийняття рішення Конституційним Судом України, якщо іншого строку не зазначено в самому рішенні, неконституційні акти лише втрачають чинність.

Отже, шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосовного в минулому до особи неконституційного акта.

У справі № 160/6949/20 Об`єднана палата акцентувала увагу на тому, що положення ч. 3 ст. 152 Конституції України містять посилання на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними, не повинно здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом порядку. Проте, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи, незважаючи на вимоги ст. 152 Конституції України, не прийнятий.

Водночас, Об`єднана палата у справі № 160/6949/20 указала, що найголовнішою ознакою відповідальності держави є її специфічний, правовідновлюючий, публічно-правовий характер, оскільки держава, реалізуючи ст. 1 Конституції України, що проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, за власною ініціативою повинна вживати заходів для поновлення визнаних нею і порушених з її вини прав, свобод та законних інтересів приватних осіб чи територіальних громад, хоча прямо публічно-правовий характер відповідальності держави в законодавстві не проголошується.

Об`єднана палата у справі № 160/6949/20 зазначила, що за відсутності конкретного нормативного механізму відшкодування такої шкоди, можна стверджувати, що інститут позасудового, добровільного відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади, в Україні не працює, тому з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень можливе ініціювання заінтересованими особами відшкодування шкоди (матеріальної та/або моральної) в судовому порядку.

Отже, за висновками Об`єднаної палати у справі № 160/6949/20 неконституційність закону зумовила право осіб на компенсацію за обмеження їхніх гарантій, а відсутність спеціального закону про порядок виплат не звільняє державу від відповідальності, оскільки, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, держава зобов`язана забезпечити його реалізацію, в іншому випадку - всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються безпосередньо на неї.

З огляду на викладене, Об`єднана палата, керуючись ч. 3 ст. 152 Конституції України, у межах установлених у справі № 160/6949/20 обставин, сформулювала такі правові висновки:

1) відсутність спеціального закону не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, поданого на підставі ч. 3 ст. 152 Конституції України, про відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і не допускають звуження змісту та обсягу конституційних прав особи внаслідок бездіяльності законодавця;

2) належне матеріальне забезпечення прокурорів є однією із законодавчо закріплених гарантій їх незалежності, визначених ст. 16 Закону України «Про прокуратуру», а застосування неконституційної норми, якою було звужено зміст цієї гарантії, може бути підставою для виникнення у прокурорів (як діючих, так і колишніх) права на відшкодування матеріальної шкоди, завданої дією положення п. 26 розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, за умови встановлення в судовому порядку факту завдання такої шкоди;

3) належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, завданої прокурору зазначеним неконституційним актом, є відповідний орган прокуратури, який здійснював нарахування та виплату заробітної плати і діями якого фактично було заподіяно таку шкоду, тоді як залучення Державної казначейської служби України не є необхідним, оскільки вона не є суб`єктом, який порушив права такого працівника прокуратури.

Підсумовуючи викладене, Об`єднана палата у справі № 160/6949/20 констатувала, що позивач як колишній прокурор, посадовий оклад якого в період дії п. 26 розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України при нарахуванні заробітної плати визначався у розмірі меншому, ніж передбачено ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», має право ініціювати перед судом питання про відшкодування шкоди на підставі ч. 3 ст. 152 Конституції України, зокрема, матеріальної, та, відповідно, на відшкодування такої шкоди за умови встановлення факту її завдання за результатом оцінки судом наслідків такого неконституційного регулювання.

Об`єднана палата також указала, що матеріальна шкода у правовідносинах, що є предметом цього спору, може полягати, зокрема, у виплаті прокурору заробітної плати в розмірі меншому, ніж гарантований законом, тобто в різниці між фактично нарахованою та виплаченою заробітною платою (з урахуванням додаткових видів грошового забезпечення, які не передбачені Законом України «Про прокуратуру») і тією сумою, яка підлягала нарахуванню та виплаті відповідно до вимог ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» за спірний в цій справі період.

Верховний Суд неодноразово підкреслював, що дієвість захисту порушеного права безпосередньо залежить від того, наскільки обраний метод відповідає суті самого порушення. Отже, щоб розв`язання спору не було формальним, а реально поновило права особи, судам необхідно встановити чіткий зв`язок між характером шкоди, способом її усунення та правильно визначити належного відповідача, так як у випадку недотримання вказаних критеріїв судове рішення набуває декларативного характеру.

Колегією суддів враховується, що в силу приписів ч. 2 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції Закону № 578-VIII) заробітна плата прокурора складається не лише з посадового окладу, а й з премій та надбавок, зокрема за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш, як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Отже, Законом України «Про прокуратуру» визначено гарантований розмір заробітної плати прокурора, який складається з посадового окладу як її основної складової, а також надбавок, передбачених законом, і премії, розмір якої не може бути менше, як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці. Цим же Законом також передбачена можливість виплати працівникам органів прокуратури премії в розмірі вищому, ніж гарантовано цим законом.

Крім того, як зазначалося, приписами ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» складові заробітної плати прокурора передбачають інші виплати, які встановлені законодавством. Отже, передбачені діючим законодавством додаткові виплати: 1) надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи; 2) надбавка за знання та використання в роботі іноземної мови; 3) доплата за науковий ступінь кандидата або доктора наук з відповідної спеціальності; 4) надбавка за почесне звання «заслужений»; 5) робота з таємними документами - також підлягають врахуванню.

Таким чином, визначаючи наявність факту заподіяння матеріальної шкоди, необхідно встановити наявність різниці між сумою фактично отриманої заробітної плати та тією сумою, яка підлягала б нарахуванню відповідно до вимог ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» за відповідний період.

На цьому наголосив Верховний Суд у постанові від 03.07.2026 у справі №420/9554/20.

Так, за період з 01.07.2015 по 13.04.2016 відповідно до нормативних вимог ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» розмір нарахованих коштів позивачу мав складати 154 214,20 грн, а з 14.04.2016 по 26.03.2020 – 1 265 743,70 грн.

Розмір нарахованої і виплаченої заробітної плати, визначеною за вимогами Постанови №505 за період з 01.07.2015 по 13.04.2016 установлено в сумі 92 000,11 грн, а з 14.04.2016 по 26.03.2020 – 281 153,00 грн (т. 1 а.с. 24-25, 27-28, 30-40).

Проведеним зіставленням наведених сум різниця між розміром нарахованої і виплаченої зарплати позивачу та розміром розрахованим, відповідно до положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» (зі змінами), склала 62 214,09 грн з 01.07.2015 по 13.04.2016 та 984 590,70 з 14.04.2016 по 26.03.2020.

Викладене вище дає підстави для висновку про наявність різниці між сумою фактично отриманої позивачем заробітної плати та тією сумою, яка підлягала б нарахуванню відповідно до вимог ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» за відповідний період, що свідчить про наявність факту заподіяння шкоди позивачу неконституційним актом у вигляді недоотриманих сум законодавчо встановленої заробітної плати, які і підлягають стягненню на користь позивача.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, зважаючи на встановлену вище наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог з огляду на документальне підтвердження заподіяння позивачу шкоди неконституційним нормативним актом, судова колегія приходить до висновку про помилковість твердження Рівненського окружного адміністративного суду про необґрунтованість позовних вимог, а тому вважає за необхідне рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про часткове задоволення позову.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Приписи п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, що стали підставою для неправильного вирішення справи. У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення суду – скасувати.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2025 року – скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Держави Україна за рахунок бюджетних асигнувань Київської обласної прокуратури (01601, м. Київ, б-р. Лесі Українки, 27/2; код ЄДРПОУ 02909996) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) шкоду, заподіяну неконституційним актом за період з 01 липня 2015 року по 13 квітня 2016 року у розмірі 62 214 (шістдесят дві тисячі двісті чотирнадцять) гривень 09 копійок.

Стягнути з Держави Україна за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) шкоду, заподіяну неконституційним актом за період з 14 квітня 2016 року по 26 березня 2020 року у розмірі 984 590 (дев`ятсот вісімдесят чотири тисячі п`ятсот дев`яносто) гривень 70 копійок.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення.

Касаційна скарга на постанову суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя В.В. Файдюк

Судді Н.П. Бужак

Є.І. Мєзєнцев

Повне судове рішення складено 29 вересня 2026 року.