Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №320/28663/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/28663/25 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Вівдиченко Т.Р., Кучми А.Ю.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), у якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 26 квітня 2025 року №78589460;

- зобов`язати відповідача в особі державного реєстратора здійснити державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67,5 кв. м, житловою площею 41,3 кв. м.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала, що для проведення державної реєстрації подала наявні у неї оригінали правовстановлюючих документів, які підтверджують набуття нею права власності на спірну квартиру, однак державним реєстратором прийнято рішення про відмову у проведенні реєстраційних дій.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора від 26 квітня 2025 року №78589460 та зобов`язано відповідача здійснити державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на відповідну квартиру.

Також стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивачки судові витрати зі сплати судового збору.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Департамент подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Апелянт, зокрема, посилається на те, що відповідно до пункту 3 частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» під час проведення державної реєстрації прав, які виникли до 01 січня 2013 року, державний реєстратор зобов`язаний запитувати інформацію від органів, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства здійснювали оформлення та/або реєстрацію таких прав.

Указує, що відповідний запит було направлено до Куп`янської міської військової адміністрації, однак отримана відповідь не містила відомостей, необхідних для підтвердження реєстрації права власності на квартиру.

На думку апелянта, за таких обставин державний реєстратор не мав можливості встановити набуття позивачкою права власності, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону №1952-IV становило підставу для відмови у державній реєстрації.

Також апелянт заперечує проти обраного судом першої інстанції способу захисту, зазначаючи, що суд не може перебирати на себе повноваження державного реєстратора та зобов`язувати останнього безпосередньо провести державну реєстрацію права.

За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі.

Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів доходить таких висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 20 лютого 1998 року, виданого Представництвом Фонду державного майна України в Куп`янському районі Харківської області на підставі розпорядження від 19 лютого 1998 року №20, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , належала на праві спільної власності в рівних частках ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

У самому свідоцтві міститься реєстраційний напис про реєстрацію права у реєстровій книзі №120 за реєстровим №16054.

Судом першої інстанції були витребувані та безпосередньо досліджені оригінали свідоцтва про право власності на житло від 20.02.1998, свідоцтва про право на спадщину за законом від 30.06.2020, зареєстрованого в реєстрі за №1342, та свідоцтва про право на спадщину за законом від 30.06.2020, зареєстрованого за №1343.

За результатами їх дослідження суд установив, що позивачка є власником спірної квартири.

06 лютого 2025 року ОСОБА_1 звернулася із заявою №65046108 про проведення державної реєстрації права на зазначену квартиру.

Разом із заявою позивачка подала свідоцтва про право на спадщину за законом №1342 та №1343 від 30.06.2020; витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №214340467 та №214356887 від 30.06.2020; свідоцтво про право власності на житло від 20.02.1998; технічний паспорт; технічну характеристику квартири від 13.09.1993 та свідоцтво про шлюб.

На виконання пункту 3 частини третьої статті 10 Закону №1952-IV державним реєстратором направлено запит до Куп`янської міської військової адміністрації щодо надання інформації про реєстрацію права, яке виникло до 01 січня 2013 року.

У відповідь повідомлено, що місто Куп`янськ перебувало під окупацією, а адміністративне приміщення КП «Куп`янське БТІ» внаслідок обстрілів та пожежі повністю знищено; інвентаризаційні справи, службова документація, комп`ютерна техніка та бази даних також знищені, підприємство господарську діяльність не здійснює.

26 квітня 2025 року державним реєстратором прийнято рішення №78589460 про відмову у проведенні державної реєстрації.

Правові, організаційні та економічні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, що підлягають державній реєстрації, визначає Закон України від 01 липня 2004 року №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону №1952-IV державна реєстрація речових прав є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав.

Частиною третьою статті 3 Закону №1952-IV установлено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, які виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за умови, якщо реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на той час законодавство не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 10 Закону №1952-IV державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих або отриманих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами, а також перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій або відмови у державній реєстрації.

Пунктом 3 цієї ж частини встановлено спеціальний обов`язок реєстратора під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року: за відсутності доступу до відповідних носіїв інформації або необхідних відомостей у відповідних реєстрах він зобов`язаний запитати інформацію від органів, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію таких прав.

Водночас відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону №1952-IV підставою для відмови є обставина, коли подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно.

Частиною другою статті 24 передбачено, що рішення про відмову повинно містити вичерпний перелік обставин, які стали підставою для його прийняття, а частиною п`ятою цієї статті заборонена відмова з підстав, не передбачених частиною першою статті 24.

Порядок №1127, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року, своєю чергою деталізує процедуру розгляду заяви та документів, перевірки державним реєстратором поданих документів і прийняття рішення за результатами такого розгляду.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність належних правових підстав для відмови позивачці у державній реєстрації.

Насамперед необхідно розмежовувати обов`язок державного реєстратора направити запит, передбачений пунктом 3 частини третьої статті 10 Закону №1952-IV, та підстави для відмови, вичерпний перелік яких встановлено статтею 24 цього Закону.

У цій справі державний реєстратор виконав передбачений законом процедурний обов`язок і направив відповідний запит.

Однак відповідь Куп`янської міської військової адміністрації не містила відомостей про те, що право власності на спірну квартиру не було зареєстроване, що відповідний реєстраційний напис є недостовірним або що подані ОСОБА_1 правовстановлюючі документи не видавалися.

Зміст отриманої відповіді свідчить про зовсім іншу обставину - об`єктивну фізичну неможливість перевірити архівні відомості внаслідок знищення приміщення, документації та баз даних БТІ через бойові дії.

Така обставина сама по собі не спростовує відомостей, що містяться у наданих заявницею оригіналах правовстановлюючих документів.

При цьому до державного реєстратора було подано не один ізольований документ, а сукупність взаємопов`язаних документів, які відображають послідовний юридичний ланцюг набуття права: свідоцтво про право власності 1998 року з реєстраційним написом, два свідоцтва про право на спадщину 2020 року, відповідні витяги з Державного реєстру речових прав, технічний паспорт та технічну характеристику об`єкта.

Особливого значення набуває те, що оригінали основних правовстановлюючих документів були безпосередньо досліджені судом першої інстанції.

Матеріали справи не містять доказів підроблення цих документів, визнання їх недійсними, скасування, наявності суперечностей між ними щодо об`єкта нерухомого майна чи інших обставин, які ставили б під сумнів встановлений ними юридичний факт.

Отже, фактичною підставою відмови стала не встановлена недостовірність документів позивачки та не відсутність у них відомостей, необхідних для встановлення права, а неможливість одержання додаткового архівного підтвердження внаслідок знищення архіву БТІ.

Колегія суддів вважає, що покладення за таких обставин негативних наслідків знищення архіву органу, який здійснював державну реєстрацію, виключно на особу, яка зберегла оригінали належних правовстановлюючих документів, не відповідає завданню та принципам державної реєстрації прав.

Державна реєстрація не є самостійною підставою набуття права власності, а становить офіційне визнання та підтвердження державою вже набутого права у випадках, установлених законом.

Тому неможливість держави внаслідок об`єктивних обставин перевірити власний знищений архів не може сама по собі нівелювати юридичну силу збережених особою оригіналів документів, якщо їх справжність, чинність та зміст не спростовані.

За таких обставин посилання апелянта на пункт 4 частини першої статті 24 Закону №1952-IV не підтверджує правомірності оскаржуваного рішення.

Не заслуговує на увагу й твердження апелянта про те, що відсутність можливості отримати інформацію від органу, який здійснював реєстрацію до 2013 року, виключає можливість державної реєстрації.

Частина третя статті 3 Закону №1952-IV прямо визнає дійсними права, що виникли до 01 січня 2013 року, якщо їх реєстрація була проведена відповідно до законодавства, чинного на момент виникнення таких прав.

У свідоцтві від 20.02.1998 міститься реєстраційний напис із конкретним номером реєстрової книги та реєстровим номером.

Відсутність можливості повторно перевірити цей запис у реєстровій книзі внаслідок її подальшого знищення не означає, що проведена у 1998 році реєстрація ретроспективно перестала існувати.

Інше тлумачення фактично призводило б до того, що втрата або знищення архіву відповідного державного чи комунального органу автоматично позбавляла б власників можливості підтвердити права, набуті ними в установленому законом порядку, навіть за наявності оригіналів документів.

Такого правового наслідку Закон №1952-IV не встановлює.

Колегія суддів окремо перевірила доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, зобов`язавши державного реєстратора здійснити реєстрацію права власності, втрутився у його дискреційні повноваження.

Такі доводи колегія суддів вважає необґрунтованими.

За загальним правилом державний реєстратор дійсно самостійно приймає рішення за результатами розгляду заяви та перевіряє відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства.

Однак наявність у суб`єкта владних повноважень компетенції щодо прийняття відповідного рішення не означає автоматично наявності дискреції щодо вибору між правомірним і неправомірним рішенням.

Дискреційне повноваження передбачає можливість вибору між декількома юридично допустимими варіантами поведінки.

Натомість якщо закон установлює конкретні умови для прийняття рішення і після встановлення факту виконання таких умов у суб`єкта владних повноважень залишається лише один правомірний варіант поведінки, відповідні повноваження не можуть розглядатися як дискреційні у розумінні можливості відмовити особі на власний розсуд.

За змістом частини четвертої статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає виконання певних умов, визначених законом, суд може зобов`язати відповідача прийняти таке рішення, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У цій справі судом першої інстанції не лише встановлено процедурні недоліки оскаржуваного рішення.

Судом безпосередньо витребувано та досліджено оригінали правовстановлюючих документів; установлено зміст первинного свідоцтва про право власності; наявність у ньому реєстраційного напису; досліджено документи про спадкування; встановлено тотожність відповідного об`єкта нерухомого майна.

Натомість відповідачем не встановлено жодної іншої передбаченої законом перешкоди для державної реєстрації права.

Тому повторне направлення заяви на розгляд державному реєстратору за встановлених у цій справі обставин не забезпечувало б більш ефективного захисту порушеного права, а фактично створювало б можливість повторного вирішення питання, щодо якого судом уже встановлено відсутність наведеної відповідачем законної підстави для відмови.

Колегія суддів також враховує, що спосіб захисту має бути не лише формально допустимим, а й ефективним, тобто таким, який реально відновлює порушене право та не створює необхідності для особи повторно звертатися до суду з приводу тих самих правовідносин.

Отже, за конкретних обставин цієї справи покладення судом на відповідача обов`язку здійснити державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 не становить неправомірного втручання у дискреційні повноваження державного реєстратора.

Водночас колегія суддів вважає за необхідне уточнити мотиви суду першої інстанції в частині посилання на статтю 392 Цивільного кодексу України.

Предметом цієї адміністративної справи не є цивільно-правовий спір між особами щодо належності квартири та не є вимога про первинне визнання за позивачкою права власності судом.

Позивачка оскаржує рішення суб`єкта владних повноважень, прийняте у сфері державної реєстрації речових прав.

Відтак суд у цій справі не набуває замість позивачки право власності та не створює його своїм рішенням, а перевіряє законність відмови державного реєстратора в офіційному визнанні та підтвердженні вже набутого права.

Тому визначальними для вирішення спору є положення Закону №1952-IV, Порядку №1127 та КАС України, тоді як положення статті 392 ЦК України можуть мати лише допоміжне значення для характеристики природи права власності та способів його захисту.

Разом із тим наведене не вплинуло на правильність кінцевого висновку суду першої інстанції про протиправність рішення державного реєстратора та необхідність відновлення порушеного права позивачки.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У цій справі відповідач не довів, що надані ОСОБА_1 документи за своїм змістом, формою, юридичною силою чи сукупністю не дозволяли встановити набуття нею права власності на відповідну квартиру.

Натомість встановлено, що фактичною причиною відмови стала неможливість отримати додаткову інформацію з архіву БТІ через його фізичне знищення внаслідок бойових дій.

Колегія суддів погоджується з тим, що за наявності оригіналів правовстановлюючих документів, реєстраційного напису щодо реєстрації права до 2013 року, документів про подальше спадкування та відповідних витягів із Державного реєстру речових прав така обставина сама по собі не становила достатньої підстави для застосування пункту 4 частини першої статті 24 Закону №1952-IV.

Доводи апеляційної скарги фактично не спростовують установлених судом першої інстанції обставин та не містять відомостей про існування будь-якої іншої передбаченої законом перешкоди для державної реєстрації.

Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів ураховує, що правильне по суті та законне рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про наявність передбачених КАС України підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Щодо розподілу судових витрат колегія суддів зазначає, що за наслідками апеляційного перегляду підстав для зміни здійсненого судом першої інстанції розподілу судових витрат не встановлено.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Т.Р. Вівдиченко

А.Ю. Кучма