Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №826/12161/17 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 826/12161/17

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Бужак Н.П.

Суддів: Кобаля М.І., Файдюка В.В.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2025 року, суддя Кисіль С.В., у справі за адміністративним позовом громадянина Сирії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-

У С Т А Н О В И В:

Громадянин Сирії ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області, в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 05 вересня 2017 року № 359-17 про відмову у визнанні громадянина Сирії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Сирії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства України.

В обґрунтування позовних вимог, громадянином Сирії ОСОБА_1 зазначено про безпідставність висновків відповідача в оскаржуваному рішенні, оскільки, як зазначено у позові, законні підстави відмови позивачеві у наданні статусу біженця відсутні.

На виконання положень Закону України від 13 грудня 2022 року № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16 вересня 2024 року № 399 цю справу передано на розгляд до Луганського окружного адміністративного суду.

Відповідно до ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 20 червня 2025 року справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2025 року замінено третю особу у справі - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, на правонаступника - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - третя особа, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області).

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2025 року позовні вимоги задоволено частково.

Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05 вересня 2017 року № 359-17 про відмову у визнанні громадянина Сирії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_1 про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Державна міграційна служба України звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав для проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні, а тому клопотання представника скаржника не підлягає задоволенню.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Сирії, народився в м. Алеппо (Сирія), неодружений, за національністю - курд, за віросповіданням - іслам (суніт).

Позивач має паспорт громадянина Сирії, при цьому країну походження залишив легально у 2007 році, з метою отримання освіти в Україні (мав студентську візу).

Державний кордон України перетнув 14 листопада 2007 року легально, літаком, на підставі національного паспорта. Закінчив Донецький національний університет імені Горького, має вищу освіту за спеціальністю - лікувальна справа, присвоєна кваліфікація лікаря.

Рішенням Державної міграційної служби України від 12 серпня 2016 року № 425-16 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року частково задоволено апеляційну скаргу громадянина Сирії ОСОБА_1 , визнано неправомірним та скасовано рішення ДМС України від 12 серпня 2016 року № 425-16 про відмову у визнанні громадянина Сирії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_1 про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішенням ДМС України від 27 червня 2017 року № 44-17 зобов`язано ГУ ДМС у місті Києві повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до наказу ГУ ДМС у місті Києві здійснено повторний розгляд заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У своїй заяві до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18 червня 2017 року позивач зазначив, що у 2007 році прибув до України, місто Донецьк, з метою навчання. Після закінчення навчання, повернення до країни громадянської належності не виявилося за можливе у зв`язку з війною в Сирії. Зі слів позивача, проживання в місті Алеппо є небезпечним для життя людини через застосування важкої артилерії, яка знищує людей, тварин, землю та будинки.

Рішенням Державної міграційної служби України від 05 вересня 2017 року № 359-17 підтримано висновок ГУ ДМС у місті Києві та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмовляючи у встановленні позивачеві статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідач, зокрема, виходив із того, що в реєстраційному листі іноземець зазначив, що покинув країну походження через причини етнічного характеру, але в співбесідах від 01 липня 2015 року і від 03 серпня 2016 року він неодноразово зазначив, що ні він, ні члени його сім`ї не зазнавали переслідувань, чи погроз за ознаками національності. Крім того, в ході співбесід від 01 липня 2015 року і від 03 серпня 2016 року позивач відкрито висловлює бажання потрапити до країн Європейського союзу, але не має можливості. Після закінчення навчання та легального терміну перебування в України 29 липня 2014 року заявник не бажав повернутися до країни походження, мешкав на території України в статусі нелегального мігранта, а потім зробив спробу легалізувати своє перебування в Україні через подачу заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Державної міграційної служби України.

Надаючи оцінку правовідносинам, що виникли у справі, колегія суддів зазначає наступне.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно із визначенням, наведеним у пункті 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Статтею 9 Закону № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого-четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста статті 9 Закону № 3671-VI).

Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону № 3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята статті 9 Закону № 3671-VI).

Згідно з частиною дванадцятою статті 9 Закону № 3671-VI особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, відсутні.

В ході розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що позивач має паспорт громадянина Сирії, при цьому країну походження залишив легально в 2007 році, з метою отримання освіти в Україні (мав студентську візу).

Державний кордон України перетнув 14 листопада 2007 року легально, літаком, на підставі національного паспорта. Закінчив Донецький національний університет імені Горького, має вищу освіту за спеціальністю - лікувальна справа, присвоєна кваліфікація лікаря, на підтвердження чого органу ДМС було надано диплом про закінчення названого ВНЗ. Володіє арабською, курдською та російською мовами.

На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально.

У своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник зазначив, що не має бажання повертатися до країни походження в зв`язку з тим, що на території Сирії військовий конфлікт, він має побоювання зазнати шкоди з будь-якої із сторін учасниць конфлікту у формі вбивства чи інших форм фізичного насильства.

Відмовляючи у встановленні позивачеві статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідач акцентували увагу на тому, що іноземець зазначив, що покинув країну походження через причини етнічного характеру, але в співбесідах від 01 липня 2015 року і від 03 серпня 2016 року він неодноразово зазначив, що ні він, ні члени його сім`ї не зазнавали переслідувань чи погроз за ознаками національності. Крім того, в ході співбесід від 01 липня 2015 року і від 03 серпня 2016 року позивач відкрито висловлює бажання потрапити до країн Європейського союзу, але не має можливості. Після закінчення навчання та легального терміну перебування в України заявник не бажав повернутися до країни походження, мешкав на території України в статусі нелегального мігранта, а потім зробив спробу легалізувати своє перебування в Україні через подачу заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Державної міграційної служби України.

Отже, з огляду на надані позивачем пояснення, відповідач дійшов висновку про те, що побоювання, які виникли у позивача, мають суто суб`єктивний характер і не підтверджені жодними документальними даними. Заявник не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідувань конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесід.

Разом з тим, як вірно зазначив суд першої інстанції, ДМС України, вирішуючи питання про встановлення статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відносно громадянина Сирії ОСОБА_1 , залишила поза увагою низку обставин та не надала оцінки всім доводам позивача щодо його суб`єктивних побоювань стати жертвою переслідувань, які мають важливе значення для прийняття законного та обґрунтованого рішення.

У пункті 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року № 3» роз`яснено, що суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Сирії, ситуація в якій суттєво змінилась під час перебування позивача в Україні.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Тому, ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Обставини наявності у Сирії збройного конфлікту, що характеризується високою інтенсивністю загального насилля, супроводжується широкомасштабними військовими діями, терактами та грубим порушенням основоположних прав людини, які призводить до численних загиблих серед мирного населення, гуманітарної кризи, а також те, що конфлікт охоплює різні регіони Сирії і продовжує поширюватися, зазначені власне у висновку ДМС України від 11 серпня 2017 року, складеному за результатами розгляду особової справи позивача - громадянина Сирії ОСОБА_1 . При цьому у згадуваному висновку наведені численні витяги із засобів масової інформації з приводу обставин збройного конфлікту у країні походження позивача - Сирії, із посиланням на джерела такої інформації.

Водночас, позивач вказував на те, що є військовозобов`язаним і повернення його до країни походження може мати наслідком призов його на службу та участь у зазначеному конфлікті.

Попри такі доводи, приймаючи оскаржуване у межах спору рішення, відповідач на ці обставини, уваги не звернув.

Разом з тим, відповідач, обґрунтовуючи свої доводи, вказував на те, що в співбесідах від 01 липня 2015 року і від 03 серпня 2016 року позивач неодноразово зазначив, що ні він, ні члени його сім`ї не зазнавали переслідувань чи погроз за ознаками національності.

В контексті цих пояснень відповідач залишив поза увагою повідомлені позивачем під час співбесіди 03 серпня 2016 року обставини про загибель двох двоюрідних братів його батька - одного від кулі снайпера безпосередньо у місті, а другого - від бомби, скинутої з літака.

Під час надання висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем було взято до уваги те, що обставини ведення бойових дій в країні походження позивача не відносяться до конвенційних ознак та не є підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на що колегія суддів наголошує наступне.

Статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка ратифікована Україною Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» від 28 червня 2011 року зазначено, що повернення особи у ситуацію громадської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Рішенням Європейського Суду з прав людини у справі «Аль-Хусін проти Боснії та Герцоговини» від 07 лютого 2012 року суд визнає, що повернення особи в Сирію, враховуючи ситуацію з правами людини і те, що ситуація в країні погіршується з початку політичного протесту і громадських заворушень у березні 2011 року, призведе до порушення статті 3 Конвенції.

Таким чином, норми міжнародного права передбачають надання особі міжнародного захисту, а саме надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, враховуючи ситуацію в Сирії.

Водночас, суд вірно зверунв увагу на ту обставину, що позивач з 2007 року легально перебував в Україні, закінчив Донецький національний університет імені Горького, має вищу освіту за спеціальністю - лікувальна справа, присвоєна кваліфікація лікаря, при цьому у співбесідах виявив бажання продовжувати навчання в інтернатурі медичного університету, володіє кількома мовами, в тому числі російською, доказів того, що за час перебування в Україні притягався до кримінальної або адміністративної відповідальності - відсутні, тобто в цілому характеризується позитивно.

Посилання відповідача на те, що позивач звернувся до міграційного органу лише з метою легалізувати своє перебування в Україні не спростовує наявності у позивача об`єктивних передумов для побоювання за своє життя та здоров`я у разі повернення до країни національного походження. Крім того, власне звернення до органів державної влади з метою легалізувати своє перебування в Україні, може розумітися і з позитивної сторони, оскільки в іншому випадку, залишаючись на нелегальному становищі, особа переховується від правоохоронних органів.

За таких підстав, колегія суддів погоджується з висновком суду, що відповідачем прийнято рішення на підставі лише формального застосування норм Закону № 3671-VI, не надано належної оцінки доводам позивача, внаслідок чого прийнято необґрунтоване рішення про відмову у задоволенні заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням рекомендації «Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженців» (згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1967 року, що не стосуються біженця) заявник не підпадає під визначення біженця, наведеного у Конвенції 1951 року та Законі № 3671-VI, водночас він може розглядатися, як особа, яка потребує іншого виду міжнародного захисту, передбаченого іншими міжнародними документами, що стосуються захисту жертв міжнародних конфліктів.

Разом з тим, у висновку ДМС України від 11 серпня 2017 року, складеному за результатами розгляду особової справи позивача - громадянина Сирії ОСОБА_1 , є посилання на джерела інформації з доменним іменем «.ru», а тому суд позбавлений можливості перевірити інформацію, зазначену цими «джерелами інформації», та покладену в основу оскаржуваного рішення.

З урахуванням вищезазначеного. колегія суддів погоджується з рішення суду першої інстанції, яким було позовні вимоги задоволено частково, а саме: визнано неправомірним та скасоватно рішення ДМС України від 05 вересня 2017 року № 359-17 та зобов`язано відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що загальна ситуація громадянської війни є класичною підставою для надання додаткового захисту, оскільки існує реальна загроза життю та безпеці через невибіркове насильство під час збройного конфлікту.

Водночас, заявник, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і не має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази на підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в країні її громадянської належності.

Ситуація у країні походження позивача, тобто в Сирії станом на час звернення позивача до суду з даним позовом, є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Загальновідомим фактом є те, що у Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож такі обставини у цій справі не потребують доказування.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним, підстави для його скасування відсутні, так як суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення Луганського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2025 року.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Луганського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2025 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк, визначений ст. 329 КАС України.

Суддя-доповідач: Бужак Н.П.

Судді: Кобаль М.І.

Файдюк В.В.