Постанова від 17 вересня 2026 р. у справі №607/5726/26 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/5726/26Головуючий у 1-й інстанції Герчаківська О. Я.

Провадження № 22-ц/817/690/26 Доповідач - Костів О.З.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 вересня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Костів О.З.

суддів - Гірський Б. О., Хома М. В.,

за участю секретаря судового засідання — Хоміцької С.О.,

представника апелянта – Лихого Б.П.,

заявника — ОСОБА_1 ,

представника заявника — ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу №607/5726/26 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 березня 2026 року, ухвалене суддею Герчаківською О.Я., повний текст якого складено 20 березня 2026 року, у справі за заявою ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник малолітніх дітей: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , заінтересовані особи: ОСОБА_7 , Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради про видачу обмежувального припису,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник малолітніх дітей: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису.

В обґрунтування своїх вимог заявниця зазначила, що вона та заінтересована особа ОСОБА_10 перебувають у зареєстрованому шлюбі. У цьому шлюбі в подружжя народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 13 березня 2026 року заявниця звернулася до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області із заявою про розірвання шлюбу. Основною підставою розірвання шлюбу є вчинення домашнього насильства чоловіком щодо неї та дітей.

Вказувала, що ОСОБА_10 на постійній основі вчиняє відносно заявниці та їхніх дітей домашнє насильство, яке носить психологічний та фізичний характер, поводить себе неадекватно, словесно ображає заявницю, залякує, принижує її честь і гідність, переслідує, погрожує фізичною розправою та фактично застосовує фізичну силу відносно неї. Спільні діти являються безпосередніми свідками насильства, яке їхній батько вчиняє щодо заявниці. Дії, які ОСОБА_10 вчиняє щодо ОСОБА_1 , відбуваються в присутності дітей та супроводжуються дитячим плачем, істерикою та сильним емоційним напруженням. Діти психологічно потерпають від поведінки батька-кривдника, бояться його, висловлюють побоювання за життя заявниці, постійно перебувають у стані стресу та тривоги.

Такий психологічний стан доньки подружжя не залишився поза увагою школи, в якій вона навчається. Після спілкування з практичним психологом школи, останньою було встановлено факти вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства, та з огляду на отриману інформацію, за погодженням із директором школи, прийнято рішення про звернення до Служби у справах дітей з метою забезпечення безпеки дитини, захисту її прав і законних інтересів, а також вжиття відповідних заходів реагування відповідно до чинного законодавства.

Зазначала, що поведінка ОСОБА_10 носить систематичний характер, внаслідок чого ОСОБА_1 та діти перебувають у стані постійного стресу, страху, психологічного напруження, тривоги. На неодноразові прохання припинити протиправну поведінку ОСОБА_10 не реагує та продовжує вчиняти психологічний тиск і погрожувати фізичною розправою. ОСОБА_1 побоюється за свою безпеку та безпеку і здоров`я дітей, у зв`язку з чим вимушено залишила місце проживання.

Вказувала, що 06 березня 2026 року вона звернулася в поліцію з приводу факту домашнього насильства, яке вчиняється її чоловіком щодо неї і як наслідок спільних дітей, так як вони являються свідками такого насильства, яке негативно впливає на їх психологічний стан.

Заявницю разом із дітьми було направлено у Денний центр соціально-психологічної допомоги від домашнього насильства Тернопільської міської ради.

Психологічний стан дітей є дуже складним, вони психологічно травмовані поведінкою батька та бояться його, що додатково стверджується висновками психологічного дослідження дітей ОСОБА_11 та ОСОБА_12 .

Стверджувала, що ОСОБА_10 і надалі чинить на заявницю психологічний тиск, погрожує фізичною розправою та застосовує щодо неї фізичну силу, будучи впевненим у своїй безкарності. Його агресивна поведінка має тенденцію до ескалації, що, на думку заявниці, свідчить про високий ризик повторного вчинення домашнього насильства та можливість настання тяжких наслідків для її життя і здоров`я та здоров`я дітей.

Вказувала, що враховуючи наявні ризики та реальну загрозу повторного вчинення домашнього насильства, ОСОБА_1 та її малолітні діти потребують негайного та ефективного судового захисту шляхом видачі обмежувального припису.

Враховуючи наведене, заявниця просила видати обмежувальний припис щодо ОСОБА_10 , на строк 6 місяців, яким встановити наступні заходи тимчасового обмеження прав кривдника:

- заборонити ОСОБА_10 перебувати в місці проживання (перебування), навчання, роботи, інших місцях (ДРЦ «Країна мрій») частого відвідування ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та неповнолітніх дітей: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- заборонити ОСОБА_10 наближатись на відстань ближче 100 метрів до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування (ДРЦ «Країна мрій») ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та неповнолітніх дітей: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- заборонити ОСОБА_10 вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб;

- обмежити ОСОБА_10 спілкування з постраждалими малолітніми дітьми: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 березня 2026 року заяву задоволено частково.

Видано обмежувальний припис щодо ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 , на строк 2 (два) місяці, яким встановлено наступні заходи тимчасового обмеження прав кривдника:

- заборонено ОСОБА_10 перебувати в місці проживання (перебування), навчання, роботи, інших місцях (ДРЦ «Країна мрій») частого відвідування ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та неповнолітніх дітей: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- заборонено ОСОБА_10 наближатись на відстань ближче 100 метрів до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування (ДРЦ «Країна мрій») ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та неповнолітніх дітей: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- заборонено ОСОБА_10 вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб;

- обмежено ОСОБА_10 спілкування з постраждалими малолітніми дітьми: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_10 подав на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам.

Зазначає, що в основу рішення судом покладено пояснення заявниці ОСОБА_1 , які не відповідають дійсності, оскільки будь-яких неправомірних дій ОСОБА_10 по відношенню до неї та дітей не вчиняв. Вважає твердження заявниці про постійність та систематичність психологічного та фізичного насильства надуманими, при цьому будь-яких доказів, які б свідчили та підтверджували такі пояснення, ОСОБА_1 не надано.

Вказує, що відповідно до ч.1 ст.238 ЦПК України під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила цього Кодексу щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень. Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути досліджений у відкритому судовому засіданні або оголошений за клопотанням учасника справи лише за згодою осіб, визначених ЦК України (ч.1 ст.236 ЦПК України).

Однак, як зазначає апелянт, в порушення зазначених норм, в судовому засіданні судом не з`ясовувалась думка заінтересованої особи ОСОБА_10 та його представника щодо надання згоди на дослідження аудіо матеріалів з тих мотивів, що вони місять інформацію приватного характеру.

Також зазначає, що обмежувальний припис за суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, що виконує захисну та запобіжну функцію і направлений на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях. До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 листопада 2022 року у справі №127/9600/22. При цьому систематичність визначається, виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу.

Вказує, що суттєвим є саме факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними (постанова Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі №161/16344/20).

Зазначає, що як докази до заяви можуть додаватися, зокрема, протокол про адміністративне правопорушення, складений уповноваженою особою органів Національної поліції; терміновий заборонювальний припис стосовно кривдника, винесений працівником уповноваженого підрозділу поліції; обмежувальний припис, винесений судом у кримінальному провадженні; інші документи, які засвідчують факт насильства; витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань. До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 24 лютого 2025 року у справі №569/11625/24 (провадження №61-16935св24).

Таким чином вважає, що факти домашнього насильства у даній справі відсутні.

Звертає увагу на те, що заявниця є матір`ю малолітніх доньки та сина заінтересованої особи ОСОБА_10 , які не бажають спілкуватися із батьком через заборону матері та сторонніх осіб з її сторони та наявність конфлікту між батьками з приводу віросповідання. Однак, вважає апелянт, це не може розцінюватись як насильство та бути підставою для видачі обмежувального припису. Вказує, що через конфліктні ситуації матері із батьком, діти бажають зайняти саме сторону матері, ображаються на батька через те, що він забороняє відвідувати релігійну організацію, яку відвідує мама – ОСОБА_13 разом з донькою ОСОБА_14 .

Стверджує, що сам факт звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів з підстав можливого вчинення щодо неї психологічного чи фізичного насильства або неврегульованих між сторонами інших питань (віросповідання), може свідчити про наявність конфлікту між заявницею та заінтересованою особою, але не підтверджує факт того, що ОСОБА_10 вчиняв щодо неї чи дітей постійне (систематичне) та безперервне психологічне чи фізичне насильство, що є необхідною умовою для можливості застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Відсутні підстави вважати, що наявні ризики вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення для заявника.

Зазначає, що станом на час звернення із даною скаргою, будь-яких рішень уповноваженими органами щодо ОСОБА_10 не прийнято. Наявність між сторонами неприязних відносин та спору щодо участі у вихованні дітей, місця їх проживання не може саме по собі розцінюватись як насильство в сім`ї. Доказів на підтвердження фактів вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства щодо дружини та дітей, зокрема, постанов чи вироку суду про притягнення його до адміністративної та кримінальної відповідальності, суду не надано. Натомість з часу звернення заявниці ОСОБА_1 до органів поліції, Служби у справах дітей, ОСОБА_10 для надання пояснень не викликався, будь-яке рішення із фіксуванням дати, часу, місця, виду насильства та по відношенню до кого він вчинений, не приймалось. Інших доказів, які б свідчили про наявність обґрунтованих ризиків вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства відносно ОСОБА_1 чи дітей суду не надано.

Також вважає, що висновок психологічного дослідження ОСОБА_15 ( 8 років) та ОСОБА_16 (5 років) є неналежним доказом у справі з причини того, що таке дослідження було проведено без згоди другого із батьків в присутності матері, яка є заявницею щодо фактів можливого насильства. Із висновків неможливо встановити які питання чи завдання ставились перед психологом, яка методика використовувалась, де проводилось дослідження, які документи надавались. Враховуючи те, що дослідження проведені в один день та в присутності матері, яка є зацікавленою в ухваленні рішення про задоволення заяви, апелянт вважає, що психолог зробив висновки з її слів, дослідив її реакції на ті чи інші події, а не стан малолітніх дітей. Окрім цього, вказує, що психолог не вправі встановлювати факти та стверджувати про такі, оскільки це належить до компетенції правоохоронних органів та суду. Психолог досліджує реакції дітей на ті чи інші обставини, події, оточення. Висновки містять твердження психолога про батька як загрозу та припинення повного контакту з ним, проте не містять загального оцінювання дітей.

Враховуючи наведене, ОСОБА_10 просить вказане вище рішення суду скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні заяви.

У відзиві на апеляційну скаргу заявниця ОСОБА_1 просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення суду — залишити без змін, оскільки вважає його законним та обґрунтованим.

Зокрема зазначає, що аудіозапис фіксує ознаки домашнього насильства відносно заявниці та дітей, що не могло не бути враховано судом, оскільки суд зобов`язаний розглянути та прийняти до уваги такі матеріали, навіть якщо вони були отримані без згоди іншої сторони. Право на приватне життя, гарантоване ст.32 Конституції України, не є абсолютним. У ситуаціях, де йдеться про насильство (зокрема домашнє) або вчинення злочину, таємниця приватного спілкування поступається потребі захистити життя, здоров`я та права потерпілої особи.

Вказує, що у справах про насильство потерпіла особа часто не має іншої можливості зафіксувати протиправні дії, окрім як прихованим записом. Фізична особа має право записувати власну розмову на диктофон, якщо вона є її учасником. Це не вважається незаконним втручанням у приватність, якщо запис проводиться для фіксації вчинення протиправного діяння проти цієї ж особи, а не задля поширення конфіденційної інформації. Аудіозапис, зроблений заявницею, не поширювався публічно і використовувався виключно для захисту її прав та прав дітей у суді. Вважає, що суд належно оцінив вказаний доказ (аудіозапис) з точки зору його належності та допустимості. Проте, апелянт на противагу вказаному, завуальовує насильство приватністю, що є недопустимим та свідчить про зловживання правом.

Також вважає, що психологічні дослідження щодо дітей являються належними доказами, так як відображають їх емоційний стан, страхи та реакцію на поведінку батька. Саме ці обставини мають ключове значення при вирішенні питання про наявність ризиків та необхідність захисту дітей. Зазначені висновки підтверджують психологічну травматизацію дітей та узгоджуються з іншими доказами. Крім того, твердження апелянта про упередженість дослідження не підтвердженні жодними доказами. Психолог не встановлює «вину», а лише фіксує стан дітей, який прямо вказує на наявність небезпечного середовища. Вважає, що ігнорування зазначеного – це фактично ігнорування інтересів дітей.

Крім того зазначає, що відносно ОСОБА_10 складено два протоколи про адміністративне правопорушення за ст.172-2 КУпАП, копії яких долучено до відзиву, щодо вчинення останнім домашнього насильства відносно заявниці та дітей. Вказує, що зазначені матеріали передано до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, слухання справ призначено на 08 травня 2026 року (справа №607/8054/26; справа №607/8055/26).

Також звертає увагу на те, що ОСОБА_10 порушено вимоги обмежувального припису, винесеного судом у справі №607/5726/26 від 19 березня 2026 року, про що нею подано звернення в поліцію, про що свідчить талон-повідомлення Єдиного обліку №19581 про прийняття та реєстрацію заяви від 25 квітня 2026 року, копію якої теж долучено до відзиву.

Вважає, що останній не усвідомлює серйозності негативних наслідків своїх дій, не бажає змінювати свою поведінку, вбачає існування реальних ризиків продовження у майбутньому вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства у будь-якому його прояві стосовно ОСОБА_1 та дітей.

В судовому засіданні заявниця ОСОБА_1 та її представник просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін оскаржуване рішення суду, оскільки вважають його законним та обґрунтованим.

Представник апелянта ОСОБА_17 просив задовольнити апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній.

Крім того, 17 вересня 2026 року представник апелянта подав до Тернопільського апеляційного суду клопотання, в якому просив попередити заявницю ОСОБА_1 про неприпустимість введення суду в оману та прояв неповаги (погрози) адвокату іншої сторони під час здійснення ним повноважень у розгляді цивільної справи № 607/5726/26, та/або постановити ухвалу про застосування штрафу відповідно до статті 148 ЦПК України за неналежне виконання процесуальних обов`язків, а також занести відповідне попередження та детальну інформацію про зроблене заявниці попередження до протоколу судового засідання відповідно до вимог статті 145 ЦПК України.

Мотивуючи доводи клопотання, представник ОСОБА_10 зазначав, що під час судового засідання 01 вересня 2026 року ОСОБА_1 публічно, у присутності інших осіб, висловлювала заперечення проти відкритості процесу та здійснення відеофіксації, посилаючись на бажання зберегти приватність сімейного конфлікту, діючи виключно в інтересах малолітніх дітей. Однак, як стверджує заявник, такі дії є свідомим введенням суду в оману та маніпуляцією з метою приховання фактів, оскільки поза межами зали суду заявниця веде активну публічну кампанію з висвітлення даного спору, зокрема на своїй публічній сторінці у соціальній мережі «Facebook», де систематично публікує деталі судових процесів, матеріали справи, інформацію про обмежувальні приписи, поділ майна (автомобілів) та розкриває психологічний стан дітей.

Вважає такі дії ОСОБА_1 маніпулюванням суспільною думкою та одностороннім висвітленням подій, оскільки у своїх публікаціях заявниця формує виключно негативний образ заінтересованої особи ОСОБА_10 , звинувачуючи його у різних формах насильства.

Також зазначає, що під час того ж судового засідання 01 вересня 2026 року ОСОБА_1 здійснювала прямий психологічний тиск на адресу представника заінтересованої особи, а саме під час надання ним пояснень та виконання обов`язків адвоката, заявниця звернулася до нього з реплікою: «Коли Ви за ці всі слова відповідати будете».

Таким чином вважає, що наявні підстави, передбачені ч.1 ст.143 ЦПК України для застосування заходів процесуального примусу відносно заявниці ОСОБА_1 .

Що стосується даного клопотання, то колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.43 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається. Згідно з п.1 ч.2 ст.43 ЦПК України учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу.

Відповідно до ч.1 ст.145 ЦПК України до учасників судового процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій - видалення із зали судового засідання.

Так, під час судового засідання 01 вересня 2026 року, в ході надання усних пояснень представником ОСОБА_10 , заявниця ОСОБА_1 дійсно його перебивала, у зв`язку з чим колегія суддів зробила їй попередження у відповідності до вимог ч.1 ст.145 ЦПК України.

При цьому колегія суддів не вбачала підстав для накладення на неї штрафу у порядку, передбаченому ст. 148 ЦПК України.

Що стосується доводів клопотання про введення ОСОБА_1 колегії суддів в оману з тих підстав, що вона не бажає здійснювати онлайн трансляцію судового засідання, в той час як на своїй сторінці у «Facebook» публічно розповідає про хід розгляду даної справи, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки право заперечувати щодо здійснення онлайн-трансляції судового засідання не має відношення до інформації, яку ОСОБА_1 висвітлює у соцмережах.

З огляду на наведене вище, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні наведеного вище клопотання.

Судова колегія, заслухавши доповідь головуючого судді, сторін по справі, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає.

За приписами ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст.367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно п.п.1-5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам.

Судом встановлено наступні обставини.

ОСОБА_10 та ОСОБА_18 21 липня 2015 року зареєстрували шлюб, про що Галицьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції складено актовий запис за №319 та видано свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_1 .

У цьому шлюбі у подружжя народилося двоє дітей: дочка – ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 , виданим 24 квітня 2017 року Волочиським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області; син – ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_3 , виданим 31 березня 2020 року Івано-Франківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ).

06 березня 2026 року ОСОБА_1 звернулася в Тернопільське районне управління поліції ГУНП України в Тернопільській області з приводу застосування її чоловіком ОСОБА_10 до неї домашнього насильства, що мало місце 28 січня 2026 року та 28 лютого 2026 року. Вказане звернення зафіксовано в Протоколі прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію.

В цей же день поліцейський офіцер громади Тернопільського районного управління поліції ГУНП України в Тернопільській області капітан поліції Микитін Н.І. відібрав у ОСОБА_1 письмові пояснення з приводу обставин вчинення її чоловіком домашнього насильства, підготував направлення у денний центр соціально-психологічної допомоги від домашнього насильства Тернопільської міської ради та звернувся із рапортом до начальника відділу поліції №2 (м.Тернопіль) Тернопільського РУП ГУНП в Тернопільській області полковника поліції С.Василечка, в якому виклав інформацію про виявлені факти.

Також, 13 березня 2026 року старшим інспектором ювенальної превенції відділу превенції Тернопільського РУП ГУНП в Тернопільській області ст. лейтенант поліції Рогачевський О.О. відібрав пояснення у ОСОБА_1 , в якому остання підтвердила факти систематичного застосування ОСОБА_10 відносно неї фізичного та психологічного насильства, в т.ч. і в присутності дітей.

06 березня 2026 року ОСОБА_1 була направлена для отримання соціально-психологічної, правової допомоги шляхом звернення за відповідними послугами до наступних організацій: Комунальний заклад Тернопільської міської ради Тернопільський міський центр соціальних служб, ГО «Ла Страда-Україна», Тернопільський обласний центр соціально-психологічної допомоги «Родина», Тернопільський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

12 березня 2026 року директор Тернопільської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №3 з поглибленим вивченням іноземних мов Тернопільської міської ради Р.Петрокушина повідомила за № 02-09/28 начальнику управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Х.Білінській, що практичному психологу навчального закладу Проць Н.Я. стало відомо про можливий факт домашнього насильства щодо мами ОСОБА_1 та доньки, учениці 3-А класу ОСОБА_8 зі сторони батька ОСОБА_10 . Інформація була отримана від матері та дитини під час індивідуальних бесід з практичним психологом 11 березня 2026 року. Просить розглянути дане звернення та вжити відповідних заходів реагування.

За змістом висновку психологічного дослідження ОСОБА_9 від 14 березня 2026 року, складеного ФОП ОСОБА_19 в присутності матері ОСОБА_20 , об`єктом дослідження був психологічний стан дитини, за результатами дослідження якого психолог рекомендує:

- припинити будь-який примус дитини до відвідування заходів або місць (зокрема храмів), які викликають у неї тривогу або асоціюються з постаттю батька;

- мінімізувати або повністю виключити контакти з джерелом загрози (батьком), оскільки дитина сприймає його фігуру як джерело насильства, що руйнує базову довіру до світу.

За змістом висновку психологічного дослідження ОСОБА_8 від 14 березня 2026 року, складеного ФОП ОСОБА_19 в присутності матері ОСОБА_20 , об`єктом дослідження був психологічний стан дитини, за результатами дослідження якого психолог рекомендує:

- першочерговим завданням є повне припинення контактів дитини з джерелом загрози (батьком), оскільки зафіксований стійкий страх та досвід насильства унеможливлюють відновлення в умовах ретравматизації.

Відносно ОСОБА_10 надано позитивну характеристику від 18 березня 2026 року, яка складена ієрм. ОСОБА_21 , ЗНІ ігумен монастиря та настоятель храму Матері Божої Неустанної Помочі, як на парафіянина цього храму.

Також ОСОБА_10 отримано довідку про учать батька у вихованні дитини №02-12/47 від 18 березня 2026 року, складена директором Тернопільського класичного ліцею О.Бойцун про попереднє навчання ОСОБА_8 у цьому ліцеї, до якої доєднано інформацію вчителя початкових класів ОСОБА_22 , яка засвідчила, що ОСОБА_10 не підтримував контакт із класним керівником, але за словами дружини був хорошим батьком, забезпечував сім`ю. Класний керівник за час навчання дитини у ліцеї бачила батька два рази.

Згідно характеристики, виданої на ученицю 3-А класу Тернопільської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №3 з поглибленим вивченням іноземних мов Тернопільської міської ради ОСОБА_8 № 02-09/55 від 18 березня 2026 року, складеної класним керівником ОСОБА_23 , практичним психологом ОСОБА_24 , директором ОСОБА_25 , серед іншого, зазначено і про те, що батько учениці ОСОБА_10 неодноразово забирав доньку після уроків, спілкувався з класним керівником, цікавився успіхами доньки у школі, стосунками з однолітками, виявляв готовність до конструктивної співпраці.

Згідно довідки з Тернопільського закладу дошкільної освіти (ясла-садок) №33 Тернопільської міської ради №04 від 18 березня 2026 року, складеної директором ОСОБА_26 , батько намагався долучити дитину до гурту однолітків для кращої соціалізації. У стосунках із сином проявляв турботу та відповідальність. Між батьком і дитиною спостерігалися теплі, довірчі стосунки. Скарг на поведінку ОСОБА_10 з боку педагогічного колективу чи інших батьків не надходило.

Згідно паспорту громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_4 , ОСОБА_10 з 04 по 15 березня 2026 року перебував за межами України, що учасниками справи не заперечується.

Також апеляційним судом було заслухано інформацію, яка зафіксована на СD-диску, який долучено ОСОБА_1 до заяви, а саме декілька записів, на яких прослуховується вчинення домашнього насильства стосовно ОСОБА_1 її чоловіком ОСОБА_10 в присутності дітей, вживання останнім образ та погроз в присутності дітей, які кричать, плачуть, просять припинити дії. Один із записів містить розмову батька ОСОБА_10 із дочкою ОСОБА_8 , яка безперервно плаче і розповідає про те, які дії вчиняє її батько та як сильно вона його боїться.

Частково задовольняючи вимоги заявниці, суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_1 , з огляду на встановлені судом обставини справи, потребує захисту у порядку, передбаченому Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» шляхом видачі обмежувального припису щодо ОСОБА_10 на строк 2 (два) місяці.

Колегія суддів з даним висновком суду погоджується.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи колегія суддів виходить з наступного.

Протидія насильству у сім`ї є одним із важливих напрямів суспільного розвитку. Вона розглядається не лише як соціальна проблема, а, насамперед, як проблема захисту прав людини і, перш за все, прав жінок. При здійсненні насильства у сім`ї відбувається порушенням прав і свобод конкретної людини, що вимагає втручання з боку держави і суспільства.

Невжиття своєчасних обмежувальних заходів щодо кривдника може призвести в подальшому до завдання шкоди здоров`ю потерпілої від насильства у сім`ї.

Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини у вказаній сфері, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі – Закон), який визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.

Згідно з частиною першою статті 1 вказаного Закону, домашнє насильство — це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.

Обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи (пункт 7 частини першої статті 1 Закону).

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 26 Закону рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.

У пункті 9 частини першої статті 1 цього Закону визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Отже, видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.

Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Відповідні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду:

- від 17 квітня 2019 року у справі №363/3496/18, провадження № 61-4830св19;

- від 26 вересня 2019 року у справі №452/317/19-ц провадження №61-12915св19;

- від 17 червня 2020 року у справі №509/2131/18, провадження № 61-271св19;

- від 23 грудня 2020 року у справі №753/17743/19, провадження №61-23053св19;

- від 24 лютого 2021 року у справі №570/2528/20, провадження № 61-16103св20;

- від 09 лютого 2022 року у справі №607/10853/21 провадження №61-20491св21;

- від 09 березня 2023 року у справі №711/3693/22, провадження №61-13257св22.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства, або її представником – у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).

Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.

Колегія суддів відзначає, що судом першої інстанції застосовані аналогічні норми матеріального права, як про це дійшов висновку Верховний Суд у своїх постановах, наведених вище, з чим повністю погоджується і колегія суддів.

Судом першої інстанції вірно з`ясовано предмет звернення заявниці до суду та його підстави.

Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду, докази, що додають до заяви про видачу обмежувального припису, мають стосуватись місця вчинення домашнього насильства, ризиків безпеки постраждалої особи, вірогідність продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи, тобто докази мають стосуватись обґрунтованих побоювань з приводу того, що особа (кривдник) здатний вдатися до небезпечних проявів домашнього насильства у будь-якому його вигляді - психологічному, фізичному, економічному, тощо. Це можуть бути докази застосування психологічного насильства, приниження гідності, жорстокого поводження з боку заінтересованої особи до заявника, катування, нелюдського поводження, що передбачає спричинення сильних фізичних та душевних страждань, тривалість та системність протиправної поведінки кривдника та докази того, що останній не усвідомлює серйозності негативних наслідків своїх дій, продовжує агресивні дії у відношенні до заявника, не бажає змінювати свою поведінку, а тому існує ризик продовження кривдником таких дій, а отже і необхідність застосування обмежувального припису є обґрунтованими.

Як докази до заяви можуть додаватись, зокрема:

- протокол про адміністративне правопорушення, складений уповноваженою особою органів Національної поліції;

- терміновий заборонний припис стосовно кривдника, винесений працівником уповноваженого підрозділу поліції;

- обмежувальний припис, винесений судом у кримінальному провадженні;

- інші документи, які засвідчують факт насильства;

- витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Стосовно аудіозаписів розмов.

Апелянт вважає надані заявницею аудіозаписи недопустимими доказами, оскільки ОСОБА_10 не надавав згоду на здійснення будь-ким запису його розмов та їх відтворення в судовому засіданні. Крім цього, дані аудіозаписи не досліджувалися безпосередньо в судовому засіданні.

Вказані посилання колегія суддів оцінює критично та зазначає, що право на приватне життя, гарантоване ст.32 Конституції України, не є абсолютним. У ситуаціях, де йдеться про насильство (зокрема домашнє) або вчинення злочину, таємниця приватного спілкування поступається потребі захистити життя, здоров`я та права потерпілої особи. У справах про насильство потерпіла особа часто не має іншої можливості зафіксувати протиправні дії, окрім як прихованим записом. Фізична особа має право записувати власну розмову на диктофон, якщо вона є її учасником. Це не вважається незаконним втручанням у приватність, якщо запис проводиться для фіксації вчинення протиправного діяння проти цієї ж особи, а не задля поширення конфіденційної інформації. Аудіозапис, зроблений заявницею, не поширювався публічно і використовувався виключно для захисту її прав та прав дітей у суді. Суд першої інстанції, з врахуванням положень ст.238 ЦПК України, належним чином оцінив вказаний доказ з точки зору його належності та допустимості.

Апелянтом та його представником не ставиться під сумнів автентичність наданих заявницею аудіозаписів. Натомість їх позиція зводиться до того, що певні негативні висловлювання ОСОБА_10 на адресу заявниці стали наслідком умисної провокації з боку останньої. Також звертають увагу, що на вказаних аудіозаписах зафіксовано неправомірні дії самої заявниці, яка зізнається в застосуванні фізичного насильства відносно дітей, з приводу чого подано відповідну заяву в правоохоронні органи.

Аналізуючи зміст долучених заявницею аудіозаписів колегія суддів вважає, що вони підтверджують систематичність вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства стосовно дружини ОСОБА_1 , яке відбувалося у присутності дітей, а розмова дочки ОСОБА_15 із батьком беззаперечно свідчить про те, що дитина навіть на відстані панічно боїться ОСОБА_10 , у телефонній розмові з ним вона постійно плаче. Підвищення ОСОБА_10 голосу до заявниці в присутності дітей та застосування таких висловів, як « ОСОБА_27 !», « ІНФОРМАЦІЯ_6 », «Закрий рот!», « ОСОБА_28 ти… Закрий рот!» є неприпустимим та безумовно психотравмуючим фактором.

Відтак, надані суду звукозаписи є належними та допустимими доказами вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства фізичного та психологічного характеру стосовно заявниці, яке відбувається у присутності дітей.

З приводу звернення заявниці до правоохоронних органів.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта та його представника на те, що матеріали поліції містять взаємовиключні відомості та прямо спростовують твердження заявниці, викладені у заяві до суду.

Зокрема, Протоколом прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію від 06 березня 2026 року, поясненнями ОСОБА_1 від 06 та 13 березня 2026 року, рапортом поліцейського офіцера громади Назара Микитіна, талоном-повідомленням єдиного обліку №2084 про прийняття і реєстрацію заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення та іншу подію від 06 березня 2026 року підтверджується звернення заявниці до правоохоронних органів з приводу вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства в присутності дітей.

Колегія суддів зазначає, що форма Протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію є додатком №2 до Порядку ведення єдиного обліку в органах (підрозділах) поліції заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події, затвердженого наказом МВС України від 08 лютого 2019 року №100. Вказаний документ заповнювався працівником поліції зі слів ОСОБА_1 та відсутність відміток у розділах про застосування фізичного насильства, заподіяння тілесних ушкоджень та наявність очевидців не може нівелювати свідчення потерпілої про фактичні обставини систематичного застосування її чоловіком домашнього насильства, в т.ч. і в присутності дітей.

З приводу посилань представника апелянта на те, що ОСОБА_1 звернулася до правоохоронних органів лише 06 березня 2026 року.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , обґрунтовувала підстави для видачі судом обмежувального припису стосовно ОСОБА_10 нормами статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Суд, оцінивши доводи заяви, проаналізувавши надані документи, звукозапис, встановив, що ОСОБА_10 , який заявниці приходиться чоловіком, проживає за адресою АДРЕСА_2 , де також мешкали ОСОБА_1 з дочкою ОСОБА_29 та сином ОСОБА_11 .

В період з 04 по 15 березня 2026 року ОСОБА_10 перебував за межами України. Відсутність останнього, за словами заявниці, дала їй можливість звернутися до правоохоронних органів, соціальних служб, отримати правничу допомогу, а також висновки психолога школи та психологічного дослідження, звернутися до управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей із заявою про домашнє насильство чоловіка стосовно дружини в присутності дітей, а також змінити місце проживання своє і дітей для того, щоб почуватися у безпеці та більше не потерпати від постійного домашнього насильства. Попередньо будь-яких звернень до правоохоронних органів, соціальних служб й інших установ з приводу вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства ОСОБА_1 не подавала, що не виключає того, що такі факти мали місце.

З приводу висновків психолога.

Апелянт вважає долучені до заяви висновки психолога неналежними та недопустимими доказами, так як були проведені особою без належної кваліфікації, яка не є експертом, без згоди другого із батьків і в присутності матері, яка є зацікавленою особою.

З даного приводу колегія суддів зазначає, що вказані дослідження проведені ФОП ОСОБА_19 , яка має відповідну освіту за спеціальністю «Психологія», що підтверджується дипломом магістра серії НОМЕР_5 від 29 червня 2011 року, та є практикуючим психологом.

Проведені дослідження відображають індивідуально-психологічні особливості самих дітей, їх емоційний стан, страхи та реакцію на поведінку батька, підтверджують психологічну травматизацію дітей та узгоджуються з іншими доказами. Твердження апелянта про упередженість дослідження є надуманими та не підтверджені жодними доказами.

Проведення психологічного дослідження або судово-психологічної експертизи дитини без участі батька-кривдника є юридично можливим і психологічно обґрунтованим, оскільки згідно ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» діти, в присутності яких чиниться насильство над матір`ю, за законодавством України автоматично визнаються постраждалими від домашнього насильства.

Присутність або залучення батька, який є джерелом травматизації та загрози, на думку колегії суддів, суперечить найкращим інтересам дитини, може погіршити її психоемоційний стан або призвести до повторної травматизації (ревіктимізації).

З приводу відсутності доказів притягнення ОСОБА_10 до юридичної відповідальності.

У справі № 404/5203/19 Верховний Суд у своїй постанові від 19 травня 2020 року, підтримуючи висновки судів попередніх інстанцій, зазначив, що доводи заінтересованої особи відносно того, що він не набув статусу «кривдника», оскільки не притягувався до відповідальності за вчинення домашнього насильства, попри наявні факти звернень до правоохоронних органів з заявами про вчинення насильства у сім`ї, зареєстрованих у ЄРДР, не є обґрунтованими, оскільки сам по собі факт того, що особа не притягалась до юридичної відповідальності, не може бути підставою для відмови у встановленні тимчасових обмежень за наявності інших об`єктивних даних, якими підтверджуються доводи заявника.

Аналогічні висновки викладено і в постанові ВС від 27 червня 2022 року у справі №341/1363/21.

З матеріалів справи вбачається, що за результатами проведеної органами поліції перевірки звернення ОСОБА_1 в поліцію від 06 березня 2026 року, 09 квітня 2026 року відносно ОСОБА_10 було складено два протоколи про адміністративні правопорушення серії ВАД №783476 за ч.1 ст.173-2 КУпАП та серії ВАД №783477 за ч.2 ст.173-2 КУпАП, копії яких долучено до відзиву на апеляційну скаргу.

Зі скаргою до суду ОСОБА_1 звернулася 16 березня 2026 року, рішення у справі ухвалено 19 березня 2026 року.

Відтак, станом на день звернення до суду та розгляду справи такі документи заявницею не могли бути долучені, оскільки їх ще не існувало.

Натомість судом першої інстанції при розгляді справи надано оцінку доказам в їх сукупності, у відповідності до правил статті 89 ЦПК України.

Зокрема, наявні у матеріалах справи на момент ухвалення рішення докази: послідовні пояснення заявниці, аудіоматеріали, висновки психолога щодо психологічного стану дітей, звернення до поліції, направлення до центру соціально-психологічної допомоги, звернення школи до Служби у справах дітей безсумнівно підтверджували вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства відносно заявниці в присутності неповнолітніх дітей.

З приводу протоколів про адміністративні правопорушення колегія суддів зазначає, що за результатами їх розгляду постановами Тернопільського міськрайонного суду від 08 травня 2026 року у справах №607/8055/26 та №607/8054/26 ОСОБА_10 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч.1 ст.173-2 КУпАП та ч.2 ст.173-2 КУпАП та застосовано адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 червня 2026 року в справі №607/8055/26 апеляційну скаргу ОСОБА_10 задоволено частково, а постанову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 травня 2026 року про накладення на ОСОБА_10 адміністративного стягнення за ч.1 ст.173-2 КУпАП – змінено в частині застосованого заходу адміністративного стягнення.

Постановлено вважати ОСОБА_10 притягнутим до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.173-2 КУпАП з накладенням адміністративного стягнення у виді громадських робіт на строк 30 (тридцять) годин.

В решті постанову суду залишено без змін.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 червня 2026 року в справі №607/8054/26 апеляційну скаргу представника ОСОБА_10 задоволено частково, а постанову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 травня 2026 року про накладення на ОСОБА_10 адміністративного стягнення за ч.2 ст.173-2 КУпАП – змінено в частині застосованого заходу адміністративного стягнення та дати вчинення адміністративного правопорушення.

Постановлено вважати ОСОБА_10 притягнутим до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.173-2 КУпАП з накладенням адміністративного стягнення у виді громадських робіт на строк 40 (сорока) годин.

Вважати датою вчинення ОСОБА_10 адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП, 28 січня 2026 року, а не 28 лютого 2026 року.

В решті постанову суду залишено без змін.

Вказаними судовими рішеннями встановлено, що 28 січня 2026 року близько 11:30 год. ОСОБА_10 вчинив відносно своєї дружини ОСОБА_1 домашнє насильство у присутності дітей: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто умисні дії психологічного характеру, а саме висловлював словесні образи та погрожував, внаслідок чого завдав шкоди її психічному здоров`ю.

Крім цього, 28 лютого 2026 року близько 21:00 год. ОСОБА_10 вчинив відносно своєї дружини ОСОБА_1 домашнє насильство, тобто умисні дії психологічного характеру, а саме висловлював словесні образи та погрожував, внаслідок чого завдав шкоди її психічному здоров`ю.

Вказаними діями ОСОБА_10 порушив п.п.3, 14 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та вчинив правопорушення, відповідальність за які передбачена ч.1 ст.173-2 КУпАП та ч.2 ст.173-2 КУпАП.

В судовому засіданні апеляційного суду представником апелянта не заперечувався факт притягнення ОСОБА_10 до адміністративної відповідальності, натомість він просив врахувати подання заяв про перегляд постанов Тернопільського апеляційного суду за нововиявленими обставинами, про що просив долучити підтверджуючі документи. В задоволенні вказаного клопотання колегією суддів було відмовлено.

З інформації з ЄДРСР вбачається, що постановами Тернопільського апеляційного суду від 02 вересня 2026 року заяви ОСОБА_10 про перегляд за нововиявленими обставинами та скасування постанов Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 травня 2026 року про накладення на нього адміністративного стягнення за ч.ч.1 та 2 ст.173-2 КУпАП та постанов Тернопільського апеляційного суду від 10 червня 2026 року, якими переглянуто в апеляційному порядку вказані рішення місцевого суду, повернуто особі, яка їх подала.

Щодо наявності ризиків.

На думку колегії суддів суд першої інстанції вірно вважав доведеним факт вчинення ОСОБА_10 домашнього насильства відносно заявниці ОСОБА_1 .

Зважаючи на протиправну поведінку ОСОБА_10 , приймаючи до уваги те, що останній не усвідомлює серйозності негативних наслідків своїх дій, не бажає змінювати свою поведінку, суд правильно врахував та оцінив наявність реальної загрози повторного насильства стосовно ОСОБА_1 та дітей, що є достатньою підставою для застосування обмежувального припису, який має превентивний характер і його метою є запобігання насильству, а не покарання особи. Невжиття своєчасних обмежувальних заходів стосовно кривдника може призвести в подальшому до завдання шкоди здоров`ю потерпілої від насильства у сім`ї особи.

З приводу наявності між сторонами побутового конфлікту, а не сімейного насильства.

Верховний Суд у постанові від 07 листопада 2023 року у справі №676/265/23 вказав, що домашнє насильство істотно відрізняється від звичайних конфліктних стосунків, оскільки має певні ознаки та характеризується тим, що особа, яка застосовує домашнє насильство, маючи значну перевагу в своїх можливостях, діє умисно з наміром досягти бажаного результату, який полягає у заподіянні шкоди потерпілому шляхом порушення його прав і свобод. Тоді як під конфліктом потрібно розуміти такий стан взаємовідносин, який характеризується наявністю зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнього загострення суперечностей, що може призвести до активних дій, ускладнень, боротьби, що супроводжуються складними колізіями; ситуація, в якій кожна зі сторін намагається зайняти позицію несумісну з інтересами іншої сторони. Виникнення конфлікту залежить не лише від об`єктивних причин, але й від суб`єктивних факторів, до яких потрібно віднести власні уявлення учасників конфлікту про себе, свої потреби, мотиви, життєві цінності та ставлення до іншої сторони конфлікту.

Виходячи з системного аналізу наданих заявницею доказів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність ознак застосування ОСОБА_10 щодо ОСОБА_1 психологічного насильства у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», а також наявності ризиків застосування такого насильства у майбутньому, що підтверджується наявними у справі доказами, яким судом надав належну оцінку.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що ст.35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання, а тому непорозуміння подружжя з приводу віри не може виправдовувати домашнє насильство.

Надані ОСОБА_10 суду першої інстанції документи є характеризуючими особу відомостями про міру участі батька у вихованні дітей через присутність у їх житті в дошкільному навчальному закладі та у школі, де також є і участь матері. Однак, вказані докази не спростовують вчинення ним домашнього насильства стосовно дружини ОСОБА_1 в присутності дітей.

Також колегія суддів зазначає, що перебування ОСОБА_10 з 04 по 15 березня 2026 року за межами України жодним чином не спростовує встановлені судом обставини щодо застосування до заявниці домашнього насильства, що підтверджується наявними у справі доказами.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Аналізуючи питання обсягу дослідження інших доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції у рішенні, яке ухвалено на захист потерпілої особи, з урахуванням оцінки можливих ризиків продовження вчинення психологічного насильства.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

З огляду на встановлені вище обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджуються письмовими доказами.

Згідно з ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення – не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів,–

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 — залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 березня 2026 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 29 вересня 2026 року.

Головуючий

Судді