Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №335/13040/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 29.09.2026 Справа № 335/13040/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 22-ц/807/1073/26 Головуючий у 1-й інстанції: Каряка Д.О.

Є.У.№ 335/13040/24 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючої: Кочеткової І.В.,

суддів: Кухаря С.В.,

Полякова О.З.,

секретар: Волчанова І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя,

за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 лютого 2026 року,

УСТАНОВИВ:

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, який в ході розгляду справи доповнював і уточнював, та просив у порядку поділу спільного майна подружжя стягнути компенсацію вартості частки проданого відповідачкою спільного майна подружжя, вартість якої з урахуванням ст.625 ЦК України становить 2 018 255,08 грн. (а.с.21-23, т.2).

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що з 03 липня 1998 року по 19 квітня 2007 року сторони перебували у шлюбі (а.с.11-т.1), у спільну сумісну власність придбали дві земельні ділянки площею по 0,12 га кожна в селищі Сонячне, Запорізького району, Запорізької області, які були оформлені на відповідачку.

При розірванні шлюбу поділ майна не здійснювався, проте сторони домовились, що земельні ділянки будуть продані після досягнення сином повноліття, за виручені кошти вони мали намір купити синові квартиру і автомобіль, а залишок – розділити між собою.

Після досягнення сином повноліття відповідачка за письмовою згодою позивача продала земельні ділянки, проте, на порушення домовленостей, на виручені від продажу кошти придбала дві квартири та два автомобілі, які оформила на себе, залишок грошей позивачеві не повернула, сина залишила без житла і без автомобіля.

Посилаючись на вказані обставини, просив суд у порядку поділу майна подружжя стягнути зі ОСОБА_2 компенсацію частки коштів, виручених від продажу спільного майна, що з урахуванням ст.625 ЦК України становить 2 018 255,08 грн.

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 19 лютого 2026 року позов задоволено частково.

В порядку поділу спільного майна подружжя стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію частки проданого спільного майна подружжя у розмірі 517 482,81 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 3881,92 грн..

Арешт, накладений постановою Запорізького апеляційного суду від 10.09.2025 на квартири за адресами: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2431682623101 та АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1680062423101, що зареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 , залишено в силі до виконання рішення суду в межах суми задоволених позовних вимог.

Судове рішення мотивовано тим, що спірні земельні ділянки були спільною сумісною власністю сторін, відповідачка у 2021 році за згодою позивача продала їх, проте, на порушення домовленостей, виручені від продажу кошти витратила на себе, не забезпечивши сина житлом і не сплативши позивачеві вартість належної йому частки, відтак останній має право на грошову компенсацію.

Визначаючи вартість грошової компенсації, що належить до виплати позивачеві, суд першої інстанції виходив із того, що від продажу двох земельних ділянок відповідачка виручила 1 180 211,00 грн., отже на часту позивача припадає 590 105, 50 грн. Від зазначеної суми суд відрахував 72 622, 69 грн., а саме: витрати ОСОБА_2 на оплату послуг ріелтора – 70 350 грн.: 633, 98 грн. – сплачений податок на землю; 1 260,55 грн. – податок з доходів фізичних осіб і 378,16 грн. – військовий збір. За висновками суду першої інстанції, вартість належної позивачеві частки у спільному майні подружжя становить 517 482 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій зазначила про неповне з`ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи, порушення норм матеріального права.

Вважає, що позивач пропустив строки позовної давності. Сторони розірвали шлюб у 2007 році, а з вимогами про поділ майна подружжя ОСОБА_1 звернувся у листопаді 2024 року, тобто через 14 років. Суд не врахував, що після розірвання шлюбу у позивача залишився автомобіль Опель, меблі, побутова техніка, посуд, а у відповідачки – спірні земельні ділянки, якими ОСОБА_1 не цікавився, жодних витрат на їх утримання не ніс.

На думку ОСОБА_2 , суд першої інстанції безпідставно не врахував її витрати на утримання спірних земельних ділянок, приведення їх у товарний вигляд, за що вона сплатила 850 доларів США, що за курсом НБУ станом на 19.02.2026 становило 36 798,2 грн.

Поза увагою суду залишилась і та обставина, що за надання позивачем згоди на відчуження земельних ділянок 23.02.2021 ОСОБА_2 сплатила йому 250 000 грн., що підтверджується письмовою заявою свідка ОСОБА_4 . Жодної оцінки цій обставині суд першої інстанції не надав.

Крім того, відповідачка зазначає, що у справі наявні підстави для застосування положень ч.ч.2,3 ст.70 СК України – відступлення від засад рівності часток подружжя. Після розірвання шлюбу позивач фактично самоусунувся від виховання дитини, не цікавився станом його здоров`я, не ніс додаткових витрат на розвиток його здібностей, на відпочинок і оздоровлення, протягом 29 місяців ухилявся від сплати аліментів. Вказані обставини, на думку відповідачки, дають підстави в порядку поділу спільного майна подружжя виділити їй 75% вартості спірних земельних ділянок, позивачеві – 25%.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначив, що судом першої інстанції неправильно визначена вартість спірних земельних ділянок та не враховано, що друга земельна ділянка була продана не за 25 211 грн., як зазначено у договорі купівлі-продажу, а значно дорожче – за 44 000 доларів США, а відтак і вартість компенсації, що піддягає стягненню на користь позивача, визначена неправильно.

Суд безпідставно не застосував положення ст.625 ЦК України і не стягнув з відповідачки 3% річних і інфляційні втрати за порушення строків виконання грошового зобов`язання.

Звертає увагу апеляційного суду на те, що суд зменшив вартість його частки на 70 350 грн., тобто на витрати, понесені відповідачкою на сплату податків, військового збору, на послуги ріелтора тощо. Фактично суд поклав ці витрати повністю на позивача, хоча за змістом сімейного законодавства такі витрати мали бути поділені порівну. В справі відсутні належні і допустимі докази на підтвердження факту сплати відповідачкою послуг ріелтора. Своєї згоди на замовлення таких послуг він не надавав. Просить скасувати оскаржуване рішення і задовольнити позов у повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 ОСОБА_2 просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Вважає, що позивачем явно завищена ціна позову, яка потребує коригування, безпідставно застосовані положення ст. 625 ЦК України щодо інфляційних виплат та неустойки, крім того, у своєму рішенні, районний суд вірно застосував положення щодо завищеної суми позову та вірно не застосував положення про стягнення неустойки.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представника позивача адвоката Гайворонського О.Ю., який підтримав свою апеляційну скаргу і просив про її задоволення та заперечував проти апеляційної скарги ОСОБА_2 , пояснення відповідачки ОСОБА_2 , яка заперечувала проти апеляційної скарги ОСОБА_1 та просила про задоволення своєї скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню, а скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Статтею 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі не відповідає.

Фактичні обставини справи

Судом установлено, що з 03 липня 1998 року по 19 квітня 2007 року сторони перебували у шлюбі (а.с.10,11, т.1), мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.17, т.1).

12.04.2002 сторони придбали дві земельні ділянки, вартістю по 213 612 грн. кожна: ділянку 6, кадастровий номер 2322181600:08:001:0330, площею 0,12 за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 2322181600:08:001:0329, площею 0,12 га за адресою: АДРЕСА_3 , які були оформлені на ОСОБА_5 (а.с.72, т.1).

Вартість об`єктів нерухомості на час придбання у вищевказаному розмірі зазначалась відповідачкою в щорічній декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2020 рік.

За даними ГУ ДПС у Запорізькій області ОСОБА_2 за 2017-2021 відповідно до п.287.1 ст.287 ПКУ як власник земельних ділянок сплатила податки на суму 633,98 грн., із яких за 2017 рік – 113,89 грн. (а.с.124, т.1).

23.02.2021 ОСОБА_2 уклала з ФОП ОСОБА_6 два договори про надання послуг з продажу нерухомості №МН 04/3 і № МН 05/3 за умовами яких остання зобов`язалась надати замовнику комплекс послуг з пошуку покупця і продажу вищевказаних земельних ділянок за стартовою ціною по 1 171 800 грн. кожна, що еквівалентно 42 000 доларам США. Очікувана ціна продажу 1 060 200 грн., що еквівалентно 38 000 доларів США (а.с. 129-136, т.1). Пунктами 3.2 договору сторони передбачила, що за надання послуг за договорами замовник виплачує виконавцю винагороду у розмірі 5% від фактичної суми продажу нерухомого майна, але не менше 1500 у.о. У випадку розірвання договору з ініціативи замовника до підписання попереднього договору замовник сплачує виконавцю всі понесені фінансові витрати і витрати, пов`язані із виконанням зобов`язань у розмірі 3500 грн за кожний повний місяць роботи (п.3.4). Форма оплати – в національній валюті переказом грошових коштів на розрахунковий рахунок або внесенням відповідної суми винагороди в касу виконавця (п.3.5).

Належних і допустимих доказів на підтвердження факту оплати ОСОБА_2 винагороди ФОП ОСОБА_6 матеріали справи не містять.

За договором купівлі-продажу від 19.05.2021, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Мельник О.Г., гр. ОСОБА_2 продала ОСОБА_7 земельну ділянку, площею 0,1200 га, кадастровий номер: 2322181600:08:001:0330, місце розташування: АДРЕСА_4 . Пунктом 2 Договору визначено, що ціна договору складає 1 155 000 грн.(а.с.187-190, т.1), що також відображено в інформаційній довідці № 384256027 від 25.06.2024 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (а.с.15, т.1).

Продаж вчинено ОСОБА_2 за згодою ОСОБА_1 , який в нотаріально посвідченій заяві від 22.02.2021 зазначив, що надає згоду своїй колишній дружині на продаж будь-якій фізичній або юридичній особі та на підписання відповідного договору купівлі-продажу на умовах на її розсуд, та підтверджує, що йому роз`яснено, що визначені у договорі зобов`язання створюють обов`язки і для нього (а.с.100, т.3).

Згідно договору купівлі-продажу від 23.06.2021, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Межовим А.В., зареєстрованого в реєстрі за №454, гр. ОСОБА_2 продала ОСОБА_8 земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (чотири) площа 0,1200 га., кадастровий номер: 2322181600:08:001:0329. Пунктом 5 Договору визначено, що продаж земельної ділянки сторони здійснюють за 25 211 грн (а.с.183-186, т.1), що також відображено в інформаційній довідці № 384256900 від 25.06.2024 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Згідно п.п.23,24 продавцем ОСОБА_2 сплачено податок з доходів фізичних осіб в розмірі 1 260,55 грн. та військовий збір з доходу від продажу земельної ділянки в розмірі 378,16 (а.с.52-55, т.3).

Факт сплати ОСОБА_2 вказаного у договорі купівлі-продажу податку і військового збору від продажу нерухомого майна підтверджується Відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків від 28.11.2024 (а.с.138, т.1).

Продаж вчинено ОСОБА_2 за згодою ОСОБА_1 , який в нотаріально посвідченій заяві від 22.02.2021 зазначив, що надає згоду своїй колишній дружині на продаж земельної ділянки будь-якій фізичній або юридичній особі та на підписання відповідного договору купівлі-продажу на умовах на її розсуд, та підтверджує, що йому роз`яснено, що визначені у договорі зобов`язання створюють обов`язки і для нього (а.с.71, т.3).

12.08.2021 за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_5 . Як зазначено у п.2.1 договору, за домовленістю сторін купівля-продаж здійснюється за 650 025 грн. (а.с.41-45, т.3).

22.11.2021 за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_6 , продаж вчинено за 614 000 грн. (а.с.46-50).

Крім того, 20.05.2021 ОСОБА_2 придбала легковий автомобіль Skoda Octavia tour 2008. д.н. НОМЕР_1 , вартістю 168 000 грн., а 22.05.2021 - Skoda Octavia Ф-5 2010, д.н. НОМЕР_2 , вартістю 229 212 грн., що підтверджується відомостями, зазначеними декларантом в щорічній Декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2021 рік (а.с.74,81, т.1).

Сторонами у справі не оспорювався факт набуття у спільну сумісну власність двох спірних земельних ділянок. Спір між колишнім подружжям виник з приводу продажу відповідачкою вказаної нерухомості і відмовою передати позивачеві частку виручених від продажу коштів.

Доказів реальної ринкової вартості спірних земельних ділянок на час вирішення спору матеріали справи не містять. Сторонами не надано таких доказів і суду апеляційної інстанції.

Апеляційним судом також установлено, що позивач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю другої групи безстроково з 10.10.2017, причина інвалідності – захворювання, пов`язані з проходженням служби в поліції (т.3,а.с.122-126).

Нормативно правове обґрунтування

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Основними засадами (принципами) цивільного законодавства, зокрема, є: верховенство права, змагальність сторін, диспозитивність, розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами (ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Правовідносини щодо поділу майна подружжя регулюються нормами Сімейного та Цивільного кодексів України.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказане відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Аналогічний правовий висновок викладений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Відповідно до статті 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися «обставинами, що мають істотне значення», якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди – виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 р. № 11).

Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 29 липня 2025року в справі № 369/6352/22, від 06 червня 2025 року в справі № 287/1092/23).

Верховний Суд, зокрема, у постановах від 27 жовтня 2025 року в справі № 161/19647/23, від 19 лютого 2025 року в справі № 522/11159/21 сформулював висновки про те, що у статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Щодо строків позовної давності

Згідно зі статтею 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).

Отже, початок перебігу позовної давності в справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Такі висновки викладені, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 359/6727/21, від 29 квітня 2024 року в справі №522/3192/21, від 02 серпня 2024 року в справі № 289/2115/21, від 03 листопада 2025 року в справі № 761/25624/20, від 15.07.2026 у справ № 753/11522/20

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Аргументи відповідача про те, що про порушене право позивач міг дізнатися раніше, ніж він стверджує, мають ґрунтуватись не на можливих, а на конкретних обставинах, що підтверджуються наданими у справі належними доказами, за яких суд може однозначно (достеменно) встановити момент, коли особа могла довідатись про порушення його прав.

Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до пункту 5 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19» від 30.03.2020 №540-ІХ, який набрав чинності 02.04.2020, Розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пункт 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Згідно із постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» в Україні встановлено карантин з 12.03.2020 року, який діяв до 30.06.2023, а тому позовна давність на території України подовжується на строк дії карантину.

З 17 березня 2022 року до 3 вересня 2025 року – діяла «пауза» на підставі доданого п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, яким на період дії воєнного стану було зупинено перебіг строків позовної давності за ст.ст. 257 - 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України.

Після 4 вересня 2025 року почали діяти строки позовної давності на підставі Закону № 4434-ІХ «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності».

Так, починаючи з 02 квітня 2020 року до 03 вересня 2025 року діяло положення про подовження строків позовної давності на період дії карантину та воєнного стану в Україні.

Установивши, що матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували, що між сторонами після розірвання шлюбу і до звернення позивача до суду з позовом виникали спори щодо права власності останнього на спірне нерухоме майно. відповідачка не оспорювала таке його право, продаж земельних ділянок у червні 2021 року було здійснено за письмовою згодою колишнього подружжя, а з відповідним позовом ОСОБА_1 звернувся у листопаді 2024 року, суд першої інстанцій обґрунтовано виснував, що позивач не пропустив установлений законом строк для звернення до суду за захистом порушеного права.

Такий висновок суду першої інстанції не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17, на які посилається заявниця у касаційній скарзі.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що позивачем пропущений строк позовної давності, не відповідають фактичним обставинам, так як про порушення свого права власності позивачеві стало відомо у червні 2021 року (ч. 2 ст. 72 СК України), після продажу земельних ділянок відповідачкою та придбання нерухомості не на третю особу – сина сторін, а на своє ім`я.

Зважаючи на те, що відповідачка розпорядилася спільним майном подружжя у травні-червні 2021 року, а з відповідним позовом ОСОБА_1 звернувся у листопаді 2024, з урахуванням зупинення перебігу строків позовної давності на період карантину і дії воєнного стану, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про пропуск позивачем строку позовної давності є неспроможними.

Не внесення позивачем у щорічні декларації відомостей про належність йому на праві спільної сумісної власності спірних земельних ділянок не припиняє право власності останнього на ці об`єкти нерухомого майна.

Щодо розміру грошової компенсації

Визначаючи розмір грошової компенсації, що належить до виплати позивачеві, суд першої інстанції виходив із того, що від продажу двох земельних ділянок відповідачка виручила 1 180 211,00 грн., отже на часту позивача припадає 590 105, 50 грн. Від зазначеної суми суд відрахував 72 622, 69 грн., а саме: витрати ОСОБА_2 на оплату послуг ріелтора – 70 350 грн.: ( 57750 грн. по договору №МН-05/3 і 12 600 грн. за розірвання другого договору). Крім того, суд зменшив належну позивачеві часту на 633, 98 грн. – сплачений податок на землю (а.с.216-217, т.1), 1 260,55 грн. – податок з доходів фізичних осіб) і 378,16 грн. – військовий збір (п.23.24 договору купівлі продажу від 23.06.2021, а.с.186, т.1). Отже, за висновками суду першої інстанції вартість належної позивачеві частки у спільному майні подружжя становить 517 482 грн.

Проте в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна з огляду на таке.

За обставинами справи спірні земельні ділянки розташовані поруч, мають однакову площу, однакову вартість.

У договорах про надання послуг з продажу нерухомості, які ОСОБА_2 укладала з ФОП ОСОБА_6 , сторони визначили, що очікувана ціна продажу від кожної ділянки становить 1 060 200 грн., що еквівалентно 38 000 доларів США (а.с. 129-136, т.1).

Перша ділянка була відчужена відповідачкою за 1 155 000 грн., отже ринкова вартість і другої земельної ділянки вочевидь становити 1 155 000 грн.

Висновки суду першої інстанції про те, що договір купівлі-продажу від 23.06.2021 в частині визначення ціни продажу недійсним не визнавався, у справі відсутні належні і допустимі докази про те, що земельну ділянку було за ринковою вартістю, а не за 25 211 грн., як зазначено у договорі, а тому розмір компенсації належить вираховувати з цієї суми, на думку апеляційного суду, є помилковими.

За усталеною судовою практикою, вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди – виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Зокрема, 06 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 199/291/21, провадження № 61-932св22 (ЄДРСРУ № 110231642) вказав, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди – виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Такої ж думки притримується Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 08 травня 2023 року у справі №753/1902/21.

Продаж відповідачкою однієї із земельних ділянок хоч і за згодою другого подружжя але за ціною, яка не відповідає ринковій вартості, оскільки становить 2% від реальної ціни нерухомості, витрата виручених від продажу коштів на свої потреби вочевидь суперечить інтересам колишнього подружжя і порушує його права, а тому, на думку колегії, вартість і другої земельної ділянки має бути визначена за ціною, за яку була продана інша аналогічна ділянка, тобто за 1 155 000 грн.

За таких обставин доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом неправильно визначена вартість другої земельної ділянки, є обґрунтованими, а відтак вартість частки, що належить позивачеві від продажу двох земельних ділянок становить 1 155 000 грн. ((1 155 000 грн.+1 155 000 грн.): 2).

Доводи ОСОБА_1 про те, що вартість спірної нерухомості підлягає визначенню, виходячи із еквівалента 44 000 доларів США за 1 земельну ділянку, на думку колегії, є помилковими.

Загальновідомим фактом є та обставина, що м. Запоріжжя є прифронтовим містом і через наближеність міста до лінії боєвого зіткнення після повномасштабного вторгнення ціни на нерухомість значно впали.

Вказані обставини не оспорювались сторонами у суді апеляційної інстанції.

Належних і допустимих доказів щодо ринкової вартості спірного майна матеріали справи не мстять.

Відтак апеляційний суд вважає за справедливе при визначенні ринкової вартості спірного майна використати наявну в матеріалах справи інформацію щодо реальної ринкової вартості нерухомості станом на час вчинення відповідачкою правочину з її відчуження.

Щодо відшкодування позивачем витрат, понесених ОСОБА_2 на утримання нерухомості і на її відчуження.

Зменшуючи частку позивача на 72 766, 69 грн., суд першої інстанції виходив із того, що за послуги ріелтора відповідачка сплатила 70 350 грн., земельний податок за обидві ділянки становив 633, 98 грн., при відчуженні другої земельної ділянки податок з доходу фізичних осіб – 1260, 55 грн., військовий збір – 378,16 грн. Визнавши вказані платежі як витрати на утримання спільного майна сторін, суд першої інстанції всі ці витрати відніс на рахунок відповідача.

Проте, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження факту сплати позивачкою 70 350 грн. на користь ріелтора.

Доказів, що договори про надання послуг з продажу нерухомості відповідачка уклала за згодою позивача, матеріали справи також не містять. Відтак передбачених законом підстав для покладання цих витрат на позивача, суд першої інстанції не мав.

Щодо зменшення частки позивача на розмір земельного податку, суд першої інстанції не врахував, що позивач з жовтня 2017 року є особою з інвалідністю другої групи, а відтак відповідно до ст.281 ч.281.1.1 Податкового кодексу з жовтня 2017 року від сплати податку на землю він звільняється.

За даними ГУ ДПС у Запорізькій області ОСОБА_2 за 2017-2021 відповідно до п.287.1 ст.287 ПКУ як власник земельних ділянок сплатила 633,98 грн., із яких за 2017 рік – 113,89 грн. (а.с.124, т.1).

Отже, ОСОБА_1 має компенсувати відповідачці суми податку, сплаченого за 2017 рік, тобто сплатити частку від 113,89 грн., що становить 57 грн.

Згідно п.п.23,24 договору купівлі-продажу від 23.06.2021 продавцем ОСОБА_2 сплачено податок з доходів фізичних осіб в розмірі 1 260,55 грн. та військовий збір з доходу від продажу земельної ділянки в розмірі 378,16 грн. (а.с.52-55 т.3).

Вартість частки сплачених податків, яку має компенсувати ОСОБА_9 , становить відповідно 819 грн. 40 коп.

Отже, визначений судом апеляційної інстанції розмір належної позивачеві компенсації 1 155 000 грн. підлягає зменшенню на суму сплачених відповідачкою податків і платежів у розмірі 876, 40 грн. (57 грн. + 819, 40 грн. =876,40 грн.), та становить 1 154 123, 60 грн.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що судом не враховані її витрати на приведення спірних земельних ділянок у купівельний передпродажний вигляд, що становило 36 798 грн., і що за надання позивачем згоди на продаж земельних ділянок, вона сплатила останньому 250 000 грн., не ґрунтуються на зібраних у справі доказах.

Належних і допустимих доказів на підтвердження вказаних витрат відповідачка суду не надала, в щорічній декларації за 2021 рік відповідачкою, серед іншого, не зазначено здійснення видатків на 250 000 грн. на користь позивача.

Розписка, складена ОСОБА_4 , який є чоловіком відповідачки, про передачу ОСОБА_1 250 000 грн. за надання нотаріальної згоди на укладення правочинів з відчуження спірного майна, не є належним і допустимим доказом у справі, оскільки вказана обставина не визнається позивачем.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що після розірвання шлюбу у позивача залишилися побутова техніка, автомобіль Опель, меблі, посуд тощо, проте суд першої інстанції не врахував їх вартість, не заслуговують на увагу.

Будь-яких доказів на підтвердження наявності такого майна і його вартості відповідачка суду не надала, з відповідними позовними вимогами до суду не зверталась.

За даними Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Дніпропетровській та Запорізькій областях до 2007 року ніякі транспорті засоби за ОСОБА_1 не були зареєстровані, зареєстрований за ним автомобіль був придбаний у 2010 році, тобто після розірвання шлюбу (а.с.206, т.1).

Отже по справі не встановлено підстав для урахування вартості будь-якого майна чи автомобіля, що був у користуванні позивача на час розірвання шлюбу.

Щодо підстав для відступлення від рівності часток сторін.

Відповідно до ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що при вирішенні спору про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї, але і випадки, коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).

Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї, але і випадки, коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, встановивши, що спірні земельні ділянки були придбанні сторонами у шлюбі, а тому були їх спільною сумісною власністю, обґрунтовано виходив із того, що частки сторін є рівними, підстави для відступу від засад рівності часток подружжя при поділі майна відповідно до частини третьої статті 70 СК України відсутні.

З відповідним позовом відповідачка до суду не зверталася, доказів що розмір аліментів, які вона отримувала від позивача, був недостатнім для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування, їх спільної дитини, суду не надавала.

На момент виникнення спірних правовідносин син сторін ОСОБА_3 , 2021 р.н., який залучений до участі у справі як третя особа, не перебував на утриманні відповідачки, мав свою сім`ю.

У письмових поясненнях суду першої інстанції третя особа ОСОБА_1 зазначав, що після розірвання шлюбу батько підтримував з ним добрі стосунки, купував йому речі, подарунки, вони разом відпочивали на морі. Більшу частину часу він проживав з дідом та бабою.

Після продажу спірних земельних ділянок мати передала йому у користування одну із придбаних на своє ім`я квартир – квартиру АДРЕСА_7 і автомобіль Skoda Octavia tour 2008. д.н. НОМЕР_1 . Проте навесні 2024 року вона відібрала автомобіль, а у листопаді 2024 року – позивалася до нього, його дружини і малолітньої доньки про виселення із квартири.

У суді апеляційної інстанції представник позивача підтвердив, що однією із підстав для пред`явлення позову про стягнення грошової компенсації стали дії відповідачки, спрямовані на позбавлення сина сторін права користування квартирою і автомобілем, які були придбані за виручені від продажу спільного майна кошти.

За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги доводи відповідачки про наявність підстав для відступлення від рівності часток сторін і присудження позивачеві 25% вартості спірного майна.

Відтак доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про неправильне застосування судом першої інстанції ч.ч.2,3 ст.70 СК України є неспроможними.

Щодо застосування ст.625 ЦК України.

Суд відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, посилався на пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцяти денний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Проте суд помилково застосував вказану норму права до спірних правовідносин.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) зроблено висновок, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18), на яку посилається заявник, зазначено, що «стаття 625 ЦК поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань. Тому у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі № 757/3725/15-ц вказано, що «по своїй суті зобов`язання про відшкодування майнової шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру відшкодування. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки відшкодування шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір відшкодування шкоди. Тільки після конкретизації змісту зобов`язання про відшкодування шкоди за допомогою рішення суду або договору про відшкодування шкоди, те чи інше зобов`язання може бути кваліфіковане як грошове, і відповідно може відбутися прострочення боржника (особи, що завдала шкоди) щодо його виконання.

З`ясувавши під час розгляду справи, які нормативні приписи вказала сторона справи або інший її учасник для обґрунтування вимог чи заперечень, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію спірних правовідносин і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні відносини (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 85), від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 (пункт 33), від 3 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (пункт 66)).

Надаючи відповідь на доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо наявності підстав для визначення розміру відшкодування з урахуванням приписів ст.625 ЦК України, колегія суддів апеляційного суду зауважує, що по своїй суті зобов`язання про виплату компенсації за наслідком поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя або спільності прав, є досить специфічним зобов`язанням, оскільки до моменту досягнення подружжям домовленості щодо такого поділу або вирішення відповідного спору судом не характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації.

Тому джерелом визначеності змісту такого обов`язку одного з подружжя може бути: або договір між подружжям, зокрема, про розмір, спосіб, строки виплати такої компенсації; або рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації.

Тільки після конкретизації змісту зобов`язання про виплату компенсації за допомогою рішення суду або договору, таке зобов`язання може бути кваліфіковане як грошове, і відповідно може відбутися прострочення боржника щодо його виконання.

Оскільки суд при вирішенні цієї справи встановив, що придбані сторонами у шлюбі земельні ділянки є спільною власністю сторін, одна із який відчужена відповідачкою хоча і за згодою позивача, проте не в інтересах сім`ї, оскільки її продаж здійснено за ціною, яка становить 2% ринкової вартості, суд визначає відповідний спосіб та розмір компенсації за наслідком вирішення спору у цій справі про поділ між подружжям спільного майна, прострочення боржника не настало. Тому апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення інфляційних втрат, нарахованих на суму такої компенсації.

Такі висновки апеляційного суду узгоджуються із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 19 червня 2026 року у справі № 205/7428/21.

За таких обставин доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що при визначенні розміру компенсації вартості належної йому частки підлягають застосуванню положення ст.625 ЦК України, є помилковими.

Аналіз фактичних обставин справи і зібраних у справі доказів свідчить про те, що при вирішенні спору суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин і норм права, які підлягають застосуванню, проте невірно визначив вартість грошової компенсації і безпідставно застосував пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, що за положенням ст.376 ЦПК України є підставою для зміни судового рішення і стягнення з відповідачки 1 154 123,60 грн. грошової компенсації в рахунок вартості належної позивачеві частки у спільному майні подружжя.

Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 , який як особа з інвалідністю другої групи звільнений від сплати судового збору, задоволена частково, а скарга ОСОБА_10 залишена без задоволення, з останньої на користь держави у відповідності до п.п.6, 13 ст.141 ЦПК України підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи судами першої і апеляційної інстанцій пропорційно частці задоволених позовних вимог з урахуванням частково сплаченого збору при подачі апеляції у загальному розмірі 19045, 50 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 лютого 2026 року у цій справі змінити.

Стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості частки у спільному майні подружжя у розмірі 1 154 123, 60 грн. (один мільйон сто п`ятдесят чотири тисячі сто двадцять три гривні 60 коп.)

Стягнути зі ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 19 045, 50 грн. (дев`ятнадцять тисяч сорок п`ять гривень 50 коп.).

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови.

Повний текст постанови складено 29 вересня 2026 року.

Головуюча: І.В. Кочеткова

Судді С.В. Кухар

О.З. Поляков