Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №756/5868/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2026 року м. Київ

Унікальний номер справи № 756/5868/25

Апеляційне провадження № 22-ц/824/12560/2026

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,

суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,

за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 травня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Скрипки О.І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів, -

в с т а н о в и в :

У квітні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача ОСОБА_2 320 000 грн. та 3 200 грн. судового збору (а.с. 1-5).

На обґрунтування позивач вказував, що 30.11.2023 року між ним та КС «ЗАРАЗ» було укладено договір № КВ-0054/11-23/3010-СП про споживчий кредит № 2, за умовами якого він отримав у КС «ЗАРАЗ» споживчий кредит у формі кредитної лінії з лімітом у сумі 972 900,00 грн. строком на 12 місяців, тобто до 30.11.2024 року.

Також, 30.11.2023 року в забезпечення виконання договору про споживчий кредит між ним ОСОБА_1 і ОСОБА_3 (Іпотекодавці) КС «ЗАРАЗ» (Іпотекодержатель) та було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Як зазначав позивач, 02.09.2024 року КС «ЗАРАЗ» продало вказану квартиру відповідачу ОСОБА_2 .

В листопаді 2024 року йому зателефонував відповідач і повідомив про відчуження йому КС «ЗАРАЗ» вказаної квартири та запропоновував, що у разі перерахування йому (відповідачу) усієї суми отриманого споживчого кредиту у сумі 972 900,00 грн. він здійснить відчуження квартири на його (позивача) користь шляхом укладення договору дарування.

За умовами цієї домовленості позивач здійснював перекази грошових коштів відповідачу у період з 02.12.2024 року по 09.01.2025 року на загальну суму 320 000,00 грн.

Проте, після того, як він дізнався про продаж квартири сторонній особі, він зателефонував відповідачу та попросив повернути сплачені ним вказані кошти, оскільки на теперішній час вони є безпідставно отриманими і дарування квартири є неможливим, на що отримав відмову.

Позивач стверджував, що факту існування цивільно-правових, трудових чи будь-яких інших майнових відносин між сторонами спору, а також того, що вказана сума була подарована (договори дарування між сторонами не укладались), немає, а тому відповідач отримував грошові кошти в сумі 320 000,00 грн. без достатньої правової підстави, відтак, він зобов`язаний їх повернути (а.с. 1-5).

06.08.2025 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від представника відповідача - адвоката Гайдаша О.В., у якому останній зазначав, що між сторонами справи не було договірних відносин. Однак, під час спілкування, пов`язаного з виселенням позивача (та членів його сім`ї) з квартири, яка перейшла у власність відповідача на підставі реалізації іпотечного застереження, знайомий позивача, який організовував процес виселення, звернувся до відповідача, як особи, зацікавленої у мирному вирішенні питання про виселення позивача, з проханням надати грошові кошти у борг на короткий строк для належного вирішення питання виселення, запевнивши у швидкому поверненні грошей. Враховуючи таке звернення та власний інтерес, ОСОБА_2 погодився надати у позику власні кошти, про що було складено декілька розписок, які були повернуті позичальнику у зв`язку із фактичним поверненням коштів. При цьому, після отримання коштів позичальник повідомив, що фактичне повернення коштів буде здійснюватись позивачем. Протягом декількох місяців відповідач регулярно отримував грошові кошти, а позивач, не маючи жодних зобов`язань перед відповідачем, добровільно сплачував грошові кошти та не висував до нього будь-яких претензій. Жодних усних чи письмових договорів між позивачем і відповідачем щодо цих коштів не укладалось. Відповідач не надавав та не міг надавати позивачу жодних обіцянок чи зобов`язань щодо повернення коштів у майбутньому. Перерахування грошей здійснювалось позивачем добровільно, з його власної ініціативи на виконання зобов`язання третьої особи, яка діяла в інтересах позивача. Відповідач розцінював отримані перекази як добровільне виконання позивачем чужого зобов`язання (зобов`язання третьої особи перед відповідачем). Таким чином, на момент отримання коштів у відповідача не було і не виникло жодних договірних чи інших зобов`язань перед позивачем ні щодо повернення цих сум, ні щодо передачі будь-якого майна позивачу. Через деякий час позивач почав вимагати від відповідача повернути грошові кошти, вважаючи їх безпідставно набутими. Однак, така вимога є необґрунтованою, сумнівною та суперечливою з позиції принципу добросовісності. Посилаючись на викладені обставини, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі (а.с. 61-62).

05.05.2026 року до суду надійшли додаткові пояснення представника відповідача - адвоката Гавриша С.О., в яких останній наголошував на відсутності між сторонами договірних відносин та правових підстав для стягнення грошових коштів з відповідача на користь позивача, а також відсутність належних доказів на обґрунтування позовних вимог, в зв`язку із чим просив відмовити у задоволенні позову (а.с. 96-99).

06.05.2026 року до суду надійшла відповідь представника позивача - адвоката Білошапки О.В. на додаткові пояснення, в яких зазначала про суперечливість поведінки відповідача та наявність правових підстав для задоволення позову (а.с. 102-105).

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06 травня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів - відмовлено (а.с. 111-118).

Не погодившись з рішенням районного суду, 26 травня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Білошапка О.В. звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги (а.с. 121-128).

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначала, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням обставин справи.

Суд встановив факт отримання відповідачем грошових коштів, факт перерахування цих коштів саме позивачем, відсутність між сторонами договірних відносин. Однак, попри встановлення відсутності договірної або іншої правової підстави набуття відповідачем коштів, суд безпідставно відмовив у застосуванні положень ст. 1212 ЦК України.

Суд послався на постанови Верховного Суду у справах № 185/446/18, №548/741/21 та № 127/12240/22. Проте, правовідносини у вказаних справах не є подібними до спірних правовідносин у даній справі, оскільки у даній справі позивач здійснював платежі у зв`язку з домовленістю щодо подальшого повернення квартири, тобто платежі мали конкретну правову підставу та фактичну мету. Після відчуження квартири третій особі така правова підстава відпала, що прямо відповідає ч. 1 ст. 1212 ЦК України.

Звертала увагу, що відповідачем не доведено, а судом не встановлено правових підстав утримання відповідачем грошових коштів позивача.

Вважала, що суд першої інстанції помилково прирівняв добровільний платіж до добровільної безпідставної передачі майна. Суд неправомірно оцінив призначення платежу «поповнення рахунку», як підтвердження правової підстави для перерахування грошових коштів. Суд фактично встановив, що договору немає, позики немає, розписок немає, дарування немає, тобто, жодних зобов`язань між сторонами немає.

Суд фактично підтвердив відсутність належної підстави для утримання відповідачем спірних коштів, однак, безпідставно відмовив у задоволенні позову.

Відповідач стверджував, що кошти були передані в рахунок повернення боргу третьої особи, однак, жодного належного та допустимого доказу існування такого боргу суду не надав (а.с. 121-128).

01 липня 2026 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_2 - адвоката Гавриш С.О., в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін (а.с. 150-155).

У судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Білошапка О.В. підтримала скаргу і просила її задовольнити. Представник ОСОБА_2 - адвокат Гавриш С.О. заперечував проти задоволення скарги і просив її відхилити.

Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, були сповіщені належним чином про що у справі є докази. Апелянта ОСОБА_1 про розгляд справи апеляційним судом 24 вересня 2026 року був сповіщений 29 липня 2026 року повідомленням його представника - адвоката Білошапка О.В. до Електронного кабінету в ЄСІТС і такий факт представник апелянта підтвердила в суді апеляційної інстанції. Повідомлення відповідача ОСОБА_2 повернулось із відмітками працівників пошти про відсутність адресата за зазначеною ним адресою, заяви про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаної особи до суду не надходили. Поряд з цим, відповідач ОСОБА_2 про розгляд справи апеляційним судом 24 вересня 2026 року був сповіщений 29 липня 2026 року повідомленням його представників - адвоката Гайдаш О.В. та адвоката Гавриш С.О. до Електронного кабінету в ЄСІТС. Факт належного повідомлення відповідача ОСОБА_2 його представник - адвокат Гавриш С.О. підтвердив в суді про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання в суді апеляційної інстанції. (а.с. 147-149, 158-169, 174).

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою.

Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).

Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, в період з 02.12.2024 року по 09.01.2025 року ОСОБА_1 було здійснено ряд переказів грошових коштів на рахунок ОСОБА_2 :

- 02.12.2024 рокуна суму в розмірі 50 000 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією № 7ХТ9-97МА-05НР-В712 від 02.12.2024 року(а.с. 25);

- 02.12.2024 року на суму в розмірі 49 000 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією № АТА3-710Р-7317-МА1М від 02.12.2024 року (а.с. 28);

- 05.12.2024 року на суму в розмірі 50 000 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією № ВАХР-СЕ9Н-ТРКК-ТМВ9 від 05.12.2024 року (а.с. 26);

- 05.12.2024 року на суму в розмірі 49 000 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією № 74РО-ЕРТМ-2РТ2-1Х70 від 05.12.2024 року (а.с. 27);

- 06.12.2024 року на суму в розмірі 22 000 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією № 51КР-2С5Е-КНРР-ХВ0М від 06.12.2024 року (а.с. 30);

- 09.01.2025 року на суму в розмірі 100 000 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією № ВЕТ7-ВВВ1-В3АВ-3В37 від 09.01.2025 року (а.с. 29);

Загальна сума коштів, перерахованих позивачем на користь відповідача становить 320 000 гривень.

В призначенні платежу в зазначених платіжних інструкціях зазначено - поповнення рахунку.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження майна за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акту, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) завдання шкоди у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для зазначеної зміни майнового стану цих осіб.

Відповідно до статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто, в разі коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Так, частина друга статті 11 ЦК України визначає, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).

Так, з матеріалів справи вбачається, що 30 листопада 2023 року між КС «Зараз» та членом КС «Зараз» ОСОБА_1 було укладено договір № КВ-0054/11-23/3010-СП про споживчий кредит № 2 (а.с. 7-15).

Крім того, 30.11.2023 року між КС «Зараз» (Іпотекодержатель) та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (Іпотекодавці) було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали в іпотеку іпотекодержателю в якості забезпечення виконання всіх зобов`язань ОСОБА_1 за договором № КВ-0054/11-23/3010-СП про споживчий кредит № 2 від 30 листопада 2023 року квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 16-18).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 02.09.2024 року КС «Зараз» передала у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 18-19).

Згідно з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_4 з 17.04.2025 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_2 (а.с. 20).

Тобто, відповідач був власником квартири, яку позивач передав у іпотеку КС «ЗАРАЗ» і яка була реалізована на користь відповідача у зв`язку із невиконанням позивачем своїх боргових (кредитних) зобов`язань.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що у даній справі позивач сплатив відповідачу кошти, знаючи, що між ним та відповідачем відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) з повернення коштів, позивач добровільно сплачував кошти, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків). Позивач здійснив 5 платежів на загальну суму 320 000,00 грн. різними сумами із призначенням платежу «поповнення рахунку». Так як позивач не був зобов`язаний перераховувати кошти внаслідок відсутності договірних відносин із відповідачем, а також будь-яких інших зобов`язань, проте він здійснював ці платежі протягом певного часу, регулярно, його поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною. Також, звернення до суду з даним позовом до суду через 4 місяці з дати перерахунку грошових коштів, вказує на суперечливу поведінку позивача, яка не відповідає загальними засадами цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Однак, колегія суддів не погоджується з вказаним висновками суду першої інстанції.

Якщо особа здійснила сплату грошових коштів, знаючи, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для їх сплати, а згодом вимагає повернення сплачених грошових коштів, то така особа поводиться суперечливо й безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню на підставі ст. 1212 ЦК України.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня 2021 року у справі №185/446/18 та від 11 січня 2023 року у справі №548/741/21.

Позивач вказував на те, що він здійснював перекази грошових коштів відповідачу на картковий рахунок у період з 02.12.2024 року по 09.01.2025 року на загальну суму 320 000,00 грн., вважаючи, що між сторонами існували усні договірні зобов`язання (домовленість), за якою позивач мав сплатити кошти (на погашення боргу), а відповідач мав в подальшому укласти з позивачем договір дарування, за яким продана за борги квартира АДРЕСА_1 мала б бути повернута відповідачем ОСОБА_2 позивачу ОСОБА_1 , проте такі договірні зобов`язанні були порушені відповідачем, внаслідок чого виникла необхідність стягнення вказаних грошових коштів на підставі ст. 1212 ЦК України.

Такі доводи позивача підтверджуються встановленими судом фактичними обставинами справи.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, 02 вересня 2024 року за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу КС «ЗАРАЗ» продала а ОСОБА_2 придбав за ціною 1 170 000 грн. у власність квартиру АДРЕСА_1 . Продавцю КС «ЗАРАЗ» вказана квартира належала на підставі договору іпотеки від 30 листопада 2023 року, укладеному із ОСОБА_1 та його матір`ю ОСОБА_3 як іпотекодавцями, право власності продавця КС «ЗАРАЗ» (Іпотекодержателя) на відчужувану квартиру було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав 16.07.2024 року (а.с. 16-24).

До апеляційної скарги стороною позивача було долучено скріншоти з месенджера Telegram, за змістом яких з телефонного номера НОМЕР_1 , якій належить відповідачу ОСОБА_2 і зазначений ним у процесуальних заявах (відзиві) до суду першої та апеляційної інстанції, у мессендежері Wiber зазначена переписка з адресатом під ніком - «Дима покупатель квартиры», яка свідчить про наявність між сторонами певних домовленостей, зокрема зазначено отримувача коштів « ОСОБА_2 IBAN НОМЕР_2 ; ІПН/ЄДРПОУ - НОМЕР_3 » з перепискою (підтвердженням) отримувача щодо перерахування (отримання) частини сплачених грошей та повідомленням набувача «на сегодня я хочу на руки 43 000$» (а.с. 61-62, 71-75, 96-99, 132-139).

Оскільки в суді першої інстанції відповідач 05 травня 2026 року тобто напередодні ухвалення районним судом оскаржуваного рішення 06 травня 2026 року, доповнив та змінив доводи і заперечення відзиву на позовну заяву, суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованими доводи клопотання представника апелянта щодо відсутності об`єктивної можливості надати вказані докази (переписку між сторонами у месенджері), визнання поважними причини пропуску і, з огляду на положення ст. 367 ЦПК України, поновлення строку їх подання, та прийняв до їх уваги (а.с. 96-110).

При цьому, в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 заперечуючи проти врахування апеляційним судом таких доказів на стадії апеляційного перегляду справи, не висловив заперечень щодо належності відповідачу ОСОБА_2 номера телефону та по суті вищевказаного змісту переписки у месенджері Wiber, про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання апеляційного суду (а.с. 174).

Проте, вже в період з 02.12.2024 року по 09.01.2025 року ОСОБА_1 було здійснено шість переказів грошових коштів на рахунок ОСОБА_2 (IBAN НОМЕР_2 ; ІПН/ЄДРПОУ - НОМЕР_3 ) на загальну суму 320 000 гривень, що підтверджується наявними у матеріалах справи банківськими платіжними інструкціями (а.с. 25-30).

17 квітня 2025 року за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_4 (а.с. 20-24).

Із зазначеним позовом позивач ОСОБА_1 28 квітня 2025 року про що свідчить штемпель прийняття районним судом позовної заяви (а.с. 1-5).

Відтак, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, пославшись на суперечливу поведінку позивача, оскільки в даному випадку позивач не вважав, що безпідставно передає грошові кошти відповідачу.

Однак, колегія суддів звертає увагу, що позивачем не надано до суду доказів на підтвердження укладення попереднього договору (договірних відносин) у належній письмовій формі та(або) його нотаріального посвідчення.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач посилався на те, що між сторонами справи не було договірних відносин, однак, під час спілкування, пов`язаного з виселенням позивача (та членів його сім`ї) з квартири, яка перейшла у власність відповідача на підставі реалізації іпотечного застереження, знайомий позивача, який організовував процес виселення, звернувся до відповідача, як особи, зацікавленої у мирному вирішенні питання про виселення позивача, з проханням надати грошові кошти у борг на короткий строк для належного вирішення питання виселення, запевнивши у швидкому поверненні грошей. Враховуючи таке звернення та власний інтерес, ОСОБА_2 погодився надати у позику власні кошти, про що було складено декілька розписок, які були повернуті позичальнику у зв`язку із фактичним поверненням коштів. При цьому, після отримання коштів позичальник повідомив, що фактичне повернення коштів буде здійснюватись позивачем. Протягом декількох місяців відповідач регулярно отримував грошові кошти, а позивач, не маючи жодних зобов`язань перед відповідачем, добровільно сплачував грошові кошти та не висував до нього будь-яких претензій (а.с. 61-62, 96-99).

Проте, апеляційний суд відхиляє твердження відповідача ОСОБА_2 , що спірні кошти були сплачені позивачем ОСОБА_1 в якості повернення боргу за третю особу, оскільки будь-яких доказів на підтвердження викладених обставин до суду не надано.

Враховуючи встановлені фактичні обставини справи і наведені докази, відсутність між сторонами договірних відносин, укладених в належній формі та доказів повернення позивачу грошових коштів відповідачем, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач легковажно розраховував (вважав), що між сторонами наявні договірні відносини (домовленість) щодо повернення позивачем кредитного боргу та подальшого укладення з відповідачем договору дарування вищевказаної квартири, на виконання якого позивач у період з 02.12.2024 року по 09.01.2025 року здійснював перерахування відповідачу грошових коштів у загальному розмірі 320 000 грн.

Отже, відповідач без відповідної правової на те підстави отримав грошові кошти позивача та станом на день розгляду справи їх не повернув, у зв`язку з чим, позовні вимоги щодо стягнення з відповідача безпідставно отриманих грошових коштів у сумі 320 000 грн. підлягають задоволенню на підставі ст. 1212 ЦК України.

Щодо судового збору.

У відповідності до ч.13 ст.141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції в частині та ухвалює нове рішення по суті спору, то відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, на апеляційний суд покладається обов`язок вирішити питання про розподіл судових витрат.

Враховуючи викладене, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції у розмірі 3200 грн. та за розгляд справи судом апеляційної інстанції у розмірі 4 800 грн.

Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 376, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 травня 2026 року -

скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) - 320 000 грн. безпідставно отриманих коштів.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) - 3200 грн. судового збору за розгляд справи судом першої інстанції та 4 800 грн. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення - 28 вересня 2026 року.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

Є.П. Євграфова

В.В. Саліхов