Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №357/7496/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/12536/2026

Справа № 357/7496/26

П О С Т А Н О В А

Іменем України

23 вересня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, постановлену у складі судді Ярмоли О.Я. в м. Біла Церква 11 травня 2026 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Білоцерківської міської ради Київської області, ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення та припинення договору земельного сервітуту,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

У травні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила визнати незаконним рішення № 5459-53-VІІІ Білоцерківської міської ради «Про погодження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту та встановлення земельного сервітуту з громадянином ОСОБА_3 » від 28 березня 2024 року, припинити договір про встановлення особистого строкового сервітуту з ОСОБА_3 на частину земельної ділянки пл. 0,0170 га. від загальної площі земельної ділянки пл. 0,0335 га. з кадастровим номером 3220489500:02:021:0821 та цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, код обмеження 07.11 Право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) строком на 30 років за адресою АДРЕСА_1 у зв`язку з порушенням власником сервітуту умов користування сервітутом.

Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 травня 2026 року відмовлено у відкритті провадження, роз`яснено позивачу право на звернення з позовом до господарського суду в порядку, встановленому ГПК України.

Позивач ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених в ухвалі суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 травня 2026 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначала, що в лютому 2026 року зверталась до Київського окружного адміністративного суду із тотожним позовом до того ж самого відповідача Білоцерківської міської ради з аналогічним предметом та підставами позову. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2026 року у справі № 320/5149/26 у відкритті провадження у справі було відмовлено та роз`яснено позивачу, що розгляд даного спору віднесено до юрисдикції місцевого загального суду та має здійснюватися за правилами цивільного судочинства. Саме з огляду на вказані роз`яснення суду позивач і звернулась до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з даним позовом. Вказана ухвала набрала законної сили, не була скасована у встановленому законом порядку та є обов`язковою до виконання і врахування судами при вирішенні питання щодо юрисдикції даного спору.

Натомість суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу, фактично дійшов протилежного висновку щодо юрисдикції тотожного спору, чим створив ситуацію правової невизначеності та порушив право позивача на доступ до суду і ефективний судовий захист.

Наводила зміст ст. 152, 158 ЗК України, ст. 16, 21, 317, 334, 393 ЦК України, ст. 19 КАС України, правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15, від 12 грудня 2018 року у справі № 685/1346/15-а, від 25 квітня 2018 року у справі № 495/2176/17, від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц щодо визначення предметної юрисдикції справ, викладала мотивувальну частину ухвали Київського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2026 року у справі № 320/5149/26, якою їй було відмовлено у відкритті провадження, та в якій адміністративний суд дійшов висновку, що даний спір має приватноправовий характер та підлягає розгляду саме в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач звернулась за захистом своїх майнових прав та інтересів як власник нерухомого майна та землекористувач.

Наголошувала, що суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу, дійшов протилежного висновку та безпідставно відніс даний спір до юрисдикції господарського суду лише з огляду на наявність у позивача статусу фізичної особи-підприємця та здійснення підприємницької діяльності за відповідною адресою.

Вказувала, що сам по собі статус фізичної особи-підприємця не є безумовною підставою для віднесення спору до господарської юрисдикції, оскільки визначальним критерієм є характер спірних правовідносин та суть порушеного прав, за захистом якого звернулась особа.

В даному випадку вона звернулась до суду не як суб`єкт господарювання, а як фізична особа, яка вважає порушеними свої права як власник нерухомого майна та землекористувач, а тому спір підлягає розгляду саме в порядку цивільного судочинства.

З огляду на те, що ухвалою Київського окружного адміністративного суду у відкритті провадження у справі було відмовлено та прямо роз`яснено, що даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідним місцевим загальним судом, позивач, діючи добросовісно та виконуючи вказівки суду щодо належної юрисдикції спору, звернулась із даним позовом саме до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.

В судове засідання учасники справи не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені, від представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 та представника Білоцерківської міської ради Вовкотруба В.Г. надійшли заяви з проханням розглядати справу в їх відсутність.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у відкритті провадження в справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами існують правовідносини, які притаманні господарській діяльності, а позивач, звертаючись до суду загальної юрисдикції, помилково визначити належність спору суду загальної юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з цивільних правовідносин.

Апеляційний суд не може погодитися з такими висновками, оскільки вони не відповідають нормам права, які підлягають застосуванню, враховуючи наступне.

З матеріалів справи вбачається, що в травні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом про визнання незаконним рішення та припинення договору земельного сервітуту.

Позов мотивувала тим, що є власником нежитлового приміщення « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою АДРЕСА_1 , що розташована на земельній ділянці, кадастровий номер 3220489500:02:021:0820 та 3220489500:02:021:0822.

28 березня 2024 року рішенням Білоцерківської міської ради № 5459-53-VІІІ було вирішено: 1) погодити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту ОСОБА_3 на розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, код обмеження 7.11 Право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) строком на 30 років за адресою АДРЕСА_1 пл. 0,0170 га. від загальної площі земельної ділянки 0,0353 га. з кадастровим номером 3220489500:02:021:0821 та цільовим призначенням 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; 2) укласти договір про встановлення особистого строкового сервітуту із ОСОБА_3 на частину земельної ділянки пл. 0,0170 га. від загальної площі земельної ділянки 0,0353 га. з кадастровим номером 3220489500:02:021:0821 та цільовим призначенням 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, код обмеження 07.11 Право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) строком на 30 років за адресою АДРЕСА_1 на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту.

Зазначала, що під час погодження технічної документації із землеустрою щодо встановлення права сервітуту могла бути порушена встановлена законом процедура. Зокрема, відсутні відомості про проведення Держгеокадастром перевірки дотримання вимог земельного законодавства під час укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту із ОСОБА_3 на частину земельної ділянки пл. 0,0170 га. від загальної площі земельної ділянки 0,0353 га. з кадастровим номером 3220489500:02:021:0821 та цільовим призначенням 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, код обмеження 07.11 Право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) строком на 30 років за адресою АДРЕСА_1 на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту.

Вказувала, що у Білоцерківської міської ради відсутня будь-яка інформація щодо проведення Держгеокадастром перевірки дотримання вимог земельного законодавства під час погодження відповідної технічної документації.

У переліку додатків до позову зазначено копію паспорта та копію РНОКПП, копію рішення № 5459-53-VІІІ Білоцерківської міської ради, копії відповідей на адвокатський запит, копії фотокарток, копії листа, копію ордера.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судовий захист є одним з найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Тобто, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України).

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 квітня 2021 року в справі № 591/5242/18 (провадження № 14-168цс20) вказано, що «критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов`язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів. До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20), від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18(провадження № 12-136гс19); від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18); від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 березня 2018 року у справі № 461/1930/16-ц (провадження № 14-60цс18) вказано, що «господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори, пов`язані, зокрема, з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об`єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб`єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі № 263/2359/19 (провадження № 14-467цс19) зазначено, що:

35. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10, від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 335/11807/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 486/836/18, від 15 травня 2019 року у справі № 904/10132/17, дійшла висновку, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах.

36. Проте у даній справі суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивач у приміщенні НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_3 здійснює підприємницьку діяльність. Факт здійснення ОСОБА_1 підприємницької діяльності у вказаному приміщенні доведенню відповідачем не підлягає, оскільки про це прямо вказано і визнано ним у позовній заяві (два останніх речення абз. 7 на стор. 2 позовної заяви).

37. Крім того, згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 є суб`єктом підприємницької діяльності, з 24 березня 2017 року перебуває на обліку у Лівобережній ДПІ Маріупольського управління Головного управління ДФС у Донецькій області. Одним із основних видів господарської діяльності ОСОБА_1 є надання в оренду й експлуатація власного чи орендованого майна. Згідно з актом від 01 квітня 2019 року, складеним юрисконсультом КП «Маріупольтепломережа» та працівниками Житлово-комунального підприємства «Житло «Центр», у приміщенні НОМЕР_1 у будинку № АДРЕСА_3 знаходиться магазин одягу «ІНФОРМАЦІЯ_1».

38. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач звернувся до суду як суб`єкт підприємницької діяльності на захист інтересів господарської діяльності, яку він здійснює у приміщенні НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_3, а відтак, спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2020 року в справі № 916/385/19 (провадження № 12-167гс19) вказано, що:

«5.17. Набуття статусу ФОП не означає, що усі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, а спори з її участю належать до господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно.

5.18. Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

5.23. Фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.

5.26. У справі, що розглядається, ФОП ОСОБА_2, звертаючись до господарського суду з позовом, зазначила, що відповідачі, виконуючи надані їм повноваження з благоустрою площі Старосінної та реалізовуючи комплексну схему розміщення на ній тимчасових споруд, втрутилися у її право власності та демонтували спірний торговельний павільйон як такий, що не увійшов до комплексної схеми.

5.27. Цей торговельний павільйон загальною площею 41,6 кв. м, розташований за адресою: м. Одеса, площа Старосінна, належав позивачці на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22 грудня 2005 року, був зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, використовувався позивачкою у здійсненні її господарської діяльності на підставі дозволів на роботу торговельного павільйону, наданих ФОП ОСОБА_2 органом державного пожежного нагляду України та санітарно-епідеміологічною службою, а також Управлінням розвитку споживчого ринку та захисту прав споживачів Одеської міської ради на торговельний павільйон видавалась облікова картка для ФОП.

5.28. Тож спір виник у межах правовідносин з відшкодування шкоди, заподіяної суб`єкту господарювання (позивачу) діями органу місцевого самоврядування та його виконавчого органу під час здійснення повноважень з регулювання підприємницької діяльності (реалізації схеми розташування споруд для здійснення підприємницької діяльності в місті Одесі).

5.29. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

5.30. За змістом спірних правовідносин, суб`єктним складом сторін спору, законодавством, що застосовується до цих правовідносин, цей спір є господарським».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2025 року у справі № 464/5445/23 зазначено, що «у серпні 2023 році Львівська міська рада звернулася з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у розпорядженні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом знесення самовільно збудованої будівлі загальною площею 55,0 кв. м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1836861546101) з припиненням права власності ОСОБА_1 на будівлю загальною площею 55,0 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1836861546101); до позову Львівська міська рада додала, зокрема, лист Сихівської районної державної адміністрації Львівської міської ради від 01 червня 2023 року № 4-34-7303 згідно якого при проведенні обстеження встановлено, що за адресою АДРЕСА_1 знаходиться тимчасова споруда ФОП ОСОБА_1, яка об`єднує тимчасові споруди за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 (навпроти будинку АДРЕСА_2 ) (а. с. 51); в матеріалах справи, зокрема, міститься договір від 01 липня 2011 року, укладений між Львівською міською радою і фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1, оренди земельної ділянки загальною площею 0,0031 га кадастровий номер 4610136800:04:005:0039 за адресою: АДРЕСА_1, на 5 (п`ять) років для обслуговування малої архітектурної форми (а. с. 69 - 70), та додаткова угоди до цього договору (а. с. 71, 72); договір № С-3054-20 від 26 травня 2020 року про право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення тимчасових споруд, укладений між управлінням комунальної власності Львівської міської ради та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 для розміщення кіоску по АДРЕСА_1, терміном до 31 грудня 2022 року (а. с. 93 - 96); Договір № С-3055-20 від 26 травня 2020 року на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення кіоску по АДРЕСА_1, терміном до 31 грудня 2022 року (а. с. 126 - 133); акт звірки взаємних розрахунків станом на 11 жовтня 2023 між Управлінням комунальної власності ДЕР ЛМР та ФОП ОСОБА_1 по договору № С-3054-20 від 26 травня 2020, за яким взаємні розрахунки між сторонами тривають, сальдо на користь ОСОБА_1 (переплата) становить 6 875,77 грн. (а. с. 125); акт звірки взаємних розрахунків станом на 11 жовтня 2023 року між Управлінням комунальної власності ДЕР ЛМР та ФОП ОСОБА_1 по договору № С-3055-20 від 26.05.2020, за яким взаємні розрахунки між сторонами тривають до сальдо на користь ФОП ОСОБА_1 (переплата) становить 4 270,40 грн (а. с. 134); суди не звернули увагу, що фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності; вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими; згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець, номер запису про проведення державної реєстрації 24150000000045090 від 30 червня 2010 року; за таких обставин в цій справі спір між міською радою та фізичною особою підприємцем про усунення перешкод і знесення кіоску, який використовується відповідачкою в підприємницькій діяльності, не підлягає розгляду в порядку цивільного, а має розглядатися в порядку господарського судочинства. Тому судові рішення належить скасувати і закрити провадження у справі».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 березня 2026 року у справі № 916/547/25 вказано, що «відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 14.06.2023 у справі № 125/1216/20, необхідним є встановлення правового статусу фізичної особи у спірних правовідносинах - чи діє вона у власних інтересах, чи як суб`єкт господарювання. Водночас скаржник помилково ототожнює поняття суб`єкта права власності з процесуальною правосуб`єктністю сторін спору. Скаржник у касаційній скарзі наполягає на тому, що власником спірного кафе-бару є фізична особа, а не ФОП, посилаючись на правові висновки Верховного Суду (зокрема, у справах № 910/28188/14, № 509/11/17) щодо неможливості розгляду в господарських судах спорів, що стосуються речових прав фізичних осіб. Так, у постанові Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 509/11/17, на яку посилається скаржник, зазначено, що належними відповідачами за вимогами про знесення самочинно збудованого майна, приведення приміщень у первісний стан шляхом знесення самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна, усунення перешкод у здійсненні прав користування та розпорядження майном шляхом перебудови самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна мають бути чинні власники спірного майна (постанова Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 522/14563/18). Наявність права власності фізичних осіб на об`єкти житлової нерухомості, які є складовими частинами спірного житлового будинку, виключає розгляд спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується речових прав фізичних осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 910/28188/14). Верховний Суд критично оцінює такі доводи та зазначає, що чинне законодавство України не виокремлює такого суб`єкта права власності як ФОП. Зокрема, згідно з частиною першою статті 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Тобто право власності на нерухоме майно реєструється за фізичною особою незалежно від наявності у неї статусу підприємця. Однак наявність реєстрації права власності за фізичною особою не є безумовною підставою для розгляду справи в порядку цивільного судочинства, якщо спірні правовідносини виникли щодо використання цього майна в господарській діяльності. Згідно зі статтею 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Верховний Суд зазначає, що фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних процедур не втрачає статусу фізичної особи, а набуває до нього нової ознаки - суб`єкта господарювання. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на правомочності фізичної особи - власника, однак визначальним для встановлення юрисдикції є суть правовідносин та мета використання майна. Таким чином, фізична особа, яка має статус ФОП та використовує належне їй майно з метою отримання прибутку, діє як суб`єкт господарювання, а спори, що виникають при цьому (зокрема, щодо нерухомого майна, яке є знаряддям чи засобом такої діяльності), підлягають вирішенню в господарських судах. У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що спір стосується самочинного будівництва об`єкта комерційного призначення - кафе-бару, який використовується відповідачем виключно для підприємницької діяльності».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 травня 2025 року у справі № 199/9897/22 (провадження № 61-14436сво24) зазначено, що «з огляду на те, що спір у справі, що переглядається, в частині позовних вимог, заявлених прокурором в інтересах органу місцевого самоврядування до ДП «Ілліч-Агро Донбас», є земельним спором між територіальною громадою та юридичною особою, а тому, виходячи із суб`єктного складу сторін, належить до господарської юрисдикції, що виключає її розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства. Враховуючи наведене, оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій в частині вимог до ДП «Ілліч-Агро Донбас» підлягають скасуванню, а провадження в справі у цій частині - закриттю. Розгляду в порядку цивільного судочинства підлягали лише позовні вимоги до ОСОБА_1».

У справі, що переглядається, судом встановлено, що спір між сторонами виник з приводу рішення Білоцерківської міської ради щодо встановлення земельного сервітуту ОСОБА_3 на частину земельної ділянки для провадження підприємницької діяльності, з правом на розміщення тимчасових споруд строком на 30 років. Тобто Білоцерківська міська рада погодила технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту громадянину ОСОБА_3 для провадження підприємницької діяльності та уклала з ним договір про встановлення особистого строкового сервітуту для провадження підприємницької діяльності на землях комунальної власності.

Разом із тим, встановивши, що позивач ОСОБА_1 є фізичною особою підприємцем та використовує належне їй на праві власності нежитлове приміщення для провадження підприємницької діяльності, суд першої інстанції не зазначив, на підставі яких саме доказів, наявних в матеріалах справи, ним ці обставини встановлено, з огляду на те, що сама ОСОБА_1 на ці обставини у позові не посилається.

За бездоказовості таких встановлених судом обставин висновок суду має характер припущення.

Суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що ОСОБА_1 звернулась до суду не як суб`єкт господарювання, а як фізична особа, яка вважає порушеними свої права як власник нерухомого майна та землекористувач.

Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Під господарською діяльністю потрібно розуміти діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна діяльність) (частини перша та друга статті 3 ГК України).

Однак матеріали справи таких доказів не містять, отже цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, висновки суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі з підстав того, що між сторонами існують правовідносини, які притаманні господарській діяльності, а тому спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, зроблені за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, є передчасними та помилковими.

Суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України та необґрунтовано вважав, що спір, який виник між сторонами, є господарсько-правовим.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Так, у справі Delcourt v. Belgium, Європейський суд з прав людини зазначив, що «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення».

Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією України судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

Європейський Суд з прав людини зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «De Geouffre de la Pradelle v. France» від 16 грудня 1992 року).

Враховуючи вищевикладене, ухвала Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 травня 2026 року про відмову у відкритті провадження не може вважатися законною і обґрунтованою, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.

Водночас, апеляційний суд не може в повній мірі погодитись з доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу, фактично дійшов протилежного висновку щодо юрисдикції тотожного спору, чим створив ситуацію правової невизначеності та порушив право позивача на доступ до суду і ефективний судовий захист, з огляду на те, що ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2026 року у справі № 320/5149/26, копія якої долучена до матеріалів справи, було відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі за її позовом з іншим процесуальним складом учасників, а саме ОСОБА_3 зазначений не відповідачем, а третьою особою.

Відповідно до приписів п. 3, 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена з невідповідністю висновків, викладених в ухвалі суду, обставинам справи, та з порушенням норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Керуючись ст. 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити.

Ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 травня 2026 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.