Постанова від 17 грудня 2025 р. у справі №755/13966/21 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 755/13966/21

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/1188/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Кононовій Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Заянчуковського Сергія Олеговича та представника ОСОБА_2 - адвоката Беніцької Валентини Іванівни на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 березня 2024 року (суддя Марфіна Н.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: служба у справах дітей Петрівської сільської ради про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, поділ майна, визначення способу участі батька у вихованні дитини, стягнення аліментів та додаткових витрат, та за об`єднаним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: служба у справах дітей Петрівської сільської ради про поділ майна подружжя,

установив:

у серпні 2021 року позивачка звернулась до суду з позовом у якому, із врахуванням заяв про зменшення, збільшення та залишення без розгляду частини позовних вимог, просила:

- встановити факт її проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 23.03.2007 по 12.05.2014;

- визнати квартиру АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на частину зазначеної квартири;

- визнати 20/100 частин комплексу за адресою: АДРЕСА_2 об`єктом спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на 10/100 частин зазначеного комплексу;

- визнати нежитлове приміщення, загальною площею 106,1 кв.м, за адресою: АДРЕСА_3 об`єктом спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на частину зазначеного приміщення;

- визнати нежитлове приміщення, загальною площею 95,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_3 об`єктом спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на частину зазначеного приміщення;

- визнати нежитлове приміщення, загальною площею 57,1 кв.м, за адресою: АДРЕСА_4 об`єктом спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначеного приміщення;

- визнати автомобіль FORD TRANSIT, 2013 року випуску, об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на частину зазначеного транспортного засобу, стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію вартості частини автомобіля в сумі 170052,22 грн та припинити її право власності на частину вказаного ТЗ;

- визнати автомобіль Mersedes-Benz, 2015 року випуску, об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на частину зазначеного транспортного засобу, стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію вартості частини автомобіля в сумі 494305,18грн та припинити її право власності на частину вказаного ТЗ;

- визнати судно Nautigue SS 210, з бортовим номером НОМЕР_13, об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на частину зазначеного судна;

- визнати незавершений будівництвом житловий будинок, який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3221886001:01:229:0003, за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Нові Петрівці, масив «Козина спина», буд. 159 об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначеного об`єкта незавершеного будівництва і здійснити поділ будинку між сторонами в натурі;

- стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію частини вартості внесених спільних коштів в уставний фонд ТОВ «Політекст ЛТД» в сумі 237500,00грн;

- визнати грошові кошти на рахунку ОСОБА_2 в АТ «Альфа-Банк» станом на 25.03.2021 року у розмірі 61532,20грн об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначених коштів та стягнути з ОСОБА_2 частину вказаних коштів в сумі 30766,10грн;

- визнати грошові кошти на рахунку ОСОБА_2 в АТ КБ «Приватбанк» станом на 25.03.2021 року у розмірі 174887,54грн об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на частину зазначених коштів та стягнути з ОСОБА_2 частину вказаних коштів в сумі 87443,77грн;

- визнати дохід, отриманий ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за період з 01.01.2020 по 25.03.2021 в розмірі 2884120,92грн, об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на частину зазначених коштів та стягнути з ОСОБА_2 частину вказаних коштів в сумі 1442060,46грн;

- визнати об`єктами спільної сумісної власності торгівельні марки: свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_1 зареєстроване 10.10.2017 року; свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_2 зареєстроване 10.10.2017 року; свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_3 зареєстроване 10.10.2017 року; свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_4 зареєстроване 10.10.2017 року; свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_5 зареєстроване 10.12.2019 року, та визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаних торгівельних марок;

- стягнути з ОСОБА_2 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 25 000грн на кожну дитину, щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову і до досягнення дітьми повноліття;

- стягнути з ОСОБА_2 додаткові витрати на утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 7000грн щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову і до повноліття дитини;

- визначити спосіб участі батька ОСОБА_2 у вихованні та спілкуванні з ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , щотижня з 09.00 год. 00 хв. суботи до 20 год. 00 хв. неділі, а під час осінніх, зимових, весняних та літніх канікул з наданням можливості виїзду з міста дитини разом з батьком для оздоровлення та відпочинку не більше ніж частини строку канікул.

Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що шлюб між нею та відповідачем був розірваний рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11.11.2020 року. Разом з цим, вони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з

серпня 2004 року та зареєстрували шлюб 13.05.2014 року.

Позивачка посилалась на те, що за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у них народилось двоє спільних дітей: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позивачка зазначала, що з початку 2004 року вони проживали в буд. АДРЕСА_5 , а у 2010 році родина переїхала в заміський будинок, який будували разом, за адресою: АДРЕСА_10. Разом з ними і їх спільними дітьми проживав і її старший син від першого шлюбу - ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вихованням якого з 6 років займались вони з відповідачем.

Позивачка стверджувала, що весь час, протягом якого вони проживали без реєстрації шлюбу, їх пов`язували взаємні права та обов`язки, вони разом виховували спільних дітей, були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет, вели спільне господарство та разом відпочивали. Відповідач, як чоловік, займався матеріальним забезпеченням родини, а вона, хоча і не працювала, але повністю присвятила себе дітям та чоловікові, займалась вихованням дітей, створенням комфортних умов для проживання родини, ремонтом, облаштуванням житла, веденням домашнього господарства, піклувалась про чоловіка та його здоров`я, забезпечувала йому можливість спокійно розвивати бізнес та заробляти гроші. Всі знайомі та родичі сім`ї, у тому числі й її батьки, знали, що вони є сім`єю, часто приїздили у гості, проводили час з ними та онуками і вважали їх родиною. За час проживання однією сім`єю вони набули велику кількість рухомого та нерухомого майна, вкладали кошти у статутні капітали товариств.

Також, позивачка стверджувала, що їх реєстрація за різними адресами є лише формальністю, оскільки всі роки вони проживали однією сім`єю в будинку, право власності на який не було оформлене, тож зареєструватись у ньому ані вони, ані їх діти не могли. Факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу підтверджується наявністю двох спільних дітей, які носять прізвище батька і в свідоцтвах про народження яких відповідач записаний батьком. Крім того, ОСОБА_2 під час розгляду справи про розірвання шлюбу визнавав обставину спільного проживання з 2004 року, про що зазначено і в рішенні суду про розірвання шлюбу, а також підтверджується копією технічного запису судового засідання. Відповідний факт підтверджується також довідкою «ОСЖМ «Енергія» від 09.07.2021 року, згідно якої вона з дітьми проживає без реєстрації в АДРЕСА_11. Крім того, автомобіль Toyota, 2007 р.в., д.н.з. НОМЕР_6 , що був оформлений на відповідача, знаходився в її користуванні, і саме на неї був оформлений поліс обов`язкового страхування, що свідчить про наявність взаємних прав та обов`язків. Також, у неї зберігаються договори надання медичних послуг ОСОБА_2 , що підтверджує піклування нею про свого чоловіка, турботу про його життя та здоров`я та вказує на підтвердження факту наявності спільних прав, обов`язків та спільного побуту. На підтвердження спільного бюджету та спільного побуту вона має численні договори про надання послуг та договори на придбання майна в інтересах сім`ї. Зазначення в договорах отримувачами їх з відповідачем підтверджує факт спільності бюджету, спільного побуту, взаємних прав та обов`язків. На спільних фотографіях, зроблених у сімейній обстановці та на відпочинку, зафіксовані щасливі вони з відповідачем, їх діти, діти від попередніх шлюбів та їх батьки. Копія листівки, адресована їй батьками відповідача з привітанням на ювілейний 40-й день народження, також підтверджує факт проживання однією сім`єю і те, що батьки ОСОБА_2 вважали її своєю невісткою та ставилася до неї як до члена сім`ї. Отже, вони з відповідачем вважали себе фактично подружжям, спільно проживали, народили та спільно виховували дітей, мали спільні права та обов`язки, спільний побут та бюджет.

Позивачка посилалась на те, що законодавство встановлює презумпцію права

спільної сумісної власності жінки та чоловіка на майно, набуте за час їх спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Позивачка стверджувала, що будівництво будинку за адресою: АДРЕСА_10 розпочалось у період спільного проживання, за спільні кошти і хоча він не введений в експлуатацію та на нього не оформлене право власності, проте він є повністю добудованим та експлуатується за призначенням і вона в ньому проживає з дітьми із 2011 року. Земельна ділянка під будинком належить матері ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , однак фактично земельна ділянка була придбана саме під будівництво спірного будинку для проживання їх з відповідачем та дітьми спільного проживання. Хоча документи на земельну ділянку та будівельна документація оформлювались на ОСОБА_3 , фактично все будівництво проводилось ними, внаслідок чого будинок є спільною сумісною власністю.

Позивачка посилалася на те, що ОСОБА_3 є пенсіонеркою, зареєстрована та все життя проживає в АР Крим, з 2009 року жодного разу не приїздила в м. Київ, фінансової та фізичної участі у будівництві не приймала, а після початку тимчасової окупації АР Крим на підконтрольну Україні територію не приїздила. Крім того, на ОСОБА_3 був оформлений і попередній будинок, у якому мешкала родина, проте в інтересах матері діяв саме ОСОБА_2 , на ім`я якого був оформлений договір на охоронно-тривожну сигналізацію, а договори на купівлю меблів для будинку оформлено на неї, що підтверджує належність попереднього будинку та земельної ділянки родині, а ОСОБА_3 була лише титульним власником. Спірний будинок був побудований в інтересах родини, за спільні кошти, що підтверджується копіями накладних, чеків, договорів купівлі, договорів про надання послуг тощо, тому будинок є спільною сумісною власністю подружжя. Крім того, 23.02.2017 року вона продала належну їй квартиру та отримані кошти вклала в облаштування будинку. Проте, відповідачі її право на будинок не визнають та вважають, що оскільки земельна ділянка належить ОСОБА_3 , відтак і будинок належить їй.

Позивачка вважала, що оскільки ОСОБА_3 не заперечувала проти спільного будівництва будинку в інтересах їх з ОСОБА_2 сім`ї, тому саме в них виникло право спільної сумісної власності на новостворене майно.

Також позивачка зазначала, що під час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, за спільні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 04.03.2010 року, 20/100 частин комплексу по АДРЕСА_2 (07.04.2008), нежилі приміщення в буд. АДРЕСА_3 (площею 106,1 кв. м, площею 95,2 кв. м - 07.08.2007 року), нежиле приміщення АДРЕСА_6 (площею 57,1 кв. м - 20.08.2007 року). Наведене майно є спільною сумісною власністю, а відтак за нею слід визнати право власності на 1/2 частину зазначеного нерухомого майна.

Крім цього, позивачка зазначала, що в період спільного проживання та зареєстрованого шлюбу набуте наступне рухоме майно: автомобіль FORD TRANSIT (2013 року випуску); автомобіль Mersedes-Benz (2015 року випуску); катер Nautigue SS 210, з бортовим номером НОМЕР_13, отже їй також належить право власності на 1/2 частину зазначеного рухомого майна. При цьому, вказані автомобілі після розлучення залишились у користуванні ОСОБА_2 , а вона позбавлена можливості користуватись цим майном, тому бажає скористатись правом на грошову компенсацію вартості своєї частки та припинення її права власності на спірне майно, у зв`язку із чим просить стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 1/2 частини зазначених ТЗ.

Також, позивачка стверджувала, що ОСОБА_2 є учасником ТОВ «Політекст ЛТД» з уставним фондом 475 000грн та враховуючи, що вклад у статутний капітал здійснений за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім`ї, вона має право на 1/2

частки від вартості внеску. Також у період шлюбу ОСОБА_2 став власником п`яти торгових марок, відтак їй має належати частка у праві власності на ці торгівельні марки. Крім того, ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем і в період перебування у шлюбі отримав дохід, який від неї приховав та використав на власний розсуд, тому вона має право на частину доходу, отриманого ОСОБА_2 за період з 14.01.2020 року по 25.03.2021 року.

Позивачка посилалась на те, що між нею та ОСОБА_2 залишились не вирішеними питання утримання дітей та участі батька у вихованні спільних дітей, тому вона просить визначити спосіб участі батька у вихованні доньки - ОСОБА_5 та стягнути з ОСОБА_2 аліменти на утримання двох дітей по 25000грн на кожного, щомісячно до досягнення дітьми повноліття.

Позивачка вважала, що діти навіть після розпаду родини, мають право на збереження того рівня життя, який мали проживаючи в родині, а до розлучення родина була заможною, діти навчались у приватних закладах освіти, відвідували різноманітні секції та гуртки. Починаючи з кінця 2019 року (після того як ОСОБА_2 став жити окремо від родини) та до початку 2021 року, останній забезпечував дітей, окрім сплати за навчання та комунальні послуги, виділяв не менше 50 000грн на місяць, але останні пів року розмір утримання дітей стає все меншим, крім сплати за навчання, ОСОБА_2 забезпечує дітей лише продуктами харчування (які привозить його водій), приблизно на суму 40 000грн в місяць та зовсім перестав давати кошти на всі інші витрати.

Позивачка стверджувала, що ОСОБА_2 має фінансову можливість сплачувати аліменти у зазначеному розмірі. Діти навчаються у приватному навчальному закладі, потребують витрат на одяг, взуття, шкільне приладдя, а її витрати на утримання дітей становлять не менше 32 277,30грн в місяць. Крім того, їх син ОСОБА_10 є майстром спорту з воднолижного спору, призером багатьох міжнародних змагань. Розвиток спортивних здібностей охоплюється поняттям додаткових витрат. Зазначений вид спорту є дорогим і наразі дитина позбавлена можливості професійно займатись цим спортом, оскільки батько перестав оплачувати його тренування, а сама вона не в змозі забезпечити оплату занять. За відкритими інтернет-даними, одне тренування коштує 500грн, а 1 хвилина катання - 75-80грн. На місяць тренування та катання коштують не менше 22 500грн, а дошка для катання та спеціальний одяг вартують 27 200грн, відтак вартість відповідних додаткових витрат на місяць складає 14 266,66грн.

У лютому 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, який ухвалою суду від 16 травня 2022 року об`єднано в одне провадження з позовом ОСОБА_1 , та, з урахуванням заяви про відмову від частини позовних вимог, просив поділити майно подружжя наступним чином:

- виділити йому зі спільної сумісної власності автомобіль FORD TRANSIT, 2013 року випуску, та автомобіль Mersedes-Benz GLE 250, 2015 року випуску, і визнати за ним право особистої приватної власності на зазначені автомобілі;

- визнати за ним право особистої приватної власності на внесок до статутного капіталу ТОВ «Політекс ЛТД» в розмірі 475 000грн;

- виділити ОСОБА_1 зі спільної сумісної власності автомобіль Toyota FJ Cruiser, 2013 року випуску, та визнати за нею право особистої приватної власності на зазначений автомобіль;

- виділити ОСОБА_1 зі спільної сумісної власності торгівельні марки - знаки для товарів та послуг: дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_1 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_2 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_3 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_4 ; дата державної реєстрації 10.12.2019 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_5 , та визнати за нею

право особистої приватної власності на зазначені торгівельні марки - знаки для товарів та послуг;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути йому його особисті речі: наручний чоловічий годинник бренд Franck Muller, колекція Master Banker, сталь, вартістю 8000 дол. США; наручний чоловічий годинник бренд Roger Dubuis (Роджер Дюбуа), колекція Excalibur 45 мм., сталь/каучук, вартістю 15000 дол. США; наручний чоловічий годинник бренд Jaeger - Le Coultre, колекція Master Geographic, золото/шкіра, вартістю 17800 дол. США; наручний чоловічий годинник бренд Franck Muller, колекція Conquistador Grand Prix, золото/чорна сталь/шкіра, вартістю 18000 дол. США.

Мотивуючи об`єднаний позов, відповідач посилався на те, що у період шлюбу вони з ОСОБА_1 набули автомобілі Toyota FJ Cruiser, 2013 року випуску, FORD TRANSIT, 2013 року випуску та Mersedes-Benz GLE 250, 2015 року випуску, а також п`ять торгівельних марок. Крім того, у період шлюбу за його участі було зареєстровано ТОВ «Політекс ЛТД» - 09.11.2015 року.

Відповідач посилався на те, що грошові кошти внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується у право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому, одним із визначальних є факт набуття подружжям таких грошових коштів у шлюбі.

Також, відповідач зазначав, що у період з 2004 року по 2013 рік йому подарували коштовні годинники, які є його особистою приватною власністю та які залишились у колишньої дружини. На вимогу повернути годинники, вона не реагує та зберігає їх у себе.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 березня 2024 року позови задоволено частково.

В порядку поділу спільного сумісного майна:

1. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1730927480000).

2. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля FORD TRANSIT, 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_7 , VIN - НОМЕР_8 ;

- стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля FORD TRANSIT, 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_7 , VIN - НОМЕР_8 , в сумі 170 052грн 22 коп.;

- вирішено після сплати грошової компенсації в сумі 170 052грн 22 коп. припинити право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину автомобіля FORDTRANSIT, 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_7 , VIN - НОМЕР_8 , залишивши автомобіль в особистій власності ОСОБА_2 .

3. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину автомобіля Mersedes-BenzGLE 250D 4 MATIC, державний номерний знак НОМЕР_9 , VIN - НОМЕР_10 ;

- стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля Mersedes-BenzGLE250D4 MATIC, державний номерний знак НОМЕР_9 , VIN - НОМЕР_10 , в сумі 494 305грн 18 коп.;

- вирішено після сплати грошової компенсації в сумі 494 305грн 18 коп. припинити право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину автомобіля Mersedes-BenzGLE 250D 4 MATIC, державний номерний знак НОМЕР_9 , VIN - НОМЕР_10 ,

залишивши автомобіль в особистій власності ОСОБА_2 .

4. Визнано за ОСОБА_2 право власності на частину автомобіля ToyotaFJCruiser, 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_11 , VIN - НОМЕР_12 ;

- стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля ToyotaFJCruiser, 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_11 , VIN - НОМЕР_12 , в сумі 250 886грн 92 коп.;

- вирішено після сплати грошової компенсації в сумі 250 886грн 92 коп. припинити право власності ОСОБА_2 на частину автомобіля ToyotaFJCruiser, 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_11 , VIN - НОМЕР_12 , залишивши автомобіль в особистій власності ОСОБА_1 .

5. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частини внеску до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Політекст ЛТД» в сумі 237 500грн.

6. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину знаків для товарів та послуг: дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_1 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_2 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_3 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_4 ; дата державної реєстрації 10.12.2019 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_5 .

7. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 10/100 частин комплексу нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер майна 1158826).

8. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частини нежитлового приміщення, загальною площею 106,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер майна 19347398).

9. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину нежитлового приміщення, загальною площею 95,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер майна 19347499).

В іншій частині первісного та об`єднаного позовів відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку зі сплатою судового збору у загальному розмірі 7 542грн 57 коп.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку зі сплатою судового збору у загальному розмірі 4 651грн 88 коп.

У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Заянчуковський С.О. просить рішення суду скасувати у частині відмови у задоволенні наступних позовних вимог:

про стягнення з ОСОБА_2 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 25 000грн на кожну дитину, щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову і до досягнення дітьми повноліття;

про визнання незавершеного будівництвом житлового будинку, який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3221886001:01:229:0003, за адресою: АДРЕСА_7 об`єктом спільної сумісної власності, визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину зазначеного об`єкта незавершеного будівництва і здійснення поділу будинку

між сторонами в натурі;

про визнання судна Nautigue SS 210, з бортовим номером НОМЕР_13, об`єктом спільної сумісної власності, визнання за ОСОБА_1 право власності на частину зазначеного судна;

та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким вказані позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи та порушення норм процесуального права.

Представник позивачки вважає, що суд першої інстанції правильно встановив, що спірний будинок був побудований у 2007-2011 роках, тобто в період спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, проте необґрунтовано відмовив у визнанні вказаного будинку їх спільною сумісною власністю, прийнявши до уваги доводи відповідача про те, що будинок побудувала його мати - ОСОБА_3 , які не підтверджені будь-якими доказами. Разом з цим, суд першої інстанції проігнорував ряд доказів, які доводять учать ОСОБА_1 у будівництві спірного будинку, у тому числі покупку меблів, керування ходом будівництва, замовлення будівельних матеріалів та сантехніки, тощо. При цьому будь-яких доказів участі ОСОБА_3 у будівництві спірного будинку матеріали справи не містять.

Представник позивачки вважає, що суд першої інстанції допустив надмірний формалізм при з`ясуванні обставин справи, обґрунтувавши відмову у визнанні спірного будинку спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тим, що саме з ОСОБА_3 був укладений договір про надання послуг з газопостачання, саме їй ВАТ «Київоблгаз» виставляв рахунки за видачу ТУ та оформлював акт виконаних робіт, і саме від її імені здійснені оплати за послуги з видачі технічних умов, на її ім`я було оформлено розрахункову книжку за природній газ, і від її імені здійснювалась оплата послуг АТ «Київоблгаз» та МКП Водоканал у 2020-2021 роках.

Представник позивачки зазначає, що суд першої інстанції безпідставно та у порушення норм процесуального права не прийняв до уваги правові висновки, зроблені у постановах Верховного Суду від 3 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц та від 28 жовтня 2019 року у справі № 308/2695/16-ц, згідно яких об`єкт незавершеного будівництва є нерухомою річчю особливого роду, фізичне створення якої розпочате, але не завершене, що допускає встановлення відносно неї суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав у порядку та у випадках, визначених цивільним законодавством. Наведене дає підстави для висновку, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений під час шлюбу, за визначених законом умов, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому суд може визначити право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

Також, представник позивачки вважає безпідставним висновок суду про недоведеність факту належності на праві власності ОСОБА_2 судна NautigueSS210 з бортовим номером ua НОМЕР_14, оскільки даний факт підтверджується відомостям з Державного суднового реєстру України, який оприлюднений на порталі відкритих даних (http://data.gov.ua).

Крім цього, представник позивачки вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення з відповідача аліментів на дітей, оскільки з 11 березня 2022 року ті виїхали за кордон, де наразі і проживають окремо від позивачки, оскільки стаття 180 СК України містить імперативне положення стосовно обов`язку батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, при цьому жодних виключень, як то приживання дітей в іншому місці, норми закону не містять. Більше того, на момент пред`явлення позову, діти проживали разом з нею та перебували на її утриманні, а суд першої інстанції зробив помилковий висновок щодо того, що виїзд дітей за кордон звільняє батька від обов`язку їх утримувати.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Беніцька В.І. у поданій апеляційній скарзі просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким, в порядку поділу майна подружжя:

- виділити ОСОБА_1 зі спільної сумісної власності торгівельні марки - знаки для товарів та послуг: дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_1 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_2 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_3 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_4 ; дата державної реєстрації 10.12.2019 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_5 , та визнати за нею право особистої приватної власності на зазначені торгівельні марки - знаки для товарів та послуг;

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частини автомобілів у сумі 413 470,26грн;

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частини внеску до статутного капіталу ТОВ «Політекст ЛТД» у сумі 237 500грн;

- у задоволенні решти позовних вимог відмовити;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 його особисті речі: наручний чоловічий годинник бренд Franck Muller, колекція Master Banker, сталь, вартістю 8000,00 дол. США; наручний чоловічий годинник бренд Roger Dubuis (Роджер Дюбуа), колекція Excalibur45 мм., сталь/каучук, вартістю 15000,00 дол. США; наручний чоловічий годинник бренд Jaeger- LeCoultre, колекція MasterGeographic, золото/шкіра, вартістю 17800,00 дол. США; наручний чоловічий годинник бренд FranckMuller, колекція ConquistadorGrandPrix, золото/чорна сталь/шкіра, вартістю 18000,00 дол. США.

Представник відповідача зазначає, що суд першої інстанції дійшов висновку про спільне проживання позивачки та відповідача однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 23 березня 2007 року по 12 травня 2014 року на основі неправильної оцінки доказів, з неправильним визначенням дійсних обставин справи.

Представник відповідача стверджує, що позивачка та відповідач з 11 січня 2004 року дійсно перебували у статевих стосунках, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_4 в них народився син ОСОБА_10 , разом з цим, з наданих позивачкою доказів, а також показів свідків, можна дійти висновку, що позивачка знала та розуміла природу її стосунків із ОСОБА_2 , які не мали характеру подружніх. Отже, до 12 травня 2014 року, коли сторони уклали шлюб, вони не перебували у сімейних стосунках, більше того, позивачка перебувала у шлюбі з іншим чоловіком та була обізнана про те, що і ОСОБА_2 має іншу сім`ю, відтак розуміла, що останній не проживає з нею, як чоловік однією сім`єю.

Також, представник відповідача вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_11 , яка значиться в якості покупця у договорах купівлі-продажу меблів, воріт, договорі на сервісне обслуговування котельні, що були укладені з червня 2004 року по вересень 2006 року, договорі купівлі-продажу дверей від 22 березня 2011 року, страховому полісі на транспортний засіб на 2010-2011 роках, видаткових накладних за 2012 рік, і позивачка ОСОБА_1 є однією і тією самою особою, оскільки з 5 липня 1997 року по 12 травня 2014 року вона мала прізвище « ОСОБА_12 », а не « ОСОБА_13 ».

Також, представник відповідача посилається на покази свідків, які зазначали, що саме ОСОБА_2 забезпечував позивачку та дітей, при цьому вона не працювала і не приймала будь-якої фінансової участі у придбанні майна у період із 23 березня 2007 року по 12 травня 2014 року. Крім того, допитані свідки підтвердили, що побут у будинку забезпечувався не позивачкою, а найманими працівниками: домогосподаркою, нянями, садівником, послуги яких теж оплачував ОСОБА_2 .

Представник відповідача також зазначає, що позивачка не проживала разом з відповідачем до 12 травня 2014 року, що підтверджується зокрема показами свідка ОСОБА_14 . Позивачка була зареєстрована за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_8 .

Представник відповідача посилається на те, що під час розгляду цивільної справи № 755/474/20 про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , на рішення у якій посилається суд першої інстанції, як на доказ спільного проживання сторін з 2004 року, взагалі не досліджувались та не встановлювались обставини їх спільного проживання до реєстрації шлюбу у будь-який проміжок часу.

Представник відповідача вважає недоведеним факт того, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 існували шлюбні стосунки до 12 травня 2014 року, тобто до моменту фактичної реєстрації ними шлюбу, оскільки матеріали справи не містять належних доказів ведення ними спільного господарства, існування спільного бюджету та взаємних прав та обов`язків.

Представник відповідача стверджує, що спірне майно, набуте у період з 10 червня 2007 року по 4 березня 2010 року, а саме: квартира АДРЕСА_1 , комплекс нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_2 ; нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , було придбане за особисті кошти ОСОБА_2 , відтак вказане майно не є спільною сумісною власністю подружжя в розумінні статті 60 СК України.

Також представник відповідача вважає неналежним обраний судом першої інстанції варіант поділу знаків для товарів і послуг, шляхом виділу кожному по частині кожного знаку, тоді як, їх кількість дозволяє здійснити їх поділ, шляхом виділення кожному із сторін конкретних знаків в натурі.

Крім цього, представник відповідача вважає, що суд першої інстанції в частині поділу автомобілів безпідставно прийняв рішення про ухвалення судового рішення з умовою, тобто набуття стороною права власності на певний транспортний засіб здійснюється лише після оплати іншій стороні вартості його частки у праві власності на такий транспортний засіб. Однак, в даному випадку достатнім та доцільним, на думку представника відповідача, було б визнання судом права власності на транспортний засіб із стягненням на користь іншої сторони вартості частини такого автомобіля.

Також, представник відповідача зазначає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про зобов`язання ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 годинники через недоведеність факту належності цих годинників саме ОСОБА_2 та заперечення ОСОБА_1 наявності у неї цих годинників. Разом з цим у відповідача наявні рахунки-фактури на придбання цих годинників, що на думку його представника свідчить про належність йому цих годинників.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Заянчуковський С.О. заперечує проти задоволення апеляційної скарги представника відповідача, посилаючись на те, що суд першої інстанції правильно встановив дату початку шлюбних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - 23 березня 2007 року, оскільки на цей момент вони не перебували у шлюбних стосунках з іншими особами, так як ОСОБА_2 розлучився із своєю першою дружиною 12 березня 2007 року, а перший чоловік ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Представник позивачки зазначає, що сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах з цієї дати, в них народилось двоє дітей до реєстрації шлюбу у 2014 році. При цьому, вони між собою погодили, що ОСОБА_2 буде займатись заробітком грошей, а ОСОБА_1 - домашнім господарством, у тому числі і підбором обслуговуючого персоналу для його ведення: прибиральниць, садівників, тощо.

Представник позивачки зазначає, що « ОСОБА_13 » - це дівоче прізвище позивачки, яке вона змінила на « ОСОБА_12 » після реєстрації першого шлюбу у 1997 році. Після смерті

чоловіка у 2004 році та реєстрації шлюбу з відповідачем вона змінила прізвище на « ОСОБА_15 », відтак суд першої інстанції правильно встановив, що ОСОБА_11 , ОСОБА_16 та ОСОБА_1 , згадані у доданих до матеріалів справи документах, являються однією особою - позивачкою.

Також, представник позивачки вважає, що суд першої інстанції, встановивши факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 23 березня 2007 року, дійшов правильного висновку про те, що відповідач належними та достатніми доказами не спростував презумпцію спільності майна подружжя та посилаючись на неодноразово висловлені правові позиції Верховного Суду, вказав, що тягар спростування такої презумпції лежить саме на відповідачу, який заявляє про придбання майна за особисті кошти.

Представник позивачки вважає, що суд першої інстанції правильно вирішив розділити транспортні засоби, із виділенням кожному із подружжя по частині у праві власності на кожний транспортний засіб, з подальшим визнанням права власності на такий транспортний засіб після сплати іншій стороні компенсації вартості її частки. Разом з тим, варіант поділу, запропонований ОСОБА_2 , де позивачці виділяється лише автомобіль ToyotaFj Cruiser, д.н.з. НОМЕР_11 , вартість якого, на думку відповідача, складає понад 500 000грн, є несправедливим, оскільки цей автомобіль був пошкоджений в ДТП, а вартість його ремонту складає 765 457,58грн.

Крім цього, представник позивачки звертає увагу на недоведеність стороною відповідача наявності у володінні позивачки годинників, які відповідач просить суд зобов`язати йому повернути.

Також, представник позивачки зазначає, що прохальна частина апеляційної скарги представника відповідача не містить вимоги про відмову у задоволених судом першої інстанції позовних вимогах. Таким чином, вони не можуть бути предметом апеляційного перегляду.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Беніцька В.І. заперечує проти задоволення апеляційної скарги представника позивачки, посилаючись на те, що ОСОБА_2 добровільно сплачував аліменти на дітей та надавав іншу допомогу на їх утримання, таку як оплата харчування, лікування, навчання в приватних навчальних закладах, однак з 11 березня 2022 року діти виїхали за кордон разом з ним, ІНФОРМАЦІЯ_6 їх сину ОСОБА_10 виповнилось 18 років, а ОСОБА_17 продовжує проживати з батьком. 14 квітня 2024 року Аглая вперше з того часу відвідала Україну та перебувала тут до 28 квітня включно, після чого знову повернулась до батька.

Представник відповідача вважає, що додані позивачкою висновки психолога та інші документи, складені нею під час перебування дитини в Україні, в яких зазначено про психологічне насильство, не відповідають дійсності, оскільки ОСОБА_17 , досягши 16 років, мала право на самостійний вибір місця проживання та перетин кордону, добровільно повернулась до батька. Отже, підстави для стягнення з відповідача аліментів на дітей відсутні.

Представник відповідача, також посилається на доводи, викладені нею у апеляційній скарзі, та зазначає, що будинок за адресою: АДРЕСА_10 не є об`єктом спільної сумісної власності, оскільки належить матері відповідача - ОСОБА_3 на праві власності, а позивачка жодної участі у будівництві цього будинку не приймала.

Також, представник відповідача зазначає, що судно NautigueSS210, з бортовим номером НОМЕР_13, було відчужене ще у період їх з позивачкою шлюбу і не було їх з позивачкою спільною сумісною власністю.

Відповідачка ОСОБА_3 та третя особа - служба у справах дітей Петрівської сільської ради про день, час та місце розгляду апеляційних скарг повідомлялися відповідно до положень статей 128 та 130 ЦПК України, у судове засідання не з`явилися,

своїх представників не направили, тому колегія суддів провела судовий розгляд у їх відсутність відповідно до положень статті 372 ЦПК України.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Смітюх І. І., яка підтримала апеляційну скаргу адвоката Заянчуковського С.О. та заперечувала проти задоволення апеляційної скарги адвоката Беніцької В.І., пояснення представника ОСОБА_2 - адвоката Беніцьку В. І., яка підтримала свою апеляційну скаргу та заперечувала проти апеляційної скарги представника позивачки, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а апеляційна скарга представника ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 13 травня 2014 року, який розірваний рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 листопада 2020 року, мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Щодо вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 з 30 квітня 1985 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_19 , який розірвано рішенням Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 12 березня 2007 року, про що 23 листопада 2007 року складений актовий запис № 632 відділом реєстрації актів цивільного стану Керченського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим.

Ухвалюючи рішення у цій справі, суд першої інстанції вважав доведеним факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у період із дня набрання законної сили судовим рішенням і до 12 травня 2014 року (переддень реєстрації шлюбу сторонами спору - 13 травня 2014 року).

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з таких підстав.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статтях 15, 16 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною другою статті 3 Сімейного кодексу (далі - СК) України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно із частиною першою статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено

письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків.

Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом підставою для виникнення у них прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

Таким чином, при застосуванні статті 74 СК України необхідно виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц зазначила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Отже, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до

якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, при вирішенні спору про поділ майна необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки.

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини (постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17).

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15 зазначила, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання. Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Факт спільного проживання сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.

За відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України, вважати майно таким, що належить на праві спільної

сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 16 вересня 2020 року у справі № 127/14077/13-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 521/21655/19 для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України необхідно встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого придбано спірне майно.

Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.

Домогосподарством є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним ніж протилежний.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2025 року в справі № 723/3691/13-ц зазначено, що усебічність та повнота розгляду справи передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь

встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також взаємного зв`язку доказів у сукупності.

Суд поклав в основу рішення переважно обставини тривалих особистих стосунків сторін, народження спільних дітей, їх спільного дозвілля, надання відповідачем матеріальної допомоги позивачці та дітям, а також показання свідків. Водночас відповідно до усталеної практики Верховного Суду такі обставини не є достатніми для встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, якщо вони не підтверджують існування між сторонами спільного господарства, спільного бюджету, взаємних прав та обов`язків, притаманних саме подружжю.

Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_2 свідчать про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, які спростовують існування таких сімейних відносин у спірний період.

Так, матеріали справи містять відомості, що у спірний період кожна зі сторін була зареєстрована за різними адресами. При цьому відповідач залишався зареєстрованим за місцем проживання своєї першої сім`ї, а позивачка - за іншою адресою в місті Києві. Хоча відсутність спільної реєстрації не виключає можливості існування фактичних шлюбних відносин, однак за відсутності інших переконливих доказів ведення сторонами спільного господарства ця обставина підлягала оцінці у сукупності з іншими доказами, чого суд належним чином не зробив.

Колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції про те, що наведені позивачкою докази у своїй сукупності підтверджують проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 23 березня 2007 року до ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Так, народження у сторін спільних дітей не свідчить про існування між ними фактичних шлюбних відносин у розумінні статей 3, 74 СК України. Ця обставина підтверджує наявність сімейних правовідносин між батьками та дітьми, однак не доводить ведення чоловіком і жінкою спільного господарства, наявності спільного бюджету, взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що син сторін ОСОБА_10 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , коли ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з першою дружиною ОСОБА_1 .

Не можуть бути покладені в основу відповідного висновку і фотознімки, надані позивачкою. Вони лише підтверджують спільне проведення сторонами часу, відпочинку чи участь у сімейних заходах, однак не є належним доказом ведення ними спільного господарства або існування між сторонами усталених сімейних відносин у спірний період.

Аналогічно показання свідків підтверджують лише окремі обставини особистого життя сторін та їх спілкування, однак не містять достатніх відомостей щодо існування між ними спільного бюджету, ведення спільного господарства, об`єднання доходів та витрат або інших взаємних прав і обов`язків, характерних саме для подружжя.

Також колегія суддів не може погодитися з оцінкою судом письмових доказів, складених на ім`я ОСОБА_11 та ОСОБА_16 , оскільки значна частина цих документів датована 2004-2006 роками, тобто періодом, який передував визначеному позивачкою періоду проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу (з 23 березня 2007 року). Відтак такі документи не можуть підтверджувати існування між сторонами сімейних відносин саме у спірний період.

Інші документи, зокрема договори на придбання окремих товарів чи виконання робіт, також не підтверджують, що відповідні витрати здійснювалися в інтересах спільної сім`ї, за рахунок спільного бюджету або в межах ведення сторонами спільного господарства.

Колегія суддів звертає увагу на те, що договір поставки воріт від 05 червня 2007 року визначає місцем поставки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_5 , тоді як власником цього нерухомого майна була

ОСОБА_3 - мати ОСОБА_2 . За таких обставин сам факт придбання воріт для зазначеного домоволодіння не підтверджує проживання сторін однією сім`єю, ведення ними спільного господарства чи набуття майна в інтересах їхньої сім`ї.

Таким чином, кожен із наведених судом першої інстанції доказів окремо та всі вони у сукупності підтверджують лише існування між сторонами особистих стосунків, народження спільних дітей та окремі епізоди їхнього спільного життя, проте не є достатніми для висновку про доведеність усіх юридичних ознак проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визначених статтями 3, 74 СК України.

Крім того, суд першої інстанції, посилаючись на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2020 року у справі про розірвання шлюбу сторін, фактично використав окремі встановлені у ньому обставини як підтвердження проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу до укладення шлюбу. Разом із тим предметом розгляду у зазначеній справі було розірвання шлюбу, а не встановлення юридичного факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 23 березня 2007 року до 12 травня 2014 року. Отже, відповідне судове рішення не містить встановлених судом обставин щодо існування саме фактичних шлюбних відносин у спірний період та не може підміняти собою доказування у цій справі.

Письмові докази, покладені судом першої інстанції в основу рішення, не підтверджують придбання сторонами майна для спільних сімейних потреб, ведення ними спільного господарства чи існування спільного бюджету саме у період, щодо якого заявлено вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Не усувають цієї прогалини й показання свідків. Із їх змісту вбачається, що вони підтвердили тривалі особисті стосунки сторін, матеріальне забезпечення відповідачем позивачки та дітей, однак не повідомили обставин, які б свідчили про ведення сторонами спільного господарства, об`єднання ними доходів і витрат чи здійснення взаємних прав та обов`язків, характерних для сімейних відносин. Навпаки, зі змісту цих показань випливає, що господарське забезпечення будинку здійснювалося найманими працівниками, послуги яких оплачував відповідач, а позивачка не брала участі у придбанні спірного майна, що саме по собі не підтверджує існування між сторонами спільного бюджету чи ведення ними спільного господарства.

Отже, наведені судом першої інстанції докази у своїй сукупності підтверджують існування між сторонами близьких особистих відносин, спільних дітей та матеріального забезпечення відповідачем позивачки та дітей, однак не є достатніми для висновку про доведеність усіх юридичних ознак проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визначених статтею 3 СК України та роз`яснених у практиці Верховного Суду. За таких обставин висновок суду про доведеність відповідного юридичного факту не ґрунтується на достатніх, належних і взаємопов`язаних доказах, оцінених відповідно до статті 89 ЦПК України.

Щодо нерухомого майна в місті Керчі АР Крим та квартири

АДРЕСА_1 позовні вимоги ОСОБА_1 про поділ нерухомого майна, придбаного ОСОБА_2 до 13 травня 2014 року, суд першої інстанції виходив із підтвердженого факту проживання сторін спору однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ураховуючи презумпцію спільності майна придбаного за час спільного проживання, поважність причин відсутності у ОСОБА_1 власного доходу (адже вона займалась облаштування спільного побуту, вела господарство, народжувала дітей, доглядала їх і, як показали свідки, саме ОСОБА_2 не бажав аби жінка виходила на роботу, а лише займалась родиною і господарством). При цьому суд встановив, що майно набуте на ім`я

ОСОБА_2 не є його особистою приватною власністю, тобто не було йому подароване, успадковане, придбане за кошти набуті ним до часу початку спільного проживання із ОСОБА_1 .

Колегія суддів з такими висновками не погоджується, з таких підстав.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04 березня 2010 року № 984, посвідченого приватним нотаріусом Пономарьовим В. Ю. (т. 1, а.с. 39, т. 2, а.с. 39).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, нежитлове приміщення загальною площею 106,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 , (реєстраційний номер майна 19347398) та нежитлове приміщення загальною площею 95,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 , (реєстраційний номер майна 19347499) належать ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу від 07 серпня 2007 року № 2002 та № 1998, посвідчених приватним нотаріусом Люзняк С.В. (т. 1, а.с. 51, 57, т. 2, а.с. 43).

Відповідно до договорів купівлі-продажу нежитлових будівель шляхом продажу на аукціоні від 07 серпня 2007 року № 338 та № 339, зазначені вище приміщення на АДРЕСА_3 придбані ОСОБА_2 у Виконавчого комітету Керченської міської ради (Т. 7, а.с. 73-76).

За змістом рішення Керченського міського суду АР Крим від 20 вересня 2007 року у справі № 2-3572/2007 року за ОСОБА_2 визнано право власності на комплекс нежитлових приміщень, розташованих на АДРЕСА_2 . У цьому рішенні суд встановив, що ОСОБА_2 10 червня 2007 року придбав у ОСОБА_20 зазначений комплекс заціною 14 140,00 грн. Відповідач кошти отримав у повному обсязі, однак ухиляється від нотаріального посвідчення договору (т. 7, а.с. 72).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 червня 2021 року, ОСОБА_2 належить 20/100 частини комплексу за адресою: АДРЕСА_2 . Дата прийняття рішення про державну реєстрацію - 07 квітня 2008 року. Реєстраційний номер майна - 1158826 (т. 2, а.с. 41).

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 03 січня 2025 року у справі № 567/93/23

Нежитлові приміщення на АДРЕСА_3 , комплекс нежитлових приміщень на АДРЕСА_2 , а також квартира АДРЕСА_1 набуті ОСОБА_2 у період, щодо якого позивачка заявила вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Разом із тим, як зазначено вище, належними, допустимими та достатніми доказами позивачка не довела існування між сторонами у цей період фактичних шлюбних відносин у розумінні статей 3, 74 СК України.

Також матеріали справи не містять доказів, що зазначене майно було придбано

ОСОБА_2 для їх з позивачкою сім`ї, що сторони проживали у квартирі АДРЕСА_1 , а отже, відсутні правові підстави для поширення на спірне майно правового режиму спільної сумісної власності осіб, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що набуття ОСОБА_2 зазначених об`єктів нерухомого майна у відповідний період не породжує презумпції їх спільності, оскільки така презумпція виникає лише за умови доведення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

З огляду на недоведеність цієї обставини, колегія суддів доходить висновку, що нежитлові приміщення на АДРЕСА_3 , комплекс нежитлових приміщень на АДРЕСА_2 та квартира АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , а тому позовні вимоги про визнання за позивачкою права спільної сумісної власності на це майно та його поділ задоволенню не підлягають, а рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 про їхній поділ як спільного майна подружжя.

Оскільки рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання нежитлового приміщення, загальною площею 57,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_9 , приміщення № 2 об`єктом спільної сумісної власності та визнання за нею право власності на 1/2 частину зазначеного приміщення, не оскаржується, то суд апеляційної інстанції не переглядає його в цій частині.

Щодо житлового будинку

АДРЕСА_7 позовній заяві ОСОБА_1 просила визнати незавершений будівництвом житловий будинок, розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3221886001:01:229:0003, за адресою: АДРЕСА_12, об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначеного об`єкта незавершеного будівництва і здійснити поділ будинку між сторонами в натурі.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні зазначеної вимоги, виходив із відсутності достатніх правових підстав для віднесення об`єкта незавершеного будівництва до спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції з таких підстав.

Відповідно до інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 30 червня 2021 року, земельна ділянка з кадастровим номером 3221886001:01:229:0003 - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,1499 у с. Нові Петрівці, Вишгородського району, Київської області належить ОСОБА_3 (т. 2, а.с. 48-49).

Належність зазначеної земельної ділянки ОСОБА_3 підтверджується і копією державного акта на право власності на земельну ділянку від 13 вересня 2007 року серії ЯД № 721517, згідно з яким земельна ділянка придбана ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 21 листопада 2006 року (т. 2, а.с. 58-59).

Дозвіл на виконання будівельних робіт від 20 вересня 2007 року № 195/07 щодо будівництва двоповерхового житлового будинку за індивідуальним проєктом масив «Козина спина», АДРЕСА_7 , виданий ОСОБА_3 (т. 2, а.с. 51).

У будівельному паспорті індивідуального житлового будинку за адресою: АДРЕСА_7 , забудовником вказана - ОСОБА_3 (т. 2, а.с. 52).

Судом також встановлено, що ОСОБА_3 зверталася із заявою щодо

виготовлення будівельного паспорту та укладала договір-кошторис на виготовлення будівельного паспорту, саме їй рішенням Новопетрівської сільської ради від 04 серпня 2007 року надано дозвіл на будівництво житлового будинку на належній їй земельній ділянці (т. 2, а.с. 54, 55, 57).

Замовником проєкту індивідуального житлового будинку за адресою: АДРЕСА_7 є ОСОБА_3 (т. 2, а.с. 69).

У серпні 2011 року ОСОБА_3 уклала договір з газопостачання (т. 2, а.с. 87-93).

На ім`я ОСОБА_3 ВАТ «Київоблгаз» виставляв рахунки з видачі ТУ та оформлював акт виконаних робіт, і від її імені здійснені оплати за послуги з видачі технічних умов (т. 2, а.с. 95-97).

На ОСОБА_3 оформлено розрахункову книжку зі сплати за природний газ та інші послуги газового постачання (т. 2, а.с. 98).

З ОСОБА_3 11 липня 2011 року укладений договір з централізованого постачання холодної води і водовідведення щодо спірного будинку (т. 2, а.с. 101-102).

ПАТ «Київобленерго» на ім`я ОСОБА_3 виставляло рахунки щодо сплати за спожиту електроенергію (т. 2, а.с. 103).

Згідно з копіями квитанцій АТ «Київоблгаз», Вишгородського МКП Водоканал у 2020-2021 роках ОСОБА_3 сплачувала за надані послуги. (т. 4, а.с. 34-51).

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови врегульовано главою 161 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Відповідно до частини першої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Наведена норма кореспондується з положеннями статей 413-415 ЦК України, згідно з якими власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором, а також має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

Відповідно до частини другої статті 415 ЦК України землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 звернуто увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Тому не допускається набуття права власності на об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, яке передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці.

При цьому Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок, що виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності набуває той, хто має речове право на землю.

Оскільки суб`єктом права власності на земельну ділянку є ОСОБА_3 , тобто саме їй надане право будівництва на цій ділянці, то лише ОСОБА_3 і набуває право власності на збудований на цій земельній ділянці житловий будинок і господарські

споруди, так як протилежного суду надано не було.

Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що будівництво спірного житлового будинку здійснювалося за спільні кошти сторін не є достатніми для визнання за ОСОБА_1 права спільної сумісної власності на об`єкт незавершеного будівництва.

При цьому ОСОБА_2 вказану обставину заперечував.

Факт участі особи у фінансуванні будівництва, виконанні будівельних робіт чи використанні об`єкта нерухомості не є юридичним фактом, з яким закон пов`язує виникнення права власності на об`єкт нерухомого майна. Право власності на новостворене нерухоме майно виникає лише за наявності передбачених законом підстав, однією з яких є здійснення забудови особою, яка має відповідне речове право на земельну ділянку.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 була співвласником земельної ділянки, мала право користування нею для забудови (суперфіцій), виступала співзамовником будівництва або набула будь-яке інше речове право, яке відповідно до закону надавало б їй можливість претендувати на набуття права власності на спірний об`єкт незавершеного будівництва.

Навпаки, досліджені судом докази свідчать, що всі юридично значимі дії щодо забудови земельної ділянки здійснювалися саме її власником - ОСОБА_3 , яка отримала земельну ділянку у власність, оформила необхідну дозвільну документацію, виступила замовником проєктної документації, отримала дозвіл на виконання будівельних робіт, уклала договори щодо підключення інженерних мереж та здійснювала оформлення правовідносин із відповідними комунальними підприємствами.

Визнання за особою права власності на об`єкт нерухомості виключно з підстав її участі у фінансуванні будівництва або спільного проживання із власником земельної ділянки фактично означало б набуття права власності на об`єкт нерухомого майна особою, яка не має жодного речового права на земельну ділянку, що суперечило б принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі (superficies solo cedit), правовий зміст якого розкрито Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.

При цьому обставини можливого фінансування будівництва іншою особою не трансформують зобов`язальні або фактичні відносини між сторонами у речове право на об`єкт нерухомого майна та не можуть бути самостійною підставою для визнання права спільної сумісної власності на такий об`єкт.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання об`єкта незавершеного будівництва спільною сумісною власністю сторін, визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину цього об`єкта та його поділу в натурі.

Щодо транспортних засобів

Відповідно до інформації РСЦ ГСЦ МВС в м. Києві від 08 липня 2021 року за ОСОБА_2 зареєстровані транспортні засоби: автомобіль Mersedes-Benz GLE 250, 2015 року випуску, об`єм двигуна 2143 см. куб, дата реєстрації 18 лютого 2016 року; FORD TRANSIT, 2013 року випуску, об`єм двигуна 2198 см. куб, дата реєстрації - 15 жовтня 2014 року.

Згідно зі звітом № 06-08/21 автотоварознавчого дослідження від 09 серпня 2021 року, середня ринкова ціна ідентичного КТЗ до автомобіля марки (моделі) FORD TRANSIT, 2013 року випуску, станом на 06 серпня 2021 року складає 340 104,45грн, а середня ринкова ціна ідентичного КТЗ до автомобіля марки (моделі) Mersedes-Benz GLE 250, 2015 року випуску, станом на 06 серпня 2021 року складає 988 610,36грн (т. 1, а.с.

105-139).

Під час перебування сторін спору у зареєстрованому шлюбі, а саме 11 березня 2015 року, за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на автомобіль Toyota FJ Cruiser, 2013 року випуску.

Відповідно до звіту від 07 лютого 2022 року № 17 із визначення матеріального збитку, завданого пошкодженням колісного транспортного засобу Toyota FJ Cruiser, реєстраційний № НОМЕР_11 , ринкова вартість автомобіля на момент пошкодження складає 896 948,80грн, вартість ремонту без урахування коефіцієнту фізичного зносу складає 765 457,58грн, вартість матеріального збитку, завданого власнику автомобіля Toyota FJ Cruiser, реєстраційний № НОМЕР_11 , складає 395 174,96грн (т. 6, а.с. 31-43).

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про поділ спірних транспортних засобів: Mersedes-Benz GLE 250, FORD TRANSIT та Toyota FJ Cruiser, виходив із того, що це майно є спільною сумісною власністю подружжя, а тому поділ автомобілів FORD TRANSIT, Mersedes-Benz GLE 250 та Toyota FJ Cruiser має бути здійснений шляхом залишення у власності ОСОБА_2 автомобілів FORD TRANSIT та Mersedes-Benz GLE 250 зі стягненням компенсації вартості частки автомобілів на користь ОСОБА_1 і припиненням її права власності на ці частки після сплати позивачці грошової компенсації, та шляхом залишення у власності ОСОБА_1 автомобіля Toyota FJ Cruiser зі стягненням компенсації вартості частки цього автомобіля на користь ОСОБА_2 з припиненням його права власності на частку цього автомобіля після сплати компенсації.

Втім, такий спосіб поділу спірних транспортних засобів не повною мірою відповідає вимогам статті 71 СК України та не забезпечує ефективного захисту прав сторін.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17-ц, від 22 вересня 2020 року в справі № 214/6174/15-ц.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно з законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним

договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Відповідно до положень статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному із подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному із подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.

Аналіз змісту положень статті 71 СК України дає підстави для висновку, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.

При цьому ця норма не вимагає обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач (постанови Верховного Суду: від 29 квітня 2020 року в справі № 210/4854/15-ц та від 03 червня 2020 року в справі № 487/6195/16-ц).

Вирішуючи спір про поділ спільного сумісного майна, суд повинен обрати такий спосіб захисту, який остаточно врегульовує спірні правовідносини між сторонами, забезпечить реальний баланс їхніх майнових інтересів та не створить необхідності у виникненні нових взаємних майнових вимог.

Суд першої інстанції, залишивши автомобілі FORD TRANSIT та Mersedes-Benz GLE 250D 4 MATIC у власності ОСОБА_2 , а автомобіль Toyota FJ Cruiser - у власності ОСОБА_1 , одночасно визначив три окремі компенсаційні зобов`язання: два - на користь позивачки та одне - на користь відповідача. Такий спосіб поділу фактично призводить до виникнення між сторонами взаємних грошових вимог, які випливають із одного й того самого правовідношення щодо поділу спільного майна, хоча їх можливо було врегулювати шляхом визначення остаточного сальдо взаємних майнових прав та обов`язків.

За своєю правовою природою поділ спільного майна подружжя має забезпечити остаточне припинення режиму спільної сумісної власності та мінімізувати подальші майнові спори між сторонами. Саме тому у випадку, коли кожному з подружжя виділяються різні неподільні речі, суд повинен не створювати декілька взаємних компенсаційних зобов`язань, а визначити різницю між вартістю майна, яке фактично отримує кожна зі сторін, та присудити до стягнення лише остаточну грошову компенсацію, необхідну для забезпечення рівності часток.

Такий підхід відповідає принципу процесуальної економії, забезпечує ефективний спосіб судового захисту та унеможливлює виникнення декількох самостійних виконавчих документів щодо взаємних грошових вимог сторін, які фактично можуть бути врегульовані одним судовим рішенням.

Враховуючи, що загальна вартість автомобілів FORD TRANSIT та Mersedes-Benz GLE 250D 4 MATIC, які підлягають передачі у власність ОСОБА_2 , становить 1 328 714грн 81 коп., а вартість автомобіля Toyota FJ Cruiser, який підлягає передачі у власність ОСОБА_1 , становить 501 773грн 84 коп., для забезпечення рівності часток достатнім та пропорційним способом захисту є виділення кожній стороні відповідних транспортних засобів із одночасним стягненням з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 лише різниці у вартості одержаного майна у розмірі 413 470,49грн.

У поданій позовній заяві ОСОБА_1 просила визнати судно Nautigue SS 210 із бортовим номером НОМЕР_13, об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на частину зазначеного судна.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання судна Nautigue SS 210, бортовий номер НОМЕР_13, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та його поділу.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України саме на позивача покладається обов`язок доведення тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Звертаючись із відповідними вимогами, ОСОБА_1 мала довести належними, допустимими та достатніми доказами, що спірне судно належало ОСОБА_2 на праві власності, було набуте ним у період шлюбу, а також входило до складу спільного сумісного майна подружжя на момент вирішення спору.

На підтвердження зазначених обставин позивачка подала лише роздруківку, яка, як правильно зазначив суд першої інстанції, не містить жодних реквізитів, що дають можливість встановити її походження, належність до Державного суднового реєстру України чи іншого офіційного джерела, а відтак не може вважатися належним та допустимим доказом у розумінні статей 76-79 ЦПК України.

При цьому позивачка не заявляла клопотань про витребування відомостей із відповідного державного реєстру або інших доказів, які могли б підтвердити належність спірного судна відповідачу, час набуття ним права власності чи існування такого права на момент розгляду справи.

Самі лише заперечення представника відповідача про те, що таке судно колись належало ОСОБА_2 , однак було відчужене, не можуть замінити належне доказування обставин, які відповідно до процесуального закону зобов`язана довести сторона, яка заявляє відповідну вимогу.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що належними та допустимими доказами не підтверджено ані належність судна Nautigue SS 210, бортовий номер НОМЕР_13, ОСОБА_2 , ані час його набуття, ані перебування цього майна у його власності на час розгляду справи. Відтак відсутні правові підстави для визнання зазначеного судна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та його поділу, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо поділу знаків товарів та послуг

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_2 набув права на знаки для товарів та послуг, що підтверджується відомостями з Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, а саме: свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_1 , зареєстроване в державному реєстрі 10 жовтня 2017 року; свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_2 , зареєстроване в державному реєстрі 10 жовтня 2017 року; свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_3 , зареєстроване в державному реєстрі 10 жовтня 2017 року; свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_4 , зареєстроване в державному реєстрі 10 жовтня 2017 року; свідоцтво на знак для товарів і послуг № НОМЕР_5 , зареєстроване в державному реєстрі 10 грудня 2019 року.

Відповідно до статті 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

До об`єктів права інтелектуальної власності згідно зі статтею 420 ЦК України у тому числі, належать комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення.

Згідно зі статтями 424, 427 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є право на використання об`єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об`єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі. Умови передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається відповідно до цього Кодексу та іншого закону.

Відповідно до статті 492 ЦК України торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами.

Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

У частині другій статті 461 ЦК України встановлено, що об`єктом промислового зразка можуть бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу.

Суб`єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні особи. Право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати одночасно кільком фізичним та (або) юридичним особам (стаття 493 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 494 ЦК України набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом.

Статтею 495 ЦК України встановлено, що майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є: 1) право на використання торговельної марки; 2) виключне право дозволяти використання торговельної марки; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до статті 497 ЦК України чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом.

Майнові права на торговельну марку можуть бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2017 року в справі № 201/14163/13-ц.

Суд першої інстанції встановив, що майнові права на спірні об`єкти інтелектуальної власності набуто ОСОБА_2 під час перебування у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , а тому такі майнові права є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Разом із тим колегія суддів не погоджується зі способом поділу спірних майнових прав інтелектуальної власності, визначеним судом першої інстанції.

Визнавши за кожною зі сторін право власності на 1/2 частину кожного знака для товарів і послуг, суд фактично залишив сторони співвласниками кожного об`єкта права інтелектуальної власності, що не забезпечує остаточного врегулювання спірних майнових правовідносин.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 не заперечує проти того, що спірні майнові права інтелектуальної власності є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, однак обґрунтовано звертає увагу на неналежність обраного судом способу їх поділу. Апелянт зазначає, що поділ шляхом визначення за кожним із колишнього подружжя права на 1/2 частину кожного знака для товарів і послуг не припиняє між сторонами спільності прав щодо цих об`єктів та не усуває підґрунтя для виникнення між ними подальших спорів.

Колегія суддів погоджується з цими доводами. Метою поділу спільного сумісного майна є припинення режиму спільної сумісної власності та остаточне врегулювання майнових відносин між сторонами. Тому у разі, коли існує можливість здійснити поділ майна у натурі без порушення прав та законних інтересів сторін, саме такий спосіб поділу є більш ефективним.

У цій справі передача спірних майнових прав інтелектуальної власності ОСОБА_1 відповідає доводам апеляційної скарги ОСОБА_2 , який не заперечує проти такого способу вирішення спору, та не порушує прав позивачки, оскільки саме за нею визнаються відповідні майнові права. Такий спосіб поділу припиняє спільність права на зазначені об`єкти інтелектуальної власності та забезпечує остаточне врегулювання спірних правовідносин між сторонами.

За таких обставин рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про виділення у власність ОСОБА_1 майнових прав інтелектуальної власності на знаки для товарів і послуг, посвідчені свідоцтвами № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 та № НОМЕР_5 .

Щодо внеску до статутного капіталу ТОВ «Політекст ЛТД»

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, ОСОБА_2 є учасником ТОВ «Політекст ЛТД»., яке зареєстроване 09 листопада 2015 року та розмір коштів внесених ним у статутний капітал товариства становить 475 000грн (т. 2, а.с. 227).

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 13 Закону України «Про господарські товариства»). Аналогічна норма передбачена частиною другою статті 115 ЦК України.

Товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом (частина перша статті 12 Закону України «Про господарські товариства» у вказаній редакції). Аналогічна норма передбачена частиною першою статті 115 ЦК України.

Учасники товариства мають право, зокрема, брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у

товаристві, в порядку, встановленому законом (пункти «б» та «д» частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16-ц вказано, що:

«77. У разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства.

78. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Водночас як учасник товариства, який вносить спільне сумісне майно у статутний капітал цього товариства, так інші його учасники мають розуміти наслідки у випадку ухвалення рішення про виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.

79. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред`явлення вимог кредиторами (частина перша статті 149 ЦК України у вказаній редакції).

101. Ураховуючи викладене та висновки, зроблені у розділі 2.4 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 3 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та зазначити, що у разі внесення одним із подружжя як вкладу у статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю коштів, які є спільною сумісною власністю, вказане товариство стає їх власником. Натомість особа, яка внесла вклад у статутний капітал товариства набуває право на частку учасника цього товариства. Інший з подружжя, який був співвласником коштів, внесених у статутний капітал товариства з метою захисту свого права при поділі їх спільного сумісного майна набуває право вимагати виплати половини вартості частки члена подружжя у статутному капіталі. Суд виходить з презумпції про те, що вартість частки у статутному капіталі відповідає розміру внеску, якщо тільки сторона, яка стверджує про зміну цієї вартості на час розгляду справи, не доведе, що вартість частки змінилася (зросла або внаслідок звичайної діяльності товариства зменшилась)».

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що позивачка має право вимагати грошової компенсації їй вартості частки внеску до статутного фонду ТОВ «Політекст ЛТД».

Суд першої інстанції, вирішуючи спір у частині поділу спільного майна подружжя, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини внеску до статутного капіталу ТОВ «Політекст ЛТД» у розмірі 237 500грн.

Втім, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог щодо поділу спільного майна подружжя та ухвалення в цій частині нового рішення, підлягає новому вирішенню й вимога про виплату ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 частини внеску до статутного капіталу ТОВ «Політекст ЛТД».

Враховуючи, що внесок до статутного капіталу товариства був сформований за рахунок майна, яке є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а також беручи до

уваги правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16-ц, відповідно до якого інший із подружжя набуває право вимагати виплати половини вартості частки учасника товариства, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 частини внеску до статутного капіталу ТОВ «Політекст ЛТД» у розмірі 237 500грн.

Щодо зобов`язання повернути годинники

У своїй позовній заяві ОСОБА_2 просив зобов`язати ОСОБА_1 повернути йому його особисті речі: наручний чоловічий годинник бренд Franck Muller, колекція Master Banker, сталь, вартістю 8 000,00 дол. США; наручний чоловічий годинник бренд Roger Dubuis, колекція Excalibur 45 мм, сталь/каучук, вартістю 15 000,00 дол. США; наручний чоловічий годинник бренд Jaeger - Le Coultre, колекція Master Geographic, золото/шкіра, вартістю 17 800,00 дол. США; наручний чоловічий годинник бренд Franck Muller, колекція Conquistador Grand Prix, золото/чорна сталь/шкіра, вартістю 18 000,00 дол. США.

Відмовляючи у задоволенні зазначеної позовної вимоги, суд першої інстанції виходив з того. що ОСОБА_2 не довів належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами ані належність спірних годинників йому на праві особистої приватної власності, ані факт перебування цих речей у володінні ОСОБА_1 . Подані копії рахунків-фактур самі по собі не підтверджують набуття ОСОБА_2 права власності на зазначені годинники чи їх передання йому як подарунків, тоді як ОСОБА_1 заперечувала як наявність у неї таких речей, так і сам факт їх утримання.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, саме на ОСОБА_2 покладався обов`язок довести, що спірні годинники були набуті ним як особиста приватна власність, а також що вони перебувають у володінні ОСОБА_1 та підлягають поверненню.

Однак подані до матеріалів справи рахунки-фактури не підтверджують ні переходу права власності на спірні годинники до ОСОБА_2 , ні того, що саме ці годинники знаходяться у володінні ОСОБА_1 . Інших належних і допустимих доказів на підтвердження зазначених обставин позивач не надав.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність заявлених вимог та відсутність правових підстав для покладення на ОСОБА_1 обов`язку повернути спірні годинники.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спільною сумісною власністю доходу, отриманого ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, а також грошових коштів, що знаходилися на його банківських рахунках в АТ «Альфа-Банк» та АТ КБ «ПриватБанк», виходячи з того, що зазначене майно було набуте ОСОБА_2 після фактичного припинення між сторонами шлюбних відносин та їх окремого проживання, а тому відповідно до частини шостої статті 57 СК України є його особистою приватною власністю.

Втім зазначена частина рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржується, доводів щодо незаконності чи необґрунтованості висновків суду в цій частині апеляційні скарги не містять.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги. З огляду на це висновки суду першої інстанції щодо відмови у

задоволенні зазначених позовних вимог не є предметом апеляційного перегляду та судом апеляційної інстанції не перевіряються.

Щодо стягнення аліментів на дітей з ОСОБА_2

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають двох спільних дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження (т. 1, 167-168).

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

За статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.

За положеннями статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Частина третя статті 181 СК України визначає, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення аліментів на дітей.

Судом першої інстанції встановлено, що під час розгляду справи фактичні обставини щодо місця проживання дітей змінилися: з 11 березня 2022 року вони проживають разом із батьком за межами України. Ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами та не спростовані належними і допустимими доказами.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відсутні передбачені законом підстави для стягнення аліментів на користь матері, оскільки на час ухвалення рішення діти з нею не проживали.

Також обґрунтованим є висновок суду про те, що сімейне законодавство не передбачає можливості присудження аліментів лише за минулий проміжок часу до зміни місця проживання дітей (до 11 березня 2022 року) за заявленої позовної вимоги про їх стягнення до досягнення дітьми повноліття.

Доводи апеляційної скарги зазначених висновків не спростовують.

До апеляційної скарги ОСОБА_1 долучила копію нотаріально посвідченої заяви доньки ОСОБА_5 від 24 квітня 2024 року про визначення місця її проживання разом із матір`ю, акт оцінки потреб сім`ї, складений комунальною установою «Центр надання соціальних послуг», документи щодо психологічного обстеження дитини, а також документи, що підтверджують надання їй стоматологічної допомоги у квітні

2024 року.

Водночас зазначені документи стосуються обставин, які виникли після ухвалення оскаржуваного рішення та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, зроблених з урахуванням фактичних обставин, що існували на час вирішення спору.

Крім того, подаючи зазначені документи, ОСОБА_1 не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення додаткових витрат на дітей, а також у частині відмови у визначенні способу участі ОСОБА_2 у вихованні та спілкуванні з донькою ОСОБА_6 . Отже, наведені докази не стосуються предмета апеляційного перегляду в цій частині справи та не можуть бути покладені в основу висновку про наявність підстав для скасування рішення суду щодо відмови у стягненні аліментів.

З огляду на викладене колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 у цій частині, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, не оцінив наданих доказів, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору в частині поділу майна подружжя ОСОБА_15 , тому рішення суд підлягає скасуванню в цій частині з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Заянчуковського Сергія Олеговича залишити без задоволення, апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Беніцької Валентини Іванівни задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 березня 2024 року в частині поділу майна подружжя ОСОБА_15 скасувати, ухваливши в цій частині нове судове рішення, яким позови задовольнити частково.

В порядку поділу спільного сумісного майна виділити у власність ОСОБА_1 автомобіль Toyota FJ Cruiser, 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_11 , VIN- НОМЕР_12 , вартістю 501 773грн 84коп., знаки для товарів та послуг: дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_1 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_2 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_3 ; дата державної реєстрації 10.10.2017 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_4 ; дата державної реєстрації 10.12.2019 року за свідоцтвом на знак для товарів і послуг № НОМЕР_5 .

В порядку поділу спільного сумісного майна виділити у власність ОСОБА_2 автомобіль FORD TRANSIT, 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_7 , VIN - НОМЕР_8 , вартістю 340 104грн 45коп., автомобіль Mersedes-BenzGLE 250D 4 MATIC, державний номерний знак НОМЕР_9 , VIN - НОМЕР_10 , вартістю 988 610грн 36коп.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частини внеску до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Політекст ЛТД» в сумі 237 500грн, компенсацію вартості автомобілів у розмірі 413 470грн 49коп.

В іншій частині вимог про поділ майна відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 28 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук