Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №638/16461/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Справа № 638/16461/25 Головуючий суддя І інстанції Поляков О. В.

Провадження № 22-ц/818/3969/26 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: за законом.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Яцини В.Б.

суддів колегії Мальованого Ю.М., Маміної О.В.,

за участю секретаря судового засідання Шевцової К.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Харківської міської ради в особі представника Василенка Ігоря Юрійовича на рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 12 березня 2026 року, у цивільній справі № 638/16461/25, за позовною заявою ОСОБА_1 до Харківської міської ради про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини,

в с т а н о в и в:

26 серпня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Харківської міської ради про встановлення факту постійного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 . ОСОБА_1 проживала разом із померлою ОСОБА_2 , була близькою їй людиною та більше п`яти останніх років з нею підтримувала тісні родинні та побутові стосунки. Позивачка зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 , однак у зв`язку з тим, що ОСОБА_2 хворіла та потребувала догляду, з 2018 року почала фактично проживати за адресою: АДРЕСА_2 разом із ОСОБА_2 .

Вважає, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_2 , оскільки разом з нею проживала та не звернулася до нотаріуса у 6-ти місячний строк, визначений законом із заявою про прийняття спадщини. 22 травня 2025 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л.А. винесено Постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме: відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2 , оскільки відсутні оригінали документів, які б беззаперечно підтверджували родинний зв`язок.

Вказує, що метою встановлення факту спільного проживання позивача зі спадкодавцем є необхідність реалізації права на оформлення спадкового майна, отже такий факт породжує юридичні наслідки, а чинним законодавством не передбачено іншого порядку встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила суд встановити факт постійного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 в період з 2018 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_2 разом із ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , необхідного для оформлення спадщини після смерті ОСОБА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 12 березня 2026 року позовну заяву задоволено.

Встановлено факт постійного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 в період з 2018 рік по ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_2 , разом із ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , необхідного для оформлення спадщини після смерті ОСОБА_2 .

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, Харківська міська рада в особі представника Василенка Ігоря Юрійовича подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову. Судові витрати покласти на позивача.

Зазначив, що оскаржуваним рішенням було порушено процесуальні права ХМР, оскільки ні у відзиві на позовну заяву, ані з іншими заявами про розгляд справи без участі представника ХМР не зверталося, і це свідчить про необ`єктивність розгляду справи.

Вказано, у суду не було достатніх підстав для задоволення заяви з посиланням виключно на пояснення свідків, які не мають жодного документального підтвердження, що не є достатніми для встановлення факту проживання позивача зі спадкодавцем однією сім`єю. Фотокартки, надані заявником, не дозволяють встановити яка особа на них зображена, в який саме період часу були зроблені такі світлини, та не можуть підтверджувати саме проживання спадкоємця зі спадкодавцем. Показання свідків, допитаних за ініціативою позивача, не можуть бути достатніми і беззаперечними доказами факту постійного проживання зі спадкодавцем з та час відкриття спадщини.

Посилається на висновки Верховного Суду, які були висловлені у постанові від 01.11.2023 у справі № 522/18290/16 про те, що свідоцтво про поховання; договір замовлення на організацію та проведення поховання; квитанції про оплату за придбання предметів ужитку, лікарських засобів тощо (незадовго до смерті спадкодавця); квитанції про сплату комунальних платежів за останні два роки життя спадкодавця; квитанції про сплату послуг за поховання не є належним доказом проживання позивача із спадкодавцем однією сім`єю не менше п`яти років, а самі по собі пояснення свідків не є достатніми для встановлення такого факту. Не доведеність проживання позивача із спадкодавцем однією сім`єю не менше п`яти років виключають ОСОБА_1 з числа осіб, які наділені правом на спадкування як спадкоємець за законом, оскільки відсутній факт проживання однією сім`єю.

При ухваленні рішення від 12.03.2026 Шевченківським районним судом м. Харкова не враховано, що вищезазначені документи, як зазначив суд : З наданих до суду спільних фотографій, квитанцій про оплату послуг, актів виконаних робіт, вбачається що ОСОБА_1 проживала разом із померлою ОСОБА_2 та була близькою їй людиною, та більше п`яти останніх років з нею підтримувала тісні родинні та побутові стосунки, що підтверджується. З Довідки КП «Солоніцевська селищна ритуальна служба» від 21 листопада 2024 р., вбачається участь ОСОБА_1 у підготовці та проведенні поховання померлої ОСОБА_2 . Суд вважає, що наявність в розпорядженні позивача довідки про поховання та відповідних квитанцій вказує на те, що позивач мала тісні, повсякденні контакти зі спадкодавцем, а отже - є доказом спільного проживання.) не є належними доказами, які можуть підтверджувати факт проживання зі спадкодавцем однією сім`єю. Разом із тим, позивачем не доведено доказами реальності сімейних відносин, наявності спільного бюджету з померлою, їх спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, надання взаємної допомоги, домовленостей про порядок користування житловим приміщенням. Суд першої інстанції при вирішенні питання про встановлення факту проживання однією сім`єю не вірно надав оцінку наявним в матеріалах справи доказам, суд не врахував, що подані позивачем докази свідчать про певний період піклування, а не про факт постійного проживання зі спадкодавцем. Аналогічні правові висновки вказані у постановах Верховного Суду від 05.10.2023 у справі № 711/2094/22 та від 25.05.2022 у справі № 542/1648/19. Також не є належним доказом у справі № 638/16461/25 пояснення свідків, які були надані при розгляді Шевченківським районним судом м. Харкова цієї справи, щодо тривалого проживання позивача із спадкодавцем.

Зазначені у постанові Верховного Суду висновки не були враховані Шевченківським районним судом м. Харкова під час прийняття рішення від 12.03.2026 у справі № 638/16461/25. Не доведеність постійного проживання позивача із спадкодавцем не менше п`яти років виключають ОСОБА_1 з числа осіб, які наділені правом на спадкування як спадкоємці четвертої черги за законом, оскільки відсутній факт проживання однією сім`єю, який в силу п. 21 Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» має бути проведений без реєстрації шлюбу із іншими особами. Внаслідок відсутності спадкоємців за законом (заповітом) після смерті ОСОБА_3 недоведеності факту її проживання разом із ОСОБА_1 , у Харківської міської ради є підстави для звернення до суду із заявою про визнання відумерлою спадщиною квартири АДРЕСА_3 та її передачі у комунальну власність Харківської міської територіальної громади порядку ст. 1277 ЦК України.

У письмовому відзиві на апеляційну скаргу ХМР представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 просить залишити без задоволення апеляційну скаргу а рішення суду без змін.

Вказав, що до суду першої інстанції стороною Позивача було надано комплекс доказів, які у сукупності підтвердили тривалість спільного проживання Позивачки з ОСОБА_2 . Вказані докази були оцінені та прийняті судом.

Представник Відповідача в апеляційній скарзі не вказує які саме докази, що стали підставою для винесення оскаржуваного рішення є хибними та чому. Представник Відповідача стверджує, що позивачем не доведено існування спільного бюджету, спільного харчування, участі у витратах на утримання житла, надання взаємної допомоги та інших ознак проживання однією сім`єю. Разом з тим, в апеляційній скарзі не обґрунтовано ніякими доказами чи мотивованими запереченнями чому не доведено вказаних обставин. Щоб говорити про недоведеність обставин, які стали підставою для винесення оскаржуваного рішення варто спростувати ті докази, які стали підставою винесення Рішення або надати докази, що доводять протилежне. Ні одного, ні іншого стороною Відповідача зроблено не було. Суд першої інстанції вірно встановив, що між позивачем та спадкодавцем існували саме сімейні відносини, які проявлялися у спільному проживанні, веденні спільного побуту, догляді за спадкодавцем, придбанні товарів для спільного користування, здійсненні витрат на утримання житла, спільному проведенні дозвілля та взаємній підтримці.

Колегія суддів, заслухала доповідь судді-доповідача, відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України перевірила законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги і вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення мотивовано доведеністю факту того, що позивачка, яка є єдиним спадкодавцем за законом після смерті ОСОБА_2 , на день відкриття спадщини постійно проживала зі спадкодавцем та вела з нею спільне господарство. ОСОБА_1 у передбачений законом строк прийняла спадщину, інших спадкоємців немає.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду.

Відповідно до ст. 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст. 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (ст. 1223 ЦК України).

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (ч. 1 ст. 1268 ЦК України).

Як визначено ст. 1220-1222, 1269, 1270 ЦК України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Метою встановлення факту спільного проживання позивача зі спадкодавцем є необхідність реалізації права на оформлення спадкового майна, отже такий факт породжує юридичні наслідки, а чинним законодавством не передбачено іншого порядку встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем.

На підставі ч. 3, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу (шість місяців), він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до п. 211 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженої наказом Міністра Юстиції України №20/5 від 03 березня 2004 року - доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Відповідно до ч. 2, 4 ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом.

До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину, як члена сім`ї, тощо.

Тобто, для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.

Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення із спадкодавцем спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання), фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 315 ЦПК України, в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до ст. 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Статтею 29 Цивільного Кодексу України передбачено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати декілька місць проживання.

Статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» визначено поняття постійного місця проживання та тимчасового місця проживання:

Місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини;

Місце перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.

Отже місце постійного проживання може відрізнятися від реєстрації місця проживання особи.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Зазначена правова норма відтворює загальний принцип заборони дискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання або місця перебування особи.

Аналіз наведених норм права та правила частини першої статті 1221 ЦК України дає підстави стверджувати, що місцем відкриття спадщини є не місце реєстрації спадкодавця, а останнє його місце постійного проживання.

Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні № 5-рп/99 від 03.06.1999 року у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п`ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім`ї") визначив, що обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України", суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних не спростованих презумпцій щодо фактів.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 серпня 2023 року у справі № 363/3231/18 (провадження № 61-2801св23)).

За приписами частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Пунктом 6 рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Матеріалами справи підтверджується та судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , що підтверджується Свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 , виданим 20 листопада 2024 року Першим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків).

З 2018 року ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 , почала фактично проживати за адресою: АДРЕСА_2 , разом із ОСОБА_2 , що підтверджується доказами, дослідженими під час розгляду справи.

22 травня 2025 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л.А. винесено Постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме, відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2 , оскільки відсутні оригінали документів, які б беззаперечно підтверджували родинний зв`язок.

З наданих до суду спільних фотографій, квитанцій про оплату послуг, актів виконаних робіт, вбачається що ОСОБА_1 проживала разом із померлою ОСОБА_2 та була близькою їй людиною, та більше п`яти останніх років з нею підтримувала тісні родинні та побутові стосунки, що підтверджується.

Згідно довідки КП «Солоніцевська селищна ритуальна служба» від 21 листопада 2024 р., вбачається участь ОСОБА_1 у підготовці та проведенні поховання померлої ОСОБА_2 .

Також в судовому засіданні за клопотання заявника були допитані свідки.

Так, свідок ОСОБА_5 пояснила, що вона є сусідкою померлої ОСОБА_2 . В своїх поясненнях вказала, що дійсно ОСОБА_1 проживала разом з ОСОБА_2 більше 10 років за адресою: АДРЕСА_2 . Часто ходили одні до одних в гості, часто зустрічалася з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на вулиці та спілкувалися. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 подорожували разом, потім розповідали за подорожі, їздили неодноразово і в Львів і в Одесу. Часто їздили разом до родичів в Одесу. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мали спільний бюджет, купували продукти для двох, побутовими речами користувалися спільно, разом купували фен, холодильник та іншу необхідну побутову техніку. Свідок ніколи не чула, щоб вони сварилися. Разом почали проживати, коли у ОСОБА_2 помер чоловік, а до цього вони часто зустрічалися, спільно проводили час. Також повідомила, що ОСОБА_3 була дружиною брата ОСОБА_1 .

Свідок ОСОБА_8 пояснив, що він сусід померлої ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , живе в квартирі знизу. В своїх поясненнях вказав, що ОСОБА_1 проживала разом з ОСОБА_2 більше 14 років за адресою: АДРЕСА_2 . Вони жили однією сім`єю, спільно купували продукти, готували їжу, разом гуляли та організовували побут. Також пояснив, що у ОСОБА_2 нікого не залишилося, всі родичі померли і єдиною людиною яка постійно підтримувала ОСОБА_2 була ОСОБА_1 . Окрім того, вони разом подорожувати та відпочивали. Свідок розповів, що допомагав підключати пральну машину, яку ті купили разом.

На підтвердження факту спільного проживання позивача зі спадкодавцем свідчать спільні фото за 2014, 2023 роки; квитанції щодо нарахованої заборгованості за комунальні послуги за 2024 рік; копії квитків на пасажирські потяги за 2018, 2020, 2021 роки, які оформлені на ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; рахунки, накладні, товарні чеки на будівельні матеріали, сантехніку за 2018-2020 роки.

З матеріалів спадкової справи встановлено, що інші спадкоємці, які могли б претендувати на спадкове майно, відсутні.

Разом ці обставини також свідчать про відсутність інших спадкоємців після відкриття спадщини внаслідок смерті ОСОБА_2 .

Згідно довідки КП «Солоніцевська селищна ритуальна служба» від 21 листопада 2024 р., вбачається участь ОСОБА_1 у підготовці та проведенні поховання померлої ОСОБА_2 .

Вищевказані обставини у їх взаємному зв`язку свідчать те, що позивач не менше п`яти років перебувала зі спадкодавцем ОСОБА_2 у близьких відносинах, які мали тривалий сімейний характер, вони жили дружно в одній квартирі, разом харчувалися, мали спільний бюджет, спільно платили комунальні платежі, вели домашнє господарство, позивач опікувалась станом здоров`я спадкодавця, піклувалась та доглядала її, а після смерті поховала.

Отже, між ОСОБА_1 та за життя ОСОБА_2 дійсно існували взаємні права та обов`язки, яких заявник, за відсутності свідчень про інше, добровільно дотримався і після її смерті.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Саме в цьому колегія суддів вбачає критерії для внутрішнього переконання, яке суд використовує при оцінки достатності доказів для встановлення певних обставин відповідно до норми ст. 80 ЦПК України.

До аналогічних висновків дійшов КЦС ВС у постанові від 23 жовтня 2024 року у справі № 753/25081/21 (провадження № 61-8693св24): «Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.»

Отже, показання свідків та інші матеріали справи у їх взаємозв`язку свідчать про те, що позивач не менше п`яти років перебувала зі спадкодавцем ОСОБА_2 у близьких відносинах, які мали тривалий сімейний характер, вони жили дружно в одній квартирі, разом харчувалися, мали спільний бюджет, спільно платили комунальні платежі, вели домашнє господарство, позивач опікувалась станом здоров`я спадкодавця, піклувалась та доглядала її, а після смерті поховала.

Таким чином наявні у справі докази та фактичні обставини вказують на те, що між заявником та померлою протягом тривалого часу склались усталені сімейні, які існували до часу смерті спадкодавця.

При цьому за змістом вказаної норми ч. 4 ст. 263 ЦПК України у поєднанні з нормами ст.ст. 80, 89 ЦПК України правові висновки Верховного Суду не можуть стосуватися питання чи достатні певні докази для встановлення факту спільного проживання заявника зі спадкодавцем, оскільки, як вже було зазначено, оцінка доказів у їх сукупності відповідно до згаданої норми ст. 89 ЦПК України здійснюється лише судами першої та другої інстанції відповідно до вимог ст. 80 ЦПК України щодо достатності доказів, і цей висновок суд має належним чином мотивувати.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував: він є судом права, а не факту, тому не має законного права самостійно збирати докази, досліджувати їх, встановлювати нові обставини або надавати їм іншу оцінку (переоцінювати). Це виключна прерогатива судів першої та апеляційної інстанцій, які мають встановити обставини справи на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону (див. з цього приводу правові висновки, які були висловлені у постанові КЦС ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 461/577/14-ц).

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 зі справи №373/2054/16-ц).

З наведених підстав колегія суддів відхиляє покликання у доводах скарги на правові висновки ВС суду в інших справах щодо оцінки доказів, які були надані судами першої та другої інстанції в інших справах, оскільки вони мають лише казуальне значення, а для можливості їх використовувати відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, як квазіпрецедент тлумачення змісту норми права, стосуються лише процесуального обов`язку заявника довести певні обставини, ведення спільного господарства між особами, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах тощо, які у їх сукупності можуть свідчить про їх наявність, а не доведеності цих обставин на підставі наявних у справі доказів, оскільки як було зазначено вище, - такі висновки щодо доведеності певних обставин, тобто оцінка доказів, - перебувають лише у компетенції судів першої та апеляційної інстанції.

У даній справі надані докази у своїй сукупності та взаємному зв`язку свідчать про те, заявник надав до суду документи, а суд проаналізував їх зміст у взаємозв`язку із вищевказаними показаннями свідків, які за своїм змістом узгоджуються між собою, та у їх сукупності підтверджують встановлені судом обставини щодо квитанції щодо нарахованої заборгованості за комунальні послуги за 2024 рік; копії квитків на пасажирські потяги за 2018, 2020, 2021 роки, які оформлені на ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; рахунки, накладні, товарні чеки на будівельні матеріали, сантехніку за 2018-2020 роки та їх лплату в інтересах ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , в квартирі, яка на праві власності належала ОСОБА_2 .

Допитані судом свідки повідомили суду відомості про те, що ОСОБА_1 проживала разом з ОСОБА_2 більше 10 років за адресою: АДРЕСА_2 . Ці відомості містять деталі, які могли бути відомі лише учасникам цих подій, та узгоджуються з наданими до суду фотографіями, на яких зображені разом заявник та ОСОБА_2 . У суду за відсутності доказів на спростування не було підстав ставити під сумнів достовірність і правдивість фактів, повідомлених свідками. Даних про їхню заінтересованість в результаті розгляду справи відсутні, їх показання об`єктивно підтверджуються і не суперечать іншим наданим доказам.

Всупереч процесуального обов`язку, передбаченому ст.ст. 12, 81 ЦПК України ХМР не надала до суду першої та апеляційної інстанції належних і допустимих достатніх доказів у розумінні ст. 76 ЦПК України на підтвердження своїх заперечень та припущень, а тому не спростувала встановлені судом першої інстанції обставини справи, які встановлені на підставі достатніх у своїй сукупності неспростованих доказів.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, відповідно до ст.ст. 80, 89 ЦПК України надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

На підставі вищевказаних обставин та правового обґрунтування колегія суддів визнає, що оскаржене рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи скарги є недоведеними та висновків суду не спростували, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

постановив :

Апеляційну скаргу Харківської міської ради в особі представника Василенка Ігоря Юрійовича -залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 12 березня 2026 року-залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 29 вересня 2026 року.

Головуючий В.Б.Яцина.

Судді колегії Ю.М.Мальований.

О.В.Маміна.