Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №202/7801/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6828/26 Справа № 202/7801/24 Суддя у 1-й інстанції - Марченко Н. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Красвітної Т.П., Халаджи О.В.

за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №202/7801/24 за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Обереги», про визнання права користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 09 січня 2026 року,ухвалене у складі судді Марченко Н.Ю., -

ВСТАНОВИВ:

У червні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Індустріального районного суду міста Дніпра з позовом до ОСОБА_2 про визнання права користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позову, зазначає, що з 15 березня 2013 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.

Вказує, що на момент смерті останній проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначена квартира є трикімнатною, має житлову площу 43,59 кв.м. та була надана батькові чоловіка - ОСОБА_5 згідно з ордеру №211, виданого 27 лютого 1968 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради депутатів, на підставі рішення виконавчого комітету від 23 лютого 1968 року на сім`ю з чотирьох осіб, а саме: самого ОСОБА_5 , його дружини (матері чоловіка) ОСОБА_6 , сестри чоловіка ОСОБА_7 , баби чоловіка ОСОБА_8 .

Зазначає, що у 2009 році позивач ОСОБА_1 , разом зі своєю неповнолітньою дочкою ОСОБА_9 вселилась до вказаної квартири, де стала проживати однією сім`єю з ОСОБА_4 та вести з ним спільне господарство. Зі своєї кімнати в гуртожитку вона перенесла до квартири ОСОБА_4 всі свої особисті речі. Отже, з моменту її вселення до квартири вони вели з ОСОБА_4 спільне господарство, мали спільний побут, разом несли витрати на утримання квартири.

Після досягнення повноліття її дочка повернулась проживати до гуртожитку. Зі слів ОСОБА_4 в квартирі була зареєстрована його сестра ОСОБА_2 , але фактично вона не проживала та її речей не було.

Зауважує, що після смерті чоловіка вона несе витрати на утримання квартири та сплату комунальних послуг.

У зв`язку з чим просила визнати за нею право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_2 .

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 09 січня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій вважає оскаржене рішення незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

В обґрунтування скарги зазначає, що у спірну квартиру позивач вселилась зі згоди ОСОБА_4 , який в квартирі проживав один і інших мешканців не було. З моменту вселення в квартиру позивач, разом з чоловіком, вели спільне господарство, мали спільний побут, разом несли витрати на утримання квартири.

Зауважує, що спірна квартира є комунальною, а наймачем 2-х кімнат залишалася покійна мати чоловіка позивача ОСОБА_6 , а наймачем однієї кімнати - ОСОБА_2 .

Вказує, що після смерті своїх батьків чоловік позивача проживав в спірній квартирі.

Особа, як член сім`ї наймача та особа, яка має право користуватися житловим приміщенням, яка продовжила проживати в займаному жилому приміщенні, має такі ж права і обов`язки, як і наймач, вправі вимагати визнання її наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача або ж укладення договору найму на її ім`я як члена сім`ї основного наймача у зв`язку з його смертю, у тому числі якщо такий договір раніше не укладений.

Звертає увагу, що суд помилково дійшов висновку, що в зв`язку зі смертю чоловіка позивача ОСОБА_4 припинився раніше визначений порядок користування квартирою і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули права користування спірною квартирою в цілому.

Наголошує, що після смерті чоловіка, позивача ОСОБА_4 виконкомом ДМР рішення про зміну умов договору найму житлового приміщення в спірній квартирі не приймалось, як це передбачено ст.105 ЖК України.

Зазначає, що спірна квартира є єдиним житлом позивача, оскільки вона була знята з місця своєї попередньої реєстрації, так як право користування житловою площею в гуртожитку втратила, і іншого житла не має.

У зв`язку з чим проситьрішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 09 січня 2026 року скасувати та хвалити нове рішення, яким визнати за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням площею 30,8 кв.м. в квартирі АДРЕСА_2 .

Представник третьої особи ОСОБА_3 -адвокат Савко В.В., скориставшись своїм правом, подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважає, що оскаржуване апелянтом рішення суду є законним та належним чином обґрунтованим, а апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Зазначає, що на підставі ордера №211 від 27 лютого 1968 року ОСОБА_5 був первинним квартиронаймачем. Після смерті первинного наймача, на підставі судового рішення від 20 травня 1981 року, Виконком Індустріальної районної ради рішенням №578 від 21 серпня 1981 року здійснив розподіл особового рахунку цього трикімнатного житла: рахунок на дві кімнати було відкрито на дружину померлого - ОСОБА_6 , а на одну кімнату - на їхню доньку ОСОБА_10 .

Вказує, що смерть ОСОБА_6 у 1990 році, відповідно до статті 223 ЦК УРСР, потягла за собою припинення дії її договору з експлуатаційною організацією, при цьому даних про заміну сторони чи укладення нового договору з її сином, ОСОБА_4 (зареєстрованим у 1988 році), у справі немає. Як наслідок, з 1990 року єдиним самостійним квартиронаймачем спірного приміщення була ОСОБА_2 , тоді як її брат ОСОБА_4 та донька ОСОБА_3 самостійних прав наймача не набули, а володіли правовим статусом членів сім`ї основного наймача. У 2023 році ОСОБА_4 помер, після чого ОСОБА_2 дізналась, що разом з ним у квартирі проживала його дружина ОСОБА_1 , яка претендує на визнання за нею права користування частиною квартири, а саме двома кімнатами площею 30,8 кв.м. базуючись на даних про два відкриті особові рахунки у квартирі.

Звертає увагу, що чоловік позивача - ОСОБА_4 не був самостійним квартиронаймачем, не укладав жодного договору найму після смерті матері та жив у квартирі як член сім`ї наймача.

Зауважує, що чоловік позивача не мав статусу наймача у квартирі, однак користувався правами нарівні з наймачем, оскільки законно був вселений у квартиру за життя матері. В той же час його дружина - позивач, була заселена у квартиру без законних підстав. Незважаючи на те, що вона перебувала у статусі дружини одного з членів сім`ї наймача, її вселення та проживання у квартирі мало бути погоджено зі всіма особами, що проживали у квартирі, тобто в першу чергу за згоди наймача ОСОБА_2 , а потім і за згодою її дочки - ОСОБА_3 . Лише у такому разі ОСОБА_1 могла вселитись у квартиру і набути статусу члена сім`ї наймача, однак цього не сталося, жодної згоди від осіб, що незважаючи на тимчасову відсутність у квартирі, що мали з нею правовий зв`язок отримано не було, а відтак і жодного права користування позивачкою набуто не було, що повністю виключає можливість задоволення її претензій на квартиру чи її частину.

Зауважує, що зміна договору найму відбувається за відповідною заявою і не є тотожним розділенню особового рахунку, як хибно вважає позивач.

Зазначає, що заселення ОСОБА_1 у квартиру за адресою АДРЕСА_1 без згоди усіх осіб, що мали з нею правовий зв`язок, виключає законність її проживання у такій квартирі, адже здійснено з порушенням прав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що відповідно виключає застосування захисту права користування і збереження зв`язку з житлом на основі тривалого проживання.

Повідомляє, що третьою особою при розгляді даної справи в суді апеляційної інстанції були понесені витрати на правову допомогу (послуги адвоката) у розмірі 15000 грн., на підтвердження чого надано документи: копія додаткової угоди до договору про надання правової допомоги, копія акта виконаних робіт, обґрунтований розрахунок, квитанція про сплату коштів за послуги адвоката. У подальшому планується витратити ще до 6000 грн.

Вважає, що рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 09 січня 2026 року по справі №202/7801/24 є законним та обґрунтованим, у зв`язку з чим просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 09 січня 2026 року по справі №202/7801/24 - залишити без змін.

Представник ДМР - Григоренко А. подала відзив на апеляційну скаргу в якому, вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Зазначає, що квартира АДРЕСА_2 є неприватизованою та перебуває у комунальній власності. Позивач зареєстрована за іншою адресою та не зверталась до виконавчого комітету з приводу зміни договору найму квартири. Позивачем не надано доказів порушення її прав.

Зауважує, що оскільки, вказаний житловий будинок, а отже і квартира АДРЕСА_3 , є комунальною власністю, представником власника - територіальної громади міста, є ДМР, дозвіл на користування має бути надано органом місцевого самоврядування.

Вказує, що після смерті ОСОБА_6 (одного з основних квартиронаймачів) ОСОБА_4 не звертався до виконкому щодо заміни його у договорі найму та набуття ним статусу основного квартиронаймача. Отже, ОСОБА_4 не набув статусу наймача відповідно до процедури, встановленої житловим законодавством, так як на момент смерті основного квартиронаймача він був неповнолітнім, а після наймач квартири вже був визначений і питання про його заміну не поставало та рішення про це не приймалося.

Звертає увагу, що позивачем не надано суду доказів здійснення нею у встановлений законом спосіб дій щодо отримання на законних підставах в користування спірної квартири.

Оскільки факт правомірного набуття права на житло не відбувся, а інтереси законних користувачів та власника майна в особі відповідача мають безумовний пріоритет, апеляційні вимоги є безпідставними, що тягне за собою обов`язок суду відмовити в їх задоволенні та залишити рішення першої інстанції без змін.

У зв`язку з чим просила, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Індустріально районного суду міста Дніпра від 09 січня 2026 року - залишити без змін.

Представник позивача – ОСОБА_11 в судовому засіданні апеляційного суду підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.

Третя особа ОСОБА_3 та її представник – ОСОБА_12 в судовому засіданні апеляційного суду заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили у її задоволенні відмовити.

Представник відповідача ДМР - Григоренко А. також заперечувала проти доводів апеляційної скарги, вважає рішення суду законним і обґрунтованим.

Інші учасники в судове засідання апеляційного суду не з`явились про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.

Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Судом встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради депутатів від 23 лютого 1968 року ОСОБА_5 на склад сім`ї: дружина ОСОБА_6 , дочка ОСОБА_4 , мати ОСОБА_8 , був виданий ордер №211 від 27 лютого 1968 року на право зайняття трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , житловою площею 43,6 кв.м.

Рішенням виконавчого комітету Індустріальної раи?онноі? Ради народних депутатів м.Дніпропетровська від 21 серпня 1981 року №578 «Про переоформлення особових рахунків» на підставі рішення народного суду Індустріального району від 20 травня 1981 року особовии? рахунок на трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 розділений і відкриті окремі особові рахунки на дві кімнати площею 30,8 кв.м. на ОСОБА_6 зі складом сім`ї три особи, а на одну кімнату площею 12,8 кв.м. - на ОСОБА_7 зі складом сім`ї дві особи.

29 грудня 1988 року у вказаній квартирі був зареєстрований ОСОБА_4 (1-й особовий рахунок).

10 квітня 2006 року зареєстрована ОСОБА_3 (2-й особовий рахунок).

На час розгляду справи у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3

15 березня 2013 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_13 , яка змінила прізвище на « ОСОБА_14 ».

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Звернувшись до суду, позивач із урахуванням уточнення вимог, просить визнати за нею право користування житловим приміщенням площею 30,8 кв.м. в квартирі АДРЕСА_2 , посилаючись на те, що з 2009 року вона проживає у цьому житловому приміщенні як член сім`ї свого чоловіка ОСОБА_4 і це житло є її єдиним і постійним місцем проживання.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що спір щодо права позивача на користування певною частиною спірного житлового приміщення повинен вирішуватися не лише шляхом пред`явлення позову до виконавчого комітету місцевої ради, а й інших осіб, які мають право користування цим житлом, та які, будучи залученими до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, позбавлені повною мірою можливості реалізовувати процесуальні права, надані цивільним процесуальним законодавством відповідачу.

Суд не наділений самостійним правом притягнути іншу особу як співвідповідача поза волею самого позивача. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції не робив висновків щодо обставин справи, які непов`язані із встановленням належності відповідачів, при цьому зазначив, що позивач не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом, залучивши до участі у справі всіх належних відповідачів.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Отже, об`єктом захисту визнано порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі №761/42030/21).

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

У статті 395 ЦК України встановлено, що право користування є речовим правом на чуже майно та відповідно до статті 396 ЦК України підлягає захисту відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Отже, особа має право звернутися до суду із позовом про визнання права користування майном, якщо це право порушується, оспорюється чи не визнається.

Передумовою для застосування наведених норм права є відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права.

У статті 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 61, статей 64 та 65 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється за правилами, визначеними для договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Наймач вправі в установленому порядку, за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Частиною першою статті 106 ЖК України передбачено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення, замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача.

Відповідно до статті 62 ЖК України до відносин, що випливають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках застосовуються також норми Цивільного кодексу України.

У частині другій статті 825 ЦК України визначено, що у разі смерті наймача або вибуття його з житла, наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року №6-60цс12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України).

При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем.

Статтею 107 ЖК України визначено, що у разі вибуття наймача та членів його сім`ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

У зв`язку зі смертю основного наймача, договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім`я члена сім`ї, який має право користуватися квартирою.

Подібний порядок правозастосування визначив Верховний Суд у постанові від 28 червня 2022 року у справі №754/14628/17.

Відповідно до пункту 66 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради міністрів УРСР і Української республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1994 року №470 (далі - Правила), у надане жиле приміщення переселяються члени сім`ї, які включені в ордер і дали письмове зобов`язання про переселення в це приміщення.

У пункті 70 Правил встановлено, що ордер вручається громадянинові, на ім`я якого він виданий, або за його дорученням іншій особі. При одержанні ордера пред`являються паспорти (або документи, що їх замінюють) членів сім`ї, включених до ордера.

При вселенні в надане жиле приміщення громадянин здає ордер у житлово-експлуатаційну організацію, а за її відсутності - відповідному підприємству, установі, організації. Одночасно подаються паспорти усіх членів сім`ї, включених до ордера з відміткою про виписку з попереднього місця проживання (пункт 72 Правил).

Отже, для набуття права користування житловим приміщенням членами сім`ї наймача, які в обов`язковому порядку мали бути включені до ордеру, необхідно було пред`явити відповідні документи.

За особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 01 вересня 2023 року у справі № 712/11721/21.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що тягар доказування покладається на обидві сторони спору. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.

Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову – обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17).

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі в якості співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанови Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 200/8461/15-ц, від 03 травня 2022 року у справі № 711/3591/21).

У справі, що переглядається, матеріалами справи підтверджено та не заперечувалось сторонами, що квартира АДРЕСА_2 складається з трьох жилих кімнат та була надана в лютому 1968 року на підставі ордеру ОСОБА_5 , до сім`ї якого на той час входили дружина ОСОБА_6 , дочка ОСОБА_15 та мати ОСОБА_8 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 в родині ОСОБА_14 народився син ОСОБА_4 .

Після смерті ОСОБА_5 права та обов`язки основного квартиронаймача перейшли до його дружини ОСОБА_6 .

Рішенням народного суду Індустріального району міста Дніпропетровська від 20 травня 1981 року ОСОБА_7 вселено разом з дитиною до квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Індустріальної раи?оноі? Ради народних депутатів м. Дніпропетровська від 21 серпня 1981 року № 578 «Про переоформлення особових рахунків» на підставі вищезгаданого судового рішення відкрито окремі особові рахунки на квартиру АДРЕСА_2 : на дві кімнати площею 30,8 кв.м. - на ім`я ОСОБА_6 зі складом сім`ї три особи та на одну кімнату площею 12,8 кв.м. - на ім`я ОСОБА_7 зі складом сім`ї дві особи.

Після смерті ОСОБА_6 у вказаній квартирі залишилися зареєстрованими ОСОБА_4 та ОСОБА_16 разом зі своєю дочкою ОСОБА_3 .

Отже, між ОСОБА_6 за її життя, а у подальшому ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 встановився певний порядок користування квартирою АДРЕСА_2 .

Після смерті ОСОБА_4 у цій квартирі залишаються зареєстрованими ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Спірні житлові кімнати загальною площею 30,8 кв.м. не були предметом окремого договору найму. За домовленістю між наймачем і членами сім`ї наймача ( ОСОБА_6 та ОСОБА_2 ) хоча й було визначено порядок користування спільною квартирою та відкрито окремі особові рахунки, чим змінено умови раніше укладеного договору найму житлового приміщення, проте це не позбавляє третіх осіб ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права користування такою квартирою в цілому, до якої вони заселилися на законних підставах.

При цьому після смерті ОСОБА_4 між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , з одного боку, та позивачем ОСОБА_1 , з іншого боку, існує спір щодо користування вищевказаною квартирою, до якої позивач заселилась як дружина ОСОБА_4 , при цьому позивач в спірній квартирі зареєстрована не була.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заперечують проти позовних вимог ОСОБА_1 .

У квітні 2025 року ОСОБА_2 подала позов про виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири (справа № 202/3946/25).

Вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до виконавчого комітету Дніпровської міської ради про визнання за нею права користування житловим приміщення площею 30,8 кв.м. у квартирі АДРЕСА_2 неможливо без вирішення спору між позивачем та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 щодо її права користування цим житлом, оскільки даний спір впливає на права та обов`язки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та прямо пов`язано з вирішенням питання про їх права та обов`язки, зокрема щодо обсягу житлової площі, якою вони мають право користуватися у спірній квартирі, оскільки припинення раніше визначеного порядку користування квартирою є підставою для набуття ними як особами, які на законних підставах вселилися та на час розгляду справи залишаються зареєстрованими в цьому житлі, права користування спірною квартирою в цілому.

Колегія суддів звертає увагу, що квартира за адресою АДРЕСА_1 є комунальною власністю, на яку укладено єдиний договір найму, без розділення на окремі договори найму, на окремі адреси за розділеними особовими рахунками, тож є єдиним майном. Смерть ОСОБА_4 , що за встановленим у сім`ї порядком користувався квартирою, а саме двома кімнатами площею 30,8 кв.м., фактично припинила такий існуючий порядок користування.

Оскільки правовою підставою вселення і користування квартирою в якості члена сім`ї наймача є згода всіх осіб членів сім`ї, що проживають з ними, а ОСОБА_4 не був самостійним наймачем, а теж перебував в статусі члена сім`ї нарівні з ОСОБА_3 , основним квартиронаймачем останній період часу фактично була ОСОБА_2 .

Після смерті ОСОБА_6 до виконавчого комітету ДМР з вимогою про переведення прав наймача ОСОБА_4 не звертався, а отже не набув статусу основного наймача відповідно до встановленої процедури передбаченої житловим законодавством.

Для вселення позивача ОСОБА_1 на законних підставах необхідна була письмова згода всіх осіб, що мали правовий зв`язок із квартирою, яка відсутня в матеріалах справи, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції зазначав, що спір щодо права позивача на користування певною частиною спірного житлового приміщення повинен вирішуватися не лише шляхом пред`явлення позову до виконавчого комітету місцевої ради, а й до інших осіб, які мають право користування цим житлом, та які позбавлені повною мірою можливості реалізовувати процесуальні права, надані цивільним процесуальним законодавством відповідачу.

Суд із урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства не наділений самостійним правом притягнути іншу особу як співвідповідача поза волею самого позивача, з чим погоджується колегія суддів.

Наведені у апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлених обставин справи та до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, та надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності і взаємозв`язку, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з чим погоджується колегія суддів, а доводи апеляційної скарги зазначених висновків суду першої інстанції не спростовують.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена судом першої інстанції, то суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 09 січня 2026 року немає.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 09 січня 2026 року -залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 28.09.2026 року

Головуючий суддя О.В.Агєєв