Рішення від 28 вересня 2026 р. у справі №760/18950/26 — Солом'янський районний суд міста Києва

Справа №760/18950/26 2/760/17480/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

29 вересня 2026 року місто Київ

Солом`янський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Майстренка О.М., при секретарі судового засідання Васильчук С.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

встановив:

26 червня 2026 року ОСОБА_1 (далі - позивач) через свого представника, адвоката Тесля С.М. звернувся до Солом`янського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_2 (далі - відповідач), про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що позивач є наймачем квартири АДРЕСА_1 , яка надана йому та членам його сім`ї на підставі ордера на житлове приміщення серії Б № 014105 від 11.10.2013, виданого Голосіївською районною в місті Києві державною адміністрацією на підставі розпорядження від 03.10.2013 № 568.

На момент надання квартири та видачі ордеру до складу сім`ї позивача входили дружина, ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 , брат ОСОБА_5 , та мати дружини ОСОБА_2 .

Після отримання ордеру всі особи, зазначені в ордері, вселилися до квартири та набули права користування житлом.

У подальшому склад сім`ї, які фактично користуються квартирою, змінився.

Брат позивача ОСОБА_5 припинив користуватися квартирою та був знятий з реєстрації у зв`язку з переїздом на постійне місце проживання до Харкова.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача народився син ОСОБА_6 , який набув право користування квартирою та був зареєстрований у ній як член сім`ї наймача.

Станом на день звернення до суду у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані позивач та члени його сім?ї: дружина ОСОБА_3 , сини ОСОБА_4 , та ОСОБА_6 , що підтверджується Витягами з реєстру територіальної громади на кожного члена сім?ї, копією Витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні № 146669982 від 04.04.2026 та довідкою про місце проживання № 2-21-05 від 21.05.2026.

Крім того на день звернення до суду у квартирі також зареєстрована відповідач що підтверджується копією Витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні № 146669982 від 04.04.2026 та довідкою про місце проживання № 2-21-05 від 21.05.2026.

Починаючи з 2021 року, будучи формально зареєстрованою за вказаною адресою, відповідач добровільно припинила проживання у квартирі.

Після вибуття відповідач переїхала до належного їй на праві приватної власності житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , де проживає по теперішній час.

Право власності відповідача на зазначений житловий будинок підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до яких вона є одноосібним власником житлового будинку загальною площею 68,2 кв. м за вказаною адресою.

Відповідач понад п?ять років фактично не проживає у квартирі, не користується нею, не має у квартирі особистих речей та не здійснює жодних дій, спрямованих на реалізацію свого права користування житлом.

Після вибуття відповідача всі витрати, пов?язані з утриманням квартири, оплатою житлово-комунальних послуг, внесків ОСББ та забезпеченням належного технічного і санітарного стану житла, несе виключно позивач.

ОСОБА_2 з моменту свого вибуття у 2021 році участі у фінансуванні витрат на утримання квартири не бере, житлово-комунальні послуги не оплачує, витрати на утримання будинку та прибудинкової території не відшкодовує.

Жодних перешкод у користуванні квартирою відповідачу ні позивачем, ні іншими членами його сім?ї не створювалося.

Факт не проживання відповідача підтверджується актом про не проживання особи за місцем проживання від 21.05.2026, складеним за участю голови ОСББ «СОНЯЧНИЙ ГАЙ» та мешканців будинку.

Відповідач майже п?ять років без поважних причин не проживає у квартирі, добровільно припинила користування нею як місцем свого проживання, обрала інше місце проживання, не має наміру повертатися до квартири, не бере участі у її утриманні та фінансуванні витрат на її експлуатацію, тоді як усі витрати на утримання житла несе виключно позивач.

У 2026 році позивач та члени його сім?ї прийняли рішення реалізувати гарантоване законом право на приватизацію квартири.

Під час оформлення документів Відділом приватизації державного житла Солом?янської районної в місті Києві державної адміністрації позивачу та членам його сім?ї були видані довідки Відділу приватизації державного житла Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом?янської районної в місті Києві державної адміністрації від 11.03.2026 № 303, від 16.03.2026 № 336, від 16.03.2026 № 337 та роз?яснено, що видача такої довідки на зареєстровану в квартирі ОСОБА_2 , за її відсутності не можлива, що унеможливлює продовження подальшої процедури приватизації без вирішення питання щодо втрати відповідачкою права користування житлом.

Таким чином, наявність формальної реєстрації місця проживання відповідачки у квартирі створює перешкоди у реалізації позивача та членами його сім`ї права на приватизацію житла.

У зв`язку з чим позивач просить суд визначити ОСОБА_2 такою, що втратила право користуватися житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 .

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду зазначеної позовної заяви визначено головуючого суддю Майстренка О.М.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 07.07.2026 відкрито провадження у справі, та призначено підготовче судове засідання на 18.08.2026.

27 липня 2026 року до суду від представника позивача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів цивільної справи в якому останній зазначив, що ним як адвокатом було допитано відповідача. У долученому до клопотання опитуванні відповідач повідомила, що проти задоволення позовної заяви не заперечує. Крім того зазначила, що у квартирі АДРЕСА_2 не проживає з 2021 року натомість проживає за адресою: АДРЕСА_3 до квартири після вибуття не поверталася.

18 серпня 2026 року у підготовче судове засідання з`явилися позивач та його представник, відповідач чи його представник у підготовче судове засідання нез`явилися про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку.

Позивачем та його представником позовні вимоги підтримано, крім того представником позивача заявлено клопотання про витребування доказів.

Проти закриття підготовчого провадження не заперечували.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 18.08.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 25.09.2026.

25 вересня 2026 року у судове засідання учасники справи не з`явилися про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку. Заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду не надходило.

Відзиву до суду не надходило.

За загальним правилом ч. 1 ст. 223 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Частиною першою ст. 280 ЦПК України визначено, що суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов:

1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання;

2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин;

3) відповідач не подав відзив;

4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Виходячи з цього, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.

Дата проголошення повного тексту рішення суду визначено - 29.09.2026.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд звертає увагу на таке.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти

Італії § 86).

Окрім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини - в силу вимог

ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

За таких підстав судом визнано за можливе розглядати справу на підставі доказів, наявних у матеріалах справі, та за погодженням сторін та згідно поданих ними заяв.

За змістом ч.ч. 1, 2, 3, 4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Перевіряючи обставини справи судом встановлено, що позивач є наймачем квартири АДРЕСА_1 , яка надана йому та членам його сім`ї на підставі ордера на житлове приміщення серії Б № 014105 від 11.10.2013, виданого Голосіївською районною в місті Києві державною адміністрацією на підставі розпорядження від 03.10.2013 № 568.

На момент надання квартири та видачі ордеру до складу сім`ї позивача входили дружина, ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 , брат ОСОБА_5 , та мати дружини ОСОБА_2 .

Станом на 26.06.2026 у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані позивач та члени його сім?ї: дружина ОСОБА_3 , сини ОСОБА_4 , та ОСОБА_6 , що підтверджується Витягами з реєстру територіальної громади на кожного члена сім?ї, копією Витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні № 146669982 від 04.04.2026 та довідкою про місце проживання № 2-21-05 від 21.05.2026.

Крім того станом на 26.06.2026 у квартирі також зареєстрована відповідач що підтверджується копією Витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні № 146669982 від 04.04.2026 та довідкою про місце проживання № 2-21-05 від 21.05.2026.

Починаючи з 2021 року, будучи формально зареєстрованою за вказаною адресою, відповідач добровільно припинила проживання у квартирі.

Відповідач понад п?ять років фактично не проживає у квартирі, не користується нею, не має у квартирі особистих речей та не здійснює жодних дій, спрямованих на реалізацію свого права користування житлом.

Після вибуття відповідача всі витрати, пов?язані з утриманням квартири, оплатою житлово-комунальних послуг, внесків ОСББ та забезпеченням належного технічного і санітарного стану житла, несе виключно позивач.

ОСОБА_2 з моменту свого вибуття у 2021 році участі у фінансуванні витрат на утримання квартири не бере, житлово-комунальні послуги не оплачує, витрати на утримання будинку та прибудинкової території не відшкодовує.

Жодних перешкод у користуванні квартирою відповідачу ні позивачем, ні іншими членами його сім?ї не створювалося.

Факт не проживання відповідача підтверджується актом про не проживання особи за місцем проживання від 21.05.2026, складеним за участю голови ОСББ «СОНЯЧНИЙ ГАЙ» та мешканців будинку.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У ч. 1 ст. 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У ч. 1 ст. 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у ст. 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із ч. 1 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не мас права використовувати його для промислового виробництва.

Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому немає значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (правова позиція Верховного Суду України у справі № 6- 709цс16).

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 1 1 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб

(ст. ст. 316, 317. 319, 321 ЦК України).

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права: визнання правочину недійсним; припинення дії. яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право користування полягає в тому, що власник має юридично закріплену можливість використовувати корисні якості речі (майна) для себе, здобувати з цього користь, вигоду. Право розпорядження означає юридично забезпечену можливість встановлювати, змінювати, припиняти юридичну долю речі (майна). Право розпорядження закріплює абсолютну владу власника над річчю (майном), яка може виражатися навіть у відчуженні або знищенні речі (майна).

Згідно п. 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав», застосовуючи положення ст. 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391. 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. 1 Іри цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Верховний суд України у справі від 16.11.2016 року № 6-709цс16, предметом розгляду якої було (визнання особи такою, що втратила право па користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації), дійшов висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї.

У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою, такий висновок міститься у рішенні Верховного суду України, від 01.03.2016 року у справі №825/1335/13-а.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Відтак є наявними правові підстави для визнання відповідача таким, що втратила право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_2 з метою подальшого зняття її з реєстраційного обліку у встановленому законом порядку на підставі рішення суду.

Такий спосіб захисту відповідає положенням ЦК України та належним чином захищає права позивача, як власника житлового квартири АДРЕСА_2 .

Таким чином, з огляду на вказані положення закону, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно зі ст.141 ЦПК України з відповідача, на користь позивача підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору.

Керуючись ст. ст. 3, 4, 12, 13, 76-81, 133, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у сумі 1331 гривня 20 копійок.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості щодо учасників справи:

позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 ;

відповідач - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 .

Суддя О. Майстренко