Рішення від 28 вересня 2026 р. у справі №420/16380/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/16380/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Василяки Д.К., розглянувши в письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65012, код ЄДРПОУ 20987385) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, в якому позивач просить: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо виплати компенсації втрати частини доходів у сумі 99768,43 грн гривень не разом з виплатою боргу пенсії у січні 2025 року, а з затримкою виконання грошового зобов`язання в січні 2026 року; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити інфляційне збільшення, а також 3% річних, від простроченої суми 99768,43 гривень за період затримки виконання грошового зобов`язання з січня 2025 року по січень 2026, відповідно до ст. 625 ЦК України.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області несвоєчасно виплачено компенсацію втрати частини доходів у сумі 99 768,43 грн, яка відповідно до Закону України № 2050-III мала бути виплачена одночасно із сумою заборгованості з пенсії у січні 2025 року. Натомість зазначена компенсація була нарахована та виплачена лише у січні 2026 року, тобто із затримкою приблизно на один рік. У зв`язку з простроченням виплати зазначеної суми позивач вважає, що відповідач зобов`язаний компенсувати наслідки прострочення відповідно до частини другої статті 625 ЦК України шляхом нарахування інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення — з січня 2025 року по січень 2026 року. Крім того, позивач посилається, що виплата основної заборгованості з пенсії в сумі 221 733,18 грн здійснена у січні 2025 року, тоді як компенсація втрати частини доходів у розмірі 99 768,43 грн, яка мала виплачена одночасно з основною сумою, фактично виплачена лише у січні 2026 року. Саме цю обставину позивач визначає як прострочення виконання грошового зобов`язання.

Ухвалою суду від 08.06.2026 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправними дії, зобов`язання вчинити певні дії залишено без руху.

За цією позовною заявою відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами у відповідності до ст. 262 КАС України.

Від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. Зокрема, свою позицію обґрунтовує тим, що сума 99 768,43 грн була розрахована на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 у справі № 420/3500/25, однак її виплата, на думку відповідача, залежала від фінансування та функціональних можливостей програмного забезпечення Пенсійного фонду України. Відповідач зазначає, що функціонал підсистеми «Призначення, перерахунок та виплата пенсій» щодо обліку та виплати такої компенсації був недоопрацьований, у зв`язку з чим Головне управління 02.01.2026 звернулося до Пенсійного фонду України із запитом щодо виділення коштів для її виплати. При цьому відповідач посилається на те, що рішенням суду у справі № 420/3500/25 його було зобов`язано лише нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів, а обов`язку щодо виплати цієї суми з урахуванням інфляційних втрат та 3 % річних за статтею 625 ЦК України зазначеним рішенням не встановлено. У зв`язку з цим відповідач вважає, що вимоги позивача про застосування статті 625 ЦК України є безпідставними. Крім того, відповідач стверджує, що виплата, нарахована на виконання рішення суду, має разовий характер, а тому, на його думку, на неї не поширюється дія Закону України № 2050-III та Порядку № 159. Також відповідач зазначає, що право на компенсацію пов`язується із фактом затримки виплати відповідного доходу, тоді як сума, нарахована позивачці на виконання судового рішення, нібито не є доходом, який підлягає компенсації за вказаним законодавством. Окремо відповідач посилається на статтю 19 Конституції України, зазначаючи, що Головне управління діяло виключно в межах наданих законом повноважень та не порушувало прав позивачки. На цій підставі відповідач вважає вимогу про визнання його бездіяльності протиправною необґрунтованою. Щодо вимоги про встановлення судового контролю відповідач зазначає, що об`єктивні обставини для його застосування відсутні, оскільки, на його думку, немає доказів умисного невиконання судового рішення, недобросовісності або ухилення від його виконання. Також відповідач посилається на те, що застосування механізму, передбаченого статтею 382 КАС України, є правом, а не обов`язком суду, та наводить постанову Верховного Суду від 28.04.2021 у справі № 806/2594/16. Таким чином, основна позиція відповідача зводиться до того, що затримка виплати 99 768,43 грн зумовлена особливостями фінансування та функціонування інформаційних систем Пенсійного фонду, сама компенсація має разовий характер, а тому, на думку відповідача, підстав для застосування статті 625 ЦК України та задоволення позову немає.

Також від позивача надійшла відповідь на відзив у якій позивач підтримав свої позовні вимоги.

Дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення проти позову, докази, якими вони підтверджуються, суд встановив наступне: ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області та отримує пенсію відповідно до Закону України № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

У січні 2025 року на банківський рахунок позивача відповідач зарахував 221733,18 грн., як виплату загальної суми заборгованості з пенсії за період з 30.09.2015 року по 09.10.2021 року.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 року зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати пенсії за період з 30.09.2015 року по 09.10.2021 року.

У січні 2026 року позивачу нараховано компенсацію втрати частини доходу в сумі 99 768,43 грн.

29.05.2026 року позивач направив відповідачу лист з вимогою нарахувати та сплатити інфляційні втрати та 3% річних на суму 99768,43 гривень за період затримки виконання грошового зобов`язання з січня 2025 року по січень 2026, згідно зі ст. 625 ЦК України.

Відповіді на вказане звернення позивач не отримав.

Звернення позивача до суду з даним позовом обумовлено тим, що відповідачем не здійснено нарахування 3 % річних та інфляційних втрат за період затримки виконання грошового зобов`язання з січня 2025 року по січень 2026 на прострочену суму у розмірі 99768,43 гривень

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовано Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000р. №2050-III (надалі - Закон України №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001р. (надалі - Порядок №159).

Згідно ст.1 Закону України №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

За приписами ст.2 Закону України №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому вищезазначеному законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Предметом цього спору є не право позивачки на отримання компенсації, а дотримання відповідачем строку її виплати та правові наслідки прострочення виконання відповідного грошового зобов`язання.

Зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних передбачені положеннями Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Відповідно до положень ч.3 ст.11 та ч.1 ст.13 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 ЦК України.

Грошовим зобов`язанням, за змістом статей 524, 533-535 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов`язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов`язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов`язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

За ч.1 ст.527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Стягнення інфляційних втрат регулюється статтею 625 ЦК України, яка передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Системний аналіз вказаних норм права свідчить, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц та Верховним Судом у постановах від 15.07.2020 у справі №335/6976/19, від 16.09.2020 у справі №335/6979/19, від 27.10.2022 у справі №280/6352/21.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.10.2023 у справі №686/7081/21 вирішувала питання про те, чи можуть бути застосовані приписи статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з виплати відшкодування шкоди у визначеному в чинному рішенні суду розмірі, а саме у разі несвоєчасного виконання такого рішення і дійшла висновку, що за змістом статей 524, 533 - 535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору).

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч.2 ст.625 ЦК України).

У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (ч.1 ст.5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»).

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.

Інфляційні втрати та три відсотки річних за прострочення виконання судового рішення можуть бути заявлені до стягнення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (ч.4 ст.3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень») включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Наведений висновок суду узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 09.11.2023 у справі №420/2411/19.

Судом встановлено, що заборгованість з пенсії, у зв`язку з несвоєчасною виплатою якої була нарахована компенсація, була виплачена позивачці у січні 2025 року.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Отже, у спірних правовідносинах обов`язок відповідача щодо виплати визначеної компенсації виник у січні 2025 року одночасно з виплатою відповідної заборгованості з пенсії.

Водночас фактичне нарахування суми 99 768,43 грн відбулася лише у січні 2026 року.

Таким чином, суд доходить висновку, що відповідачем допущено прострочення виплати позивачці суми компенсації втрати частини доходів.

Посилання відповідача на те, що програмне забезпечення Пенсійного фонду України щодо обліку та виплати відповідних сум є недоопрацьованим, не спростовує встановленого факту прострочення.

Так само не можуть бути підставою для невизнання факту прострочення посилання відповідача на необхідність звернення до Пенсійного фонду України щодо виділення коштів.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень зобов`язаний організувати виконання покладеного на нього законом та судовим рішенням обов`язку таким чином, щоб забезпечити своєчасну реалізацію права особи.

Наявність внутрішніх організаційних, фінансових або технічних труднощів суб`єкта владних повноважень сама по собі не змінює встановленого законом строку виплати належних особі коштів.

Суд також відхиляє посилання відповідача на разовий характер виплати як на підставу для відмови у застосуванні частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.

У цій справі позивачка не ставить питання про повторне нарахування компенсації, передбаченої Законом №2050-III.

Вона звернулася до суду у зв`язку з подальшим, окремим порушенням — простроченням виплати вже нарахованої та визначеної у конкретному розмірі суми компенсації.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21 дійшла висновку, що у разі неналежного виконання державою підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання до правовідносин щодо прострочення виконання такого грошового зобов`язання застосовуються положення частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що судове рішення, яким підтверджено грошове зобов`язання держави, не позбавляє кредитора права на компенсацію втрат, спричинених простроченням виконання такого зобов`язання.

Зазначена правова позиція має значення для вирішення цієї справи, оскільки після визначення відповідачем суми компенсації у розмірі 99 768,43 грн та виникнення обов`язку щодо її виплати така сума набула ознак конкретизованого грошового зобов`язання, строк виконання якого був визначений законом.

Судове рішення у справі №420/3500/25 не є підставою для звільнення відповідача від відповідальності за подальше прострочення його виконання.

Навпаки, саме невиконання у встановлений строк обов`язку з виплати визначеної суми є юридичним фактом, з яким закон пов`язує виникнення передбачених статтею 625 ЦК України наслідків.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За своєю правовою природою інфляційні втрати та три проценти річних не є штрафною санкцією, а є встановленим законом способом компенсації майнових втрат кредитора від знецінення грошових коштів та плати за користування ними протягом періоду прострочення.

Посилання відповідача на те, що відповідні суми не були прямо присуджені рішенням суду у справі №420/3500/25, також не може бути підставою для відмови у позові.

Рішенням у справі №420/3500/25 було встановлено основне грошове зобов`язання відповідача — виплатити позивачці компенсацію втрати частини доходів.

Натомість обов`язок щодо сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних виникає безпосередньо із закону у зв`язку з фактом прострочення виконання грошового зобов`язання та не потребує попереднього зазначення таких сум у резолютивній частині рішення, яким встановлено основне зобов`язання.

Інше тлумачення фактично призводило б до ситуації, за якої боржник міг би уникнути передбачених законом наслідків прострочення лише з тієї підстави, що на момент ухвалення первісного рішення строк прострочення ще не настав.

Суд також не приймає доводи відповідача про відсутність його вини у несвоєчасній виплаті.

Відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, пов`язана насамперед із самим фактом прострочення грошового зобов`язання.

Відтак питання про наявність або відсутність вини боржника саме по собі не усуває наслідків прострочення, якщо законом не встановлено інше.

У цьому випадку відповідач не довів існування правової норми, яка б звільняла його від наслідків прострочення виплати визначеної суми компенсації.

Суд також бере до уваги, що саме відповідач у відзиві підтвердив як факт нарахування компенсації у сумі 99 768,43 грн, так і відсутність її своєчасної виплати.

Таким чином, доводи відповідача фактично підтверджують, а не спростовують обставини, покладені позивачкою в основу позову.

Щодо вимоги позивача, викладеної в позовній заяві, про зобов`язання встановлення судового контролю щодо виконання судового рішення, суд виходить з наступного.

Судовий контроль в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому ст. 287 КАС України. Спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах передбачені ст. 382 та 383 КАС України, зокрема, до них належать: зобов`язання суб`єкта владних повноважень надати звіт про виконання судового рішення; накладання штрафу за невиконання судового рішення; визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені суб`єктом владних повноважень-відповідачем на виконання такої постанови суду або на порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду.

В свою чергу, суд також вказує, що застосування заходів судового контролю є правом, а не обов`язком суду. Про доцільність застосування таких заходів суд вирішує в кожній конкретній ситуації окремо з огляду на характер спірних правовідносин, сторін, а також ймовірну можливість невиконання особою, не на користь якої ухвалено рішення, приписів суду.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не обґрунтував необхідність застосування до відповідача такого заходу судового контролю. Разом з тим, у суду немає жодних доказів, що свідчили б про можливе ухилення відповідача від виконання рішення суду у даній справі.

За таких обставин, зважаючи на необґрунтованість та недоведеність вимоги про зобов`язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, суд дійшов висновку про недоцільність застосування до відповідача такого заходу судового контролю за виконанням судового рішення у даній справі.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах Проніна проти України (пункт 23) і Серявін та інші проти України (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів і інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі Бендерський проти України від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов`язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що адміністративний позов належить до задоволення.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а витрат, пов`язаних з розглядом справи, не встановлено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65012, код ЄДРПОУ 20987385) про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо виплати компенсації втрати частини доходів ОСОБА_1 у сумі 99 768,43 гривень не разом з виплатою боргу пенсії у січні 2025 року, а з затримкою виконання грошового зобов`язання в січні 2026 року.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 інфляційне збільшення, а також 3% річних, від простроченої суми 99 768,43 гривень за період затримки виконання грошового зобов`язання з січня 2025 року по січень 2026, відповідно до ст. 625 ЦК України.

В іншій частині позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Д.К. Василяка