Рішення від 27 вересня 2026 р. у справі №240/22901/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 року м. Житомир справа № 240/22901/26

категорія 114000000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом Коростенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Управління культури та туризму Житомирської обласної державної адміністрації до Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

Заступник керівника Коростенської окружної прокуратури, діючи в інтересах держави в особі Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації, звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації щодо неукладення з Управлінням культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації охоронного договору на частину пам`ятки архітектури місцевого значення "Адміністративне управління сільського господарства", а саме: приміщення управління загальною площею 583,3 кв. м, охоронний номер 234, розташоване за адресою: вул. Привокзальна, 5, м. Олевськ, Коростенський р-н, Житомирська обл.;

- зобов`язати Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Управлінням культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації охоронний договір на частину пам`ятки архітектури місцевого значення "Адміністративне управління сільського господарства", а саме: приміщення управління загальною площею 583,3 кв. м, охоронний номер 234, розташоване за адресою: вул. Привокзальна, 5, м. Олевськ, Коростенський р-н, Житомирська обл., на умовах і в порядку, що визначені постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768.

В обґрунтування позовних вимог прокурор послався на те, що зазначена будівля з 2000 року перебуває на державному обліку та під охороною як пам`ятка архітектури місцевого значення, користувачем та балансоутримувачем якої є відповідач як правонаступник реорганізованого управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації, однак попри імперативний припис статті 23 Закону України "Про охорону культурної спадщини" охоронний договір щодо цього об`єкта дотепер не укладено, а орган охорони культурної спадщини, встановивши факт такого порушення, не вжив достатніх заходів для його усунення у судовому порядку, що зумовило звернення прокурора з представницьким позовом.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 29.06.2026 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому проти задоволення позову заперечив, послався на те, що не ухилявся від виконання покладеного на нього обов`язку, а вживав залежні від нього організаційні заходи, спрямовані на пошук фінансової та організаційної підтримки, необхідної для виготовлення передбаченої законодавством облікової документації, без якої, на переконання відповідача, укладення охоронного договору є об`єктивно неможливим, а також зазначив, що видатки на виготовлення такої документації не передбачені кошторисом відповідача на 2026 рік, у зв`язку з чим самостійне фінансування цих заходів суперечило б вимогам бюджетного законодавства.

У періоди з 13.07.2026 по 17.07.2026, з 24.07.2026 по 28.07.2026 та з 18.08.2026 по 31.08.2026 головуючий суддя перебував у щорічній відпустці, а у період з 21.09.2026 по 25.09.2026 - на курсах підтримання кваліфікації суддів.

Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) з особливостями, визначеними статтями 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.

Розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації від 18.02.2000 № 76 об`єкт за адресою: вул. Привокзальна, 5, м. Олевськ, взято на державний облік та охорону як пам`ятку архітектури місцевого значення "Адміністративне управління сільського господарства" з охоронним номером 234.

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зазначені нежитлові приміщення загальною площею 583,3 кв. м та склад із котельнею загальною площею 80,6 кв. м перебувають у державній власності у сфері управління Міністерства праці та соціальної політики України, а їх балансоутримувачем та користувачем визначено Управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації.

Надалі у результаті реорганізації районних державних адміністрацій згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.12.2020 № 1635-р та розпорядженнями місцевої влади правонаступником майна та зобов`язань реорганізованого управління стало Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації.

Протягом квітня та травня 2026 року Коростенська окружна прокуратура та Управління культури та туризму Житомирської обласної державної адміністрації вели листування з балансоутримувачем та іншими органами щодо стану утримання пам`ятки та відсутності укладеного охоронного договору.

Листами від 27.04.2026 та від 19.05.2026 Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації інформувало про відсутність облікової документації, необхідність актуалізації технічного паспорта та брак бюджетних асигнувань на 2026 рік для самостійного виготовлення документації. Одночасно зазначалося про наміри опрацювання питання щодо порядку укладення охоронного договору.

У червні 2026 року уповноважений орган охорони культурної спадщини підтвердив, що охоронний договір на вказану частину пам`ятки станом на той час не укладено, а бюджетні програми не передбачають коштів для сплати судового збору.

У зв`язку з цим прокурор у порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" надіслав повідомлення від 17.06.2026 № 52-861вих-26 про виявлені порушення інтересів держави.

Оскільки уповноважений орган не звернувся до суду самостійно, а відповідач не уклав охоронний договір у встановленому законом порядку, вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, прокурор звернувся до суду в інтересах держави.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.

Щодо підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави у межах спірних правовідносин суд зазначає таке.

За змістом статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У Законі України 14.10.2014 № 1697-VII "Про прокуратуру" закріплено вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді у некримінальних провадженнях.

Відповідно до частини третьої статті 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Системне тлумачення вказаних норм дозволяє дійти висновку, що стаття 53 КАС України вимагає вказувати в адміністративному позові, скарзі чи іншому процесуальному документі докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог із зазначенням, у чому саме полягає порушення інтересів держави, обставини, що зумовили необхідність їх захисту прокурором, а також орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Суд бере до уваги, що інтереси держави є оціночним поняттям, а тому прокурор в кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Державний інтерес знаходить свій вияв у підтримці такого стану суспільних відносин, який би повною мірою відповідав конституційним засадам правового регулювання та забезпечував баланс інтересів усіх членів суспільства в їх взаємовідносинах між собою та державою.

У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 під поняттям орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надані повноваження органу виконавчої влади.

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Аналогічний підхід послідовно застосовується Верховним Судом у спорах саме про зобов`язання укласти охоронний договір: якщо орган охорони культурної спадщини самостійно не звертається до суду з позовом про зобов`язання власника (користувача) пам`ятки укласти охоронний договір, це є достатньою підставою для представництва прокурором інтересів держави в особі цього органу (постанова Верховного Суду від 17.11.2022 у справі № 640/16767/21).

Оцінюючи дотримання прокурором вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо представництва інтересів держави, суд встановив, що листом від 17.06.2026 № 52-861вих-26 окружна прокуратура повідомила Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації про виявлені порушення законодавства про охорону культурної спадщини та про наявність підстав для їх судового захисту.

У відповідь листом від 22.06.2026 № 892-1.22/04-26 Управління культури та туризму підтвердило факт неукладення охоронного договору та повідомило, що на території області діє Обласна програма охорони та збереження культурної спадщини на 2025-2026 роки, у якій не передбачено видатків для сплати судового збору за подання позовних заяв, а інших причин самостійного нездійснення захисту не навело.

Наведена відповідь, на переконання суду, однозначно свідчить про споглядальну позицію уповноваженого органу щодо триваючого порушення, оскільки відсутність у профільній програмі видатків на сплату судового збору не може вважатися поважною причиною для нездійснення уповноваженим органом власних представницьких повноважень протягом тривалого часу, упродовж якого йому було відомо про існування порушення.

За таких обставин суд визнає дотриманим установлений законом порядок повідомлення компетентного органу, а бездіяльність цього органу протягом розумного строку після отримання повідомлення прокурора - достатньою підставою для представництва прокурором інтересів держави в особі Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації в цій справі, а також вважає, що у позовній заяві прокурором з достатньою повнотою обґрунтовано, у чому полягає порушення інтересів держави (у неналежній охороні об`єкта культурної спадщини, який становить культурну та історичну цінність), необхідність його захисту та підстави для звернення до суду, а також визначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, відповідно до вимог частини четвертої статті 53 КАС України.

По суті спору суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом; держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами.

Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У сфері охорони культурної спадщини Україна є учасницею низки міжнародних договорів, які визначають зміст та цілі внутрішнього пам`яткоохоронного регулювання і підлягають врахуванню судом при тлумаченні відповідних законодавчих приписів.

Так, Україна (як держава - продовжувач договірних прав та обов`язків Української РСР) є учасницею Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, укладеної у Гаазі 14.05.1954, а Законом України від 30.04.2020 № 585-IX приєдналася до Другого протоколу до цієї Конвенції, яким посилено відповідальність за злочини проти культурних цінностей у період збройного конфлікту.

Гаазька конвенція 1954 року покладає на державу-учасницю обов`язок вживати у мирний час заходів для охорони культурних цінностей, розташованих на її території, від можливих наслідків збройного конфлікту, включно з обліком, реєстрацією та підтриманням належного стану таких об`єктів, оскільки саме заходи мирного часу створюють передумови для ефективного захисту спадщини в умовах війни.

Наведене положення міжнародного права набуває особливого значення в контексті триваючої збройної агресії Російської Федерації проти України, під час якої, як це є загальновідомим і не потребує доведення, здійснюються цілеспрямовані удари по об`єктах культурної спадщини України.

Законом України від 20.09.2006 № 165-V ратифіковано Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи, вчинену в Гранаді 03.10.1985.

Відповідно до статті 1 цієї Конвенції поняття "архітектурна спадщина" охоплює, серед іншого, усі будівлі та споруди, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення, включаючи особливості їхнього технічного виконання та оздоблення.

Статтею 3 Конвенції кожна Сторона зобов`язується вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини, а статтею 4 - за допомогою таких заходів і процедур, що діють у кожній державі, забезпечувати охорону пам`яток, архітектурних ансамблів та визначних місць, зокрема запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються.

Статтею 9 Конвенції передбачено обов`язок кожної Сторони забезпечити, щоб компетентний орган належним чином реагував на порушення законодавства про охорону культурної спадщини, а статтею 10 - прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка заохочує програми реставрації та підтримання пам`яток у належному стані.

Наведені міжнародно-правові норми імплементовані у національне законодавство саме через інститут охоронного договору, який є основним правовим механізмом установлення для конкретного власника чи користувача пам`ятки заходів, необхідних для виконання Гранадської конвенції.

Законом України від 19.09.2013 № 581-VII ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, учинену в м. Фаро 27.10.2005, яка набрала чинності для України з 01.05.2014.

Ця Конвенція визнає, що право на культурну спадщину є невід`ємним від права на участь у культурному житті, а суспільний інтерес до культурної спадщини становить самостійну соціальну цінність, яка не зводиться до приватних майнових інтересів власника чи користувача відповідного об`єкта.

Наведений підхід узгоджується з рекомендаціями про охорону на національному рівні культурної та природної спадщини, схваленими Генеральною конференцією ЮНЕСКО в 1972 році, згідно з якими зникнення будь-якого об`єкта культурної чи природної спадщини є невідновною втратою для всього людства, а також з Конвенцією ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини від 17.10.2003, яка визначає охорону культурної спадщини у широкому розумінні спільним інтересом людства.

Хоча предметом спору у цій справі є нерухомий об`єкт архітектурної, а не нематеріальної спадщини, наведені міжнародні акти є юридично значущими для тлумачення оціночного поняття "інтереси держави" та для визначення суспільної важливості своєчасного укладення охоронних договорів, про що йтиметься далі.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті та захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України від 08.06.2000 № 1805-III "Про охорону культурної спадщини" (далі - Закон № 1805-III).

Відповідно до преамбули цього Закону охорона об`єктів культурної спадщини визнана одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а об`єкти культурної спадщини, розташовані на території України, охороняються державою.

Частиною першою статті 3 Закону № 1805-III визначено, що державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України та спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, до яких, серед іншого, віднесено обласні, районні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації.

Пунктом 17 частини першої статті 6 Закону № 1805-III до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції віднесено укладення охоронних договорів на пам`ятки, тоді як пунктом 11 частини другої статті 6 цього ж Закону встановлено, що до повноважень районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради у сфері охорони культурної спадщини належить укладення охоронних договорів на пам`ятки в межах повноважень, делегованих органом охорони культурної спадщини вищого рівня відповідно до закону.

Отже, наведене нормативне регулювання свідчить про те, що за загальним правилом стороною охоронного договору з боку органу охорони культурної спадщини щодо пам`ятки, яка перебуває у державній власності та передана до сфери управління районної державної адміністрації, є саме обласний орган охорони культурної спадщини, якщо інше прямо не делеговано районному рівню, і саме таке розмежування повноважень покладено в основу визначення належного позивача (в матеріальному значенні) у спірних правовідносинах.

Ключове значення для вирішення цього спору має стаття 23 Закону № 1805-III, яка визначає інститут охоронного договору. Частиною першою цієї статті встановлено, що усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Частиною другою передбачено, що при передачі пам`ятки чи її частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою відповідного договору є забезпечення особою, якій передається пам`ятка, її збереження відповідно до вимог Закону та умов охоронного договору. Частиною третьою встановлено, що порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України. Частиною четвертою імперативно визначено, що відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону.

Оцінюючи правову природу охоронного договору, суд враховує сталу практику Верховного Суду, згідно з якою, з огляду на предмет такого договору (пам`ятку культурної спадщини, правовий режим якої істотно відрізняється від режиму інших об`єктів нерухомого майна), спеціальний суб`єктний склад (участь суб`єкта владних повноважень та власника або користувача пам`ятки) та мету укладення (реалізація державної політики у сфері охорони культурної спадщини, а не вирішення питання права власності на об`єкт), охоронний договір, укладений на підставі статті 23 Закону № 1805-III, є адміністративним договором; укладення такого договору фактично замінює собою видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, яким на власника (користувача) покладається обов`язок забезпечити збереження пам`ятки (постанови Верховного Суду від 23.12.2019 у справі № 806/1536/18, від 24.05.2021 у справі № 640/4482/20). З наведеного висновку про адміністративно-договірну природу спірних правовідносин прямо випливає, що спори, пов`язані з укладенням такого договору, підвідомчі саме адміністративним судам.

Так само усталеною є практика Верховного Суду щодо суб`єкта, з ініціативи якого має укладатися охоронний договір: обов`язок його укладення покладається саме на власника (користувача) об`єкта культурної спадщини чи уповноважену ним особу, і саме від нього має виходити ініціатива такого укладення, а не від органу охорони культурної спадщини (постанови Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 826/4605/16, від 24.05.2021 у справі № 640/4482/20, від 09.10.2023 у справі № 640/4637/21). Одночасно Верховний Суд неодноразово наголошував, що здійснення права власності (користування) щодо нерухомого майна, яке має статус об`єкта культурної спадщини, без укладення охоронного договору у визначеному законом порядку не забезпечує належної охорони такого об`єкта, створює загрозу його збереженню та порушує громадський інтерес до культурної спадщини, який визнається Україною відповідно до взятих на себе міжнародних зобов`язань (постанова Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 320/5145/23). У спорах, які виникають з приводу укладення охоронного договору як адміністративного договору, орган охорони культурної спадщини є належним позивачем (у матеріальному значенні), а власник чи користувач пам`ятки - належним відповідачем (постанова Верховного Суду від 20.03.2024 у справі № 620/17968/21).

На виконання делегувальної норми частини третьої статті 23 Закону № 1805-III постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768 затверджено Порядок укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини (далі - Порядок № 1768), яким деталізовано механізм реалізації законодавчого обов`язку.

Відповідно до пункту 12 Порядку № 1768 власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у власність (користування) укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Отже, законодавець прямо визначив розумний, з його погляду, строк для добровільного виконання цього обов`язку, і цей строк є істотно коротшим за той період, упродовж якого відповідач у цій справі залишається невиконаним зобов`язаним суб`єктом.

Пунктом 15 Порядку № 1768 передбачено, що у разі коли пам`ятка, щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи її (його) частина перебувають у державній власності та передані до сфери управління районної державної адміністрації (військової адміністрації) або належать до комунальної власності відповідної територіальної громади, охоронний договір укладається з органом охорони культурної спадщини обласної державної адміністрації (військової адміністрації).

Наведена норма кореспондує з наведеним вище розмежуванням повноважень за статтею 6 Закону № 1805-III і визначає, що у спірних правовідносинах належним контрагентом відповідача за охоронним договором є саме обласний орган охорони культурної спадщини, а не районна ланка публічної адміністрації.

Порядком № 1768 (пункт 17) визначено перелік документів, що додаються до охоронного договору, а саме: акт технічного стану пам`ятки з фотофіксацією, що не перевищує трьох місяців до дати укладення договору; опис культурних цінностей і предметів, які належать до пам`ятки, розташовуються на її території чи пов`язані з нею; технічний паспорт; план пам`ятки чи її частини; план території пам`ятки; паспорт пам`ятки.

Функції спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини на території Житомирської області покладено на Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації, Положення про яке в чинній редакції затверджено розпорядженням голови Житомирської обласної військової адміністрації від 19.07.2023 № 326.

Суд зазначає, що використання у назві цього органу та в подальших документах словосполучення "обласна військова адміністрація" замість "обласна державна адміністрація" зумовлене триваючою дією правового режиму воєнного стану, за якого відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження обласної державної адміністрації на відповідній території здійснює обласна військова адміністрація, а тому обидва найменування позначають той самий орган публічної адміністрації, що підтверджується незмінністю коду ЄДРПОУ 44668226 у всіх наявних у справі документах.

Згідно з Положенням про Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації до основних завдань цього органу віднесено сприяння збереженню культурної спадщини, до його повноважень - подання Міністерству культури та інформаційної політики України пропозицій щодо занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, здійснення функцій замовника договорів на дослідження, консервацію, реставрацію та інші пам`яткоохоронні заходи, укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, а також здійснення контролю за виконанням Закону № 1805-III та інших нормативно-правових актів у цій сфері.

Наведене дає підстави для висновку, що Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації є суб`єктом владних повноважень, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах у розумінні частини четвертої статті 53 Кодексу адміністративного судочинства України.

Правовий статус відповідача визначається Положенням про Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області в новій редакції, затвердженим розпорядженням голови Коростенської районної державної адміністрації від 08.08.2025 № 144.

Згідно з пунктом 11 цього Положення Управління соціальної політики є правонаступником майна, усіх майнових прав та обов`язків, а також активів і пасивів реорганізованих управлінь, серед яких - управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації.

Управління утримується за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, не заборонених законодавством, а кошти Управління, згідно з пунктом 7 цього ж Положення, використовуються виключно для фінансування видатків на утримання Управління, реалізацію покладених на нього завдань та напрямів діяльності.

Отже, відповідач є бюджетною установою - розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, на яку поширюються загальні вимоги бюджетного законодавства щодо порядку прийняття та виконання бюджетних зобов`язань.

У цьому зв`язку суд враховує приписи Бюджетного кодексу України, на які покликається відповідач. Відповідно до статті 5 Бюджетного кодексу України бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів, до яких, зокрема, віднесено бюджет Автономної Республіки Крим, обласні бюджети, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування.

Частиною третьою статті 19 Бюджетного кодексу України визначено, що учасники бюджетного процесу наділені відповідними бюджетними повноваженнями - правами та обов`язками з управління бюджетними коштами.

Частиною першою статті 23 Бюджетного кодексу України встановлено, що будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Наведені норми визначають порядок та передумови витрачання бюджетних коштів розпорядником бюджетних коштів, однак не можуть тлумачитися як такі, що самі по собі звільняють суб`єкта владних повноважень від виконання покладеного на нього спеціальним законом матеріально-правового обов`язку, оскільки формування дохідної та видаткової частини кошторису такого суб`єкта на кожен наступний бюджетний рік перебуває в межах його власної організаційно-розпорядчої компетенції.

Статтею 24 Закону № 1805-III врегульовано питання утримання та використання пам`яток. Відповідно до частини першої цієї статті власник або уповноважений ним орган, користувач зобов`язані утримувати пам`ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору. Частиною другою встановлено, що використання пам`ятки повинно здійснюватися відповідно до режимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потребує якнайменших змін і доповнень пам`ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової композиції, елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо.

Наведені норми у системному зв`язку з частиною четвертою статті 23 Закону № 1805-III свідчать про те, що обов`язок власника (користувача) щодо збереження пам`ятки має самостійне матеріально-правове значення і існує незалежно від факту укладення чи неукладення охоронного договору, який є не підставою виникнення цього обов`язку, а інструментом його конкретизації.

Питання фінансування заходів у сфері охорони культурної спадщини врегульовано статтею 38 Закону № 1805-III, згідно з якою таке фінансування здійснюється за рахунок коштів загального і спеціального фондів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а джерелами фінансування можуть бути також кошти власників пам`яток чи уповноважених ними органів або осіб, кошти замовників відповідних робіт, благодійні внески та пожертвування, інші джерела, не заборонені законодавством. Наведена норма покладає обов`язок фінансового забезпечення пам`яткоохоронних заходів не виключно на державний бюджет, а на систему джерел, до якої віднесено й кошти самого власника (користувача) пам`ятки, що спростовує тезу про те, що фінансування виготовлення пам`яткоохоронної документації є виключним обов`язком органу охорони культурної спадщини.

Судом установлено, що розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації від 18.02.2000 № 76 "Про взяття на державний облік і охорону нововиявлених та новозбудованих пам`яток архітектури" взято на державний облік та під охорону пам`ятку архітектури місцевого значення "Адміністративне управління сільського господарства", розташовану за адресою: вул. Привокзальна, 5, м. Олевськ, Коростенський район, Житомирська область, з присвоєнням охоронного номера 234. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно нежитлові приміщення управління загальною площею 583,3 кв. м, а також склад із котельнею загальною площею 80,6 кв. м, розташовані за цією адресою, належать державі Україна у сфері управління Міністерства праці та соціальної політики України (номер запису про речове право 35224989). Наведені обставини не оспорюються відповідачем і, більше того, прямо підтверджені у його відзиві, а тому суд визнає їх встановленими без необхідності додаткової доказової оцінки.

Судом також установлено, що користувачем та балансоутримувачем зазначених приміщень тривалий час було управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.12.2020 № 1635-р "Про реорганізацію та утворення районних державних адміністрацій" та прийнятих на його виконання розпорядження голови Олевської районної державної адміністрації від 30.12.2020 № 198 і розпорядження Коростенської районної державної адміністрації (Коростенської районної військової адміністрації) Житомирської області від 01.07.2024 № 139 юридичну особу публічного права - управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації (код ЄДРПОУ 03192610) реорганізовано шляхом приєднання до Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області (код ЄДРПОУ 03192690).

Пунктом 11 Положення про Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації в редакції розпорядження від 08.08.2025 № 144 визначено, що це Управління є правонаступником майна, усіх майнових прав та обов`язків реорганізованого управління праці та соціального захисту населення Олевської районної державної адміністрації, а відповідно до затвердженого головою Коростенської районної державної адміністрації у 2021 році передавального акта балансових рахунків, матеріальних цінностей та активів до Управління соціальної політики, серед іншого, передано майно за адресою: вул. Привокзальна, 5, м. Олевськ, включно з приміщенням управління, складом та котельнею.

Наведений ланцюг правонаступництва не є предметом спору між сторонами, адже відповідач у відзиві прямо визнає, що є правонаступником усіх зобов`язань, майна, майнових прав та обов`язків реорганізованого управління, а також визнає себе користувачем та балансоутримувачем спірного приміщення. За таких обставин суд доходить висновку, що Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області є тим суб`єктом, на якого відповідно до частини першої статті 23 Закону № 1805-III покладено обов`язок укласти охоронний договір щодо частини пам`ятки архітектури місцевого значення "Адміністративне управління сільського господарства" в межах приміщення управління площею 583,3 кв. м, яке перебуває в його користуванні та на його балансі, а суд відхиляє необхідність додаткового обґрунтування цього висновку з огляду на визнання відповідних обставин самим відповідачем.

Суд також звертає увагу на те, що частина будівлі, в якій розташована пам`ятка, використовується не лише відповідачем, а частково належить Олевській міській раді, на що вказує сам відповідач у відзиві. Водночас зазначена обставина не впливає на обсяг обов`язку відповідача, оскільки відповідно до частини першої статті 23 Закону № 1805-III обов`язок укласти охоронний договір покладається на власника (користувача) пам`ятки "чи її частини", а тому наявність у складі однієї пам`ятки декількох частин з різними користувачами не звільняє жодного з них від самостійного обов`язку укласти охоронний договір щодо тієї частини, яка перебуває в його користуванні.

Оскільки прокурор у прохальній частині позовної заяви обмежив предмет позову саме приміщенням управління площею 583,3 кв. м, тобто тією частиною пам`ятки, яка перебуває в користуванні та на балансі відповідача, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог відповідно до принципу диспозитивності адміністративного судочинства і не виходить за ці межі, зокрема не вирішує питання щодо складу та котельні загальною площею 80,6 кв. м, які хоча й згадуються в описі фактичних обставин, але не охоплені предметом заявлених вимог.

Судом установлено, що станом на час звернення прокурора до суду та станом на час ухвалення цього рішення охоронний договір щодо приміщення управління охоронного номера 234 не укладено.

Ця обставина послідовно підтверджується листуванням обох сторін: листами Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації від 01.04.2026 № 462-1.22/04-26, від 24.04.2026 № 599-1.22/04-26 та від 02.06.2026 № 820-1.22/04-26, адресованими окружній прокуратурі, а також листом цього ж Управління від 24.04.2026 № 592-1.18/04-26, адресованим безпосередньо відповідачу з вимогою невідкладно забезпечити укладення охоронного договору у строк до 27.04.2026.

Своєю чергою відповідач листом від 27.04.2026 № 08/1159 підтвердив окружній прокуратурі, що є користувачем та балансоутримувачем спірного приміщення, а листом від 19.05.2026 № 10/1299 повідомив Управління культури та туризму про те, що облікова документація на об`єкт культурної спадщини йому не передавалася, наявний технічний паспорт будівлі, виготовлений у 2007 році, потребує актуалізації, а видатки на виготовлення необхідної документації не передбачені кошторисом на 2026 рік.

Наведені обставини не є спірними, а тому суд визнає встановленим факт тривалого невиконання відповідачем покладеного на нього законом обов`язку.

Оцінюючи довід відповідача про те, що укладення охоронного договору є об`єктивно неможливим до виготовлення повного комплекту документації, передбаченого пунктом 17 Порядку № 1768, суд насамперед враховує, що з опису, наведеного самим відповідачем у відзиві, вбачається неоднорідний порядок підготовки складників цієї документації.

Так, за твердженням відповідача, акт технічного стану пам`ятки з фотофіксацією складається профільними спеціалістами відповідного органу охорони культурної спадщини спільно з власником або користувачем об`єкта, а опис культурних цінностей і предметів, які належать до пам`ятки, складається власником пам`ятки (або уповноваженим ним органом) спільно з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Отже, підготовка принаймні двох із шести складників передбаченого пунктом 17 Порядку № 1768 переліку документів за своєю природою є спільним обов`язком відповідача та Управління культури і не може бути перекладена відповідачем виключно на позивача як на підставу для власного самоусунення від виконання вимог закону; навпаки, саме на відповідачі як користувачі лежав обов`язок виявити ініціативу для початку цього спільного процесу, чого протягом тривалого часу вчинено не було.

Суд також враховує, що технічний паспорт будівлі, хоча й потребує актуалізації, вже існує з 2007 року, тобто відповідач та його правопопередник мали у своєму розпорядженні базовий документ, необхідний для подальшої підготовки решти складників документації, а відсутність актуалізації цього паспорта є наслідком багаторічної бездіяльності самого відповідача (та його правонаступника), а не обставиною, яка виникла раптово і поза межами його контролю.

Що стосується плану пам`ятки чи її частини, плану території пам`ятки та паспорта пам`ятки, виготовлення яких відповідно до відзиву покладається на сертифікованих фахівців - архітекторів, інженерів із технічної інвентаризації, істориків, - суд зазначає, що замовником цих робіт за загальним правилом виступає саме власник (користувач) об`єкта, зацікавлений у реалізації свого законного обов`язку, а покликання відповідача на відсутність договорів з такими фахівцями є не доказом об`єктивної неможливості виконання обов`язку, а наслідком того, що відповідач протягом років, які передували зверненню прокурора до суду, жодного разу не ініціював процедуру залучення таких фахівців та укладення відповідних договорів.

Оцінюючи довід відповідача про відсутність у кошторисі на 2026 рік бюджетних призначень на виготовлення облікової документації, суд враховує, що, за твердженням самого відповідача, викладеним у відзиві, аналогічні видатки були відсутні в кошторисі управління "як і в попередні роки". Це визнання має істотне значення для оцінки добросовісності поведінки відповідача, оскільки свідчить не про поодинокий випадок обмеженості бюджетного фінансування у конкретному звітному періоді, а про системну відсутність з боку відповідача (та його правопопередника) будь-яких спроб протягом років передбачити відповідні видатки під час формування бюджетних запитів на кожен наступний рік.

Приписи статті 23 Бюджетного кодексу України, на які покликається відповідач, визначають порядок та передумови здійснення видатків з бюджету, однак не покладають на розпорядника бюджетних коштів права на власний розсуд утримуватися від планування видатків, необхідних для виконання покладених на нього законом обов`язків; навпаки, саме на розпорядника бюджетних коштів покладається обов`язок під час підготовки бюджетного запиту обґрунтовано визначати обсяг видатків, потрібних для реалізації усіх покладених на нього функцій, включно з функціями балансоутримувача об`єкта культурної спадщини.

Визнання за відповідачем права посилатися на власне багаторічне неврахування таких видатків як на підставу для звільнення від виконання прямого припису спеціального закону суперечило б загальним засадам правової держави, оскільки дозволяло б суб`єкту владних повноважень своєю власною бездіяльністю у сфері бюджетного планування створювати підстави для подальшого невиконання покладених на нього законом обов`язків, а частина перша статті 23 Бюджетного кодексу України, вочевидь, не мала на меті надання таких повноважень.

Суд окремо оцінює хронологію заходів, вжитих відповідачем для подолання задекларованих ним труднощів. Із матеріалів справи вбачається, що вимогу Управління культури та туризму невідкладно забезпечити укладення охоронного договору датовано 24.04.2026, а перший захід, на який покликається відповідач як на підтвердження вжиття ним заходів для розв`язання ситуації, - лист за підписом заступника начальника Коростенської військової адміністрації від 18.06.2026 № 02-11/2844 до Олевського міського голови - вчинено лише через майже два місяці після отримання зазначеної вимоги і фактично напередодні звернення прокурора з позовом до суду (яке відбулося 23.06.2026). Наведена часова послідовність, на переконання суду, свідчить не про завчасне, послідовне та добросовісне виконання покладеного законом обов`язку, а про реактивний характер заходів відповідача, вжитих у відповідь на зовнішній тиск з боку органу охорони культурної спадщини та прокуратури, а не з власної ініціативи в межах розумного строку, який згадується у пункті 12 Порядку № 1768 як орієнтир для виконання цього обов`язку.

Суд наголошує, що сам факт започаткування відповідачем у червні 2026 року окремих організаційних кроків, спрямованих на розв`язання документаційної проблеми, є позитивним і таким, що заслуговує на увагу, однак він не спростовує висновку про тривалу протиправну бездіяльність, яка існувала до цього моменту і яка, за відсутності судового рішення, не мала б об`єктивних меж свого припинення.

Суд не залишає поза увагою постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 09.09.2025 у справі № 440/10514/23, у якій викладено правову позицію, за якою невиконання уповноваженим органом охорони культурної спадщини свого обов`язку щодо розроблення паспорта щойно виявленої пам`ятки архітектури є об`єктивною перешкодою для укладення власниками охоронних договорів і не може розцінюватися як порушення законодавства про охорону культурної спадщини з боку власників, хоча й не звільняє їх від обов`язку належно дбати про збереження пам`ятки.

Проаналізувавши цю постанову, суд доходить висновку про її неможливість застосування до спірних правовідносин з огляду на істотну відмінність фактичних обставин обох справ.

По-перше, у наведеній справі йшлося про паспорт щойно виявленого об`єкта культурної спадщини, виготовлення якого відповідно до Порядку обліку об`єктів культурної спадщини, затвердженого наказом Міністерства культури України від 11.03.2013 № 158, покладається виключно на орган охорони культурної спадщини в межах бюджетного фінансування, тоді як предметом цього спору є пам`ятка, взята на державний облік ще у 2000 році, тобто такий об`єкт культурної спадщини, правовий статус якого остаточно визначений, а підготовка документації для якого відповідно до Порядку № 1768 має спільний, а не виключно покладений на орган охорони культурної спадщини характер.

По-друге, відповідачами у наведеній справі були фізичні особи - власники квартир у багатоквартирному будинку, які, за встановленими судом обставинами, взагалі не отримали належного повідомлення про набуття їхнім майном статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини, тоді як у спірних правовідносинах відповідач є суб`єктом владних повноважень - бюджетною установою, яка протягом років була обізнана про статус пам`ятки, прямо визнавала себе користувачем та балансоутримувачем об`єкта і отримувала неодноразові письмові вимоги органу охорони культурної спадщини.

По-третє, на відміну від обставин наведеної справи, у якій орган охорони культурної спадщини фактично усунувся від виконання власного обов`язку щодо паспортизації, у спірних правовідносинах Управління культури та туризму, навпаки, вживало активних заходів, неодноразово звертаючись до відповідача з вимогами та роз`ясненнями.

За таких умов посилання відповідача на висновки наведеної постанови не спростовує встановленого судом факту протиправної бездіяльності, а лише підтверджує, що застосування принципу "об`єктивної перешкоди" можливе виключно за наявності дійсно об`єктивних, тобто таких, що не залежать від волі та добросовісності самого зобов`язаного суб`єкта, підстав, яких у цій справі судом не встановлено.

Ураховуючи викладене, суд доходить висновку, що покликання відповідача на відсутність повного комплекту пам`яткоохоронної документації та на брак бюджетного фінансування не є тими об`єктивними, незалежними від волі відповідача обставинами, які могли б звільнити його від виконання імперативного припису частини першої статті 23 Закону № 1805-III, а є наслідком багаторічної власної бездіяльності відповідача (та його правопопередника) у плануванні необхідних видатків та в ініціюванні спільної з органом охорони культурної спадщини процедури підготовки документації.

Наведений висновок узгоджується з прямим приписом частини четвертої статті 23 Закону № 1805-III, згідно з яким відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону, а також з приписом частини першої статті 24 цього ж Закону щодо безумовного обов`язку користувача утримувати пам`ятку в належному стані незалежно від стану оформлення договірних відносин з органом охорони культурної спадщини.

Оцінюючи обраний прокурором спосіб захисту, суд враховує, що під судовим захистом права розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання чи усунення порушення права, а обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів (постанова Верховного Суду від 15.07.2019 у справі № 420/5625/18).

У спорах про зобов`язання укласти охоронний договір позов зобов`язального характеру визнається Верховним Судом ефективним та належним способом захисту інтересів держави, оскільки, з огляду на обов`язковість судового рішення та встановлену законом відповідальність за його невиконання, спонукає зобов`язану особу до вжиття реальних, а не декларативних заходів для збереження пам`ятки культурної спадщини (постанови Верховного Суду від 17.11.2022 у справі № 640/16767/21, від 30.01.2024 у справі № 420/10218/22).

Зважаючи на встановлений судом факт тривалого невиконання відповідачем законодавчо визначеного обов`язку та на відсутність ефективних альтернативних механізмів примусового спонукання до його виконання, суд визнає, що зобов`язання відповідача укласти охоронний договір у судовому порядку є єдиним ефективним та належним у цих правовідносинах способом захисту порушених інтересів держави.

Визначаючи строк, у межах якого відповідач повинен виконати покладений судовим рішенням обов`язок, суд враховує, що прокурором заявлено вимогу про встановлення місячного строку з дня набрання рішенням суду законної сили, що кореспондує з орієнтовним строком, визначеним пунктом 12 Порядку № 1768 для добровільного виконання аналогічного обов`язку в загальному порядку.

Суд визнає такий строк розумним та достатнім, оскільки він не покладає на відповідача обов`язку одномоментно виготовити весь комплект документації, передбаченої пунктом 17 Порядку № 1768, а спонукає його розпочати чи продовжити (з урахуванням заходів, вжитих із червня 2026 року) активну, добросовісну співпрацю з Управлінням культури та туризму щодо спільної підготовки необхідних документів і безпосереднього укладення договору, встановлюючи при цьому чіткий часовий орієнтир.

За таких обставин позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області щодо неукладення охоронного договору та про зобов`язання укласти такий договір є обґрунтованими, підтвердженими належними, допустимими та достатніми доказами, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

Вирішуючи питання про судові витрати, суд враховує, що позов пред`явлено прокурором в інтересах держави в особі суб`єкта владних повноважень - Управління культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації, а тому відповідно до частини другої статті 139 КАС України при задоволенні такого позову з відповідача можуть бути стягнуті виключно судові витрати, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз. Оскільки у цій справі такі витрати не поносилися, а судовий збір у розмірі 3328 грн, сплачений прокуратурою за подання позовної заяви, відповідно до наведеної норми стягненню з відповідача не підлягає.

Керуючись статтями 2, 5, 19, 26, 132, 139, 242-246, 255, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Адміністративний позов Коростенської окружної прокуратури (вул. Героїв Чорнобиля, 10, м. Коростень, Коростенський р-н, Житомирська обл., 11501, ЄДРПОУ 0290995023) в інтересах держави в особі Управління культури та туризму Житомирської обласної державної адміністрації (10014, Житомирська обл., Житомирський р-н, м. Житомир, вул. Мала Бердичівська, 25, ЄДРПОУ: 44668226) до Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області (вул. Івана Франка, 5, м. Коростень, Коростенський р-н, Житомирська обл., 11501, ЄДРПОУ 03192690) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області щодо неукладення з Управлінням культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації охоронного договору на частину пам`ятки архітектури місцевого значення "Адміністративне управління сільського господарства", охоронний номер 234, а саме приміщення управління загальною площею 583,3 кв. м, розташоване за адресою: вул. Привокзальна, 5, м. Олевськ, Коростенський район, Житомирська область.

Зобов`язати Управління соціальної політики Коростенської районної державної адміністрації Житомирської області протягом одного місяця з дня набрання цим рішенням законної сили укласти з Управлінням культури та туризму Житомирської обласної військової адміністрації охоронний договір на частину пам`ятки архітектури місцевого значення "Адміністративне управління сільського господарства", охоронний номер 234, а саме приміщення управління загальною площею 583,3 кв. м, розташоване за адресою: вул. Привокзальна, 5, м. Олевськ, Коростенський район, Житомирська область, на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.М. Леміщак

Повний текст складено: 28 вересня 2026 р.

28.09.26