Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №288/1266/24 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 288/1266/24

провадження № 51-1030 км 26

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючої ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

захисника ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12024060440000049 від 09 квітня 2024 року за обвинуваченням

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця смт Корнин Попільнянського району Житомирської області, проживаючого в АДРЕСА_1 , працюючого на посаді машиніста мікструдера ТОВ «Фарби Кабе Україна», раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 Кримінального кодексу України (далі - КК),

за касаційною скаргою захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 на вирок Попільнянського районного суду Житомирської області від 18 грудня 2024 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Попільнянського районного суду Житомирської області від 18 грудня 2024 року ОСОБА_8 визнано винуватим і засуджено за ст. 336 КК та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_8 ухвалено обчислювати з моменту приведення цього вироку до виконання.

До набрання вироком законної сили запобіжний захід ОСОБА_8 не обирався.

Вирішено питання щодо стягнення судових витрат та речових доказів.

За обставин, детально наведених у вироку, ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні умисних дій, які виразилися в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації, за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Станом на 01 квітня 2024 року ОСОБА_8 , не маючи підстав для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, попереджений про кримінальну відповідальність за ст. 336 КК і ознайомлений з вимогами законодавства України з питань оборони, що засвідчив особистим підписом, та визнаний придатним до військової служби за результатами проведеного медичного огляду на підставі довідки військово-лікарської комісії від 01 квітня 2024 року № 5/1655, був зарахований до команди на відправку до НОМЕР_1 ОНТЦ і відповідно до бойової повістки зобов`язаний 03 квітня 2024 року прибути на 07:00 до ІНФОРМАЦІЯ_2 у АДРЕСА_2. Від отримання зазначеної повістки ОСОБА_8 відмовився в присутності свідків, про що складено акт про відмову від отримання повістки.

З метою ухилення від проходження військової служби, діючи всупереч вимогам ст. 65 Конституції України, статей 1, 39 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ» «Про військовий обов`язок і військову службу України, статей 1, 22 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543- XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» й Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію», нехтуючи конституційним обов`язком громадянина України, спрямованим на захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, військовим обов`язком громадянина України щодо проходження військової служби, в особливий період, 03 квітня 2024 року о 07:00, ОСОБА_8 не з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 , чим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.

Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року апеляційну скаргу адвокатаОСОБА_6 залишено без задоволення, а вирок Попільнянського районного суду Житомирської області від 18 грудня 2024 року стосовно ОСОБА_8 - без змін.

Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі адвокат ОСОБА_6 , посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, порушення вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), недотримання конституційних й обов`язкових для України міжнародних вимог, просить скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, а кримінальне провадження стосовно ОСОБА_8 закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284, ст. 440 КПК за відсутності в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК.

Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій у частині доводів щодо недотримання конституційних та обов`язкових для України міжнародних вимог, захисник ОСОБА_6 зазначив обґрунтування про те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували положень ч. 4 ст. 35 Конституції України, якими, на його думку, визначено конституційне право на виконання військового обов`язку шляхом заміни на альтернативну (невійськову) службу, що поширюється на всі складові військового обов`язку, включаючи військову службу за призовом під час мобілізації;

- з огляду на ст. 8 Конституції України він вважає, що відсутність законодавчої процедури щодо направлення на проходження альтернативної (невійськової) служби під час воєнного стану не скасовує конституційної гарантії, передбаченої ч. 4 ст. 35 Основного Закону;

- висновок суду апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі про те, що у воєнний час, під час мобілізації та оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України, зокрема і Свідків Єгови, незалежно від їхнього віросповідання, а можливість проходження альтернативної служби виключається, на його думку, не відповідає дійсному змісту ч. 4 ст. 35 Конституції України та є необгрунтованим;

- місцевий і апеляційний суди не дотрималися положень ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (далі - Міжнародний пакт), які гарантують право на відмову від військової служби з мотивів совісті як абсолютне право;

- висновки судів попередніх інстанцій також містять порушення ст. 14 Конвенції (дискримінація) у поєднанні зі ст. 9 Конвенції, а саме в частині прирівнювання двох різних категорій осіб, з огляду на необгрунтоване врахування судами правових позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 13 червня 2024 року, 15 квітня 2025 року у справах № 601/2491/22, 573/406/24, обставини в яких не є релевантними обставинам кримінального провадження стосовно ОСОБА_8 ;

- суди попередніх інстанцій не зважили на усталену практику Європейського суду з прав людини;

- згідно з приписами Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» положення ст. 35 Конституції України не підлягають обмеженню навіть під час правового режиму воєнного стану, та про необхідність обмеження релігійних прав відповідних законів не приймала також Верховна Рада України.

Доводи щодо недотримання вимог КПК і неправильного застосування судами закону України про кримінальну відповідальність захисник ОСОБА_6 мотивував тим, що:

- суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованого висновку, що воєнний стан в Україні дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності осіб, які хочуть скористатися своїм конституційним правом на альтернативну (невійськову) службу;

- з огляду на розбіжності в позиції Верховного Суду щодо оцінки, наданої діям осіб (обвинувачених), які відмовляються від військової служби виключно через власні несумісні з військовою службою релігійні переконання, а також протилежну до висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду (постанова від 27 жовтня 2025 року № 573/838/24), правову оцінку, надану діям Свідків Єгови, з боку ЄСПЛ та Комітету ООН з прав людини, на його думку, винуватість ОСОБА_8 , з урахуванням положень ст. 17 КПК, є недоведена «поза будь-яким розумним сумнівом»;

- ОСОБА_8 із 06 травня 2022 року є вісником Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, що свідчить про неможливість проходження ним будь-якої військової служби, у тому числі без зброї;

- притягнення ОСОБА_8 до кримінальної відповідальності за ухилення від призову під час мобілізації є втручанням у його право, гарантоване п. 1 ст. 9 Конвенції.

З урахуванням зазначеного захисник посилається на те, що суди попередніх інстанцій надали неправильну правову оцінку фактичним обставинам у кримінальному провадженні та допустили неправильне тлумачення національного законодавства.

Крім наведених вище доводів касаційної скарги, надаючи оцінку правовій позиції об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, серед іншого, захисник стверджує, що зазначений у постанові від 27 жовтня 2025 року висновок прямо суперечить нормам національного і міжнародного законодавства та відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 15 жовтня 2025 року (справа № 907/882/22), не є прецедентом і не може застосовуватися для вирішення подібних справ.

Зазначаючи в касаційній скарзі про невиконання державою обов`язку стосовно розроблення порядку направлення на альтернативну (невійськову) службу, захисник посилається на судову практику, зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а, від 03 листопада 2021 року у справі № 360/3611/20, від 27 червня 2024 року у справі № 990/305/23, від 16 січня 2025 року у справі № 9901/54/19, від 15 жовтня 2025 року у справі № 907/882/22, які постановлені в адміністративних і господарських провадженнях.

Серед іншого сторона захисту також посилається на рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004, від 08 вересня 2016 року № 6-рп/2016, від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, від 27 грудня 2022 року № 4-р/2022, у яких, зокрема, наголошено на тому, що забезпечення прав і свобод потребує законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод.

На касаційну скаргу захисника заперечень від учасників касаційного провадження не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисники ОСОБА_7 і ОСОБА_6 підтримали подану касаційну скаргу, просили її задовольнити, а захисник ОСОБА_6 просив не розглядати поданого ним клопотання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Прокурор ОСОБА_5 заперечувала щодо задоволення касаційної скарги, просила відмовити в її задоволенні, а судові рішення залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника ОСОБА_6 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Положеннями ст. 370 КПК регламентовано, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, у якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Як убачається зі змісту постанови об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24, об`єднана палата сформулювала висновок щодо застосування норм права, у якому зазначила про те, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності в разі ухилення нею від мобілізації у значенні ст. 336 КК.Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї.

Обґрунтовуючи таку позицію, об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду, серед іншого:

- зазначила про те, що законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України від 12 грудня 1991 року № 1975-XII «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни;

- вважала, що національне законодавство відповідає критеріям доступності і чіткості. Також не викликає сумніву, що неможливість для військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації є свідомим і послідовним вибором законодавця;

- зазначила, що неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. Українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави, військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (див., наприклад, рішення від 13 квітня 2021 рокуу справі «Cristian-Vasile Terhes against Romania», №49933/20);

- вказала, що в такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями;

- не залишила поза увагою посилання сторони захисту на численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання, зокрема, рішення від 07 липня 2011 року у справі «Bayatyan v. Armenia», № 23459/03), і, погоджуючись із тлумаченням ЄСПЛ ст. 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, вважала, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, не дає можливості сприймати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішувала об`єднана палата;

- послалася на те, що не бачить підстав вважати, що право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване ч. 4 ст. 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає ст. 35 Конституції в сукупності зі статтями 17 та 65 Основного Закону України;

- зазначила, що за таких обставин законодавство, яке виключає можливість сумлінної відмови від призову під час мобілізації (у тому числі ст. 336 КК, яка слугує забезпеченню призову під час мобілізації), не суперечить ст. 35 Конституції України;

- констатувала, що законодавство не передбачає можливості уникнути призову за мобілізацією на підставі релігійних або нерелігійних переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і таке обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету;

- щодо пропорційності такого обмеження визнала, що примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент;

- навела обґрунтування про те, що суд не може оцінювати, який спосіб реалізації прав сумлінних відмовників і узгодження їх із легітимними інтересами суспільства є найкращим, оскільки це компетенція Парламенту, та зазначила, що ключовим є саме організація процесу такого врахування з тим, щоб особи, які є сумлінними відмовниками, були залучені до виконання завдань, які не пов`язані з носінням та/або використанням зброї;

- визнала, що відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією, хоча питання про відмову від виконання наказу, який передбачав носіння або використання зброї, не було предметом розгляду. Зазначила, що мотиви відмови від виконання такого наказу необхідно брати до уваги для правильного визначення співвідношення свободи совісті та легітимних обмежень;

- вважала, що ситуація, у якій перебуває держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому не погодилася з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї.

Наприклад, на думку об`єднаної палати, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов`язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені;

- дійшла висновку про те, що законодавство не допускає відмови від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, і така відмова, навіть якщо щирість і послідовність цих переконань не викликає сумніву, зумовлює відповідальність за ст. 336 КК, а релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією і не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов`язаних з носінням або використанням зброї.

Не погоджуючись із правовою позицією об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, захисник стверджує, що зазначений у постанові від 27 жовтня 2025 року висновок:

- не є одностайним, що підтверджується окремими думками суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справах № 573/838/24, 583/3259/24, 459/2030/24;

- прямо суперечить нормам національного і міжнародного законодавства та відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 15 жовтня 2025 року (справа № 907/882/22), не є прецедентом і не може застосовуватися для вирішення подібних справ;

- зроблений внаслідок юридичної помилки, а саме незастосування ч. 4 ст. 35 Конституції України як норми прямої дії;

- суперечить гарантіям, вказаним у положеннях ст. 9 Конвенції та ст. 18 Міжнародного пакту, за відсутності відступу від цих зобов`язань і дії цих міжнародних договорів у повному обсязі;

- зроблений з припущеннями забороненого втручання у внутрішній аспект права на свободу совісті;

- мотивований з посиланнями, без належних підстав, на рішення ЄСПЛ від 13 квітня 2021 року № 49933/20, яке не є релевантним до обставин засудження Свідків Єгови.

Щодо незгоди в касаційній скарзі з висновком об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, зазначеним у постанові від 27 жовтня 2025 року, який, на думку сторони захисту, суперечить нормам національного і міжнародного законодавства, то колегія суддів звертає увагу на те, щосуд касаційної інстанції не вправі надавати правову оцінку зазначеному висновку, адже:

- відповідно до частин 5 і 6 ст. 13 Закону України 02 червня 2016 року

№ 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права;

- в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 607/1662/21 зазначено про те, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів.

Єдність системи судоустрою забезпечується в тому числі єдністю судової практики (п. 4 ч. 4 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Однією з функцій, а також завданням об`єднаної палати є необхідність сформувати обґрунтовану правову позицію щодо застосування конкретної норми права, яку неправильно застосовано, і сприяти єдиному та правильному правозастосуванню в судовій практиці. При цьому забезпечення єдності практики є реалізацією принципу правової визначеності, яка втілюється з додержанням загальних засад кримінального провадження, установлених у ст. 7 КПК, шляхом однакового застосування тієї самої норми закону в подібних правовідносинах. Тобто завдання об`єднаної палати Верховного Суду - досягти в установленому законом порядку юридичної визначеності в спірних правовідносинах і запобігти невизначеності в подібних ситуаціях.

Разом з тим, Суд зауважує про те, що колегії суддів Першої та Третьої судових палат Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалами від 19 січня, 03 березня, 25 травня 2026 року у справах № 459/2030/24, 689/2280/23, 676/2395/25 неодноразово зверталися до Великої Палати Верховного Суду в порядку, передбаченому ч. 5 ст. 4341 КПК, наводячи обґрунтування, які в цілому є аналогічними до доводів цієї касаційної скарги.

Велика Палата Верховного Суду ухвалами від 11 лютого, 29 квітня, 25 травня 2026 року у вказаних справах повертала кримінальні провадження на розгляд колегіям суддів Першої та Третьої судових палат Касаційного кримінального суду, у яких, серед іншого, мотивувала свої рішення тим, що:

- колегії суддів не навели жодного прикладу, який би свідчив про розбіжності судової практики Касаційного кримінального суду в застосуванні положень ст. 336 КК у контексті поставленого питання;

- відсутнє чітке формулювання, у чому саме полягає виключність правової проблеми з огляду на її якісний та кількісний критерії, а також не зазначено, як, на думку колегії суддів, вона має бути вирішена;

- посилання на значну кількість проваджень у відповідній категорії справ не може вважатися належним обґрунтуванням, оскільки така обставина сама по собі не свідчить про існування виключної правової проблеми та не є достатньою підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду;

- у рішеннях не наведено ні якісного, ні кількісного критеріїв виключності правової проблеми, зокрема щодо різних підходів до правозастосування з посиланням на суперечливу судову практику;

- об`єднана палата в постанові від 27 жовтня 2025 року дійшла висновку, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях, а такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності в разі її ухилення від мобілізації в розумінні ст. 336 КК. Вказане рішення об`єднана палата ухвалила, системно проаналізувавши зміст законодавства України щодо можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях;

- відсутня виключна правова проблема, а спірне питання урегульовано висновком, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року.

У цьому кримінальному провадженні захисник ОСОБА_6 також заявив клопотання про звернення до Великої Палати Верховного Суду з підстав, які в цілому були аналогічними до клопотань, які подані в зазначених вище кримінальних провадженнях, однак, у судовому засіданні просив не розглядати подане ним клопотання.

З огляду на вказане вище колегія суддів зазначає, що в цьому кримінальному провадженні наведений вище висновок об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладений у постанові від 27 жовтня 2025 року (справа № 573/838/24, провадження № 51 - 603 кмо 25), є обов`язковим для застосування.

Надаючи оцінку доводам у касаційній скарзі щодо законності й обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, колегія суддів звертає увагу на те, що в постанові від 27 жовтня 2025 року об`єднана палата, сформулювавши наведений вище висновок, послалася в тому числі на те, що:

- право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина 2 ст. 35 Конституції України, п. 3 ст. 18 Міжнародного пакту і ч. 2 ст. 9 Конвенції допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров`я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках, закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним та точним, щоб захистити особу від свавілля;

- положення ст. 18 Міжнародного пакту не допускають відступу за будь-яких обставин. Відступ від зобов`язань, передбачених ст. 9 Конвенції, допускається відповідно до її ст. 15, однак із 04 квітня 2024 року заявлений раніше Україною відступ від зобов`язань за цією статтею було відкликано. Отже, ці положення міжнародних договорів діють у повному обсязі.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що призов на військову службу ОСОБА_8 під час мобілізації в період воєнного стану в Україні є законним, а його дії є ухиленням від призову на військову службу під час мобілізації в розумінні ст. 336 КК, і вважає, що ці висновки в цілому узгоджуються з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду і врахованими в постанові від 27 жовтня 2025 року нормами національного законодавства.

Твердження в касаційній скарзі захисника про неправильну правову оцінку фактичних обставин у кримінальному провадженні, допущення неправильного тлумачення національного законодавства, а саме про те, що:

- висновки судів першої та апеляційної інстанцій про можливість притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальностінавіть у випадку, якщо держава не забезпечила механізму проходження альтернативної (невійськової) служби в період воєнного стану, не ґрунтуються на законі;

- ураховуючи, що в умовах воєнного стану Україна не відступала від своїх зобов`язань щодо захисту права на свободу совісті за ст. 9 Конвенції в порядку ст. 15 Конвенції (про що вказанов постанові від 02 травня 2024 року Верховного Суду у справі № 344/12021/22), зазначене, на думку сторони захисту, спростовує твердження суду апеляційної інстанції в ухвалі, що військовий напад на державу та самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для відмови від військової служби з релігійних мотивів, а також спростовує висновки апеляційного суду, що практика ЄСПЛ стосується виключно військової служби за призовом,

Суд не враховує з огляду на згаданий вище висновок об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, наведений у постанові від 27 жовтня 2025 року, який на день розгляду провадження в суді касаційної інстанції має перевагу над висновками палати чи колегії суддів і є обов`язковим для застосування.

Викладаючи у скарзі доводи про невиконання державою обов`язку стосовно розроблення порядку направлення на альтернативну (невійськову) службу, захисник послався на судову практику, зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 520/15025/16-а, від 03 листопада 2021 року у справі № 360/3611/20, від 27 червня 2024 року у справі № 990/305/23, від 16 січня 2025 року у справі № 9901/54/19, від 15 жовтня 2025 року у справі № 907/882/22.

Однак колегія суддів не бере до уваги правові позиції, зазначені в згаданих судових рішеннях, оскільки ці рішення постановлені в адміністративних і господарських провадженнях та стосувалися вирішення інших правових питань.

Стосовно доводів касаційної скарги захисника про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і недотримання вимог КПК, з огляду на те, що, на його думку, винуватість ОСОБА_8 не доведено «поза будь-яким розумним сумнівом», колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; застосування закону, який не підлягає застосуванню; неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.

За змістомст. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Як убачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК.

В оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_8 , будучи військовозобов`язаним та придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, з метою ухилення від проходження військової служби під час мобілізації на особливий період, без поважних на те причин, відмовившись від отримання повістки, умисно не прибув у визначений у повістці день і час до призовного пункту, а саме 03 квітня 2024 року о 07:00.

ОСОБА_8 вину не визнав, відмовився давати показання в суді першої інстанції та відповідати на запитання учасників у провадженні.

При цьому місцевий суд урахував показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , які є військовослужбовцями ІНФОРМАЦІЯ_2 і підтвердили обставини складання акта 01 квітня 2024 року працівником ТЦК ОСОБА_11 з проведенням відеозапису, про те, що ОСОБА_8 відмовився від отримання бойової повістки, зокрема, через релігійні переконання і те, що він є Свідком Єгови. ОСОБА_8 роз`яснено наслідки у випадку відмови отримувати бойову повістку. Цей акт складений у присутності ОСОБА_8 , який відмовився давати будь-які пояснення.

Крім зазначених показань свідків, суд першої інстанції урахував зібрані та досліджені під час судового провадження:

- акт про відмову від отримання повістки від 01 квітня 2024 року про те, що військовозобов`язаний ОСОБА_8 відмовився отримувати повістку про прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- довідку від 01 квітня 2024 року № 5/1655 ІНФОРМАЦІЯ_3 , з якої вбачалося, що ОСОБА_8 є придатний;

- повістку № 2255, виписану ОСОБА_8 , з якої вбачалося, що йому запропоновано з`явитися 03 квітня 2024 року о 07:00 до ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- контрольні талони мобілізаційного розпорядження № 1 і 2;

- військовий квиток, виданий 10 травня 2001 року, на ім`я ОСОБА_8 серії НОМЕР_2 ;

- дані протоколу огляду відеозапису від 11 квітня 2024 року з оптичним диском із відеозаписом відмови ОСОБА_8 від отримання повістки;

- постанову про визнання речових доказів і передачу на зберігання від 11 березня 2024 року, з якої вбачається, що лист вивчення та аркуш доведення вимог законодавства України з питань оборони (два документи на одному аркуші) визнано речовими доказами у вказаному кримінальному провадженні. Оптичний диск DVD -R торгівельної марки «НР» із написом «CMDR4,7G-CFMWM03-6865 65LA0422», на якому збережений відеозапис відмови ОСОБА_8 від отримання повістки, визнано речовим доказом у вказаному кримінальному провадженні;

- дані висновку експерта від 15 травня 2024 року № СЕ-19/106-24/5902-ПЧ, з якого вбачається, що підпис від імені ОСОБА_8 у графі «Військовозобов`язаний ОСОБА_8 підпис» перед датою 27 березня 2024 року» у наданому на дослідження листі від 27 березня 2024 року виконаний ОСОБА_8 . Підпис від імені ОСОБА_8 у графі після дати 27 березня 2024 року на наданому на дослідження аркуші доведення вимог законодавства України з питань оборони від 27 березня 2024 року виконаний ОСОБА_8 ;

- дані листа вивчення військовозобов`язаного (резервіста) ОСОБА_8 від 27 березня 2024 року та аркуша доведення вимог законодавства України з питань оборони.

Проаналізувавши зібрані в провадженні докази й оцінивши їх у сукупності з точки зору належності, допустимості, достовірності та взаємозв`язку за внутрішнім переконанням, місцевий суд у вироку зазначив, що винуватість ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, викладених в обвинувальному акті, доведена повністю поза розумним сумнівом, а його дії суд кваліфікував за ст. 336 КК як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Відхиляючи аргументи сторони захисту щодо неможливості проходження ОСОБА_8 військової служби у зв`язку з його релігійними переконаннями та його готовності проходити альтернативну службу, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, із посиланнями на норми Конституції України і положення ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ч. 1 ст. 1 Закону України «Проальтернативну (невійськову) службу», ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ч. 3 ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», а також статей 9, 15 Конвенції та пунктів 1, 2 статей 4, 18 Міжнародного пакту, практику ЄСПЛ і Верховного Суду дійшов висновку про те, що:

- під час судового розгляду встановлено, що поведінка ОСОБА_8 беззаперечно свідчила про спрямованість його умислу на ухилення від призову;

- ОСОБА_8 , маючи 41 рік та будучи військовозобов`язаним і придатним до військової служби, був призваний не на строкову військову службу, яку можливо замінити альтернативною, а на військову службу до Збройних Сил України за мобілізацією, оскільки в Україні з 24 лютого 2022 року оголошено воєнний стан і загальну мобілізацію, а можливості заміни військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період альтернативною закон не передбачає.Усупереч доводам сторони захисту право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене, зокрема, за умов законності, легітимної мети - інтересів громадської безпеки;

- ні положення ст. 18 Міжнародного пакту, ні ст. 9 Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації;

- приписами ч. 4 ст. 35 Конституції України лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови наявності такої обставини, як несумісність виконання військового обов`язку з релігійними переконаннями громадянина, однак не унормовано способу доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством;

- у ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_8 , знаючи про відсутність будь-яких рішень щодо заміни йому військової служби невійськовою, не маючи підстав на альтернативну службу під час мобілізації на особливий період, відмовився від отримання повістки й без поважних причин не прибув до відділу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації;

- з огляду на положення ст. 65 Конституції України, в Україні військова служба під час мобілізації у період воєнного стану є обов`язковою для всіх без виключення військовозобов`язаних незалежно від їхнього віросповідання;

-участь ОСОБА_8 у Релігійній організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» із 06 травня 2022 року підтверджується довідкою від 18 березня 2024 року № 5252, однак про свою релігійну приналежність він повідомив у судовому засіданні, і з 06 травня 2022 року ОСОБА_8 не заявляв компетентним органам нашої держави про неможливість проходження служби в Збройних Силах України через свої релігійні переконання та не просив замінити військову службу альтернативною, і лише після перевірки стану здоров`я та отримання висновку про придатність до військової служби сповістив про свої релігійні переконання і звернувся 01 квітня 2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 із відповідною заявою про заміну виконання військового обов`язку невійськовою службою з причини його релігійних поглядів на підставі ч. 4 ст. 35 Конституції України;

- однак воєнний стан і загальна мобілізація в Україні оголошені 24 лютого 2022 року, а можливості заміни військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період та законної можливості військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації за релігійними переконаннями чинні Закони України не передбачають;

- під час судового розгляду провадження не встановлено того, що обвинувачений мав такі глибокі, щирі й послідовні релігійні переконання, які перешкоджали йому захищати незалежність нашої держави та її територіальну цілісність у лавах Збройних Сил України;

- призов ОСОБА_8 , який є ОСОБА_13 , на військову службу під час мобілізації в період воєнного стану в Україні є законним у розумінні законодавства України, оскільки мав на меті одне - захист незалежності й територіальної цілісності України від країни-агресора, європейських цінностей, зупинення російської агресії, яка на території нашої суверенної країни вбиває мирних цивільних громадян;

- дії ОСОБА_8 щодо ухилення від проходження військової служби через релігійні погляди є злочинними, у зв`язку із чим його притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від призову не є втручанням у його свободу сповідувати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 ст. 9 Конвенції;

- під час розгляду кримінального провадження не встановлено існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_8 та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов`язком захисту Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України;

- у ОСОБА_8 відсутні фактичні та юридичні підстави для сумлінної відмови від військової служби, правова оцінка його дій як ухилення від призову за мобілізацією не суперечить вимогам ч. 4 ст. 35 Конституції України й ст. 9 Конвенції.

Суд апеляційної інстанції переглянув рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги захисника ОСОБА_6 , урахував і детально навів в ухвалі показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , письмові докази в провадженні, покладені в основу вироку, і, посилаючись на приписи ст. 370 КПК, норми Конституції України, національне законодавство України, положення Конвенції та Міжнародного пакту, усталену судову практику ЄСПЛта правові висновки Верховного Суду, у тому числі правову позицію об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, дійшов переконання про те, що висновки суду про доведеність вини ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, за обставин і в обсязі, установлених у судовому засіданні та наведених у мотивувальній частині вироку, є обґрунтованими та підтверджуються сукупністю досліджених у судовому засіданні, узгоджених між собою, достатніх, допустимих і достовірних доказів, оцінених відповідно до ст. 94 КПК.

Суд апеляційної інстанції, не погодившись із доводами апеляційної скарги щодо відсутності в діях ОСОБА_8 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, урахував установлені місцевим судом обставини відмови обвинуваченого від отримання повістки 01 квітня 2024 року та неприбуття без поважних причин до відділу для проходження військової служби за призовом, тобто ухилення від призову за мобілізацією, і в оскаржуваній ухвалі, крім іншого, зазначив про те, що:

- невизнання вини обвинуваченим та зазначення релігійних переконань як підстави для ухилення від призову на військову службу під час мобілізації спрямовані на спотворення фактичних обставин справи для уникнення кримінальної відповідальності за вчинене діяння;

- призов ОСОБА_8 на військову службу за мобілізацією не означає автоматично, що він зобов`язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути залучений у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів і виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї;

- притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від призову не є втручанням у його свободу сповідати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 ст. 9 Конвенції;

- посилання сторони захисту на те, що сумлінна відмова ОСОБА_8 не може бути підставою для кримінальної відповідальності, не ґрунтуються на змісті відповідних норм міжнародного права та національного законодавства;

- в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов`язаних осіб, тобто питання стосується не військової служби за призовом, яка відбувається в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а військової служби за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії;

- під час мобілізації військовозобов`язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама собою мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави;

- перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб говорити про необхідність виконання військового обов`язку всіма громадянами України, у тому числі й Свідками Єгови;

- ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини й запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі здатні нести військову службу.

Таким чином, апеляційний суд, переглянувши кримінальне провадження в межах, визначених ст. 404 КПК, належним чином розглянув доводи, викладені в апеляційній скарзі захисника, які аналогічні доводам його касаційної скарги, дав на них вичерпні відповіді та відмовив у задоволенні заявлених вимог, навівши відповідні аргументи.

Отже, враховуючи наведені вище позицію Великої Палати Верховного Суду, висновок об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду та висновки судів попередніх інстанцій, обсяг пред`явленого обвинувачення, установлені судами першої й апеляційної інстанції обставини кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, досліджені в кримінальному провадженні докази, Суд вважає такими, що в цілому не спростовують законності й обґрунтованості оскаржуваних судових рішень доводи касаційної скарги захисника щодо:

- необґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій стосовно притягнення під час воєнного стану до кримінальної відповідальності осіб, які хочуть скористатися своїм конституційним правом на альтернативну (невійськову) службу;

- розбіжностей у позиціях Верховного Суду в частині надання оцінки діям осіб (обвинувачених), які відмовляються від військової служби виключно через власні несумісні із військовою службою релігійні переконання, зокрема об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду (постанова від 27 жовтня 2025 року № 573/838/24), і протилежної оцінки, наданої діям Свідків Єгови з боку ЄСПЛ та Комітету ООН з прав людини;

- недоведеності винуватості ОСОБА_8 «поза будь-яким розумним сумнівом»;

- неможливості проходження ОСОБА_8 будь-якої військової служби, у тому числі й без зброї, про що свідчить факт його належності із 06 травня 2022 року до релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, а його неявка для проходження військової служби була проявом релігійних поглядів;

- невідповідності висновку суду апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі змісту ч. 4 ст. 35 Конституції України стосовно покладення військового обов`язку захисту України на всіх громадян України, зокрема й Свідків Єгови, та виключення проходження альтернативної служби;

- притягнення ОСОБА_8 до кримінальної відповідальності за ухилення від призову під час мобілізації, що, на думку сторони захисту, є втручанням у його право, гарантоване п. 1 ст. 9 Конвенції, при цьому засуджений готовий пройти альтернативну (невійськову) службу;

- недотримання конституційних та обов`язкових для України міжнародних вимог судами попередніх інстанцій, у тому числі положень ст. 8, ч. 4 ст. 35 Конституції України, статей 9, 14 Конвенції та ст. 18 Міжнародного пакту, необгрунтованого врахування правових позицій Верховного Суду, наведених у постановах від 13 червня 2024 року, 15 квітня 2025 року у справах № 601/2491/22, 573/406/24;

- неврахування судами усталеної практики ЄСПЛ, який у своїх рішеннях неодноразово визнавав, що віровчення Свідків Єгови забороняє проходження будь-якої військової служби, включаючи ту, яка не пов`язана з носінням зброї, а кримінальне переслідування за таку відмову порушує ст. 9 Конвенції; положення п. 2 ст. 9 Конвенції не передбачає можливості обмеження права на свободу релігії та совісті на підставі міркувань національної безпеки; наявні факти офіційного зобов`язання різних держав запровадити альтернативну службу протягом конкретного періоду; військова служба без зброї не відповідає критеріям альтернативної (невійськової) служби;

- неможливості обмеження положень ст. 35 Конституції України навіть під час правового режиму воєнного стану, також стосовно того, що Верховна Рада України не постановляла відповідних законів про обмеження релігійних прав.

При цьому посилання захисника на врахування рішень Конституційного Суду України (від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004, від 08 вересня 2016 року № 6-рп/2016, від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, від 27 грудня 2022 року № 4-р/2022, у яких цей Суд:

- наголосив на тому, що забезпечення прав та свобод потребує законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод;

- вказав на пряму дію норм Конституції України та безпосередність їх застосування;

- зазначив, що обмеження конституційних прав і свобод є можливим у випадках, передбачених Конституцією України;

- навів аргументи про те, що релігійні переконання щодо неможливості проходження військової служби у будь-якій формі, зокрема без зброї, належать до внутрішнього аспекту права на свободу віросповідання - абсолютного права, яке жодним чином не підлягає обмеженню,

Верховний Суд вважає такими, що в цілому також не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, оскільки, з огляду на встановлені фактичні обставини у провадженні та висновки судів попередніх інстанцій щодо доведеності вини ОСОБА_8 , суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень взяли до уваги як норми національного законодавства, так і міжнародного права, а також судову практику Верховного Суду, у тому числі рішення Конституційного Суду України та усталену судову практикуЄСПЛ.

Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстав неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК) і невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) чинним законом не передбачено.

З урахуванням зазначеного Верховний Суд під час розгляду кримінального провадження позбавлений процесуальної можливості надавати оцінку доказам, перевіряти правильність такої оцінки, не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, та виходить лише з тих фактичних обставин, які були встановлені судами попередніх інстанцій.

У цьому кримінальному провадженні, як зазначено вище, серед іншого, суд першої інстанції встановив те, що:

- ОСОБА_8 свою вину не визнав, відмовився давати показання в суді першої інстанції та відповідати на запитання учасників у провадженні;

- участь ОСОБА_8 у Релігійній організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» із 06 травня 2022 року підтверджується довідкою від 18 березня 2024 року № 5252, однак про свою релігійну приналежність він повідомив у судовому засіданні, і з 06 травня 2022 року ОСОБА_8 не заявляв компетентним органам нашої держави про неможливість проходження служби в Збройних Силах України через свої релігійні переконання та не просив замінити військову службу альтернативною, лише після перевірки стану здоров`я та отримання висновку про придатність до військової служби сповістив про свої релігійні переконання і звернувся 01 квітня 2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 з відповідною заявою про заміну виконання військового обов`язку невійськовою службою з причини його релігійних поглядів на підставі ч. 4 ст. 35 Конституції України;

-однак воєнний стан і загальна мобілізація в Україні оголошені 24 лютого 2022 року, а можливості заміни військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період та законної можливості військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації за релігійними переконаннями чинні Закони України не передбачають;

- під час розгляду кримінального провадження не встановлено існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_8 та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов`язком захисту Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України;

Зокрема, з огляду на зазначені обставини суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що під час судового розгляду провадження не встановлено того, що обвинувачений мав такі глибокі, щирі та послідовні релігійні переконання, які перешкоджали йому захищати незалежність нашої держави та її територіальну цілісність у лавах Збройних Сил України.

Крім наведених вище обґрунтувань, суд апеляційної інстанції, серед іншого, в ухвалі зазначив, що:

- ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини й запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, які у змозі нести військову службу (рішення в зазначених вище справах: «Папавасілакіс проти Греції», п. 54; «Дягілєв проти Росії», п. 63). Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст. 9 Конвенції та якою мірою має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (рішення у згаданих вище справах: «Баятян проти Вірменії», п. 110; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану», п. 74; «Дягілєв проти Росії», п. 59);

- відповідно до статей 1 і 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством;

- строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби, і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період альтернативною (невійськовою) службою, цим Законом не встановлена;

- згідно з п. 1 ч. 1 ст. 150 Основного Закону України вирішення питання про відповідність чи невідповідність законів Конституції належить до повноважень Конституційного Суду України. У порядку, установленому Законом України «Про Конституційний Суд України», цей орган не визнавав неконституційними положення Закону № 1975 - XII;

- ЄСПЛ у своїх рішеннях також не констатував невідповідності цього акта національного законодавства вимогам Конвенції;

- суд першої інстанції обґрунтовано вказав, що можливості заміни військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу», Конституція України та інші Закони України не передбачають;

- відповідно до положень ст. 65 Конституції України та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України;

- приписами ст. 64 Конституції України передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень;

- Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» на всій території України введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався указами Президента України й діє дотепер;

- Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» оголошено про проведення загальної мобілізації;

- у воєнний час, під час мобілізації та оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання;

- у час, коли Україна здійснює самооборону й існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави та інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання;

- існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею та кількістю населення;

- саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку Російської Федерації. Тобто мобілізація з боку держави України є єдиним необхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий час перебуває у стані «оборонної війни».

Крім того, як убачається зі змісту вироку, при призначенні обвинуваченому покарання суд першої інстанції врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК належить до нетяжких злочинів, дані про його особу, на які суд послався у вироку, відсутність обставин, які пом`якшують і обтяжують покарання, інші обставини справи та дійшов висновку про призначення ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на строк, який є мінімальним згідно із санкцією ст. 336 КК.

При цьому суд першої інстанції не встановив підстав для застосування до обвинуваченого положень статей 69, 75 КК.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Водночас доводи касаційної скарги захисника не містять будь-яких обґрунтувань стосовно невідповідності призначеного судом ОСОБА_8 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі чи щодо неправильного застосування положень статей 69, 75 КК.

З урахуванням викладених вище обставин доводи касаційної скарги в цілому не спростовують законності, обґрунтованості та вмотивованості судових рішень судів попередніх інстанцій.

Отже, на думку Верховного Суду, з огляду на обсяг висунутого обвинувачення, досліджені судами попередніх інстанцій докази та встановлені фактичні обставини, враховані цими судами попередніх інстанцій положення Конституції України й чинного законодавства України, а також на те, що винуобвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, доведено поза розумним сумнівом і кримінальний закон застосовано правильно, а тих істотних порушень вимог КПК, які перешкодили або могли перешкодити судам ухвалити законні й обґрунтовані рішення, у ході касаційного розгляду не встановлено, відсутні підстави для задоволення вимог касаційної скарги захисника про скасування вироку суду першої інстанції та ухвали суду апеляційної інстанції і закриття кримінального провадження стосовно ОСОБА_8 з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 284, ст. 440 КПК.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 залишити без задоволення, а вирок Попільнянського районного суду Житомирської області від 18 грудня 2024 року й ухвалу Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року щодо засудженого ОСОБА_8 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3