Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №457/532/25 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 457/532/25

провадження № 51-4557 км 25

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючої ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

захисника (який подав касаційну скаргу) ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12025141140000081 від 20 березня 2025 року за обвинуваченням

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки м. Дрогобича Львівської області, мешканки АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК України,

за касаційною скаргою захисника ОСОБА_7 , який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_9 , на ухвалу Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2025 року.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Трускавецького міського суду Львівської області від 07 квітня 2025 року у спрощеному провадженні засуджено ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 296 КК України до покарання у виді пробаційного нагляду на строк 1 рік.

Скасовано накладений ухвалою слідчого судді від 21 березня 2025 року арешт на майно ОСОБА_9 , а також вирішено долю речових доказів.

За обставин, детально наведених у вироку, неповнолітню ОСОБА_8 було визнано винуватою в тому, що вона 14 березня 2025 року приблизно о 20:35 разом з трьома малолітніми особами, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і матеріали досудового розслідування щодо яких виділені в окреме провадження (далі - малолітні особи), перебуваючи біля магазину «Буд Майстер», що розташований на вул. Мазепи, 42/1 у м. Трускавці, діючи умисно, з винятковим цинізмом, з метою знущання над людиною, яка перебуває в безпорадному стані, бажаючи самоствердитися за рахунок її публічного приниження, демонструючи свою фізичну перевагу та зверхність, підійшла до потерпілого ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (який є особою з інвалідністю першої групи з дитинства), якого одна з малолітніх осіб утримувала силою, і, достовірно знаючи, що друга малолітня особа фіксує її протиправні дії на свій мобільний телефон марки «іРhone 13», реалізуючи протиправний умисел, діючи з хуліганських спонукань і з мотивів явної неповаги до суспільства, з особливим цинізмом, грубо порушуючи громадський порядок, протиставляючи себе загальновизнаним у суспільстві правилам поведінки та моралі, усвідомлюючи, що перебуває у громадському місці, публічно насміхалася з нього, висловлювалася в його бік нецензурними словами й разом із малолітньою особою, яка силою утримувала потерпілого, завдала йому сім ударів долонею по спині, після чого ОСОБА_10 намагався від них утекти. Однак малолітня особа продовжувала його утримувати силою, а ОСОБА_8 - голосно насміхатися. При цьому третя малолітня особа підбігла до потерпілого та завдала йому чотирьох ударів стопою ноги в ділянку таза, після чого стягнула з нього штани, оголивши йому ноги до колін і спідню білизну, у такий спосіб принизивши його честь та гідність. Водночас ОСОБА_8 продовжувала цинічно насміхатися з його безпорадного стану, чим демонструвала свою зневагу до загальноприйнятих норм моралі у суспільстві, до тих пір коли потерпілий вирвався від малолітньої особи, яка силою його утримувала та втік із місця події.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_9 залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без зміни.

Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону й неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувану ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування своїх вимог захисник вказує на незаконність і необґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції щодо можливості конфіскації майна (мобільного телефона марки «іРhone 13» із сім-картою) малолітньої ОСОБА_9 , яка є третьою особою у кримінальному провадженні.

Мотивуючи свої доводи, захисник зазначає, що:

- конфіскація як покарання може застосовуватися лише до майна засудженого, а спеціальна конфіскація - за умови вчинення умисного злочину, до якого не належить ч. 1 ст. 296 КК України;

- наведене вище майно (яка є власністю ОСОБА_9 ) не було спеціально пристосованим знаряддям злочину та не належало засудженій ОСОБА_8 , а тому його конфіскація не охоплюється положеннями ст. 100 КПК України.

Крім того, захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції:

- належним чином не перевірив та, як наслідок, не врахував, що рішення про конфіскацію майна малолітньої ОСОБА_9 стосується інтересів останньої, а також порушує її права та створює труднощі у повсякденному житті дитини;

- не мотивував, чому конфіскація майна ОСОБА_9 є пропорційною і розумною щодо малолітньої особи, яка не є суб`єктом провадження;

- неправильно витлумачив положення ст. 100 КПК України, адже погодився з конфіскацією майна третьої особи без спеціальних на те підстав;

- не врахував, що сім-карта оператора мобільного зв`язку взагалі не використовувалася для фіксації вчинення кримінального правопорушення та не є невід`ємною частиною знаряддя злочину, а тому її конфіскація суперечить положенням, передбаченим ч. 1 ст. 100 КПК України;

- не навів жодних доказів чи мотивів, з яких би виснував, що вказана сім-карта підпадає під критерії конфіскації.

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисники ОСОБА_7 та ОСОБА_6 підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити.

Прокурор ОСОБА_5 заперечував проти задоволення касаційної скарги захисника ОСОБА_7 .

Заслухавши суддю-доповідача, думку учасників провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені в касаційній скарзі захисника доводи, колегія суддів дійшла висновку, що ця скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За приписами пунктів 1-3 ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу (ч. 2 ст. 438 КПК України).

У касаційній скарзі (доводи якої в цілому є аналогічними доводам апеляційної скарги) захисник ОСОБА_7 , не оспорюючи доведеності вини та правильності кваліфікації дій засудженої ОСОБА_8 , посилається на незаконність та необґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції щодо можливості конфіскації майна (мобільного телефона марки «іРhone 13» із сім-картою оператора мобільного зв`язку) малолітньої ОСОБА_9 , яка є третьою особою у кримінальному провадженні.

Мотивуючи свої доводи, захисник зазначає, що:

- конфіскація як покарання може застосовуватися лише до майна засудженого, а спеціальна конфіскація - за умови вчинення умисного злочину, до якого не належить ч. 1 ст. 296 КК України;

- наведене вище майно (яке є власністю ОСОБА_9 ) не було спеціально пристосованим знаряддям злочину та не належало засудженій ОСОБА_8 , а тому його конфіскація не охоплюється положеннями ст. 100 КПК України;

- суд апеляційної інстанції не врахував, що сім-карта оператора мобільного зв`язку взагалі не використовувалася для фіксації вчинення кримінального правопорушення та не є невід`ємною частиною знаряддя злочину, а тому її конфіскація суперечить положенням, передбаченим ч. 1 ст. 100 КПК України.

Перевіривши матеріали кримінального провадження та вказані доводи адвоката ОСОБА_7 , колегія суддів висновує таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Згідно з приписами ч. 9 ст. 100 КПК України питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Разом з тим у п. 1 ч. 9 наведеної статті визначено, що гроші, цінності та інше майно, які підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегли на собі його сліди, конфіскуються, крім випадків, коли власник (законний володілець) не знав і не міг знати про їх незаконне використання. У такому разі зазначене майно повертається власнику (законному володільцю).

Положеннями п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України встановлено, що в резолютивній частині вироку в разі визнання особи винуватою, серед іншого, зазначається рішення щодо речових доказів і документів та спеціальної конфіскації.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, ухвалюючи обвинувальний вирок стосовно ОСОБА_8 , у резолютивній частині свого рішення вирішив долю речових доказів, а саме конфіскував належний на праві власності малолітній ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , мобільний телефон марки «iPhone 13» із установленою сім-картою оператора мобільного зв`язку «Київстар».

Статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) установлено, що кожна фізична чи юридична особа має право на повагу до своєї власності. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці (зокрема в рішеннях у справах «AGOSI v. the United Kingdom», 1986; «Bowler International Unit v. France», 2006) визнає, що конфіскація предметів, пов`язаних із вчиненням кримінальних правопорушень або які містять відомості доказового значення, не становить порушення Конвенції, якщо вона має легітимну мету та є пропорційною.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури в частині вирішення долі речових доказів (мобільного телефона марки «іРhone 13» із сім-картою оператора мобільного зв`язку, які на праві власності належали ОСОБА_9 ), посилаючись на зміст положень ст. 3 КК України, статтей 8, 98, 100 КПК України, а також на норми міжнародного права та практику Європейського суду з прав людини, зауважив, що під час застосування конфіскації майна в кожному конкретному випадку суд має не тільки послатися на наявність формальних підстав, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».

Водночас, відмовляючи у задоволенні апеляційних вимог захисника ОСОБА_7 , суд апеляційної інстанції зазначив про правильність висновків суду першої інстанції щодо необхідності конфіскації вилученого в малолітньої ОСОБА_9 майна (мобільного телефона марки «іРhone 13» із сім-картою оператора мобільного зв`язку) з тих підстав, що це майно використовувалося під час вчинення кримінального правопорушення, а саме - було засобом його фіксації, визнано речовим доказом, тому його повернення не відповідатиме вимогам кримінального процесуального закону.

Крім того, не погоджуючись із доводами апелянта, суд апеляційної інстанції вказав, що:

- належність телефона третій особі не свідчить про наявність підстав для іншого вирішення його долі як речового доказу, адже положення ст. 100 КПК України не передбачають можливості повернення речового доказу, який прямо пов`язаний із кримінальним правопорушенням і щодо якого прийнято відповідне рішення судом;

- посилання захисника на порушення права власності не можуть бути підставою для зміни вироку, оскільки відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції право власності може бути обмежене у випадках, передбачених законом, з метою захисту суспільних інтересів.

На переконання колегії суддів, наведені висновки суду апеляційної інстанції в цілому є законними й обґрунтованими.

Що стосується доводів касаційної скарги захисника про те, що суд апеляційної інстанції неправильно витлумачив положення ст. 100 КПК України, погодившись із конфіскацією майна третьої особи без спеціальних на те підстав, то Суд вважає їх необґрунтованими з огляду на таке:

- в оскаржуваній ухвалі загалом наведено мотиви правомірності конфіскації майна малолітньої ОСОБА_9 , які не суперечать згаданим вище нормам процесуального закону, міжнародного права та практиці Європейського суду з прав людини;

- висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з матеріалами кримінального провадження, зокрема клопотанням слідчого від 21 березня 2025 року про арешт майна та ухвалою слідчого судді від 21 березня 2025 року про накладення арешту на майно, зі змісту яких видно, що належне малолітній ОСОБА_9 майно, а саме мобільний телефон марки «іРhone 13» із сім-картою оператора мобільного зв`язку, було визнано знаряддям кримінального правопорушення, а тому відповідно до положень ч. 9 ст. 100 КПК України воно підлягає конфіскації;

- у касаційній скарзі захисник не наводить жодних доводів про те, що малолітня ОСОБА_9 як власник конфіскованого майна не знала й не могла знати про його незаконне використання, що згідно з положеннями ч. 9 ст. 100 КПК України виключало б можливість його конфіскації.

Крім того, Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що конфіскація як покарання може застосовуватися лише до майна засудженого, а спеціальна конфіскація - за умови вчинення умисного злочину, до якого не належить ч. 1 ст. 296 КК України, оскільки, як видно зі змісту рішень судів попередніх інстанцій, належний на праві власності ОСОБА_9 мобільний телефон із сім-картою мобільного оператора був визнаний знаряддям вчинення злочину та конфіскований саме в порядку, передбаченому ст. 100 КПК України, яка не містить імперативної вимоги щодо можливості конфіскації майна саме засудженої особи.

Таким чином, ураховуючи те, що кримінальний закон застосовано правильно, а під час перегляду кримінального провадження (у межах змісту доводів касаційної скарги сторони захисту) судом касаційної інстанції не встановлено таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили або могли перешкодити суду апеляційної інстанції ухвалити законне й обґрунтоване рішення, колегія суддів уважає, що касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення, а ухвалу суду апеляційної інстанції - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 , який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_9 , залишити без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2025 року стосовно засудженої ОСОБА_8 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3