Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №461/1515/25 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 461/1515/25

провадження № 51-4853 км 25

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді, на ухвалу Львівського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року у кримінальному провадженні № 12025141360000418 за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Галицького районного суду м. Львова від 25 березня 2025 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 4 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК України до призначеного покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Залізничного районного суду м. Львова від 04 листопада 2022 року та остаточно призначено ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 1 місяць.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року вирок суду першої інстанції змінено в частині призначеного покарання.

Постановлено вважати ОСОБА_6 засудженим за ч. 4 ст. 185 КК України із застосуванням положень ст. 69 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК України до призначеного покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Залізничного районного суду м. Львова від 04 листопада 2022 року та остаточно призначено ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 1 місяць.

В решті вирок залишено без зміни.

За вироком суду ОСОБА_6 визнаний винуватим у тому, що він 14 лютого 2025 року, приблизно о 19:12 год., на вул. Шпитальній, 11 у м. Львові, умисно, з корисливих мотивів, у час провадження воєнного стану на території України, повторно, таємно, шляхом вільного доступу викрав велосипед марки «SARACEN», вартістю 7500 грн, чим заподіяв матеріальну шкоду потерпілому ОСОБА_7 на вказану суму.

Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що суд при застосуванні положень ст. 69 КК України не врахував ступінь тяжкості скоєного, суспільну небезпечність, адже кримінальне правопорушення вчинене в умовах воєнного стану, дані про особу винного, який раніше неодноразово був засуджений за вчинення злочинів проти власності. При цьому обставини, які апеляційний суд урахував при призначенні більш м`якого покарання, ніж передбачене санкцією ч. 4 ст. 185 КК України, вже були враховані судом першої інстанції, який призначив найменше покарання, передбачене санкцією цього закону. Тому рішення апеляційного суду є необґрунтованим, а призначене покарання із застосуванням ст. 69 КК України м`яким.

Також прокурор вказує на неправильне застосування апеляційним судом ст. 71 КК України, оскільки суд не визначив невідбуту засудженим частину покарання за попереднім вироком, а також не врахував того, що остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за нове кримінальне правопорушення, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор у суді касаційної інстанції підтримала скаргу та просила її задовольнити.

Межі розгляду матеріалів кримінального провадження у касаційному суді

Відповідно до вимог ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Згідно зі ст. 433 цього Кодексу суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК України підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. При перевірці доводів, наведених у скарзі, касаційний суд виходить із фактичних обставин, встановлених судами.

Мотиви суду

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 та кваліфікації його дій у касаційному порядку не оскаржуються. Виходячи з вимог ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах касаційної скарги.

Доводи прокурора стосуються неправильного застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність, зокрема статей 69, 71 КК України, що потягло за собою призначення винному надто м`якого покарання.

Положеннями ст. 50 КК України передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.

При цьому каральна функція не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільш сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави й суспільства. У будь-якому разі покарання має бути співмірним злочину, що передбачає врахування способу й об`єкту посягання, тяжкості його наслідків і потенційної суспільної небезпеки. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності.

Виправлення, як мета покарання, це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу. Виправлення засудженого - це ті певні зміни в його особистості, які утримують його в подальшому від вчинення нових злочинів. З моральної точки зору виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню.

Визначені у ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності при визначенні розміру призначеного покарання у межах санкції відповідної статті. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Висновок суду має ґрунтуватися на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема на відомостях про вчинений особою злочин, його суспільну небезпечність, посткримінальну поведінку та її характеристику, спосіб життя, соціальні зв`язки тощо.

Відповідно до ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Поняття «явно несправедливого» покарання є оціночним. Це не просто різниця в баченні покарання між прокурором, захисником, потерпілою стороною чи судом, а диспропорція, яка виходить за межі розумного суддівського розсуду.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд дійшов висновку, що при призначенні покарання ОСОБА_6 місцевий суд не дотримався положень ст. 65 КК України, не врахував повне визнання обвинуваченим своєї вини, відшкодування потерпілому збитків, внаслідок чого потерпілий ОСОБА_7 не має претензій до обвинуваченого. Враховуючи наведені обставини, апеляційний суд дійшов висновку, що ці обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину та дають підстави для застосування ст. 69 КК України і призначення покарання нижчого, ніж передбачено санкцією ч. 4 ст. 185 цього Кодексу.

Суд касаційної інстанції не погоджується із таким висновком.

Відповідно до ст. 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 442-1 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Тобто, застосування цієї норми закону передбачає наявність кількох (не менше двох) обставин, що пом`якшують покарання. При цьому рішення про призначення більш м`якого покарання, ніж передбачене санкцією статті, має бути належним чином мотивоване.

Апеляційний суд при прийнятті рішення формально послався на визнання обвинуваченим вини та відшкодування збитків потерпілому. Водночас у вироку суду першої інстанції визнання вини ОСОБА_6 та щире каяття були вже визнані обставинами, що пом`якшують покарання, і дають можливість призначити найнижче покарання, передбачене санкцією ч. 4 ст. 185 КК України, проте не дають підстав для застосування положень ст. 69 цього Кодексу.

Що стосується відшкодування потерпілому шкоди, то згідно матеріалів кримінального провадження ОСОБА_6 під час досудового розслідування в ході проведення слідчих дій видав слідчому викрадений велосипед, який слідчий повернув потерпілому. Тобто, матеріали справи не містять підтверджень відшкодування саме обвинуваченим збитків потерпілому, оскільки викрадене майно було повернуто останньому в ході здійснення досудового розслідування.

Крім того, при призначенні винному покарання із застосуванням ст. 69 КК України апеляційний суд не взяв до уваги ті обставини, на які послався суд першої інстанції, а саме, що злочин скоєно у період дії воєнного стану, що свідчить про його підвищену суспільну небезпечність, обвинувачений не працює, раніше притягувався до кримінальної відповідальності, у тому числі за злочини проти власності, що свідчить про його схильність до вчинення умисних корисливих злочинів та небажання ставати на шлях виправлення.

За таких обставин колегія суддів вважає, що апеляційний суд при призначенні ОСОБА_6 покарання неправильно застосував ст. 69 КК України, а тому це покарання слід вважати м`яким.

Також касаційний суд звертає увагу, що суд апеляційної інстанції при застосуванні ч. 1 ст. 71 КК України і призначенні засудженому покарання за сукупністю вироків не врахував вимоги ч. 4 цієї норми закону.

Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

При визначенні покарання за правилами цієї норми закону слід чітко встановити невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Зокрема, невідбутою частиною покарання вважається покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням на підставі ст. 75 КК України.

З матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_6 був раніше засуджений вироком Залізничного районного суду м. Львова від 04 листопада 2022 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років та звільнений від відбування цього покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком тривалістю 3 роки. Новий злочин вчинено ним у період іспитового строку. А тому суд апеляційної інстанції при призначенні покарання винному за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України повинен був встановити невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Проте суд цього не зробив, що призвело до неправильного застосування цієї норми закону, а тому доводи прокурора слід вважати обґрунтованими.

Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. У зв`язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне скасувати судове рішення.

З цих підстав суд ухвалив:

Касаційну скаргу прокурора задовольнити.

Ухвалу Львівського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року щодо ОСОБА_6 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3