Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №275/906/24 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 275/906/24

провадження № 51-2314км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

у режимі відеоконференції

захисника ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 на вирок Житомирського апеляційного суду від 21 квітня 2026 року щодо

ОСОБА_7 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Коростишева Житомирської області, жителя АДРЕСА_1 ,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, пунктами 1, 13 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Брусилівського районного суду Житомирської області від 30 квітня 2025 року ОСОБА_7 визнано винуватим та засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано в строк відбування покарання ОСОБА_7 строк попереднього ув`язнення з моменту його затримання, а саме з 23 травня 2024 року по дату набрання вироком законної сили.

Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, арешту майна та речових доказів.

Житомирський апеляційний суд скасував вирок районного суду в частині кваліфікації дій за ч. 1 ст. 121 КК та ухвалив свій вирок 21 квітня 2026 року, яким визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15 , пунктами 1, 13 ч. 2 ст. 115 КК, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років.

Строк відбування покарання ОСОБА_7 вирішено рахувати з моменту набрання вироком законної сили.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано в строк відбування покарання ОСОБА_7 строк попереднього ув`язнення з моменту його затримання, а саме з 23 травня 2024 року по дату набрання вироком законної сили.

В решті вирок районного суду залишив без зміни.

За вироком апеляційного суду, ОСОБА_7 засуджено за незакінчений замах на умисне вбивство двох або більше осіб, особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за таких обставин.

Так, 23 травня 2024 року близько 09:00 ОСОБА_7 , який є особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК), прямуючи до свого місця реєстрації та проживання ( АДРЕСА_1 ), неподалік вказаного домоволодіння випадково зустрів давно знайомих йому ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які перебували у стані алкогольного сп`яніння.

Під час спілкування, ОСОБА_9 здійснила невербальний жест руками на адресу ОСОБА_7 , яким принизила останнього, та після цього разом зі ОСОБА_8 пішла до домоволодіння, де проживав ОСОБА_10 ( АДРЕСА_1 ), а ОСОБА_7 пішов до свого місця проживання.

В подальшому, цього ж дня близько 09:20, ОСОБА_7 прийшов до місця проживання ОСОБА_10 з метою взяття цигарки.

Перебуваючи у вказаний день, час та місці, ОСОБА_7 отримав у грубій формі відмову у наданні цигарок від ОСОБА_10 , на що ОСОБА_7 образився на останнього та повернувся до місця свого проживання, де у кухні, одноосібно, вживав алкогольні напої - горілку, близько 0,7 л.

Далі, цього ж дня близько 09:30 у ОСОБА_7 , який перебував за місцем свого проживання, на фоні вживання алкогольних напоїв та попередніх образ з боку ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , виник злочинний умисел, спрямований на вчинення умисного вбивства вказаних осіб з метою помсти.

Реалізуючи свій єдиний злочинний умисел, спрямований на умисне вбивство двох і більше осіб, ОСОБА_7 , перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння - 2,4% (проміле), на ґрунті попередньо виниклих неприязних відносин, взяв із власного домоволодіння сокиру та ніж і пішов до будинку АДРЕСА_2 , де проживає ОСОБА_10 , та у цей день та час у вказаному місці були ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .

Продовжуючи реалізовувати свій єдиний злочинний умисел, спрямований на умисне вбивство двох і більше осіб, ОСОБА_7 , тримаючи в руках сокиру, направлену гострим лезом до присутніх та ніж в іншій руці, зі словами «всіх повбиваю», під час конфлікту з присутніми, діючи умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер та протиправність своїх дій, передбачаючи настання суспільно-небезпечних наслідків та свідомо бажаючи їх настання, з метою протиправного заподіяння смерті ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , направився в їх сторону.

В цей час ОСОБА_10 , з метою перешкоджання ОСОБА_7 у вчиненні протиправних дій, вибив з рук останнього сокиру, однак ОСОБА_7 , не припиняючи своїх дій, одразу наніс одне проникаюче ножове поранення ОСОБА_9 в черевну порожнину, спричинивши їй проникаюче ножове поранення з пошкодженням брижі тонкого кишечника, яке належить до категорії тяжких тілесних ушкоджень.

Після цього, ОСОБА_7 , продовжуючи реалізовувати свій єдиний злочинний умисел, спрямований на умисне вбивство двох і більше осіб, наніс ОСОБА_10 одне ножове поранення в ліву частину грудної клітини, заподіявши йому ножове непроникаюче поранення, яке належить до легкого тілесного ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. Однак, ОСОБА_7 не довів свій злочинний умисел до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки йому завадили присутні в будинку ОСОБА_8 та ОСОБА_11 .

В подальшому ОСОБА_7 на місці події викинув ножа та зник з місця вчинення кримінального правопорушення, а потім був затриманий співробітниками поліції.

Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

У поданій касаційній скарзі захисник засудженого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_6 просить скасувати вирок апеляційного суду та залишити без змін вирок суду першої інстанції.

Свою позицію обґрунтовує тим, що апеляційний суд неправильно кваліфікував дії ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 15 та пунктами 1, 13 ч. 2 ст. 115 КК, оскільки у його підзахисного не було умислу на умисне вбивство потерпілих, він завдав лише одне ножове поранення ОСОБА_9 , хоча в ОСОБА_7 була можливість завдати ще ножових поранень, щоб наступила смерть потерпілої, при цьому тілесні ушкодження ОСОБА_10 завдано з необережності, коли останній намагався виштовхати обвинуваченого із хати, коли в ОСОБА_7 в цей момент був ніж у руках. На думку захисника, не встановлено конкретного мотиву та мети заподіяння смерті потерпілим, адже ОСОБА_7 були сусідами з ОСОБА_10 і між ними були гарні відносини. Підсумовуючи, стверджує, що за таких обставин, в діях засудженого вбачається склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, за що ОСОБА_7 повністю визнає свою вину і щиросердечно розкаюється.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 підтримав доводи, викладені в касаційній скарзі, прокурор ОСОБА_5 заперечила проти її задоволення, просила оскаржуваний вирок апеляційного суду залишити без зміни.

Мотиви Суду

За приписами ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Він є судом права, а не факту і під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Вирішуючи питання про наявність зазначених підстав, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Оспорювання захисником установлених за результатами апеляційного розгляду фактів із викладенням власної версії події, що зводиться до тверджень про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неповноту судового розгляду, враховуючи вимоги ст. 438 КПК, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Тому колегія суддів касаційного суду відхиляє доводи касаційної скарги захисника щодо неправильної, на його думку, оцінки апеляційним судом досліджених доказів за відсутності або безпідставності конкретних доводів щодо неналежності, недопустимості чи недостовірності окремих досліджених судом доказів.

Відповідно до змісту ст. 370 КПК судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.

За приписами ст. 94 КПК суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Згідно зі ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню разом з іншими обставинами подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив та мета вчинення кримінального правопорушення. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення, суд касаційної інстанції виходить із встановлених апеляційним судом фактичних обставин справи.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 не оспорює та не заперечує факту нанесення тілесних ушкоджень потерпілим, однак він не погоджується із рішенням апеляційного суду, що стороною обвинувачення доведено мотив та мету ОСОБА_7 на вбивство ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .

Водночас у касаційній скарзі сторони захисту не порушується питання про недопустимість письмових доказів з огляду на ст. 87 КПК, а йдеться про їх неправильну оцінку, недостовірність та недостатність для висновку про наявність в ОСОБА_7 складу інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Аргументи сторони захисту про неправильну кваліфікацію апеляційним судом дій ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 15 - пунктами 1, 13 ч. 2 ст. 115 КК не знайшли свого підтвердження та спростовуються дослідженими під апеляційного розгляду доказами.

Так, за змістом статті 15 КК замахом на кримінальне правопорушення є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому кримінальне правопорушення не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Тобто із суб`єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом.

Тому визначальним для відмежування замаху на умисне вбивство від умисного завдання тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження умислом винного охоплюється лише заподіяння таких ушкоджень за відсутності прямого наміру на вбивство. Наслідки, які не настали, інкримінуються особі в тому разі, якщо вони передбачалися ціллю його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальності за замах на вбивство. У випадку, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо припускає настання будь-яких наслідків, у тому числі смерті, вона також не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за замах на вбивство. Крім того, злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство й у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках настає лише за наслідки, які фактично настали.

Заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому характеризується в цьому випадку не лише непрямим, а ще й неконкретизованим (невизначеним) умислом. У разі неконкретизованого умислу винний, вчиняючи злочин, хоча і передбачає можливість настання різних шкідливих наслідків, але до кінця не усвідомлює їх характеру і тяжкості. А оскільки особа за невизначеного умислу одночасно передбачає різні за характером і тяжкістю наслідки, але фактично реалізується лише один з них, кримінальна відповідальність настає за наслідки, що настали фактично.

Ознаки суб`єктивної сторони й особливості психічного ставлення винуватої особи встановлюються судами з урахуванням особливостей вчиненого діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення, за встановленими фактичними обставинами вчиненого кримінального правопорушення, на підставі доказів, зібраних у порядку, передбаченому КПК, та оцінених відповідно до вимог статті 94 цього Кодексу.

При встановленні форми та виду вини, суд у кожному конкретному випадку виходить з аналізу всіх зібраних у справі доказів і сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховує характер і спосіб його вчинення, інтенсивність і спрямованість протиправного впливу, кількість і локалізацію на тілі потерпілої особи тілесних ушкоджень, причини припинення протиправних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки тощо.

Повертаючись до матеріалів цього провадження, варто зазначити, що орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, пунктами 1, 13 ч. 2 ст. 115 КК, а саме у незакінченому замаху на умисне вбивство двох або більше осіб, особою, яка раніше вчинила умисне вбивство.

Під час судового розгляду кримінального провадження районний суд встановив, що орган досудового розслідування не здобув належних доказів, які би беззаперечно підтверджували наявність у ОСОБА_7 умислу саме на заподіяння смерті потерпілим, а не на завдання тяжких тілесних ушкоджень, тому перекваліфікував дії обвинуваченого на ч. 1 ст. 121 КК, вказавши, що така кваліфікація відповідає встановленим фактичним обставинам кримінального провадження.

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції вважав, що досліджені судом докази в своїй сукупності, а також поведінка обвинуваченого до, під час та безпосередньо після вчинення злочину свідчили про те, що останній діяв з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю, так і настання смерті потерпілого, а тому дійшов висновку що ОСОБА_7 повинен нести відповідальність лише за фактично заподіяні наслідки, у вигляді спричинення потерпілій ОСОБА_9 тяжкого тілесного ушкодження. Також цей суд уважав, що оскільки під час судового розгляду не встановлено, що ОСОБА_7 умисно було нанесено ОСОБА_10 легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров`я, тому що потерпілий сам наштрикнувся на ножа, який був в руках ОСОБА_7 , а тому в його діях відсутній склад кримінального правопорушення.

Натомість суд апеляційної інстанції, провівши судове слідство в порядку ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням сторони обвинувачення, констатував, що ОСОБА_7 , який є особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, будучи в стані алкогольного сп`яніння, після конфлікту з потерпілими ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , взявши у себе вдома ножа та сокиру, прийшов до ОСОБА_10 додому, де в цей час перебували ОСОБА_9 , свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , та зі словами: «Всіх порубаю!» наніс потерпілій ОСОБА_9 удар ножем в живіт з великою силою прикладання (проникаюче поранення), потім продовжив свої дії та наніс потерпілому ОСОБА_10 удар ножем в ліву частину грудної клітки, тобто в життєво важливі органи.

Нанести більше ударів ножем потерпілій ОСОБА_9 обвинувачений не зміг через те, що після нанесення першого удару його відразу почав виштовхувати з домоволодіння потерпілий ОСОБА_10 . Також апеляційний суд врахував, що дії обвинуваченого були припинені лише після того, як він зрозумів, що в будинку перебувають ще інші особи, тому залишив місце вчинення злочину.

Вказане, на переконання колегії суддів, свідчить про неправильність висновків суду першої інстанції про те, що вина ОСОБА_7 стосовно наслідку злочину має необережний характер. Замах на умисне заподіяння тілесних ушкоджень потерпілим (тяжких та легких з короткочасним розладом здоров`я) при наявності умислу на позбавлення життя двох осіб, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК) має кваліфікуватися за ч. 3 ст. 15 та пунктами 1, 13 ч. 2 ст. 115 КК.

Також при встановленні умислу на умисне вбивство двох і більше осіб суд апеляційної інстанції взяв до уваги, зокрема показання: - самого ОСОБА_7 , який хоча і заперечив умисел на умисне вбивство потерпілих, однак підтвердив факт того, що він взяв в себе в дома ножа та сокиру і пішов до ОСОБА_10 додому, де наніс удар ножем ОСОБА_9 , при цьому удару сокирою не зробив, тому що ОСОБА_10 її вибив із рук обвинуваченого; - потерпілих ОСОБА_10 та ОСОБА_9 , а також свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які підтвердили, що коли ОСОБА_7 зайшов у хату ОСОБА_10 з сокирою та ножем в руках, то сказав, що він їх повбиває, а коли ОСОБА_10 вибив в нього з рук сокиру, то ОСОБА_7 відразу наніс ОСОБА_9 удар ножем в живіт, потім ОСОБА_10 почав виштовхувати ОСОБА_7 з хати і обвинувачений вдарив ОСОБА_10 ножем в грудну клітку; - свідка ОСОБА_13 , який зазначив, що надав медичну допомогу потерпілим, у ОСОБА_10 лезо ножа попало в ребро, і якщо б не ребро, то наслідки були б тяжкі; а також дані, що містяться у протоколах огляду місця події, слідчих експериментів та висновках експертів, детально відображених у вироку.

На підставі зазначеного вище, апеляційний суд констатував, що сукупність доказів, досліджений у судовому засіданні, переконливо свідчить про те, що поведінка засудженого ОСОБА_7 до вчинення кримінального правопорушення (сварка з потерпілими), механізм, характер, спосіб завдання, заздалегідь підготовлене знаряддя для вбивства та локалізація тілесних ушкоджень вказують на те, що останній діяв з прямим умислом на умисне вбивство потерпілих, однак у зв`язку із тим, що у вказаному домоволодінні були присутні інші особи, які йому завадили довести свій умисел до кінця, він, побоюючись за своє життя, зник з місця події.

Також варто зауважити, що версія сторони захисту щодо відсутності умислу ОСОБА_7 на умисне вбивство потерпілих була предметом розгляду суду апеляційної інстанції, який на її спростування ствердив про її безпідставність, адже ОСОБА_7 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, заздалегідь взявши вдома знаряддя злочину, зокрема сокиру та ніж, прийшов з метою помсти до будинку ОСОБА_10 , де обвинувачений, тримаючи в руках ніж та сокиру, піднятою в гору гострою стороною сокири до присутніх осіб, висловлював погрози вбити всіх присутніх («Порубаю всіх») та без розриву у часі, почав виконувати свій умисел на вбивство двох і більше осіб, завдавши ножові поранення ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . Вказані ножові поранення, спричинені ОСОБА_7 потерпілим, були направлені в життєво важливі органи, а саме у живіт та грудну клітину ліворуч.

Зазначені обставини у своїй сукупності поза розумним сумнівом, на думку апеляційного суду, свідчать про доведеність умислу ОСОБА_7 на позбавлення життя потерпілих, оскільки наносячи удари ножем в грудну клітку ліворуч ОСОБА_10 та в живіт ОСОБА_9 зі значною силою прикладання, про що свідчить занурення ножа на значну глибину тіла потерпілої, обвинувачений усвідомлював суспільно-небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільно-небезпечні наслідки та бажав їх настання, тобто діяв з прямим умислом.

Отже, з огляду на вказану сукупність доказів, колегія суддів касаційної інстанції має підстави вважати, що апеляційний суд встановив всі обставини, які з урахуванням ст. 91 КПК підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, і відповідно до цих обставин діяння ОСОБА_7 обґрунтовано отримали юридично-правову оцінку за ч. 3 ст. 15 та пунктами 1, 13 ч. 2 ст. 115 КК.

Тому доводи касаційної скарги сторони захисту про протилежне позбавлені підстав і не спростовують висновків, викладених у вироку апеляційного суду.

Також колегія суддів відхиляє доводи сторони захисту про те, що засуджений примирився з потерпілими, оскільки вказане не спростовує відсутності умислу в ОСОБА_14 на їхнє вбивство за обставин, встановлених апеляційним судом.

Отже, Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали кримінального провадження, погоджується з наведеними висновками апеляційного суду на спростування наведених вище доводів, уважає їх обґрунтованими та мотивованими.

Водночас, з урахуванням положень ч. 2 ст. 433 КПК колегія суддів уважає за необхідне вийти за межі вимог касаційної скарги сторони захисту у частині призначеного засудженому покарання, розмір якого у даному випадку не відповідає положенням ч. 3 ст. 68 КК.

Згідно з приписами ч. 3 ст. 68 КК за вчинення замаху на кримінальне правопорушення строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Санкцією ч. 2 ст. 115 КК передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі.

З урахуванням зазначених вище норм, Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційним судом при призначенні покарання ОСОБА_7 у виді позбавлення волі на строк 11 років не дотримано вимог ч. 3 ст. 68 КК, що є неправильним застосування закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою зміну вироку апеляційного суду з пом`якшенням йому покарання до 10 років позбавлення волі.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення.

В порядку ч. 2 ст. 433 КПК вирок Житомирського апеляційного суду від 21 квітня 2026 року щодо ОСОБА_7 змінити, пом`якшивши йому призначене покарання за ч. 3 ст. 15, пунктами 1, 13 ч. 2 ст. 115 КК до 10 (десяти) років позбавлення волі.

У решті вирок апеляційного суду залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3