Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №577/5419/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 577/5419/23

провадження № 61-2913св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 06 березня 2025 року у складі судді Гетьмана В. В. та постанову Сумського апеляційного суду від 29 січня 2026 року у складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Замченко А. О., Черних О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 19 квітня 2016 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .

У 2018 році вони уклали договір з Товариством з обмеженою відповідальністю «Футбольний клуб «Динамо» (далі - ТОВ «ФК «Динамо»), згідно з яким вони брали участь у будівництві багатоквартирного житлового будинку, на виконання якого сплатили два внески, кожен у розмірі 250 000,00 грн.

У 2022 році йому стало відомо, що рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 22 вересня 2022 року (справа № 577/2560/22) шлюб між ними було розірвано за його позовом.

Ознайомившись із матеріалами справи № 577/2560/22, він виявив, зокрема, що підпис у позовній заяві не його, у зв`язку з чим він звернувся до правоохоронних органів із заявою про злочин.

Надалі йому стало відомо, що 21 грудня 2022 року ОСОБА_2 зареєструвала право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , внески на будівництво якої вони сплачували перебуваючи у шлюбі.

Крім того, перебуваючи у шлюбі, вони придбали автомобіль марки «Лада 211440», 2013 року випуску, який є їх спільною сумісною власністю.

Посилаючись на те, що після розірвання шлюбу між ним та відповідачкою склалися недоброзичливі стосунки, здійснити поділ спільного сумісного майна у позасудовому порядку ОСОБА_2 не бажає, ОСОБА_1 просив суд визнати спільним майном подружжя в рівних частках квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , та автомобіль марки «Лада 211440», 2013 року випуску; стягнути з відповідачки компенсацію вартості 1/2 частки спірної квартири та 1/2 частки вартості автомобіля.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 06 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 29 січня 2026 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках автомобіль марки «Лада 211440», 2013 року випуску, чорного кольору.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля марки «Лада 211440», 2013 року випуску, чорного кольору в розмірі 76 100,00 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 536,80 грн та 7 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач довів набуття сторонами у спільну сумісну власність подружжя транспортного засобу марки «Лада 211440», 2013 року випуску, колір чорний.

Зважаючи на те, що дійсна ринкова вартість зазначеного автомобіля становить 152 200,00 грн; на час вирішення спору ОСОБА_2 відчужила вказаний транспортний засіб, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача компенсації вартості 1/2 частки автомобіля марки «Лада 211440», 2013 року випуску, чорного кольору в розмірі 76 100,00 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про визнання спільним майном подружжя квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та, відповідно, стягнення компенсації вартості 1/2 частки квартири, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідачка набула у власність спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 21 грудня 2022 року, укладеного між нею та ТОВ «ФК «Динамо», тобто, після розірвання шлюбу між сторонами. Таким чином, на спірну квартиру не поширюється режим спільної сумісної власності.

Вирішуючи питання про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дослідивши надані відповідачкою докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу; складність справи, обсяг наданих адвокатом послуг і їх необхідність, дійшов висновку про те, що зазначений відповідачкою розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 30 000,00 грн є завищеним, оскільки не відповідає критеріям реальності адвокатських витрат та розумності їхнього розміру, а тому суд зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню з позивача, до 7 000,00 грн.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля марки «Лада 211440» не оскаржувалося, а тому не переглядалося судом апеляційної інстанції.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 06 березня 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 29 січня 2026 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання квартири, за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя та стягнення компенсації вартості 1/2 частки цієї квартири, скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Як на підставу касаційного оскарження позивач посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 638/2341/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Посилається на те, що на порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої

статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 638/2341/20, про те, що критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що грошові кошти за придання квартири були сплачені сторонами у період перебування у зареєстрованому шлюбі; не встановили факту здійснення оплати, зважаючи на те, що згідно з пунктом 4 договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2022 року продаж квартири здійснено за суму 554 114,00 грн, які покупець сплатив повністю шляхом безготівкового перерахування коштів на рахунок продавця до підписання цього договору.

Перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, сторони сплатили вказану суму грошових коштів на безготівковий рахунок ТОВ «ФК «Динамо» на виконання умов попереднього договору від 12 серпня 2019 року № 19-108-К, а саме: 13 серпня 2019 року - 276 040,00 грн; 16 грудня 2021 року - 278 074,00 грн.

Позивач заявляв клопотання про витребування доказів, які сторона договору (ТОВ «ФК «Динамо») приховала та не надала на виконання ухвали суду першої інстанції від 13 листопада 2023 року.

Водночас суд першої інстанції на порушення вимог 84 ЦПК України не застосував до ТОВ «ФК «Динамо» заходів процесуального примусу, належно не встановив обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права не усунув.

Крім того, суди попередніх інстанцій не надали оцінку аргументам позивача про те, що у вересні 2022 року йому стало відомо, що за його позовом, якого насправді він не подавав, рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області у справі № 577/2560/22 шлюб між ним та відповідачкою було розірвано.

Після чого він звернувся до Конотопського районного відділу поліції із заявою про вчинення злочину, про що до Єдиного реєстру досудових розслідувань, номер кримінального провадження 12022205450000510, було внесено відповідні відомості.

Суди не дослідили наданих позивачем матеріалів кримінального провадження, зокрема, висновків за результатами дослідження з використанням поліграфа стосовно позивача.

У квітні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що позивач не довів факту неподання ним позовної заяви про розірвання шлюбу, а кримінальне провадження від 15 грудня 2022 року № 12022205450000510, на яке він посилається у касаційній скарзі, закрито 16 грудня 2023 року на підставі пункту 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що попередній договір від 12 серпня 2019 року № 19-108-К про укладення договору купівлі- продажу квартири є нікчемним, оскільки нотаріально не посвідчений, а отже ОСОБА_2 не мала правових підстав для його виконання, що також підтверджується листом ТОВ «ФК «Динамо» від 15 грудня 2023 року № 14.

Оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 06 березня 2026 року касаційну скаргу Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 06 березня 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 29 січня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 06 березня 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 29 січня 2026 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Конотопського міськрайонного суду Сумської області матеріали цивільної справи № 577/5419/23; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У квітні 2026 року матеріали справи № 577/5419/23 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,

а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 19 квітня 2016 року до 22 вересня 2022 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 22 вересня 2022 року було розірвано.

У шлюбі вони набули у власність автомобіль марки «Лада 211440», 2013 року випуску, чорного кольору, який на підставі договору купівлі-продажу від 26 серпня 2023 року № 5942/2023/4019486 відповідачка відчужила ОСОБА_3 за 10 000,00 грн.

21 грудня 2022 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «Динамо» укладений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 66,5 кв. м, житловою площею 27,5 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Конотопського районного нотаріального округу Сумської області, зареєстрований у реєстрі за № 1908, 1909.

Згідно з пунктом 4 указаного договору продаж квартири вчинено за суму 554 114 грн. Вказані кошти покупець сплатив повністю, шляхом безготівкового перерахування коштів на рахунок продавця до підписання цього договору.

Підписання цього договору буде свідчити про те, що розрахунок за квартиру здійснено повністю, та про відсутність претензій до покупця щодо оплати з боку покупця (пункт 5 договору купівлі-продажу від 21 грудня 2022 року).

Відповідно до пункту 9 зазначеного договору покупець у зареєстрованому шлюбі і у фактичних шлюбних відносинах не перебуває, грошові кошти, що витрачаються ним на придбання нерухомого майна, не є спільною сумісною власністю і особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на грошові кошти (чи їх частку), витрачені на придбання нерухомого майна, у тому числі і відповідно до статей 65, 74 та 97 СК України, частини четвертої статті 368 ЦК України, відсутні.

Свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 суду першої інстанції пояснили, що квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , відповідач придбала за кошти, які подарував їй її батько ОСОБА_5 .

Свідок ОСОБА_4 зазначив, що в грудні 2022 року дав у борг брату - ОСОБА_5 кошти в сумі 500 000,00 грн на придбання квартири для його дочки ОСОБА_2 .

Свідок ОСОБА_5 підтвердив указане та зазначив, що дійсно позичав у свого брата ОСОБА_4 кошти в сумі 500 000,00 грн на придбання квартири дочці ОСОБА_2 , оскільки у неї не було таких грошей.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 29 липня 2025 року в справі № 369/6352/22, від 06 червня 2025 року в справі № 287/1092/23).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 наявність правових підстав для визнання спірної квартири спільним сумісним майном подружжя обґрунтовував тим, що вони з відповідачкою у 2018 році уклали з ТОВ «ФК «Динамо» договір, згідно з яким взяли участь у будівництві багатоквартирного житлового будинку та сплатили товариству два внески, кожен у розмірі 250 000,00 грн, а всього 500 000,00 грн.

Перевіряючи доводи позивача, суди встановили, що 12 серпня 2019 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «Динамо» укладений попередній договір № 19-108-К про укладення договору купівлі продажу квартири.

Відповідно до частини першої статті 635 ЦК України (у редакції, чинній станом на 12 серпня 2019 року) попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Згідно з частиною першою статті 657 ЦК України (у редакції, чинній станом на 12 серпня 2019 року) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Установивши, що попередній договір від 12 серпня 2019 року № 19-108-К, укладений між ТОВ «ФК «Динамо» та ОСОБА_2 , нотаріально не посвідчений, суди попередніх дійшли висновку про те, що указаний правочин є нікчемним, а тому не може підтверджувати обставин придбання спірної квартири під час перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою.

У контексті наведеного колегія суддів Верховного Суду враховує, що на наявність інших підстав стосовно виникнення договірних правовідносин між колишнім подружжям та ТОВ «ФК «Динамо» та, відповідно, підстав для сплати грошових коштів за придбання квартири саме у 2018 році, як зазначено у позовній заяві, під час вирішення справи судом першої інстанцій, ОСОБА_1 не посилався.

Натомість в апеляційній скарзі, а надалі і в касаційній скарзі він одночасно зазначав, що вони з відповідачкою у 2018 році сплатили ТОВ «ФК «Динамо»два внески, кожен у розмірі 250 000,00 грн, а всього 500 000,00 грн, а також на те, що на виконання умов попереднього договору від 12 серпня 2019 року № 19-108-К 13 серпня 2019 року вони сплатили 276 040,00 грн, а 16 грудня 2021 року - 278 074,00 грн, водночас будь-яких доказів на підтвердження зазначеного суду апеляційної інстанції позивач не надав, обставини сплати грошових коштів, зокрема, одним із подружжя чи спільно, банківської установи, за допомогою якої здійснено переказ коштів та на який рахунок, суду не повідомив.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 13 листопада 2023 року його клопотання про витребування у ТОВ «ФК «Динамо» доказів, зокрема, копії попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу (від 21 серпня 2021 року серія та номер 1907), а також доказів сплати грошових коштів за придбання квартири, було задоволено, однак товариство зазначену ухвалу суду не виконало, а суд на порушення норм процесуального права не застосував до ТОВ «ФК «Динамо» заходів процесуального примусу.

Із матеріалів справи відомо, що на виконання вимог указаної ухвали суду 20 грудня 2023 року ТОВ «ФК «Динамо» надіслало до суду копію попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу від 12 серпня 2019 року № 19-108-К, а також повідомило про неможливість надати інші витребувані судом докази.

Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно з частиною третьою статті 43 ЦПК України у випадку невиконання учасником справи його обов`язків суд застосовує до такого учасника справи заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом.

Відповідно до частини восьмої статті 84 ЦПК України у разі неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, а також за неподання таких доказів з причин, визнаних судом неповажними, суд застосовує до відповідної особи заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, другою статті 143 ЦПК України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства. Заходи процесуального примусу застосовуються судом шляхом постановлення ухвали.

Зважаючи на те, що за обставинами цієї справи ТОВ ФК «Динамо» повідомило суд про неможливість надати докази сплати грошових коштів за придбання спірної квартири з огляду на їх відсутність у товариства, суд першої інстанції не мав правових підстав для застосування до ТОВ ФК «Динамо» заходів процесуального примусу відповідно до частини восьмої статті 84 ЦПК України.

Посилання позивача на те, що суд першої інстанції мав застосувати до ТОВ «ФК «Динамо» заходи процесуального примусу відповідно до частини десятої статті 84 ЦПК України, є безпідставними, серед іншого й з огляду на те, що указана норма підлягає застосуванню у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, в той час коли товариство учасником цієї справи не є.

На наявність інших доказів, які б підтверджували придбання відповідачкою квартири у період перебування з позивачем у зареєстрованому шлюбі, які позивач не має можливості надати суду, ОСОБА_1 не посилався, будь-яких клопотань не заявляв.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 638/2341/20.

У вказаній справі Верховний Суд дійшов висновку про те, що критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди встановили, що спірне нерухоме майно відповідачка придбала на підставі договору купівлі-продажу від 21 грудня 2022 року, тобто після розірвання шлюбу з позивачем; указаний договір не містить положення про те, що метою його укладення є придбання квартири в інтересах сім`ї чи за спільні кошти подружжя, натомість згідно з пунктом 9 указаного договору ОСОБА_2 підтвердила, що у зареєстрованому шлюбі і у фактичних шлюбних відносинах не перебуває, грошові кошти, що витрачаються нею на придбання нерухомого майна, не є спільною сумісною власністю і особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на грошові кошти (чи їх частку), витрачені на придбання нерухомого майна, у тому числі і відповідно до статей 65, 74 та 97 СК України, частини четвертої статті 368 ЦК України відсутні; дослідивши зібрані у справі докази та, зокрема, показання свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , суди встановили, що спірну квартиру відповідачка придбала за кошти, які подарував їй батько ОСОБА_5 .

Посилання ОСОБА_1 на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили матеріалів кримінального провадження, зокрема, висновків за результатами дослідження з використанням поліграфа стосовно позивача, фактично зводяться до незгоди позивача з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, та, за відсутності відповідного вироку суду, не впливають на результат вирішення справи по суті.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи та у значній мірі зводяться до власного тлумачення позивачем норм матеріального та процесуального права, що не свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 06 березня 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 29 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк