Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №296/3094/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 296/3094/22

провадження № 61-2650св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: ОСОБА_5 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Легіус Про Грейд», Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Савіцька Анна Олегівна на рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 26 березня 2024 року у складі судді Драча Ю. І. та постанову Житомирського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року у складі колегії суддів: Шевчук А. М., Коломієць О. С., Талько О. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним.

Позовну заяву мотивував тим, що за договором факторингу від 06 серпня 2020 року він придбав у Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Арбо фінанси» (далі - ТОВ «ФК «Арбо фінанси») право вимоги за кредитним договором № 0501/0208/88-015, який був укладений 12 лютого 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») та ОСОБА_3 . Позичальник кредитних зобов`язань не виконував. Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 14 липня 2016 року в справі № 2-251/12 стягнуто з ОСОБА_3 на користь кредитора заборгованість за вищевказаним кредитним договором у сумі 137 267,70 дол США та 67 854,38 грн. Судове рішення набрало законної сили, але не виконано. Виконавчий лист повернутий стягувачу через відсутність у боржника майна, на яке можливо звернути стягнення, а здійснені державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Вказував на те, що 10 листопада 2008 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 уклали з ОСОБА_4 нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Сторони цього договору є близькими родичами, а саме: матір`ю (свекрухою) - ОСОБА_4 та сином - ОСОБА_3 і невісткою - ОСОБА_2 .

Наполягав на тому, що син і невістка уклали цей безоплатний договір зі своєю матір`ю (свекрухою) у короткий проміжок часу після початку прострочення позичальником ОСОБА_3 плати за кредитним договором. Унаслідок укладення цього договору у позичальника відсутнє майно, на яке можна було б звернути стягнення.

Переконував, що зазначені обставини свідчать про те, що договір дарування укладений без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором.

Зазначав, що дії сторін вказаного договору були спрямовані на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від можливого звернення на нього стягнення для виконання в майбутньому грошового зобов`язання за судовим рішенням на користь кредитора. Тому укладення оспорюваного договору дарування не було спрямоване на реальне настання правових наслідків. Відповідачі знали про необхідність повернення кредиту та передбачали негативні наслідки, які могли настати у разі виконання судових рішень за рахунок спірної квартири.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 листопада 2008 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений 10 листопада 2008 року в нотаріальному порядку.

Також у цій позовній заяві ОСОБА_1 виклав клопотання про поновлення йому строку на подання позову, з огляду на те, що про наявність оскаржуваного договору він дізнався лише після отримання листа відповідача ОСОБА_2 від 02 травня 2022 року та отримання через адвоката інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 14 червня 2022 року № 302646568, яка свідчить про те, що 10 листопада 2008 року відповідач ОСОБА_3 подарував спірну квартиру своїй матері ОСОБА_4 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 26 березня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Поновлено ОСОБА_1 пропущений з поважних підстав строк подання позову. Визнано недійсним з дня його укладення договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 листопада 2008 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 (дарувальники) та ОСОБА_4 (обдарована), посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Лубяковою Т. В. від 10 листопада 2008 року № 4578. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь держави судовий збір по 357,87 грн із кожного.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний договір дарування квартири є фіктивним правочином, оскільки його укладено між близькими родичами без наміру реального настання обумовлених ним цивільно-правових наслідків. Дії дарувальників були спрямовані на штучний перехід права власності на квартиру до матері ОСОБА_3 з метою приховати нерухоме майно від звернення стягнення для виконання існуючих кредитних зобов`язань та унеможливити задоволення вимог кредитора. Відчужуючи майно після виникнення заборгованості, відповідачі діяли очевидно недобросовісно та зловживали своїм правом власності на шкоду інтересам стягувача, що суперечить моральним засадам суспільства та загальним засадам цивільного законодавства.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач з поважних причин пропустив строк звернення до суду, оскільки про існування оспорюваного договору дізнався лише 02 травня 2022 року з листа ОСОБА_2 та інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а тому цей строк підлягає поновленню.

Додатковим рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 12 квітня 2024 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн та на користь держави судовий збір у сумі 357,87 грн.

Ухвалюючи додаткове судове рішення у цій справі, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що рішенням суду від 26 березня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено повністю, однак у ньому не було вирішено питання про розподіл судових витрат щодо відповідачки ОСОБА_4 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Житомирського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Савіцька А. О., залишено без задоволення, а рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 26 березня 2024 року та додаткове рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 12 квітня 2024 року - без змін.

Залишаючи без змін оскаржуване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції правильно визначив наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання оспорюваного договору дарування недійсним. Доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують і не дають підстав для скасування правильного по суті судового рішення, яке постановлено з дотриманням вимог закону.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У березні 2026 року ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Савіцька А. О., із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 26 березня 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити у цій справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та у постановах Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17, від 30 вересня 2020 року у справі № 405/1873/14-ц, від 01 березня 2021 року у справі № 201/16014/13-ц, та від 26 лютого 2025 року у справі № 711/494/24 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також заявник вказує на неналежну оцінку судами попередніх інстанцій наявних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що оспорюваний договір дарування від 10 листопада 2008 року був укладений для досягнення передбачених законом правових наслідків та фактично виконаний сторонами, оскільки ОСОБА_4 набула право власності на квартиру, переоформила на себе рахунки, виготовила новий технічний паспорт та користувалася майном на власний розсуд, що виключає фіктивність такого правочину;

- не звернули увагу на те, що після укладення оспорюваного договору дарування заявник продовжував виконувати зобов`язання за кредитним договором та здійснював платежі на погашення кредитної заборгованості, що свідчить про відсутність у нього наміру ухилятися від виконання грошових зобов`язань;

- не надали належної оцінки тому, що вимога кредитодавця про сплату всієї заборгованості за кредитним договором була пред`явлена заявнику як позичальнику лише листом-повідомленням від 12 листопада 2010 року, тобто після укладення оспорюваного договору дарування;

- не врахували, що виконання зобов`язань за кредитним договором було забезпечене іпотекою іншого майна ОСОБА_3 , а саме житлового будинку та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 , які залишилися у власності заявника, тоді як спірна квартира ніколи не була предметом іпотеки;

- проігнорували, що позивачем не доведено недостатності житлового будинку та земельної ділянки, які перебували в іпотеці, для погашення кредитної заборгованості;

- неправильно застосували положення щодо фраудаторності правочину, оскільки у цьому випадку відсутні обставини, які Верховний Суд враховував як ознаки недобросовісності правочину, зокрема: відчуження майна після пред`явлення позову про стягнення заборгованості, відсутність у боржника іншого майна, за рахунок якого він може відповідати перед кредитором;

- не врахували, що на момент укладення оспорюваного договору дарування не існувало судового рішення про стягнення заборгованості, арешту спірного майна чи інших обтяжень та обмежень права власника розпоряджатися ним;

- не звернули уваги на те, що позивачем у цій справі не доведено умислу сторін оспорюваного договору дарування на заподіяння шкоди кредитору;

- не врахували, що визнання недійсним оспорюваного договору призводить до непропорційного втручання у право власності ОСОБА_4 , яка законно набула право власності на спірну квартиру;

- проігнорували, що позивач неправильно обрав спосіб захисту свого права, оскільки не був стороною оспорюваного договору, а його інтерес у набутті чужого нерухомого майна шляхом оспорювання правочину не є правом власності чи іншим речовим правом на предмет цього правочину;

- не надали належної оцінки тому, що позивач звернувся з вимогою про визнання недійсним договору дарування, укладеного за 14 років до подання позову, та що його власний інтерес полягає у поверненні квартири у власність іншого відповідача;

- не врахували, що позивач мав можливість дізнатися про укладення оспорюваного договору значно раніше, а наведений ним лист від 02 травня 2022 року не підтверджує поважності причин пропуску позовної давності;

- проігнорували, що позивач як новий кредитор мав бути обізнаний про стан своїх прав та юридичну долю майна боржника, а тому мав можливість дізнатися про оспорюваний договір не пізніше звернення первісного кредитора до суду з вимогами про стягнення заборгованості;

- не врахували, що позивач набув статусу стягувача у виконавчому провадженні лише після подання позову про визнання договору дарування недійсним, а тому на момент звернення до суду не мав відповідного статусу та порушеного права, яке підлягало б захисту шляхом визнання правочину недійсним;

- не надалиналежної оцінки всім доводам і аргументам заявника тощо.

У вересні 2026 року ТОВ «ФК «Вектор плюс» через підсистему «Електронний суд» подало до Верховного Суду заяву, в якій виклало заперечення щодо задоволення вимог касаційної скарги касаційної скарги ОСОБА_3 та просило розглядати справу без його участі.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Савіцька А. О., від інших учасників справи не надходили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 02 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Савіцька А. О., передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Луспеник Д. Д., Лідовець Р. А.

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2026 року відкрито касаційне провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Корольовського районного суду м. Житомира матеріали справи № 296/3094/22; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У березні 2026 року матеріали справи № 296/3094/22 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2026 року справу № 296/3094/22 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджується те, що 12 лютого 2008 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 0501/0208/88-015, згідно з умовами якого товариство зобов`язувалось надати позичальнику грошові кошти у розмірі 150 000,00 дол. США у вигляді кредитної лінії, що не поновлюється, з терміном повернення до 09 лютого 2018 року та сплатою 11,9 % річних за весь строк фактичного користування кредитом.

З метою забезпечення належного виконання ОСОБА_3 умов вищевказаного кредитного договору між ним та ВАТ «Сведбанк» 12 лютого 2008 року укладено іпотечний договір, згідно з умовами якого позичальник передав в іпотеку ВАТ «Сведбанк» належні йому на праві власності житловий будинок АДРЕСА_2 , та земельну ділянку площею 1 000,00 кв. м, у цьому населеному пункті.

ОСОБА_2 , як дружина позичальника і іпотекодавця ОСОБА_3 , надала згоду на укладення останнім кредитного договору, на передачу вказаної нерухомості, що набута ними під час перебування у шлюбі, в іпотеку та на укладання будь-яких змін та доповнень до договору іпотеки

12 лютого 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 0501/0208/88-015-Р-1, відповідно до якого остання взяла на себе зобов`язання відповідати перед банком за виконання зобов`язань ОСОБА_3 щодо повернення коштів, наданих ВАТ «Сведбанк» останньому відповідно до кредитного договору № 0501/0208/88-015 (пункт 1 договору поруки).

Відповідно до договору дарування квартири від 09 листопада 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Лубяковою Г. М., зареєстрованого в реєстрі за № 4578, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (дарувальники) подарували ОСОБА_4 (обдарована) квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_4 прийняла у подарунок належну синові ОСОБА_3 1/2 частини вказаної квартири та належну невістці ОСОБА_2 1/2 частини вказаної квартири.

Зміст листа Житомирського відділення ВАТ «Сведбанк» від 21 листопада 2008 року № 1355 свідчить про те, що станом на 31 жовтня 2008 року ОСОБА_3 мав заборгованість за кредитним договором від 12 лютого 2008 року № 0501/0208/88-015, укладеним між ОСОБА_3 і ПАТ «Сведбанк», та не мав можливості виконати зобов`язання за вказаним договором зі сплати кредиту.

Залишок кредитної заборгованості станом на 21 листопада 2008 року складав 140 000,00 дол. США.

12 липня 2011 року ПАТ «Сведбанк» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 за кредитним договором від 12 лютого 2008 року № 0501/0208/88-015, додавши розрахунок, відповідно до якого станом на 30 березня 2011 року борг за кредитним договором становив 137 267,70 дол. США з яких: 117 410,51 дол. США - заборгованість за кредитом, 19 857,19 дол. США - заборгованість за процентами, 67 854,38 грн - заборгованість з пені.

28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор плюс» укладено договір факторингу № 15, відповідно до якого банк відступив фактору право вимоги стягнення заборгованості до ОСОБА_3 за кредитним договором № 0501/0208/88-015, загальна сума якої, станом на 28 листопада 2012 року, становить 206 684,26 дол. США.

28 листопада 2012 року між цими ж сторонами укладено договір про відступлення прав за іпотечними договорами, зокрема, і за укладеним з ОСОБА_3 іпотечним договором від 12 лютого 2008 року.

21 грудня 2012 року ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор плюс» склали акт прийому-передачі документації за договором факторингу від 28 листопада 2012 року № 15, згідно з яким фактор прийняв документи, якими підтверджується дійсність та наявність прав грошових вимог до боржників, зокрема, і до ОСОБА_3

29 квітня 2013 року ПАТ «Сведбанк» змінив своє найменування на ПАТ «Омега Банк».

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 14 липня 2016 року у справі № 2-251/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 02 листопада 2016 року та постановою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року, позов ТОВ «ФК «Вектор плюс» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення коштів за кредитним договором від 12 лютого 2008 року № 0501/0208/88-015 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «ФК «Вектор плюс» заборгованість у сумі 137 267,7 дол. США, що в еквіваленті становить 3 218 927,56 грн, та 67 854,38 грн пені.

Вказане рішення суду першої інстанції набрало законної сили 02 листопада 2016 року.

06 серпня 2020 року між ТОВ «ФК «Вектор плюс» та ТОВ «ФК «Арбо фінанси» було укладено договір факторингу, відповідно до якого право вимоги та інші права за кредитним договором від 12 лютого 2008 року № 0501/0208/88-015 перейшло до ТОВ «ФК «Арбо фінанси.

Надалі 06 серпня 2020 року між ТОВ «ФК «Арбо фінанси» та ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення права вимоги № 06/08, відповідно до якого право вимоги та інші права за кредитним договором від 12 лютого 2008 року № 0501/0208/88-015 перейшло доОСОБА_1 (позивача).

Ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 13 вересня 2022 року у справі № 2-251/12 за позовом про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором від 12 лютого 2008 року № 0501/0208/88-015 змінено стягувача на ОСОБА_1

ОСОБА_1 звернувся до Житомирського відділу ДВС у Житомирському районі Житомирської області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) із заявою про виконання рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 14 липня 2016 року та постановою державного виконавця від 20 грудня 2022 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 14 червня 2022 року № 302646568, квартира АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності згідно з договором дарування від 10 листопада 2008 року № 4578 ОСОБА_4

ОСОБА_4 є матір`ю відповідача у справі - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження від 08 січня 1982 року.

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 серпня 2001 року, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України, далі -ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, зокрема свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша та друга статті 234 ЦК України). Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див. зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину, як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній.

Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного.

Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Верховний Суд у своїх рішеннях звертав увагу на те, що:

- відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));

- мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));

- тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду, як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 18 листопада 2020 року в справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814св18));

- для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Верховний Суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема боргу, чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24));

- цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором. Боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа) (див. постанову Верховного Суду від 27 лютого 2025 року в справі № 347/721/22 (провадження № 61-17527св24)).

У справі, що переглядається, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири недійсним з підстав того, що оспорюваний договір дарування від 10 листопада 2008 року має ознаки фраудаторного правочину, є фіктивним та спрямований на недобросовісне приховування відповідачем ОСОБА_3 свого майна від можливості звернення на нього стягнення за невиконане боргове зобов`язання.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що оспорюваний договір дарування квартири є фіктивним правочином, оскільки його укладено між близькими родичами без наміру реального настання обумовлених ним цивільно-правових наслідків. Дії дарувальників були спрямовані на штучний перехід права власності на квартиру до матері ОСОБА_3 з метою приховати нерухоме майно від звернення стягнення для виконання існуючих кредитних зобов`язань та унеможливити задоволення вимог кредитора. Відчужуючи майно після виникнення заборгованості, відповідачі діяли очевидно недобросовісно та зловживали своїм правом власності на шкоду інтересам стягувача, що суперечить моральним засадам суспільства та загальним засадам цивільного законодавства.

Однак суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, усупереч вимогам частини четвертої статті 263 ЦПК України не врахував правових висновків Верховного Суду про те, що для застосування конструкції фраудаторного правочину необхідно, щоб той чи інший правочин умисно вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором (див. постанови Верховного Суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24), від 26 лютого 2025 року у справі № 711/494/24 (провадження № 61-12512св24), від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19).

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, не дослідив питання наявності у відповідача ОСОБА_3 іншого майна,за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором ОСОБА_1 , зокрема не надав оцінки наявній у матеріалах справи Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 23 квітня 2024 року № 375572858 (т.3 а.с. 9), відповідно до якої на момент укладення оспорюваного договору дарування квартири від 10 листопада 2008 року, та розгляду судом цієї справи у власності ОСОБА_3 перебувало інше нерухоме майно, а саме житловий будинок загальною площею 399,3 кв. м, житловою площею 101,1 кв. м, що розташований на АДРЕСА_2 .

Також суд першої інстанції з яким погодився й апеляційний суд, не перевірив, чи існують підстави для кваліфікації оспорюваного правочину саме як фіктивного правочину (стаття 234 ЦК України), з огляду на те, що у позовній заяві позивач одночасно посилаєтьсяяк на підставу позову і на статті 3, 13 ЦК України та вказує на вчинення цього правочину всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом, зокрема, щодо використання учасниками цивільного обороту приватного інструментарію всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та для зменшення обсягу майна боржника (т. 1 а. с. 19-24).

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив передчасний висновок про задоволення позову ОСОБА_3 про визнання правочинунедійсним.

У свою чергу апеляційний суд, в силу повноважень, визначених статтею 374 ЦПК України, вказаних помилок суду першої інстанції не усунув, не перевірив правильність застосування судом норм матеріального права, не дослідив наявні у справі докази, а залишив таке судове рішення без змін.

Відповідні доводи касаційної скарги відповідача та підстави касаційного перегляду знайшли своє часткове підтвердження.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, оскільки суди попередніх інстанцій не з`ясували належним чином усіх фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, не дослідили та не надали комплексної правової оцінки всім зібраним у справі доказам, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій з урахуванням обсягу їх повноважень, то відповідно до статті 411 ЦПК України Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог норм матеріального і процесуального права, проаналізувати всі доводи, заперечення сторін, ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.

Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Савіцька Анна Олегівна, задовольнити частково.

Рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 26 березня 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк