Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №754/14388/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:

Дата: 22 вересня 2026 р.

Справа: №754/14388/23

Суддя: Крат Василь Іванович

Постанова

Іменем України

23 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 754/14388/23

провадження № 61-6556св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 в інтересах якої дії ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк Золтан Золтанович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Досінчук Федір Іванович, приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Базир Віра Григорівна, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_2 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_1 , які підписані представником ОСОБА_7 , на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2025 року в складі судді Буша Н. Д., та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2026 року (повний текст постанови складено 13 квітня 2026 року) в складі колегії суддів Кафідової О. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У жовтні 2023 року ОСОБА_2 , діючи в інтересах недієздатної ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 про витребування з чужого незаконного володіння частини квартири.

Позов мотивований тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 16 вересня 2013 року 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1 , а інша 1/2 частини її матері ОСОБА_2 .

Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2016 року в справі № 754/10390/16-ц солідарно стягнуто зі ОСОБА_1 та ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики, яка оформлена розпискою від 07 серпня 2013 року, в розмірі 1 021 799 грн.

На виконання вказаного заочного рішення було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1, накладено арешт на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 та в подальшому таке майно було реалізовано на прилюдних торгах, переможцем яких став ОСОБА_5 .

Постановою Київського апеляційного суду від 23 серпня 2022 року заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2016 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 07 серпня 2013 року у розмірі 1 021 799 грн скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволені позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 19 грудня 2022 року постанова Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року залишена без змін.

Отже, право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири було припинено на підставі виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05.10.2016 року шляхом відчуження з прилюдних торгів.

Під час перебування справи на розгляді в апеляційній інстанції ОСОБА_5 01 квітня 2021 року продав вказану квартиру племінниці ОСОБА_4 - ОСОБА_6 а 28 квітня 2023 року квартира була продана згідно договору купівлі-продажу відповідачу ОСОБА_3 . Тобто остання реалізація квартири відбулася вже після того, як стороні продавця було відомо, що рішення суду скасоване, а розписка, за якою було винесено оскаржуване рішення суду першої інстанції, містить ознаки підробки, що встановлено двома судовими почеркознавчими експертизами і з цих підстав вже заведено дві кримінальні справи.

Таким чином, ОСОБА_4 у змові зі своїм сином ОСОБА_5 вже двічі продали квартиру. Наразі в провадженні Деснянського відділу НП м. Києва перебуває дві кримінальні справи за фактом підробки документів, порушених відносно ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . У зв`язку з реалізацією нерухомого майна, належного ОСОБА_1 та подальших дій ОСОБА_4 та її сина ОСОБА_5 позивач, її син ОСОБА_9 є безхатьками, без реєстрації та без житла з 2017 року. З 28 квітня 2023 року відповідач є добросовісним набувачем, який придбав майно за відплатним договором у особи - ОСОБА_6 , яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, та при цьому власник ОСОБА_1 має право витребувати це майно від набувача, оскільки це майно вибуло з володіння власника не з її волі шляхом виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2016 року, яке було скасоване постановою Київського апеляційного суду.

ОСОБА_1 просила:

витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2025 року в задоволені позову ОСОБА_2 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)). Отже, витребування майна з володіння іншої особи залежить від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявленням щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно);

судом встановлено, що спірна частина квартири вийшла з володіння позивача поза її волею, а саме на підставі виконавчого провадження по примусовому виконанню заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2016 року, яким солідарно стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4 суму богу та яке в подальшому постановою Київського апеляційного суду від 23 серпня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 07 серпня 2013 року у розмірі 1 021 799 грн скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволені позову, - відмовлено. Отже, майно яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо боргу позивача, яке в подальшому було скасовано, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею;

власником квартири, в тому числі 1/2 її частини, щодо якої пред`явлено позов, за результатами торгів став ОСОБА_5 , який є сином ОСОБА_4 та яка одночасно є стягувачем у виконавчому провадженні НОМЕР_2 (а. с. 69, Том І). Факт родинних відносин між вказаними особами представник відповідача не заперечувала. За твердженням представника позивача - адвоката Косенко Н. Ю. подальше відчуження спірного майна ОСОБА_5 здійснив своїй родичці ОСОБА_6 , яка є племінницею ОСОБА_4 . Належних доказів сторона позивача не надала, в тому числі, які були витребувані ухвалою суду за клопотанням представника позивача та беззаперечно підтверджували вказаний факт;

28 квітня 2023 року ОСОБА_6 продала спірну квартиру відповідачу ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Базир В. Г., приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Київської області. Продаж квартири сторонами договору було вчинено за 1 645 587 грн (що є еквівалентом 45 000 дол. США), отже характер набуття майна новим власником є оплатним;

заявляючи позов, представник позивача зазначила в своєму позові та в судовому засіданні підтвердила добросовісність придбання відповідачем спірного майна. Добросовісним є той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати, а недобросовісним володільцем - та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне. Суд погодився з тією обставиною, що відповідач є добросовісним набувачем, оскільки не доведено протилежного та судом не встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав відчужувати майно або що відповідачу було відомо про наявність судової справи щодо позики, результатів розгляду справи та подальшого виконавчого провадження. На час розгляду справи в правовому полі існують два титульних володільця одного й того ж нерухомого майна. Закон, встановлюючи непорушність права власності, надає перевагу захисту первісного власника майна, але частиною другою статті 388 ЦК України встановлено виключення. Так, майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача, якщо воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому саме для примусового виконання судових рішень (пункт 84). З урахуванням того, що квартира, в тому числі 1/2 її частини, щодо якої пред`явлено позов, була продана на прилюдних торгах та має віндикаційний імунітет щодо витребування у нового володільця, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Короткий зміст судового рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2026 року:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_1 , - адвоката Косенко Н. Ю. залишено без задоволення;

рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2025 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 373/326/17 (провадження № 14-201цс21), пославшись на свою сталу та сформовану судову практику, вказала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений;

у випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України;

за змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18);

можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21);

у свою чергу, частина друга статті 388 ЦК України передбачає, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Відповідно у контексті наявності (відсутності) волі продавця майна в процедурах примусового відчуження в межах виконавчого провадження слід враховувати обмеження правосуб`єктності власника майна, яке у даному випадку відбувається на підставі прямих, імперативних законодавчих приписів, що пов`язується з особливими завданнями та цілями правового регулювання виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження державний виконавець здійснює покладені на нього функції з реалізації майна, на яке звернено стягнення; натомість у боржника як власника майна у межах виконавчого провадження залишається процесуальне право оскарження рішень, дій, бездіяльності державного виконавця, право оскарження судових актів (рішень, ухвал), а також право на відшкодування шкоди, заподіяної діями державного виконавця. Саме тому відповідно до частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (див. пункти 6.34., 6.35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21));

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).

добросовісним набувачем є особа, яка в момент набуття майна не знає і не може знати, що отримує майно від особи, яка не має права на його відчуження. Завдяки «віндикаційному імунітету», який передбачений парламентом для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення і стабільність цивільного обороту. Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили. Виконання судового рішення відбувається відповідно до закону про виконавче провадження. Відчужувачем є не власник майна (оскільки майно продається не по волі власника), а особа, уповноважена державою, виконавець. Саме тому публічна складова відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та, як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення. При «віндикаційному імунітеті», що закріплений для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення не тільки не має значення, але й не може мати значення, чи відбулося вибуття майна з володіння власника по його волі чи поза нею, оскільки відчужувачем є не власник майна, а виконавець.

враховуючи наведене, встановивши, що спірне майно було продано на прилюдних торгах в порядку виконання судового рішення та відповідач є добросовісним набувачем такого майна, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для витребування від відповідача такого майна. Доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою, а тому, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції всебічно і повно з`ясував обставини справ та надав об`єктивну оцінку зібраним і дослідженим доказам.

Аргументи учасників справи

14 травня 2026 року ОСОБА_2 через підсистему Електронний суд подала дві касаційні скарги, які підписано представником ОСОБА_7 , на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2026 року (повне судове рішення складено 13 квітня 2026 року), в яких просила:

скасувати оскаржені судові рішення;

ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача.

Касаційні скарги мотивовані тим, що:

сторона позивача вважає, що суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) і суди: не надали належної оцінки тому факту, що ОСОБА_5 (третя особа) - первісний набувач спірного майна, яке набуте ним з електронних торгів, є підписантом розписки, на підставі якої було винесено рішення та здійснено відчуження. В розписці, за якою відбулося стягнення (вибуття майна на електронних торгах), ОСОБА_5 поставив свій підпис як свідок цієї «угоди позики». При цьому під час розгляду справи колегія суддів Київського апеляційного суду встановила, що за результатами проведення повторної судово-почеркознавчої експертизи Українським науково-дослідним інститутом спеціальної техніки та судових експертиз СБУ складено висновок експерта № 366/1 від 23 листопада 2021 року та з`ясовано, що підпис від імені ОСОБА_1 в розписці від 07 серпня 2013 року виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. Таким чином, ОСОБА_5 засвідчував як свідок розписку, яка була підроблена, і потім придбав цю частину майна, яка реалізовувалась з прилюдних торгів в порядку виконання рішення суду, щоо доводить недобросовісність цього набувача як первісного.

суди не врахували, що захист права особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, безпідставно зазначивши тезу про зміну вимог щодо повороту виконання, яка є юридично вірною, оскільки є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача;

суди помилково вважали, що для витребування майна з чужого незаконного володіння необхідним є оспорювання дій державного виконавця. Після відкриття виконавчого провадження державний виконавець здійснює покладені на нього функції з реалізації майна, на яке звернено стягнення; натомість у боржника як власника майна у межах виконавчого провадження залишається процесуальне право оскарження рішень, дій, бездіяльності державного виконавця, право оскарження судових актів (рішень, ухвал), а також право на відшкодування шкоди, заподіяної діями державного виконавця;

суди не врахували той факт, що позов пред`явлений до останнього набувача як добросовісного, тобто повністю відповідає правовій конструкції вимог статті 388 ЦК України. Оскільки ОСОБА_5 , як і його родичка ОСОБА_6 , знали про те, що не мали права відчужувати це майно. Відчуження майна ОСОБА_6 відбулося після проведення другої почеркознавчої експертизи, результат якої не задовольнив ОСОБА_4 ;

виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач (постанова Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18). Суди ставлять в залежність набуття майна добросовісним набувачем ОСОБА_3 (відповідачем) від способу відчуження і набуття майна недобросовісним набувачем ОСОБА_5 (третьою особою). При цьому стороною позивача неодноразово наголошувалось у своїх поясненнях та надавалися докази того, що майно було витребуване у ОСОБА_1 в результаті виконання рішення суду на підставі підробленої розписки (дві почеркознавчі експертизи підтвердили, що підпис та напис від імені ОСОБА_1 зроблений не нею), та набуте ОСОБА_5 , який є підписантом цієї підробленої розписки, який був нібито свідком при написанні цієї розписки. Вказана розписка була підроблена ОСОБА_4 в змові з ОСОБА_5 (її сином). В процесі виконання рішення суду саме ОСОБА_5 набув з прилюдних торгів майно, яке є предметом спору. Тож, ОСОБА_5 , набуваючи спірне майно з прилюдних торгів, завідомо знав про підроблену розписку, на підставі якої було винесено незаконне рішення і реалізоване спірне майно. Тож, ОСОБА_5 (як первинний набувач) не є добросовісним набувачем! А в змові з своєю матір`ю ОСОБА_4 (стягувачем) підробили розписку про нібито боргові зобов`язання ОСОБА_1 , за якою стягнули належне їй майно, реалізувавши і набувши його з прилюдних торгів. ОСОБА_5 не є добросовісним набувачем, та на ці правовідносини не розповсюджується віндикаційний імунітет, оскільки майно ним набуте на підставі виконання рішення суду по підробленій розписці, підписантом якої він також був, тож точно знав, що ОСОБА_1 не брала кошти та не підписувала цю розписку. З приводу всіх цих обставин була порушена кримінальна справа, яка зараз перебуває на досудовому розгляді в Деснянському відділі НП м. Києва;

після завідомо неправомірного набуття спірного майна ОСОБА_5 було нібито реалізовано квартиру своїй двоюрідній сестрі - ОСОБА_6 , з метою зміни власників та «заплутування слідів»;

позов пред`явлений до ОСОБА_3 як добросовісного набувача на підставі договору купівлі-продажу, та на ці правовідносини не розповсюджується віндикаційний імунітет, оскільки майно набуте на підставі договору купівлі-продажу, а не в порядку виконання рішення суду. Зважаючи на це, вважаємо, що суд зробив невірну оцінку доказів та правові висновки, а також невірно застосував норми матеріального права, що стало підставою відмови в позові. У зв`язку з реалізацією нерухомого майна, належного ОСОБА_1 , та подальших дій ОСОБА_4 та її сина ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та її син ОСОБА_9 є безхатьками, без реєстрації та без житла з 2017 року;

з 28 квітня 2023 року відповідач є добросовісним набувачем, який придбав майно за відплатним договором в особи ( ОСОБА_6 ), яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, та при цьому власник ( ОСОБА_1 ) має право витребувати це майно від набувача, оскільки дане майно вибуло з володіння власника не з її волі шляхом виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року, яке було скасоване постановою Київського апеляційного суду 23 серпня 2022 року.;

в постановах КЦС ВС у справі № 644/7281/16-ц від 16 жовтня 2019 року та у справі № 9127/6061/18 від 16 вересня 2020 року, зокрема, міститься визначення терміну «віндикація» - це витребування особою з володіння якої вибуло майно від особи, яка по суті безпідставно набула право власності на нього. Віндикація у судовому процесі розглядається як встановлений законом спосіб захисту речово-правових відносин власника майна або особи, якій передано речове право на це майно (титульний володілець), що полягає у забезпеченні відновлення становища, яке існувало до порушення права власності, і реалізовується шляхом повернення об`єкта права власності у законне володіння власника/титульного володільця та пов`язаних із ним правомочностей (володіння, користування та розпорядження). Задоволення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння можливе, крім іншого, за умови визнання першого правочину недійсним з наступним витребуванням речі, що вибула поза волею власника на підставі статті 388 ЦК України. У разі відсутності констатації факту нікчемності правочину або відсутності судового рішення про визнання першого правочину недійсним, за яким відбулося відчуження права власності від первісного власника, виключається можливість застосування статей 387, 388 ЦК України;

віндикаційний позов як спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належним йому майном. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на особливість правової природи віндикації. Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) про те, що умовами звернення з таким позовом є: 1) позивач є власником майна; 2) власник фактично втратив володіння річчю; 3) відповідач є незаконним володільцем; 4) власник і володілець не перебувають у договірних відносинах; 5) предметом позову може бути тільки індивідуально визначена річ; 6) ця річ на момент розгляду спору повинна існувати в натурі. Позивач в інтересах недієздатної заявила позовну вимогу про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння, оскільки це майно вибуло з його власності незаконно. Така позовна вимога у розумінні приписів статей 387 і 388 ЦК України є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав особи, яка вважає себе власником спірного майна, що приводить до їх поновлення;

суди не звернули на вказане уваги, належним чином не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування статей 387 і 388 ЦК України у подібних правовідносинах, не дослідили належним чином доводи сторони позивача, докази та доводи апеляційної скарги по суті спору, та дійшли помилкового висновку про те, що витребування від останнього набувача спірного майна, яке вибуло з володіння на підставі виконання рішення суду і набуття недобросовісним (первісним) набувачем неможливе та ефективним способом захисту буде оскарження дій державного виконавця. Суди поставили в залежність набуття майна добросовісним набувачем ОСОБА_3 (відповідачем) від способу відчуження і набуття майна первісним недобросовісним набувачем ОСОБА_5 (третьою особою). Виходячи з загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (стаття 3 ЦК України), добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на рухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати (пункт 7.4). Постанова ВП ВС від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20;

добросовісність є загальною засадою цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). ЦК встановлює презумпцію добросовісності щодо здійснення особою свого права (частина п`ята статті 12 ЦК України). Добросовісність щодо витребування майна встановлюється законодавцем як «не знав і не міг знати», що інша особа, яка відчужила набувачеві майно, не мала права його відчужувати. «За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна». «Набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину» - це формулювання визначає добросовісність чи недобросовісність набувача. Якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема якщо майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.;

сторона скаржника вважає, що відсутній висновок Верховного Суду конкретно саме в таких правовідносинах: коли майно вибуло в порядку, встановленому для виконання судових рішень до недобросовісного набувача ( ОСОБА_5 ), оскільки ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем майна в порядку виконання судового рішення, а є добросовісним набувачем при подальшому продажу, до якого пред`явлені вимоги у відповідності до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

судові рішення не ґрунтуються на засадах верховенства права, є необґрунтованими та не враховано висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з частиною другою статті 32 Конституції України кожен має право на спростування недостовірної інформації про себе. Поширення неперевірених даних про дитину як про шахрая суперечить цим гарантіям.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі.

15 вересня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2026 року:

відзив ОСОБА_3 на касаційні скарги ОСОБА_2 залишено без розгляду;

справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 19 червня 2026 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц; від 16 жовтня 2019 року у справі № 644/7281/16-ц; від 16 вересня 2020 року у справі № 127/6061/18; від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц; від 15 травня 2019 року у справі № 461/889/13-ц; від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц; від 27 вересня 2023 року у справі № 201/1051/22; від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19; від 20 січня 2021 року у справі № 205/4477/17; від 07 червня 2023 року у справі № 932/7660/21; від 11 вересня 2019 року у справі № 522/11532/15-ц; від 07 грудня 2022 року у справі № 757/26182/14-ц; від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13; від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20; від 13 лютого 2018 року у справі № 910/3496/17; від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; у справі № 925/1351/19; від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21; від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц; постановах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14; від 18 січня 2017 року у справі № 6-2723цс16; від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16, від 03 жовтня 2011 року у справі № 6-36цс11; від 25 квітня 2012 року у справі № 6-25цс12; від 07 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12; від 21 листопада 2012 року у справі № 6-136цс12; від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12; від 18 вересня 2013 року у справі № 6-95цс13; від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-164цс14; від 19 листопада 2014 року у справі № 6-170цс14; від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15; від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15; від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16; від 30 листопада 2016 року у справі № 6-2069цс16; від 01 листопада 2017 року у справі № 6-1620цс17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Відповідно до копії договору купівлі-продажу квартири від 16 вересня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З. З., за реєстровим № 4784 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках придбали квартиру АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2016 року в справі № 754/10390/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/62014499) стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики, яка оформлена розпискою від 07 серпня 2013 року, в розмірі 1 021 799 грн.

На виконання вказаного заочного рішення постановою державного виконавця Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 та в подальшому на підставі акту старшого державного виконавця Диких О. В. від 22 грудня 2017 року на третіх прилюдних торгах, відповідно до протоколу №304368 ДП «СЕТАМ» було реалізовано арештоване майно - 1/2 частина однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , переможцем торгів став ОСОБА_5 .

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 24 жовтня 2019 року в справі № 754/11147/18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/85702206) ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано недієздатною та опікуном призначено її матір ОСОБА_2 . Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 15 лютого 2023 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/109314059) продовжено строк дії рішення Деснянського районного суду міста Києва від 24 жовтня 2019 року.

Відповідно до копії свідоцтва, посвідченого державним нотаріусом П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Мазур О. Ю. від 16 січня 2018 року за р.№11-14, відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» та на підставі Акту про реалізацію арештованого майна, виданого старшим державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві Диких О.В. від 22 грудня 2017 року (виконавче провадження НОМЕР_2) ОСОБА_1 належить на праві власності 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 . Вказане майно за ціною третіх електронних торгів від 18 грудня 2017 року передається ДП «СЕТАМ» Філія у м. Києві та Київській області ОСОБА_5 за 179 500 грн.

Згідно копії свідоцтва, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковіною І. В., 06 серпня 2020 року за № 609, відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», на підставі Акту про проведені електронні торги ВП НОМЕР_3, складеного 05 серпня 2020 року, приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Русецьким П. С., ОСОБА_5 належить на праві власності 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 , яке придбане ОСОБА_5 за 201 400 грн, що раніше належало ОСОБА_2 .

Відповідно до копії договору купівлі - продажу квартири від 01 квітня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Досінчуком Ф. І., за р. №435 ОСОБА_5 продав ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 23 серпня 2022 року в справі № 754/10390/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/105997113), залишеною без змін постановою Верховного Суду від 19 грудня 2022 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/108026015), заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2016 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 07 серпня 2013 року у розмірі 1 021 799 грн скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволені позову відмовлено. В іншій частині заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2016 року залишено без змін.

Під час розгляду справи № 754/10390/16-ц встановлено, що за результатами проведення повторної судово-почеркознавчої експертизи Українським науково-дослідним інститутом спеціальної техніки та судових експертиз СБУ складено висновок експерта №366/1 від 23 листопада 2021 року та з`ясовано, що підпис від імені ОСОБА_1 праворуч від рукописного запису « ОСОБА_1 » в Розписці виконаний не ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), а іншою особою.

Згідно копії договору купівлі-продажу квартири від 08 квітня 2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Київської області Базир В. Г., за реєстровим № 265 ОСОБА_6 продала ОСОБА_3 (від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_10 ) квартиру АДРЕСА_1 .

Станом на день розгляду справи в суді власником спірної квартири АДРЕСА_1 є відповідач - ОСОБА_3 .

22 лютого 2023 року ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 звернулась до Деснянського районного суду міста Києва з заявою про поворот виконання рішення суду у справі № 754/10390/16-ц, в якій просила вирішити питання про поворот виконання рішення суду - повернути їй у власність 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та грошові кошти у розмірі стягнення за весь період утримання. Заявою від 13 липня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Косенко Н.Ю. внесла зміни до заяви про поворот виконання рішення та просила суд здійснити поворот виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2016 року у справі №754/10390/16, а саме: стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошові кошти, стягнуті з доходів ОСОБА_1 в порядку виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2016 року у справі №754/10390/16.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 01 серпня 2023 року в справі № 754/10390/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/112693322) заяву ОСОБА_1 про поворот виконання рішення суду залишено без задоволення.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 січня 2024 року в справі № 754/10390/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/116584069) апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , задоволено. Ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 01 серпня 2023 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про поворот виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2016 року задоволено. Здійснено поворот виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2016 року у справі № 754/10390/16 та стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошові кошти, отримані в порядку виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16.10.2016 року у справі № 754/10390/16-ц в розмірі 16 631,71 грн.

Позиція Верховного Суду

Касаційний суд відхиляє аргументи касаційних скарг з таких мотивів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 754/446/22 (провадження № 61-7349сво23)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Касаційний суд вже зазначав, що:

цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду (див., зокрема, постанови Верховного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 130/1001/17 (провадження № 51-7588км18), від 18 січня 2021 року у справі № Б-23/75-02 (н.р.Б-7346/2-19), від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20 (провадження № 61-9003св21), від 17 січня 2024 року в справі № 932/9029/23 (провадження № 61-16072 св 23), від 19 лютого 2024 року в справі № 932/3602/22 (провадження № 61-7598св23));

висновки об`єднаної палати касаційного суду мають перевагу над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати та колегії суддів касаційного суду (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2025 року в справі № 144/1440/22 (провадження № 61-12561сво24)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що:

«за вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)).

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Оскільки у справі, що переглядається, заявлено позов про витребування 1/2 ідеальної частки спірного будинку та земельної ділянки, наслідком задоволення позову буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 спірного будинку та 1/2 земельної ділянки, а за ОСОБА_4 права власності на 1/2 цих житлового будинку та земельної ділянки.

Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15, у якій витребувано від відповідача на користь позивачів 54/100 частки квартири без з`ясування, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним в натурі.

Виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено у статті 364, а поділ майна, що є у спільній частковій власності, урегульовано у статті 367 ЦК України. Вказане уможливлюється після витребування 1/2 спірного нерухомого майна на користь позивачки.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі».

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зазначено, що:

«43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).

44. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV) у відповідній редакції.

45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону № 606-XIV).

46. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п`ята зазначеної статті).

47. Відповідно до частини першої статті 62 Закону № 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що:

«46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що:

«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.

5.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця.

5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що власником квартири, в тому числі 1/2 її частини, щодо якої пред`явлено позов, за результатами торгів став ОСОБА_5 , який є сином ОСОБА_4 , та яка одночасно є стягувачем у виконавчому провадженні НОМЕР_2 (а. с. 69, том І). Факт родинних відносин між вказаними особами представник відповідача не заперечувала. За твердженням представника позивача - адвоката Косенко Н. Ю. подальше відчуження спірного майна ОСОБА_5 здійснив своїй родичці ОСОБА_6 , яка є племінницею ОСОБА_4 . Належних доказів сторона позивача не надала, в тому числі, які були витребувані ухвалою суду за клопотанням представника позивача та беззаперечно підтверджували вказаний факт; 28 квітня 2023 року ОСОБА_6 продала спірну квартиру відповідачу ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Базир В. Г., приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Київської області. Продаж квартири сторонами договору було вчинено за 1 645 587 грн, що є еквівалентом 45 000 дол. США;

суди врахували, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача;

суди встановили, що відповідач є добросовісним набувачем 1/2 частини квартири; набувач не знав чи не міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав відчужувати майно або що відповідачу було відомо про наявність судової справи щодо позики, результатів розгляду справи та подальшого виконавчого провадження.

За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального та процесуального праваі зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень касаційного суду.У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційні скарги належить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_1 , які підписані представником ОСОБА_7 , залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко

Оригінал: reyestr.court.gov.ua