Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №18/208-10 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.09.2026 року м. Дніпро Справа № 18/208-10

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді:Кощеєва І.М. (доповідач)

суддів: Чередка А.Є., Мороза В.Ф.

секретар судового засідання: Скородумова Л.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича

на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 10.08.2026 р.

( суддя Ніколенко М.О., м. Дніпро, повний текст ухвали складено 17.08.2026 р.)

прийняту за результатами розгляду скарги

Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича

на дії державного виконавця

Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби

у Кам`янському районі Дніпропетровської області

Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції

(м. Одеса) Устимчук О.С.

у справі

за позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю “Дніпроспецбудінвест”

( Дніпропетровська обл., м. Кам`янське )

до

фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича

( Дніпропетровська обл., м. Жовті Води )

про стягнення 120 112,35 грн.

за участю:

державного виконавця

Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби

у Кам`янському районі Дніпропетровської області

Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Одеса )

Устимчук О.С.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 14.10.2010 р. у справі № 18/208-10 задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський м`ясокомбінат" до Приватного підприємця Керена Леоніда Володимировича. Стягнуто з приватного підприємця Керена Леоніда Володимировича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Дніпровський м`ясокомбінат” заборгованість, у розмірі 120 112,35 грн. та судові витрати, у розмірі 1 201,12 грн. державного мита і 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

23.07.2026 р. Фізична особа-підприємець Керен Леонід Володимирович звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області зі скаргою на дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Одеса ) Устимчук О.С., в якій просив суд: визнати протиправною відмову Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) у знятті арешту з майна Керена Л.В., викладену в листі від 14.07.2026 р. № 91452; зняти арешт нерухомого майна, що належить Керену Леоніду Володимировичу ( обтяження № 10927509 від 12.03.2011 р. ), накладений в рамках виконавчого провадження № 25038220.

2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 10.08.2026 р. відмовлено у задоволенні скарги Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича на дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Устимчук О.С.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із зазначеною ухвалою суду, через систему "Електронний суд", до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернувся фізична особа-підприємець Керен Леонід Володимирович, в якій просив ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 10.08.2026 р. у справі № 18/208-10 скасувати та ухвалити нове рішення, яким скаргу Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича на дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Одеса ) Устимчук О.С. задовольнити.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, Скаржник вважає оскаржувану ухвалу незаконною та необґрунтованою, такою, що прийнята з неповним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи, та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому такою, що підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення скарги на дії державного виконавця.

Скаржник наводить обставини справи, а саме: Господарським судом Дніпропетровської області 01.11.2010 р. у справі № 18/208-10 видано наказ про стягнення з Приватного підприємця Керена Леоніда Володимировича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Дніпровський м`ясокомбінат» заборгованості у розмірі 120 112,35 грн, а також судових витрат; на виконання наказу 11.03.2011 р. Жовтоводським міським відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області відкрито виконавче провадження № 25038220, в межах якого 12.03.2011 р. накладено арешт на нерухоме майно боржника ( обтяження № 10927509); 24.09.2012 р. державний виконавець повернув виконавчий документ стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, проте арешт нерухомого майна знятий не був.

Скаржник наголошує, що з дати повернення виконавчого документа стягувачу ( 24.09.2012 р. ) і до цього часу — тобто протягом майже 14 років — виконавче провадження № 25038220 не поновлювалося, виконавчий документ повторно до виконання не пред`являвся, жодних виконавчих дій державним виконавцем не вчинялося, а матеріали справи не містять жодних відомостей про повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання ні первісним стягувачем — ТОВ «Дніпровський м`ясокомбінат», ні його правонаступниками.

Скаржник зазначає, що судом першої інстанції встановлено здійснення ухвалами Господарського суду Дніпропетровської області від 09.04.2025 р. та від 21.04.2025 р. послідовної заміни позивача — з ТОВ «Дніпровський м`ясокомбінат» на ТОВ «Агро-Овен», а згодом на ТОВ «Дніпроспецбудінвест», проте питання про наявність або відсутність у зазначених правонаступників права на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання (з урахуванням спливу встановлених законом строків) судом першої інстанції взагалі не досліджувалося.

Скаржник вказує, що листом Жовтоводсько-П`ятихатського ВДВС у Кам`янському районі від 14.07.2026 № 91452 йому відмовлено у знятті арешту з нерухомого майна, у зв`язку з чим він звернувся до суду першої інстанції зі скаргою, у задоволенні якої оскаржуваною ухвалою відмовлено.

Обґрунтовуючи неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, скаржник зазначає, що суд першої інстанції виходив виключно з того, що повернення виконавчого документа стягувачу (на відміну від закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду) саме по собі не породжує обов`язку державного виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, з посиланням на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14.05.2025 у справі № 2/1522/11652/11. Скаржник не заперечує проти цього правового висновку як загального правила, водночас вважає, що застосування судом першої інстанції зазначеної правової позиції без урахування конкретних обставин цієї справи є передчасним і таким, що призвело до неправильного вирішення спору. Зокрема, суд не з`ясував і не дав оцінки тому, що з моменту повернення виконавчого документа стягувачу минуло майже 14 років, упродовж яких виконавчий документ до виконання повторно не пред`являвся, тоді як від цього залежить відповідь на питання, чи зберігає накладений арешт своє правове призначення — забезпечення реального виконання рішення (ст. 52 Закону № 606-XIV, ст. 48 Закону № 1404-VIII).

Скаржник зазначає, що відповідно до частини п`ятої статті 47 Закону № 606-XIV (аналогічно — частини п`ятої статті 37 Закону № 1404-VIII) повернення виконавчого документа стягувачу не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 Закону № 606-XIV (відповідно, статтею 12 Закону № 1404-VIII). Разом з тим Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпровський м`ясокомбінат", ідентифікаційний код 33109138, припинено 21.12.2018 р., номер запису: 12241120002083141, підстава: рішення щодо реорганізації. На думку Скаржника, припинення ТзОВ «Дніпровський м`ясокомбінат» унеможливлює повторне пред`явлення наказу, а право вимоги за даним наказом до правонаступників (ТОВ «ДНІПРОСПЕЦБУДІНВЕСТ») не переходило; згідно зі ст. 609 ЦК України зобов`язання припиняється ліквідацією юридичної особи (стягувача), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов`язання покладено на іншу юридичну особу. Скаржник вважає, що суд першої інстанції взагалі не надав належної оцінки вказаній обставині та дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для зняття арешту, а законодавство не передбачає позасудового механізму усунення явно непропорційного втручання у право власності в подібній ситуації.

Скаржник наголошує, що загальний строк пред`явлення виконавчого документа до виконання є обмеженим у часі, а у разі повернення виконавчого документа стягувачу перебіг цього строку переривається і обчислюється заново з дня повернення; таким чином, з 24.09.2012 р. у стягувача виник новий, обмежений законом строк для повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання, який на момент розгляду справи судом першої інстанції та на момент подання апеляційної скарги є таким, що давно сплив, а докази протилежного в матеріалах справи відсутні.

Окремо скаржник посилається на порушення порядку заміни стягувача, передбаченого ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження» (Закон № 1404-VIII), відповідно до якої у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження виконавець за заявою сторони або за власною ініціативою замінює сторону її правонаступником, причому заміна сторони виконавчого провадження здійснюється постановою виконавця, а не рішенням засновників юридичної особи. У цьому випадку, як зазначає Скаржник, виконавче провадження № 25038220 фактично не ведеться з 24.09.2012 р., оскільки виконавчий документ повернуто стягувачу; жодної постанови виконавця про заміну Стягувача у виконавчому провадженні № 25038220 не виносилося; а відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону № 1404-VIII, якщо виконавче провадження закінчено або не відкривалося, питання правонаступництва у виконанні вирішується у судовому порядку, але із дотриманням вимог щодо підтвердження передачі права вимоги відповідним документом.

Скаржник звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що правовою метою накладення арешту на майно боржника є виключно забезпечення реального виконання рішення, яке підлягає примусовому виконанню (що прямо визнав і суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі), а арешт майна є не самостійною санкцією, а допоміжним, забезпечувальним заходом, похідним від наявності активного (чинного або такого, що може бути поновлене у визначені законом строки) виконавчого провадження. Якщо ж право стягувача на пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання є втраченим у зв`язку зі спливом встановленого законом строку, збереження арешту, накладеного на забезпечення виконання такого документа, втрачає будь-яке правове призначення та обґрунтування, а подальше утримання майна боржника під арештом за відсутності активного або потенційно можливого виконавчого провадження є не заходом забезпечення виконання рішення, а невиправданим, безстроковим обмеженням права власності, що суперечить меті інституту арешту майна у виконавчому провадженні.

Скаржник зазначає, що такий підхід узгоджується зі ст. 41 Конституції України, згідно з якою право приватної власності є непорушним, а позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні допускається лише у випадках, встановлених законом, а також зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталеною практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої будь-яке втручання у право мирного володіння майном повинно бути законним, переслідувати легітимну мету та бути пропорційним, а невизначено тривале обмеження права власності, яке більше не слугує жодній законній меті, є непропорційним втручанням.

На переконання скаржника, суд першої інстанції, застосувавши правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 2/1522/11652/11 формально, поза контекстом тривалого — майже 14-річного — незвернення стягувача до примусового виконання та відсутності доказів повторного пред`явлення виконавчого документа, дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для зняття арешту, що свідчить про неправильне застосування норм матеріального права до встановлених у справі обставин.

Скаржник посилається на стабільну практику Верховного Суду, яка виходить з того, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника за умови відсутності діючого виконавчого провадження та реальних майнових претензій з боку стягувача є невиправданим і непропорційним втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, яке підлягає усуненню судом; такого висновку Верховний Суд дійшов у постановах від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03.11.2021 р. у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22.12.2021 р. у справі № 645/6694/15 (провадження № 61-18160св19), від 09.01.2023 р. у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21), від 18.01.2023 р. у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21). Аналогічний підхід, за твердженням скаржника, застосував Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 27.03.2020 р. у справі № 817/928/17, дійшовши висновку, що незняття виконавцем арешту з майна боржника після завершення (в тому числі у формі повернення документа) виконавчого провадження є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби, а порушене право підлягає захисту шляхом покладення на виконавця обов`язку зняти арешт з майна.

Скаржник зазначає, що у постанові від 14.05.2025 р. у справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24) Велика Палата Верховного Суду вказала, що повернення виконавчого документа стягувачу саме по собі не покладає на виконавця автоматичного обов`язку зняти арешт, оскільки такий обов`язок прямо передбачений лише для двох випадків — закінчення виконавчого провадження та повернення документа до суду, який його видав. Проте, на думку скаржника, це не спростовує вимог скарги, а лише уточнює її правову підставу: скаржник не стверджує про порушення формального обов`язку за ст. 50 Закону, а звертається до суду саме тому, що законодавство не передбачає позасудового механізму усунення явно непропорційного втручання у право власності в подібній ситуації. Велика Палата Верховного Суду підтвердила, що належним способом захисту права боржника в такому випадку є звернення до суду, і саме тому відмова виконавця у листі від 14.07.2026 р. № 91452, хоча формально й відповідає обмеженим повноваженням виконавця в адміністративному порядку, по суті залишає без захисту порушене право скаржника, яке може бути захищене лише судовим рішенням, що і є предметом цієї скарги.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпроспецбудінвест" не скористалося правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Державний виконавець Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Одеса ) Устимчук О.С. не скористалася правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

6. Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.08.2026р. для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді – Кощеєв І.М. (доповідач), судді – Чередко А.Є., Мороз В.Ф..

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 01.09.2026 р. ( з урахуванням ухвали про виправлення описки від 02.09.2026 р. ) відкрито апеляційне провадження у справі та призначено апеляційну скаргумдо розгляду в судове засідання на 28.09.2026 р. Витребувано у Господарського суду Дніпропетровської області матеріали справи/копії матеріалів справи № 18/208-10.

Сторони та державний виконавець не скористалися своїм правом участі в судовому засіданні та не забезпечили явку уповноважених представників, хоча про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Беручи до уваги, що неявка вказаних учасників провадження у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, матеріали справи є достатніми для розгляду апеляційної скарги, апеляційний господарський суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представників сторін та державного виконавеця.

У судовому засіданні 28.09.2026 р., була оголошена вступна та резолютивна частини постанови Центрального апеляційного господарського суду.

7. Встановлені судом обставини справи.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 14.10.2010 р. задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський м`ясокомбінат" до Приватного підприємця Керена Леоніда Володимировича. Стягнуто з приватного підприємця Керена Леоніда Володимировича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Дніпровський м`ясокомбінат” заборгованість, у розмірі 120 112,35 грн. та судові витрати, у розмірі 1 201,12 грн. державного мита і 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

01.11.2010 р. на виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області було видано наказ.

На підставі вказаного наказу 11.03.2011 р. державним виконавцем Жовтоводського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області відкрито виконавче провадження № 25038220, у межах якого 12.03.2011 р. накладено арешт на майно Боржника.

24.09.2012 р. державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини 1. ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV ( у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин ), у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення.

При цьому, арешт нерухомого майна, накладний в рамках ВП № 25038220, державним виконавцем знятий не був.

31.03.2025 р. від Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича надійшла скарга на дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Устимчук О.С., в якій Скаржник просив суд: визнати неправомірними дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Устимчук О.С. щодо відмови у знятті арешту з майна Керена Л.В., який накладений у межах примусового виконання судових рішень у межах виконавчих проваджень № 25038220; зобов`язати зняти арешт з усього нерухомого майна Керена Леоніда Володимировича, накладений у межах примусового виконання судового рішення у справі № 18/208-10 у межах виконавчого провадження № 25038220.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 р. у справі № 18/208-10 відмовлено у задоволенні скарги Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича на дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Устимчук О.С.

Постановою Центрального пеляційного господарського суду від 07.10.2025 р. апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 р. у справі № 18/208-10 залишено без задоволення. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 р. у справі № 18/208-10 змінено, виклавши її мотивувальну частину у редакції вказаної постанови. В іншій частині ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 р. у справі № 18/208-10 залишено без змін.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 09.04.2025 р. замінено Позивача у справі - Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпровський м`ясокомбінат" на його правонаступника - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Овен".

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2025 р. замінено Позивача у справі - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Овен", на Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпроспецбудінвест.

26.11.2025 р. до Господарського суду Дніпропетровської області від Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича надійшла скарга на дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Устимчук О.С., в якій просив: визнати неправомірними дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Одеса ) Устимчук Олесі Сергіївни щодо відмови у знятті арешту з майна Керена Леоніда Володимировича, який був накладений в рамках примусового виконання судового рішення в рамках виконавчого провадження №25038220; зобов`язати зняти арешт з усього нерухомого майна Керена Леоніда Володимировича, накладений в рамках примусового виконання судового рішення № 18/208 від 01.11.2010 р. в рамках виконавчого провадження № 25038220.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 16.12.2025 р. у справі № 18/208-10 відмовлено в задоволенні скарги Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича на дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Устимчук О.С.

Постановою Центрального пеляційного господарського суду від 05.03.2026 р. апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 16.12.2025 р. у справі № 18/208-10 залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 16.12.2025 р. у справі № 18/208-10 залишине без змін.

Колегія суддів у постанові від 05.03.2026 р. зазначила, що суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що виконавчий документ повернуто стягувачу, а не суду; виконавче провадження не завершене; рішення суду не виконано; відсутні докази погашення заборгованості боржником; виконавчий документ не визнано таким, що не підлягає виконанню відповідно до процесуального закону, тому арешт майна боржника залишається чинним заходом забезпечення виконання судового рішення. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржувані дії державного виконавця щодо незняття арешту вчинені відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», у межах наданих повноважень.

Відповідно до листа Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 14.07.2026 р. № 91452, Жовтоводським міським відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області 11.03.2011 р. відкрито виконавче провадження № 25038220 з виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 01.11.2010 р. у справі № 18/208-10. За інформацією, наданою у листі від 14.07.2026 р. № 91452, 12.03.2011 р. зареєстровано обтяження № 10927509: арешт нерухомого майна боржника. Державним виконавцем, 24.09.2012 р. було повернуто виконавчий документ стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України "Про виконавче провадження" (відсутність у боржника майна), який був чинний станом на 24.09.2012 р. При цьому, арешт нерухомого майна, накладний в рамках ВП № 25038220, державним виконавцем знятий не був.

23.07.2026 р. Фізична особа-підприємець Керен Леонід Володимирович звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з черговою скаргою на дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Одеса ) Устимчук О.С., в якій знов просив суд: визнати протиправною відмову Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) у знятті арешту з майна Керена Л.В., викладену в листі від 14.07.2026 р. № 91452; зняти арешт нерухомого майна, що належить Керену Леоніду Володимировичу ( обтяження № 10927509 від 12.03.2011 р.), накладений в рамках виконавчого провадження № 25038220.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 10.08.2026 р. відмовлено у задоволенні скарги Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича на дії державного виконавця Жовтоводсько-П`ятихатського відділу державної виконавчої служби у Кам`янському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Устимчук О.С.

Приймаючи оскаржувану ухвалу, місцевий господарський суд, проаналізувавши частини першу, другу ст. 50 Закону № 606-XIV та схожі за змістом частини першу, другу ст. 40 Закону № 1404-VIII, дійшов висновку, що законодавець чітко передбачив лише два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника та зазначити про це у відповідній постанові: у разі закінчення виконавчого провадження (з визначеними законом винятками) та у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Законодавством не передбачено обов`язку виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження, й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду протягом встановлених законом строків.

Суд першої інстанції також зазначив, що у Законі № 1404-VIII передбачено випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру – частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII), однак у цій справі такі обставини відсутні. Крім того, суд врахував, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2025 р. у справі № 2/1522/11652/11 здійснено відступ від висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 26.05.2020 р. у справі № 815/7269/15, та сформульовано висновок, що ні частиною першою ст. 50 Закону № 606-XIV, ні пунктом 3.17 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012 р., не визначалось обов`язку державного виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні скарги Фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича на дії державного виконавця.

8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а ухвалу господарського суду залишити без змін, виходячи з наступного.

Однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини першої ст. 129 Конституції України). Аналогічна норма міститься у пункті 7 частини третьої ст. 2 ГПК України.

Установлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів ( постанови Верховним Судом від 30.08.2018 р. у справі № 916/4106/14 та від 25.09.2020 р. у справі № 924/315/17).

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».

За змістом ст. 1 названого Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно ж до статті 3391 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Зазначене унормовано у частинах другій, третій ст. 343 ГПК України.

У справі, що переглядається, перед Судом постало питання наявності підстав для скасування арешту, накладеного на майно Відповідача ( Боржника ), у виконавчому провадженні № 25038220.

Як зазначено ФОП Керен Л. В. у поданій до Господарського суду Дніпропетровської області скарзі на дії (бездіяльність) державного виконавеця, у відповідному виконавчому провадженні 24.09.2012 р. було винесено постанову про повернення виконавчого документа Стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» ( у відповідній редакції ), тобто оскільки у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

З огляду на це, суд апеляційної інстанції звертається до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2025 р. у справі № 2/1522/11652/11, згідно з якими «… як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону № 606-XIV (частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII), свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIII).

Водночас частиною п`ятою статті 47 Закону № 606-XIV визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (аналогічна норма міститься в частині п`ятій статті 37 Закону № 1404-VIII).

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Наслідки завершення виконавчого провадження визначені статтею 50 Закону № 606-XIV.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 50 Закону № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Схожі за змістом норми містяться у частинах першій, другій статті 40 Закону № 1404-VIII.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме: у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій); у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що законодавець у Законі № 1404-VIII, який набрав чинності з 05.10.2016 р., передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII).

Враховуючи наведене, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).»

Наведене свідчить про те, що повернення виконавчого документа Стягувачу, зокрема, у зв`язку з відсутністю у Боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення ( пункту 2 частини першої ст. 47, пункту 2 частини першої ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» у відповідних його редакціях), не є підставою для зняття арешту з майна боржника.

Водночас, як вбачається зі змісту оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, викладені у ній висновки відповідають правової позиції Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку з чим апеляційний суд не вбачає неправильного застосування чи порушення місцевим господарським судом цих правових норм.

Натомість суть викладених в апеляційній скарзі Відповідача доводів зводяться до незгоди із наведеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2025 р. у справі № 2/1522/11652/11 висновками, згідно з якими норми Закону України «Про виконавче провадження» протлумачено не на користь Скаржника. Проте сама лише така незгода не може бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали суду.

При цьому суд апеляційної інстанції не вбачає прояву місцевим господарським судом надмірного формалізму чи правового пуризму, оскільки зроблені ним висновки ґрунтуються на правильному застосуванні норм Закону України «Про виконавче провадження», з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду щодо їх застосування.

Посилання Скаржника на частину п`яту ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» («у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду») не спростовують того, що повернення виконавчого документа Стягувачу на підставі пункту 2 частини 1 ст. 47, пункту 2 частини 1 ст. 37 названого Закону у відповідних його редакціях не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині 3 ст. 37 цього Закону) і розширеному тлумаченню такі підстави не підлягають. Схожий за змістом висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 р. у справі № 161/4786/19.

За таких обставин, у державного виконавця не було підстав для скасування / зняття відповідних арештів на підставі частини 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», а частина п`ята відповідної статті, на яку посилається Скаржник, передбачає таке зняття за рішенням суду, а тому у задоволенні поданої боржником скарги слід було відмовити, що і зробив місцевий господарський суд.

Щодо доводів Апелянта про тривалість існування арешту та сплив строку пред`явлення наказу до виконання.

Колегія суддів зазначає, що необхідно розмежовувати строк пред`явлення виконавчого документа до виконання та строк існування арешту, накладеного в межах виконавчого провадження.

Статтею 23 Закону № 606-XIV було передбачено переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, зокрема, у разі пред`явлення його до виконання.

У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю виконання рішення строк пред`явлення після переривання обчислювався з дня його повернення.

Чинна стаття 12 Закону № 1404-VIII також регулює строки пред`явлення виконавчих документів до виконання та наслідки їх переривання.

Проте сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання сам по собі не є тотожним припиненню встановленого судовим рішенням матеріально-правового обов`язку боржника.

Законодавство також не передбачає автоматичного припинення арешту майна виключно внаслідок спливу строку повторного пред`явлення виконавчого документа.

Тому навіть за умови встановлення факту спливу такого строку відповідна обставина не може розглядатися як безумовна підстава для визнання протиправною відмови державного виконавця у знятті арешту.

При цьому, надані матеріали не містять повних відомостей щодо подальшого руху виконавчого документа після його повернення 24.09.2012, зокрема щодо можливого повторного пред`явлення наказу до виконання, поновлення строку його пред`явлення або інших обставин, які впливають на обчислення відповідного строку.

За таких умов, колегія суддів не має підстав установлювати як доведений факт остаточну втрату стягувачем можливості примусового виконання рішення.

Відсутність у наданих матеріалах відомостей про повторне пред`явлення наказу не є тотожною встановленню факту, що такого пред`явлення не відбувалося.

Крім того, сам факт спливу строку пред`явлення виконавчого документа не є підставою для висновку про припинення зобов`язання боржника.

Отже, доводи Апелянта в цій частині не спростовують висновків суду першої інстанції.

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення права мирного володіння майном.

Ст. 41 Конституції України гарантовано право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Арешт нерухомого майна становить обмеження права власника щодо розпорядження належним йому майном.

Водночас, таке обмеження може бути правомірним за умови, що воно встановлене законом, переслідує легітимну мету та відповідає вимозі пропорційності.

У спірних правовідносинах арешт накладено з метою забезпечення виконання судового рішення про стягнення заборгованості.

Таке рішення залишається обов`язковим до виконання, а надані матеріали не підтверджують його фактичного виконання або припинення встановленого ним обов`язку.

Саме лише тривале існування обтяження не свідчить про незаконність дій державного виконавця за відсутності встановлених законом підстав для його зняття.

Колегія суддів зазначає, що збереження арешту протягом значного проміжку часу не може бути виправдане виключно формальним посиланням на факт його первісного накладення, якщо у відповідному провадженні встановлено обставини, які свідчать про відсутність правової мети подальшого обмеження майнових прав боржника.

Проте в цій справі Апелянт не довів наявності таких обставин, які відповідно до закону породжували б обов`язок органу державної виконавчої служби зняти арешт.

Зокрема, матеріали не містять доказів виконання судового рішення, припинення зобов`язання, скасування виконавчого документа або іншої передбаченої законом підстави для припинення обтяження.

Щодо способу захисту права та повноважень суду.

За змістом статей 339 - 343 ГПК України, суд здійснює контроль за виконанням судових рішень шляхом розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців.

Відповідно до ст. 343 ГПК України, за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу.

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними та зобов`язує державного виконавця усунути порушення.

Якщо ж оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень виконавця, і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Отже, задоволення вимог заявника про визнання протиправною відмови державного виконавця у знятті арешту можливе за умови встановлення, що на момент надання такої відмови існували передбачені законом підстави для зняття відповідного обтяження.

У цій справі таких підстав не встановлено.

Посилання Апелянта на відсутність позасудового механізму зняття арешту не змінює наведеного висновку, оскільки сама по собі наявність права на судовий захист не свідчить про обґрунтованість заявленої вимоги.

Судовий контроль за виконанням рішення має здійснюватися з урахуванням прав та законних інтересів як Боржника, так і Стягувача.

Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що викладені в апеляційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування судового рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні Скаржником норм матеріального та процесуального права, що в сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги.

9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" ( Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р. ).

Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У даній справі суд дійшов висновку, що Скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

Отже, доводи заявника апеляційної скарги про порушення норм матеріального та процесуального права судом попередньої інстанцій під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження.

За змістом ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

10. Судові витрати.

У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, згідно вимог ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на Скаржника.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Керена Леоніда Володимировича - залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 10.08.2026 р. у справі № 18/208-10 - залишити без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 29.09.2026 р.

Головуючий суддя І.М. Кощеєв

Суддя А.Є. Чередко

Суддя В.Ф. Мороз