Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №922/977/26 — Східний апеляційний господарський суд

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 року м. Харків Справа №922/977/26

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

за участю секретаря судового засідання Міракова Г.А.,

за участю представників учасників справи:

від позивача - Головко В.П.,

від відповідача - Тамазликар Л.Й.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатінт» (вх.№1549Х від 15.07.2026) на рішення Господарського суду Харківської області від 11.06.2026 у справі №922/977/26 (м. Харків, суддя Шатерніков М.І., повне рішення складено 22.06.2026)

за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця», м. Київ,

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатінт», м. Харків,

про стягнення 1084812,96 грн,-

ВСТАНОВИВ:

АТ «Українська залізниця» звернулась до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до ТОВ «Сатінт», в якій просила суд стягнути з відповідача неустойку в сумі 1 084 812,96 грн, яка складається з 956 970,00 грн штрафу за Рознарядкою 1 та Рознарядкою 2 та 127 842,96 грн пені за Рознарядкою 1 та Рознарядкою 2, за неналежне виконання зобов`язань за договором про закупівлю матеріально-технічних ресурсів від 22.10.2025 № ЦЗВ-01-04825-01. Судові витрати позивач просив покласти на відповідача.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.06.2026 позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатінт» на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» неустойку в сумі 1 084 812,96 грн за неналежне виконання зобов`язань за договором про закупівлю матеріально-технічних ресурсів від 22.10.2025 № ЦЗВ-01-04825-01 та судові витрати у розмірі 13 017,76 гривень.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Сатінт» з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилось та звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті вказаних рішень норм чинного законодавства, просить визнати поважними причини пропуску строку на апеляційне оскарження. Поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Харківської області від 11.06.2026 у справі №922/977/26, оскільки повний текст рішення не був вручений апелянту у день його складення, а апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня його фактичного вручення. Скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 11.06.2026 у справі №922/977/26. Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. У разі якщо суд дійде висновку про наявність порушення - зменшити розмір штрафних санкцій до мінімального рівня. Стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ТОВ «Сатінт» судові витрати - витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції у сумі 20 000,00 грн. та у суді апеляційної інстанції в сумі 20 000,00 грн., а також витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 19 526,64 грн.

В обґрунтування апеляційної скарги Товариство з обмеженою відповідальністю «Сатінт» вказує про те, що:

- суд першої інстанції допустив істотне порушення норм процесуального права щодо дослідження, оцінки та допустимості доказів, що призвело до неправильного встановлення фактичних обставин справи. Відповідач у відзиві на позов та поданих письмових запереченнях детально обґрунтував, що Позивач не довів належними та допустимими доказами факт направлення рознарядок саме у дати, зазначені у позовній заяві, а подані скріншоти електронної пошти не відповідають вимогам процесуального закону щодо електронних доказів. Проте суд першої інстанції фактично не здійснив перевірку наведених заперечень.

Мотивувальна частина рішення містить лише формальний висновок про те, що надані Позивачем роздруківки електронної поштової скриньки «визнаються належними та більш вірогідними доказами» направлення рознарядок, оскільки пунктом 4.5 Договору сторони погодили, що підтвердженням направлення є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення покупця. Однак такий висновок є наслідком неповного дослідження доказів та неправильного застосування норм процесуального права.

Суд фактично не встановив: чи були подані саме електронні докази у розумінні статті 96 Господарського процесуального кодексу України; чи є надані паперові скріншоти належним відображенням відповідних електронних даних; чи містять вони технічні реквізити, які дозволяють ідентифікувати відправника, маршрут проходження повідомлення, дату та час його відправлення, а також факт його доставки адресату; чи існували відповідні електронні повідомлення у первісному вигляді; чи перевірявся судом їх оригінал або інші електронні носії інформації; чи досліджувався факт можливості внесення змін до таких роздруківок.

Таким чином, суд фактично визнав належним доказом лише паперове відображення інформації, не перевіривши її достовірність, допустимість та походження. При цьому суд обмежився посиланням на умови пункту 4.5 Договору, фактично ототожнивши договірне положення із процесуальними правилами доказування.

За твердженням апелянта, такий підхід суперечить основоположним засадам господарського процесу. Умови цивільно-правового договору можуть визначати порядок взаємодії сторін при виконанні зобов`язань, однак не можуть змінювати встановлений Господарським процесуальним кодексом України порядок оцінки доказів та звільняти суд від обов`язку перевіряти їх належність, допустимість, достовірність і достатність.

- мотивувальна частина рішення свідчить, що суд не навів жодних мотивів відхилення конкретних заперечень Відповідача щодо неналежності та недопустимості наданих Позивачем скріншотів електронного листування. Фактично жоден із наведених Відповідачем аргументів щодо відсутності підтвердження доставки електронних повідомлень, неможливості встановлення автентичності електронних даних, відсутності технічних реквізитів електронного повідомлення, а також невідповідності поданих матеріалів вимогам процесуального закону судом не спростований та не оцінений.

Суд не встановив які саме доводи Відповідача він визнав необґрунтованими; з яких причин відхилено кожний окремий аргумент; які докази спростовують відповідні заперечення. Таким чином, виклад заперечень Відповідача у рішенні носить виключно описовий характер та не супроводжується їх належною правовою оцінкою.

Отже, суд першої інстанції обмежився встановленням лише окремих фактів, на які посилався Позивач, тоді як низку істотних для правильного вирішення спору обставин взагалі не дослідив та не встановив;

- суд першої інстанції фактично переклав обов`язок доказування на Відповідача, зазначивши, що останній «не довів жодним доказом, що рознарядки були надані у інший спосіб та в інші дати».

Такий висновок прямо суперечить положенням статті 74 ГПК України, оскільки саме Позивач, який посилався на факт належного направлення рознарядок та виникнення у Відповідача обов`язку щодо поставки товару, був зобов`язаний довести існування цих обставин належними та допустимими доказами. Відповідач не зобов`язаний доводити відсутність факту отримання документів або спростовувати недоведені обставини, на які посилається інша сторона.

Отже, порушення судом правил дослідження та оцінки доказів носить істотний характер, безпосередньо вплинуло на встановлення моменту виникнення зобов`язання щодо поставки товару та, як наслідок, призвело до помилкового висновку про наявність підстав для стягнення з Відповідача штрафних санкцій. Саме тому рішення у цій частині не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 236 Господарського процесуального кодексу України, і підлягає скасуванню;

- суд першої інстанції неповно з`ясував фактичні обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення спору. Суд не встановив належним чином момент виникнення обов`язку Відповідача щодо поставки товару. Предметом доказування у даній справі було не лише встановлення дати фактичної поставки товару, а насамперед встановлення моменту виникнення самого обов`язку Відповідача здійснити поставку. Відповідно до пункту 4.2 Договору поставка товару здійснюється виключно після надання Покупцем письмової рознарядки, а строк поставки обчислюється саме з дати її надання. Отже, без належного встановлення факту, дати та способу направлення відповідної рознарядки неможливо встановити ні початок перебігу строку виконання зобов`язання, ні факт його порушення.

Проте суд першої інстанції фактично ототожнив дату створення Позивачем електронного листа із датою виникнення обов`язку Відповідача щодо поставки товару, не встановивши належним чином самого юридичного факту направлення та отримання відповідних рознарядок. Таким чином, одна із ключових фактичних обставин спору залишилася належним чином не встановленою.

Суд не встановив обставини фактичного виконання сторонами договору. Як убачається із матеріалів справи, товар за договором був поставлений Позивачу у повному обсязі, прийнятий останнім без будь-яких зауважень щодо кількості, комплектності чи якості, що підтверджується видатковою накладною. Разом із тим суд не встановив та не дослідив: чи був товар прийнятий Позивачем без будь-яких застережень; чи використовувався поставлений товар Позивачем за призначенням; чи заявлялися будь-які претензії щодо якості або комплектності поставки; чи здійснив Позивач оплату поставленого товару; чи вважається договір фактично виконаним сторонами.

Висновок суду першої інстанції про те, що строк виконання Відповідачем зобов`язання з поставки товару розпочався з 05.11.2025 та 14.11.2025, є наслідком неправильного тлумачення умов Договору та неправильного застосування положень статей 525, 526, 530, 629 ЦК України.

Суд визнав моментом початку перебігу строку поставки дату формування Позивачем електронного листа, не встановивши при цьому чи було відповідне повідомлення фактично доставлено адресату; чи мало місце його отримання Постачальником; чи настали передбачені договором правові наслідки такого направлення; чи виник у Відповідача обов`язок приступити до виконання поставки саме у визначені Позивачем дати.

Апелянт звертає увагу на те, що суд, обґрунтовуючи свої висновки, послався на пункт 4.5 Договору, відповідно до якого підтвердженням направлення рознарядки є роздруківка з поштового програмного забезпечення Покупця. Однак зазначена умова договору визначає лише спосіб підтвердження факту направлення документа у взаємовідносинах сторін. Водночас вона не встановлює безумовної презумпції отримання такого повідомлення; не звільняє Позивача від обов`язку довести належними доказами виникнення юридичного факту, з яким договір пов`язує початок перебігу строку поставки; не може підміняти процесуальні правила доказування, встановлені Господарським процесуальним кодексом України.

Скаржник вказує не те, що інше тлумачення фактично означало б, що достатньо одностороннього формування будь-якої роздруківки із внутрішньої електронної системи Позивача для виникнення у контрагента цивільно-правових обов`язків та подальшого застосування до нього багатомільйонної майнової відповідальності. Очевидно, що така інтерпретація умов договору суперечить не лише його змісту, але й фундаментальним принципам цивільного права. Фактично суд виходив із такої правової конструкції: створення електронного повідомлення - надання рознарядки - виникнення строку поставки - прострочення. Проте, така конструкція не передбачена ні умовами договору, ні положеннями цивільного законодавства.

У своєму рішенні суд фактично прирівняв між собою такі різні юридичні поняття: створення електронного документа, направлення документа, підтвердження направлення, надання рознарядки, виникнення строку виконання, виникнення прострочення. Проте, зазначені юридичні факти не є тотожними.

- судом не встановлено чи поніс Позивач будь-які майнові втрати; чи виникли у нього додаткові витрати; чи було порушено виробничі процеси; чи була зірвана господарська діяльність; чи настали будь-які інші несприятливі наслідки внаслідок поставки товару у лютому 2026 року. Фактично рішення не містить жодного встановленого судом факту щодо наслідків порушення строку поставки.

Натомість суд обмежився лише констатацією самого факту прострочення, що саме по собі не свідчить про повне встановлення всіх істотних обставин спору. Суд не дослідив поведінку самого Позивача при виконанні договору. Суд не перевірив чи вжив Позивач усіх необхідних заходів для належного повідомлення Постачальника; чи здійснював він будь-які додаткові способи комунікації після направлення електронних листів; чи переконався у фактичному отриманні рознарядок; чи звертався до Відповідача із нагадуваннями або вимогами до моменту виникнення прострочення; чи вчиняв дії, спрямовані на належне виконання договору обома сторонами;

- висновок суду про необхідність стягнення всієї заявленої Позивачем суми штрафних санкцій не випливає із встановлених ним фактичних обставин. Фактично суд визнав доведеними позовні вимоги лише тому, що існував договір; товар поставлений пізніше дати, визначеної Позивачем; договором передбачено відповідальність. Разом із тим для покладення відповідальності цього недостатньо. Суд повинен був встановити усю сукупність юридичних фактів, необхідних для застосування договірної відповідальності, зокрема належне виконання самим Позивачем своїх зустрічних договірних обов`язків; належне доведення моменту виникнення строку поставки; відсутність обставин, що впливали на виконання договору; наявність причинного зв`язку між поведінкою Відповідача та заявленими до стягнення санкціями. Жодна із зазначених обставин судом фактично не встановлена. Висновок суду про відсутність підстав для зменшення неустойки не ґрунтується на встановлених судом фактах.

Так, суд встановив, що договір фактично виконаний; товар поставлений у повному обсязі; Позивач товар прийняв; вимог щодо якості товару не заявлялося; основне зобов`язання виконано. Разом із тим суд зробив висновок про відсутність будь-яких підстав для застосування ст. 551 ЦК України, мотивувавши це виключно тим, що Відповідач не довів винятковості обставин.

Із аналізу мотивувальної частини рішення вбачається, що суд першої інстанції фактично не встановив та не оцінив обставини, які відповідно до правових висновків Верховного Суду мають вирішальне значення для застосування ст. 551 ЦК України. Зокрема, суд не надав оцінки ступеню виконання Відповідачем основного зобов`язання, характеру та тривалості допущеного порушення, причинам виникнення прострочення, поведінці обох сторін під час виконання договору, добросовісності сторін, наявності чи відсутності негативних наслідків для Позивача, співвідношенню розміру санкцій із наслідками порушення, дотриманню балансу майнових інтересів сторін.

Саме необхідність оцінки зазначених критеріїв неодноразово підкреслювалася Верховним Судом у постановах, на які Відповідач прямо посилався у відзиві. Таким чином, суд формально процитував окремі висновки Верховного Суду, однак фактично не застосував їх до спірних правовідносин. Висновок суду про відсутність підстав для зменшення неустойки є декларативним та не містить належного мотивування. Дискреційні повноваження суду повинні реалізовуватися виключно після всебічного дослідження всіх юридично значимих обставин та належного мотивування прийнятого рішення.

У даному випадку суд першої інстанції не здійснив такої оцінки, а тому фактично не реалізував надані йому законом дискреційні повноваження. Такий підхід суперечить ст. 551 ЦК України, ст. 236 ГПК України та усталеній практиці Верховного Суду. Отже, суд першої інстанції неправильно застосував положення ст. 551 ЦК України, оскільки не здійснив індивідуальної оцінки обставин, які відповідно до закону та правових висновків Верховного Суду є обов`язковими при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки, не навів мотивів відхилення відповідних доводів Відповідача та фактично звів реалізацію наданих йому дискреційних повноважень до формальної констатації відсутності виняткових обставин;

- аналіз мотивувальної частини рішення свідчить, що суд детально виклав зміст позовної заяви, відзиву та заперечень сторін, однак подальша оцінка наведених Відповідачем аргументів фактично відсутня. Суд не навів мотивів відхилення ключових доводів Відповідача. Зокрема, рішення не містить відповіді чому саме паперові роздруківки електронної пошти визнані достатніми для підтвердження моменту виникнення строку поставки, чому повне виконання договору не впливає на застосування ст. 551 ЦК України, чому відсутність встановлених збитків Позивача не має значення, чому наведена Відповідачем практика Верховного Суду не підлягає застосуванню.

Недостатність мотивування у даному випадку не є формальним процесуальним недоліком. Саме внаслідок ненадання оцінки ключовим доводам Відповідача суд неправильно визначив момент виникнення строку поставки, неправильно оцінив допустимість доказів, неправильно витлумачив умови договору, неправильно застосував ст. 551 ЦК України, дійшов висновків, які не відповідають установленим обставинам справи.

Отже, оскаржуване рішення не відповідає критеріям законності, обґрунтованості та належного мотивування, визначеним ст. 236 ГПК України, практикою Верховного Суду та стандартами, сформульованими Європейським судом з прав людини при застосуванні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

- суд першої інстанції порушив принципи змагальності, рівності сторін та рівності процесуальних можливостей, що призвело до неправильного вирішення спору. Реалізація принципу змагальності означає не лише надання сторонам формальної можливості подати свої докази та пояснення, а й обов`язок суду забезпечити рівне ставлення до процесуальної позиції кожної сторони, надати однакову оцінку доказам обох учасників спору та мотивовано відповісти на всі істотні доводи, які можуть вплинути на правильне вирішення справи. Саме такий підхід відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталеній практиці Європейського суду з прав людини щодо принципу "equality of arms" (рівності процесуальних можливостей).

Однак під час розгляду цієї справи зазначені процесуальні гарантії судом першої інстанції фактично не були забезпечені. Суд застосував різний підхід до оцінки доказів Позивача та Відповідача. За твердженням апелянта, фактично процесуальна позиція Позивача була сприйнята судом як така, що не потребує детальної перевірки, тоді як процесуальна позиція Відповідача, попри її ґрунтовне нормативне та практичне обґрунтування, не отримала належної правової оцінки. Саме такий дисбаланс у підходах до оцінки доводів сторін і становить порушення принципів змагальності та рівності процесуальних можливостей.

Таким чином, апелянт вважає, що суд першої інстанції: неповно з`ясував фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору; неправильно визначив момент виникнення у Відповідача обов`язку щодо поставки товару; неправильно витлумачив умови Договору, фактично доповнивши його положеннями, яких сторони не погоджували; визнав доведеними обставини, які не підтверджені належними та допустимими доказами; не надав належної оцінки доводам і доказам Відповідача; неправильно застосував положення статті 551 Цивільного кодексу України; не забезпечив належного мотивування рішення відповідно до вимог статті 236 Господарського процесуального кодексу України та усталеної практики Верховного Суду і Європейського суду з прав людини.

Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.07.2026 для розгляду справи №922/977/26 визначено наступний склад суду: головуючий суддя (суддя-доповідач) Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 20.07.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатінт» (вх.№1549Х від 15.07.2026) на рішення Господарського суду Харківської області від 11.06.2026 у справі №922/977/26. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/977/26. Призначено справу до розгляду на "27" серпня 2026 р. о 10:45 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61022, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань № 132.

28.07.2026 матеріали справи №922/977/26 надійшли до Східного апеляційного господарського суду (вх.№ 8341).

Від Акціонерного товариства «Українська залізниця» до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№8629 від 05.08.2026), в якому останнє просить розглянути та врахувати доводи Акціонерного товариства «Українська залізниця», викладені в цьому відзиві на апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «САТІНТ», при прийнятті постанови у справі № 922/977/26. Залишити рішення Господарського суду Харківської області від 11.06.2026 у справі № 922/977/26 без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «САТІНТ» без задоволення.

В обґрунтування своєї позиції по справі Акціонерне товариство «Українська залізниця» зазначає, що:

- судом першої інстанції правильно, повно та всебічно встановлено, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджено, що оскільки скріншоти (знімки екрану монітора) - докази, що підтверджують направлення Рознарядки 1 та Рознарядки2, наділені всіма необхідними реквізитами та атрибутами для їх ідентифікації, а саме надані скріншоти містять: дату та час направлення листа - 05.11.2025, 16:29 за Рознарядкою 1 та 14.11.2025, 9:32 за Рознарядкою 2; адресу електронної пошти відправника (Покупця), що міститься у розділі 19 Договору - lg.czv@uz.gov.ua;- адресу електронної пошти відправника (Покупця), що міститься у розділі 19 Договору - sat-int@ukr.net; вкладення до листів з назвами Рознарядка 1.pdf та Рознарядка 2.pdf. До того ж, вказані знімки екрану зроблені в розділі Відправлені (Отправленые) поштового програмного забезпечення Покупця, що підтверджує невідворотність доставки електронних листів з рознарядками на вищевказану електронну адресу Постачальника;

- судом першої інстанції обґрунтовано відхилені як безпідставні твердження Відповідача про не отримання ним від позивача вищевказаних рознарядок, оскільки умовами Договору сторони узгодили рівнозначний альтернативний спосіб направлення рознарядок на поставку товару в електронному вигляді, жодних інших (додаткових) умов щодо направлення рознарядок, про які безпідставно зазначає Відповідач, сторони у Договорі не передбачили. Отже, матеріалами справи підтверджується відправлення Позивачем Відповідачу рознарядок 1 та 2 - 05.11.2025 та 14.11.2025 в електронному вигляді, у спосіб, передбачений умовами Договору. Разом з тим, з наявних у справі доказів, а саме видаткової накладної № 0210/001 від 10.02.2026 слідує, що ТОВ «САТІНТ» товар у визначені строки не поставило. Зокрема, по рознарядці № 1, направленій 05.11.2025, товар на суму 4815720,00 грн повинен був бути поставлений до 04.01.2026 (неділя), а отже позивач зазначає, що останнім днем поставки є 05.01.2026 року; по рознарядці № 2, направленій 14.11.2025, товар на суму 1564080,00 грн повинен був бути поставлений до 13.01.2026, натомість позивачем товар отримано 12.02.2026 року;

- факт укладення Договору свідчить про те, що сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов, таким чином Відповідач надав підтвердження щодо усвідомлення усіх ризиків пов`язаних з виконанням умов цього Договору.

Юридична особа здійснює свою господарську діяльність на власний ризик, а тому, укладаючи Договір, Відповідач повинен був оцінити погоджений сторонами строк виконання зобов`язання з постачання товару та, відповідно, об`єктивно оцінити можливість виконання такого зобов`язання у вказаний у Договорі строк.

Крім того, зменшення розміру штрафних санкцій фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, що може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності.

До того ж, матеріали справи не містять доказів незадовільного фінансового стану Відповідача, а товар за Договором станом на дату звернення АТ «Укрзалізниця» з позовом до ТОВ «САТІНТ» у справі № 922/977/26 є повністю оплаченим;

- всупереч твердженням Відповідача матеріалами справи підтверджується: ступінь виконання зобов`язання - договір виконано повністю, проте неналежним чином, а саме з порушення строку передбаченого п. 4.2. Договору; неповажність причин несвоєчасного виконання зобов`язання прострочення поставки товару за Договором не є наслідком обставин непереборної сили, матеріали справи не містять доказів, що підтверджують об`єктивну неможливість виконання зобов`язання в передбачений Договором строк; значність прострочення виконання зобов`язання - строк прострочення поставки товару в більшій частині є достатньо значним (за рознарядкою від 05.11.2025 № ЦЗВ-31/1055 товар поставлено з простроченням в 37 календарних днів; за рознарядкою від 13.11.2025 № ЦЗВ-31/1096 товар поставлено з простроченням в 29 календарних днів); матеріали справи не містять доказів незадовільного фінансового стану Відповідача; клопотання Відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, що може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності.

Таким чином, виходячи з системного аналізу положень укладеного між сторонами Договору, матеріалів справи та чинного законодавства України, з урахуванням того, що Відповідачем не наведено об`єктивних причин прострочення виконання зобов`язань за Договором, у Позивач стверджує, що рішення суду першої інстанції у справі №922/977/26 щодо повного задоволення позовних вимог є законним та обґрунтованим, ухваленим судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 11.08.2026 задоволено клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатінт» - адвоката Тамазликара Л.Й. про його участь у судових засіданнях Східного апеляційного господарського суду з розгляду справи №922/977/26 у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку, з використанням власних технічних засобів вказаного представника. Судове засідання у справі №922/977/26, яке призначено на 27.08.2026 10:45 год, та подальші судові засідання у даній справі постановлено провести за участю представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатінт» - адвоката Тамазликара Л.Й. у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку, з використанням власних технічних засобів вказаного заявника.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 27.08.2026 розгляд справи відкладено на 17 вересня 2026 року о 10:45 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61022, м. Харків, проспект Незалежності, 13,1-й поверх, зал засідань № 132.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.09.2026 задоволено клопотання представника Акціонерного товариства «Українська залізниця» - адвоката Головка В.П. про його участь у судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду з розгляду справи №922/977/26, яке відбудеться 17.09.2026 о 10:45 год у залі судового засідання №132 у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку, з використанням власних технічних засобів вказаного представника. Судове засідання у справі №922/977/26, яке відбудеться 17.09.2026 о 10:45 год, постановлено провести за участю представника Акціонерного товариства «Українська залізниця» - адвоката Головка В.П. у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку, з використанням власних технічних засобів вказаного представника.

У судовому засіданні 17.09.2026 представник апелянта просив суд апеляційну скаргу задовольнити, скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Крім того, у разі, якщо суд дійде висновку про наявність порушення з боку відповідача, апелянт просив суд змінити рішення суду першої інстанції та зменшити розмір неустойки з урахуванням повного виконання договору поставки та фактичних наслідків порушення.

Представник позивача просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 11.06.2026 у даній справі залишити без змін.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу доводи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, 22.10.2025 між акціонерним товариством "Українська залізниця" в особі філії "Центр забезпечення виробництва" АТ "Укрзалізниця" (позивач, покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "САТІНТ" (відповідач, постачальник) було укладено договір про закупівлю матеріально-технічних ресурсів № ЦЗВ-01-04825-01, відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов`язується поставити та передати у власність покупцю товар, відповідно до специфікації № 1 (додаток № 1), технічних та якісних товару, вимог до документів з якості та оцінки відповідності товару (додаток № 2), що є невід`ємними частинами цього договору, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити цей товар на умовах цього договору.

Пунктом 1.3. договору сторони визначили, що кількість, асортимент, марка, рік виготовлення та виробник товару визначаються у специфікації № 1 (додаток № 1) до цього договору.

Згідно з п. 1.2. договору та Специфікації №1, найменування товару: Днище кришки циліндра у кількості 155 шт. за ціною одиниці з ПДВ 41160,00 грн на загальну суму з ПДВ 6379800,00 грн.

Відповідно до п. 4.1. договору, постачальник здійснює поставку товару на умовах DDP (поставка з оплатою мита) відповідно до «ІНКОТЕРМС» у редакції 2020 року. У випадку наявності розбіжностей між умовами цього договору та правилами «ІНКОТЕРМС» у редакції 2020 року, умови цього договору матимуть перевагу.

Згідно з п. 4.2. договору, поставка товару проводиться партіями протягом строку дії договору тільки на підставі наданої письмової рознарядки покупця, яка вважається дозволом на поставку та є підтвердженням готовності покупця до приймання товару. Партією товару вважається обсяг одиниць товару, визначний покупцем у рознарядці, якщо інше не вказано в самій рознарядці.

Строк поставки товару - протягом 60 календарних днів з дати надання письмової рознарядки покупцем.

Відповідно до п. 4.5. договору, сторони домовились, що рознарядка покупця на товар направляється ним постачальнику в один з таких способів:

- на поштову адресу постачальника, зазначену в цьому договорі (листом оголошеною цінністю та описом вкладення і повідомленням про вручення);

- вручається уповноваженому представнику постачальника під розпис;

- шляхом відправлення на електронну адресу постачальника (зазначену в цьому договорі) скан-копії відповідної рознарядки в форматі PDF або в будь-якому іншому форматі, який забезпечує можливість ознайомлення зі змістом документу. Документ вважається отриманим постачальником з дати його направлення покупцем на електронну адресу постачальника, підтвердженням чого є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення покупця.

Згідно з п. 4.6. договору, датою поставки товару вважається дата підписання сторонами акта прийому-передачі товару або видаткової накладної.

Відповідно до п. 6.1. договору, покупець оплачує поставлений постачальником товар за ціною, вказаною у специфікації № 1 (додаток № 1) до цього договору. Ціна товару включає вартість товару, тари (упаковки), а також інші витрати постачальника, пов`язані з виконанням цього договору.

Ціна договору становить 5316500,00 грн без ПДВ, крім того ПДВ 20 % - 1063300,00 грн, усього з ПДВ 6379 800,00 грн (п. 6.3. договору).

Пунктом 7.2. договору визначено, що оплата за кожну партію поставленого товару за цим договором проводиться покупцем на 10 календарний день з дати підписання акта прийому-передачі товару або видаткової накладної за умови реєстрації податкової накладної, оформленої відповідно до вимог законодавства України, та відповідно до рахунку-фактури на поставлену партію товару, при наявності документів, зазначених у п. 5.4. цього договору.

Відповідно до п. п. 8.3.1. п. 8.3. договору, постачальник зобов`язаний забезпечити поставку товару у строки та на умовах, що встановлені цим договором.

Згідно з п. п. 9.3.1. п. 9.3. договору, постачальник при порушенні строків поставки оплачує покупцю штраф у розмірі 15 % від вартості непоставленого в строк товару на умовах, передбачених п. 4.2. цього договору, а за прострочення понад 15 календарних днів додатково стягується пеня у розмірі 0,1 % від вартості непоставленого в строк товару, яка нараховується за кожен день прострочення до моменту виконання постачальником зобов`язання щодо поставки товару або до останнього дня строку дії цього договору (якщо постачальник не виконав і не підтвердив намір виконати своє зобов`язання щодо поставки, яке виникло під час дії цього договору). При цьому постачальник не звільняється від виконання свого зобов`язання поставити товар, якщо про інше його не попередив письмово покупець.

Відповідно до п. 17.1. договору, строк його дії встановлюється з моменту його підписання сторонами до 31.03.2026.

Специфікацією № 1 до договору (додаток № 1) сторони погодили що поставляється товар на загальну суму 6379800,00 грн з ПДВ: днище кришки циліндра у кількості 155 шт. за ціною одиниці з ПДВ 41160,00 грн.

Вказана специфікація підписана та скріплена печатками з обох сторін без зауважень та заперечень.

05.11.2025 позивач направив відповідачу на електронну адресу рознарядку від 05.11.2025 № ЦЗВ-31/1055 на відвантаження партії Товару у кількості 117 шт. на загальну суму 4 815 720,00 грн, що підтверджується скриншотом з електронної пошти (а. с. 43 зворотна сторона, том 1).

14.11.2025 позивач направив відповідачу на електронну адресу рознарядку від 13.11.2025 № ЦЗВ-31/1096 на відвантаження партії Товару у кількості 38 шт. на загальну суму 1 564 080,00 грн, що підтверджується скриншотом з електронної пошти (а. с. 44 зворотна сторона, том 1).

На виконання взятих за договором зобов`язань, відповідач поставив позивачу товар на загальну суму 6 379 800,00 грн за Рознарядками 1 та 2 10 лютого 2026 року, що підтверджується видатковою накладною № 0210/001 від 10.02.2026 (Товар фактично поставлено 12.02.2026, що підтверджується підписом товарознавця 1-ї категорії комори № 1 Ковтуненко О.О.) (а.с. 45, том 1).

Позивачем зазначено, що відповідачем допущено прострочення виконання своїх зобов`язань за Договором в частині поставки товару:

- за Рознарядкою 1 постачальник прострочив поставку з 06.01.2026 включно;

- за Рознарядкою 2 постачальник прострочив поставку товару з 14.01.2026.

06 лютого 2026 року позивач направив відповідачу на електронну адресу претензію з вимогою щодо погашення штрафних санкцій в сумі 1084812,96 грн.

Як наголошено позивачем, відповідач залишив вимогу позивача без задоволення, суму штрафних санкцій не сплатив.

Як зазначено позивачем, на виконання умов договору № ЦЗВ-01-04825-01 від 22.10.2025 р. відповідачем взяті на себе зобов`язання щодо дотримання строку поставки товару не виконані, поставка здійснена із простроченням, у зв`язку із чим позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача, відповідно до п. 9.3.1. договору 956970,00 грн - штраф у розмірі 15% від вартості непоставленого в строк товару та пеню за прострочення понад 15 днів. За товар на суму 4815720,00 грн по рознарядці 1 пеня дорівнює 105945,84 грн, розрахована за період з 21.01.2026 по 11.02.2026; за товар на суму 1564080,00 грн по рознарядці 2 пеня дорівнює 21897,12 грн, розрахована за період з 29.01.2026 по 11.02.2026. Всього сума заявлених до стягнення штрафних санкцій склала 1084812,96 грн.

За результатом розгляду позовної заяви судом першої інстанції прийнято рішення, яким позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатінт» на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» неустойку в сумі 1 084 812,96 грн за неналежне виконання зобов`язань за договором про закупівлю матеріально-технічних ресурсів від 22.10.2025 № ЦЗВ-01-04825-01 та судові витрати у розмірі 13 017,76 гривень.

Суд мотивував рішення тим, що за умовами договору поставки належним його виконанням є дотримання ТОВ «Сатінт» строків поставки по кожній з рознарядок. У пункті 4.5. розділу 4 Договору Сторони домовились, що рознарядка покупця на товар направляється Постачальнику в один з таких способів: на поштову адресу Постачальника, зазначену в цьому Договорі (листом з оголошеною цінністю та описом вкладення і повідомленням про вручення); вручаються уповноваженому представнику постачальника під розпис; шляхом відправлення на електронну адресу постачальника (зазначену в цьому Договорі) сканкопій відповідної рознарядки в форматі PDF або в будь-якому іншому форматі, який забезпечує можливість ознайомлення зі змістом документів. Документ вважається отриманим постачальником з дати його направлення покупцем на електронну адресу постачальника, підтвердженням чого є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення Покупця. При цьому, у договорі сторонами досягнуто домовленості та визначено електронні адреси сторін, як обов`язкові реквізити та канали для надсилання повідомлень.

Судом першої інстанції встановилено, що у межах договору про закупівлю матеріально-технічних ресурсів № ЦЗВ-01-04825-01 від 22.10.2025 АТ «Українська залізниця» направила ТОВ «САТІНТ» рознарядки 1 та 2 про поставку товару 05.11.2025 та 14.11.2025 року відповідно. При цьому вищенаведені рознарядки у відповідності до умов договору (п. 4.5 договору) були надіслані з електронної адреси позивача: lg.czv@uz.gov.ua на електронну адресу відповідача: sat-int@ukr.net.

Відтак, враховуючи узгоджену сторонами умову договору про те, що документ вважається отриманим постачальником з дати його направлення покупцем на електронну адресу постачальника, підтвердженням чого є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення покупця, надані позивачем роздруківки електронний поштової скриньки позивача суд першої інстанції визнав належними та більш вірогідними доказами на підтвердження факту направлення рознарядок 1 та 2 відповідачу 05.11.2025 та 14.11.2025 в електронному вигляді та дотримання умов п. 4.5. договору.

Місцевий господарський суд вказав на те, що з наявних у справі доказів, а саме видаткової накладної № 0210/001 від 10.02.2026 слідує, що ТОВ «САТІНТ» товар у визначені строки не поставило. Суд встановив, що об`єм товару за видатковою накладною №0210/001 від 10.02.2026 на суму 6379800,00 грн поставлений поза межами граничної дати виконання відповідачем рознарядок. Вказані обставини свідчать про порушення відповідачем договірного обов`язку щодо поставки позивачу у строк до 04.01.2026 товару на суму 4815720,00 грн, у строк до 13.01.2026 товару на суму 1564080,00 грн та, відповідно, наявність підстав для відповідальності відповідача згідно пункту 9.3.1. договору, зокрема, в частині сплати позивачу штрафу - 15% від вартості непоставленого в строк товару, а також в частині сплати позивачу пені у розмірі 0,1 % від вартості непоставленого в строк товару за кожен день прострочення за прострочення понад 15 календарних днів.

Щодо розгляду клопотання відповідача про зменшення розміру неустойки суд першої інстанції зауважив, що враховує правову позицію, викладену в рішенні Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 про те, що наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення. Оскільки неустойка має на меті, в першу чергу, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може лягати непомірним тягарем для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

При цьому, зменшення суми неустойки є правом, а не обов`язком суду, яке може бути реалізовано ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи, наведених учасниками справи обґрунтувань та дослідження доказів (позиція Верховного Суду, викладена в постановах від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 14.01.2020 у справі №911/873/19, від 10.02.2020 у справі №910/1175/19, від 20.08.2020 у справі № 904/3546/19).

Враховуючи необхідність дотримання балансу інтересів сторін, місцевий господарський суд виходив з того, що штрафні санкції погоджено сторонами у договорі, відповідач не довів наявності виняткових обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру неустойки, не навів поважних причин порушення зобов`язання та дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання про зменшення пені.

Надаючи правову оцінку вищенаведеним обставинам, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно з частиною 1 статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч.1 ст. 626 ЦК України).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, 22.10.2025 між акціонерним товариством "Українська залізниця" в особі філії "Центр забезпечення виробництва" АТ "Укрзалізниця" (позивач, покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "САТІНТ" (відповідач, постачальник) було укладено договір про закупівлю матеріально-технічних ресурсів № ЦЗВ-01-04825-01, відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов`язується поставити та передати у власність покупцю товар, відповідно до специфікації № 1 (додаток № 1), технічних та якісних товару, вимог до документів з якості та оцінки відповідності товару (додаток № 2), що є невід`ємними частинами цього договору, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити цей товар на умовах цього договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч. 1 ст. 526 ЦК України).

Відповідно до ст. 663 ЦК України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Ст. 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно з п. 4.2. договору, поставка товару проводиться партіями протягом строку дії договору тільки на підставі наданої письмової рознарядки покупця, яка вважається дозволом на поставку та є підтвердженням готовності покупця до приймання товару. Партією товару вважається обсяг одиниць товару, визначний покупцем у рознарядці, якщо інше не вказано в самій рознарядці.

Строк поставки товару - протягом 60 календарних днів з дати надання письмової рознарядки покупцем.

Отже, за умовами договору поставки належним його виконанням є дотримання ТОВ "САТІНТ" строків поставки по кожній з рознарядок.

Відповідно до п. 4.5. договору, сторони домовились, що рознарядка покупця на товар направляється ним постачальнику в один з таких способів:

- на поштову адресу постачальника, зазначену в цьому договорі (листом оголошеною цінністю та описом вкладення і повідомленням про вручення);

- вручається уповноваженому представнику постачальника під розпис;

- шляхом відправлення на електронну адресу постачальника (зазначену в цьому договорі) скан-копії відповідної рознарядки в форматі PDF або в будь-якому іншому форматі, який забезпечує можливість ознайомлення зі змістом документу. Документ вважається отриманим постачальником з дати його направлення покупцем на електронну адресу постачальника, підтвердженням чого є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення покупця.

У договорі сторонами було досягнуто домовленості та визначено електронні адреси сторін, як обов`язкові реквізити та канали для надсилання повідомлень, зокрема визначено, що електронною адресою постачальника є: email: Sat-int@ukr.net.

У контексті наведеного судом першої інстанції встановлено, що у межах договору про закупівлю матеріально-технічних ресурсів № ЦЗВ-01-04825-01 від 22.10.2025 АТ «Українська залізниця» направила ТОВ «САТІНТ» рознарядки 1 та 2 про поставку товару 05.11.2025 та 14.11.2025 року відповідно. При цьому вищенаведені рознарядки у відповідності до умов договору (п. 4.5 договору) були надіслані з електронну адресу позивача: lg.czv@uz.gov.ua на електронну адресу відповідача: sat-int@ukr.net (а.с. 43-44).

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Одночасно статтею 86 цього Кодексу передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Колегія суддів зауважує, що стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів» підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію такого стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Аналіз змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Відтак, враховуючи узгоджену сторонами умову договору про те, що документ вважається отриманим постачальником з дати його направлення покупцем на електронну адресу постачальника, підтвердженням чого є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення покупця, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що надані позивачем роздруківки електронний поштової скриньки позивача (а.с. 43, 44), визнаються належними та більш вірогідними доказами на підтвердження факту направлення рознарядок 1 та 2 відповідачу 05.11.2025 та 14.11.2025 в електронному вигляді та дотримання умов п. 4.5. договору.

При цьому, як належно зауважено місцевим господарським судом, відповідачам не доведено жодним доказом, що рознарядки позивачем були надані відповідачу у інший спосіб та у інші дати, ніж вказано у позовній заяві, з яких і мав би обчислюватись строк поставки товару.

Враховуючи наведене, судом першої інстанції обґрунтовано відхилено як безпідставні твердження відповідача про неотримання ним від позивача вищевказаних рознарядок, оскільки умовами договору сторони узгодили рівнозначний альтернативний спосіб направлення рознарядок на поставку товару в електронному вигляді, жодних інших (додаткових) умов щодо направлення рознарядок сторони у договорі не передбачили.

Водночас, апелянт вказує на те, зокрема, що суд фактично не встановив: чи були подані саме електронні докази у розумінні статті 96 Господарського процесуального кодексу України; чи є надані паперові скріншоти належним відображенням відповідних електронних даних; чи містять вони технічні реквізити, які дозволяють ідентифікувати відправника, маршрут проходження повідомлення, дату та час його відправлення, а також факт його доставки адресату; чи існували відповідні електронні повідомлення у первісному вигляді; чи перевірявся судом їх оригінал або інші електронні носії інформації; чи досліджувався факт можливості внесення змін до таких роздруківок. Таким чином, за твердженням скаржника, суд фактично визнав належним доказом лише паперове відображення інформації, не перевіривши її достовірність, допустимість та походження. При цьому суд обмежився посиланням на умови пункту 4.5 Договору, фактично ототожнивши договірне положення із процесуальними правилами доказування.

Проте, суд апеляційної інстанції відхиляє такі доводи апелянта як безпідставні з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У постанові від 21.06.2023 у справі №916/3027/21, на яку також звернуто увагу відповідачем у відзиві на позовну заяву у суді першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду вказала про те, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).

Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для того, щоб його змінювати.

Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до статті 86 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.

При цьому слід враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права, наведених у статті 96 ГПК України, у подібних правовідносинах (пункти 35-38 постанови).

Крім того, у вказаній постанові також зазначено, що Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими зауваження Касаційного господарського суду про наявність протилежних правових позицій Верховного Суду у вказаному питанні та про необхідність відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у постановах Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 711/9146/16-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 587/2051/18, від 25 червня 2021 року у справі № 643/6581/19, та Касаційного господарського суду від 11 червня 2019 року у справі № 904/2882/18, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18, від 28 грудня 2019 року у справі № 922/788/19, від 16 березня 2020 року у справі № 910/1162/19, від 15 квітня 2021 року у справі № 910/8554/20, від 28 червня 2022 року у справі № 922/1280/21, про те, що роздруківки електронного листування не можуть бути прийняті як належні та допустимі докази.

У всіх наведених постановах Верховний Суд послідовно додержується правової позиції про те, що роздруківки електронного листування не є ані письмовими доказами, ані електронними документами (копіями електронних документів) в розумінні частини першої статті 5 Закону № 851-IV, які могли б, з урахуванням інших наявних у справі доказів, достовірно підтвердити факти укладення між сторонами договорів та їх виконання в конкретних відносинах.

При цьому в указаних постановах касаційні суди не формулювали висновок, що роздруківки електронного листування взагалі не можуть бути прийняті як допустимі докази, від якого просить відступити Касаційний господарський суд в ухвалі від 24 січня 2023 року в цій справі.

Якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі (пункти 49-51 постанови).

Як вбачається з матеріалів справи, роздруківки (скріншоти) з поштового програмного забезпечення, які містять: дату та час направлення листів (05.11.2025 о 16:29 та 14.11.2025 о 09:32), електронну адресу відправника - lg.czv@uz.gov.ua, яка зазначена у договорі, а також зазначену в договорі електронну адресу одержувача - sat-int@ukr.net; назви вкладень (Рознарядка 1.pdf та Рознарядка 2.pdf).

При цьому, такі дані дозволяють суду однозначно ідентифікувати авторів (учасників) листування та його зміст (наявність рознарядок як вкладень). Водночас, апелянт не поставив під сумнів відповідність поданих копій оригіналу шляхом надання будь-яких доказів, які б свідчили про недостовірність поданих позивачем доказів чи відсутність відповідних повідомлень.

За таких обставин, суд першої інстанції правомірно прийняв і оцінив подані роздруківки як більш вірогідні докази.

Крім того, як вже зазначалося, у договорі (пункт 4.5.) сторони прямо погодили спеціальний порядок направлення рознарядок і правові наслідки такого направлення: рознарядка може направлятися, зокрема, шляхом відправлення на електронну адресу постачальника (зазначену в договорі) скан-копії відповідної рознарядки в форматі PDF або в будь-якому іншому форматі, який забезпечує можливість ознайомлення зі змістом документу; документ вважається отриманим постачальником з дати його направлення покупцем на електронну адресу постачальника; підтвердженням направлення є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення покупця. Відтак, вказане є прямим волевиявленням сторін, яке має обов`язкову силу. При цьому, сторони свідомо визначили як спосіб комунікації, так і засіб підтвердження юридично значущого факту (направлення/отримання рознарядки), з яким пов`язаний початок перебігу строку поставки.

Водночас, умови договору не змінюють і не можуть змінювати процесуальні правила оцінки доказів, встановлені ГПК України. Однак вони визначають матеріально-правові наслідки певних дій сторін і обставини, які підлягають доказуванню. Твердження апелянта про ототожнення договірного положення із процесуальними правилами доказування ґрунтуються на неправильному розумінні змісту оскаржуваного рішення. При цьому, суд першої інстанції надав оцінку доказів відповідно до статті 86 ГПК України, мотивував їх прийняття з урахуванням умов договору та відсутністю спростування з боку відповідача, застосував стандарт вірогідності доказів, що свідчить про належну оцінку судом першої інстанції доказової бази у даній справі.

Крім того, доводи апелянта щодо неповноти з`ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи, що мають істотне значення для правильного вирішення спору, зокрема, щодо моменту виникнення обов`язку відповідача з поставки товару, ототожнення дати формування електронного листа з датою виникнення зобов`язання, невстановлення обставин фактичного виконання договору, неправильного тлумачення пунктів 4.2 і 4.5 договору та положень статей 525, 526, 530, 629 ЦК України є безпідставними та підлягають відхиленню з огляду на наступне.

Як вже зазначалося, згідно з п. 4.2. договору, поставка товару проводиться партіями протягом строку дії договору тільки на підставі наданої письмової рознарядки покупця, яка вважається дозволом на поставку та є підтвердженням готовності покупця до приймання товару. Партією товару вважається обсяг одиниць товару, визначний покупцем у рознарядці, якщо інше не вказано в самій рознарядці.

При цьому, суд першої інстанції встановив, що позивач направив рознарядки 05.11.2025 та 14.11.2025 саме у спосіб, передбачений пунктом 4.5 договору, і надав на підтвердження цього роздруківки, які відповідають умовам договору. Водночас, відповідач не спростував факт такого направлення належними та допустимими доказами, з огляду на що місцевий господарський суд правильно визначив дату надання рознарядок і, відповідно, початок перебігу строку поставки.

Разом з тим, місцевим господарським судом не ототожнено дату створення електронного листа з датою виникнення зобов`язання, а встановлено юридичний факт направлення рознарядок у погоджений сторонами спосіб, з яким договір прямо пов`язує правові наслідки - визнання документа отриманим і початок перебігу строку, що відповідає принципу свободи та обов`язковості договору.

Крім того, судом першої інстанції послідовно встановлено факт направлення рознарядок у спосіб, передбачений договором; настання передбачених договором правових наслідків такого направлення (визнання документа отриманим з дати направлення); початок перебігу строку поставки; факт поставки поза межами цього строку; наявність підстав для застосування неустойки. З огляду на вказане, доводи апелянта про те, що суд першої інстанції фактично прирівняв між собою такі різні юридичні поняття як створення електронного документа, направлення документа, підтвердження направлення, надання рознарядки, виникнення строку виконання, виникнення прострочення є безпідставними.

Також суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими доводи апелянта про те, що що суд першої інстанції фактично переклав обов`язок доказування на відповідача, зазначивши, що останній «не довів жодним доказом, що рознарядки були надані у інший спосіб та в інші дати», і що такий підхід суперечить статті 74 ГПК України, а також доводи щодо порушення судом першої інстанції принципів змагальності, рівності сторін та рівності процесуальних можливостей.

Так, статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

При цьому, обов`язок із доказування варто розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі №916/3027/21 кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.

У процесі розгляду даної справи обидві сторони були наділені рівними та повними можливостями для реалізації своїх процесуальних прав: подання письмових пояснень, відзиву, заперечень і доказів; участі в судових засіданнях; надання усних пояснень; заявлення клопотань та заперечення проти доказів протилежної сторони.

При цьому, суд першої інстанції дослідив усі подані докази, виклав зміст процесуальних позицій обох сторін та здійснив їх оцінку відповідно до вимог статті 86 ГПК України. Визнання судом доказів позивача, а саме роздруківки електронної пошти у сукупності з умовами пункту 4.5 договору, більш вірогідними, а доводів відповідача щодо недопустимості зазначених доказів і відсутності факту направлення рознарядок необґрунтованими, є результатом належної оцінки доказової бази, а не проявом порушення судом першої інстанції принципів змагальності, рівності сторін та рівності процесуальних можливостей.

Отже, як належно встановлено судом першої інстанції, матеріалами справи підтверджується відправлення позивачем відповідачу рознарядок 1 та 2 - 05.11.2025 та 14.11.2025 в електронному вигляді, у спосіб, передбачений умовами договору.

Разом з тим, з наявних у справі доказів, а саме видаткової накладної № 0210/001 від 10.02.2026 слідує, що ТОВ «САТІНТ» товар у визначені строки не поставило. Зокрема, по рознарядці № 1, направленій 05.11.2025, товар на суму 4815720,00 грн повинен був бути поставлений до 04.01.2026 (неділя), а отже позивач зазначає, що останнім днем поставки є 05.01.2026 року; по рознарядці № 2, направленій 14.11.2025, товар на суму 1564080,00 грн повинен був бути поставлений до 13.01.2026, натомість позивачем товар отримано 12.02.2026 року.

За змістом пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Статтею 549 Цивільного кодексу України надано визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, об`єм товару за видатковою накладною № 0210/001 від 10.02.2026 на суму 6379800,00 грн був поставлений поза межами граничної дати виконання відповідачем рознарядок.

Вказані обставини свідчать про порушення відповідачем договірного обов`язку щодо поставки позивачу у строк до 04.01.2026 товару на суму 4815720,00 грн, у строк до 13.01.2026 товару на суму 1564080,00 грн та, відповідно, наявність підстав для відповідальності відповідача згідно пункту 9.3.1. договору, зокрема в частині сплати позивачу штрафу - 15% від вартості непоставленого в строк товару, а також в частині сплати позивачу пені у розмірі 0,1 % від вартості непоставленого в строк товару за кожен день прострочення за прострочення понад 15 календарних днів.

При цьому, перевіряючи арифметичну обґрунтованість заявленого до стягнення штрафу, судом першої інстанції встановлено, що для нарахування передбаченого пунктом 9.3.1. штрафу не є кваліфікуючими кількість днів прострочення та/або період такого прострочення, тому розмір штрафу, згідно здійсненого судом перерахунку, є арифметично правильним, що свідчить про обґрунтованість вимоги позивача про стягнення з відповідача штрафу у розмірі 956970,00 грн.

Одночасно позивачем нараховано:

- пеню у розмірі 105945,84 грн на суму 4815720,00 грн несвоєчасно поставленого товару за період з 21.01.2026 по 11.02.2026;

- пеню у розмірі 21897,12 грн на суму 1564080,00 грн несвоєчасно поставленого товару за період з 29.01.2026 по 11.02.2026.

Перевіривши розрахунки позивача, судами першої та апеляційної інстанції встановлено їх правильність та відповідність вимогам умов договору та чинного законодавства.

З огляду на вищенаведене та встановлення факту невиконання відповідачем обов`язку щодо своєчасної поставки товару за договором про закупівлю матеріально-технічних ресурсів № ЦЗВ-01-04825-01 від 22.10.2025, суд апеляційної інстанції вважає законним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 127842,96 грн пені та 956970,00 грн штрафу є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю за розрахунком позивача.

Крім того, під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідач просив суд зменшити розмір неустойки обґрунтовуючи це відсутністю збитків у позивача, ступенем виконання зобов`язання, невідповідністю розміру пені наслідкам порушення та незначним строком порушення

Враховуючи необхідність дотримання балансу інтересів сторін, суд першої інстанції виходив з того, що штрафні санкції погоджені сторонами у договорі, відповідач не довів наявності виняткових обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру неустойки, не навів поважних причин порушення зобов`язання та дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання про зменшення пені.

В апеляційній скарзі відповідач вказує на те, що судом не встановлено чи поніс Позивач будь-які майнові втрати; чи виникли у нього додаткові витрати; чи було порушено виробничі процеси; чи була зірвана господарська діяльність; чи настали будь-які інші несприятливі наслідки внаслідок поставки товару у лютому 2026 року. Фактично рішення не містить жодного встановленого судом факту щодо наслідків порушення строку поставки. Натомість суд обмежився лише констатацією самого факту прострочення, що саме по собі не свідчить про повне встановлення всіх істотних обставин спору. Суд не дослідив поведінку самого Позивача при виконанні договору. Суд не перевірив чи вжив Позивач усіх необхідних заходів для належного повідомлення Постачальника; чи здійснював він будь-які додаткові способи комунікації після направлення електронних листів; чи переконався у фактичному отриманні рознарядок; чи звертався до Відповідача із нагадуваннями або вимогами до моменту виникнення прострочення; чи вчиняв дії, спрямовані на належне виконання договору обома сторонами.

Також апелянт зазначає про те, зокрема, що з аналізу мотивувальної частини рішення вбачається, що суд першої інстанції фактично не встановив та не оцінив обставини, які відповідно до правових висновків Верховного Суду мають вирішальне значення для застосування ст. 551 ЦК України. Зокрема, суд не надав оцінки ступеню виконання Відповідачем основного зобов`язання, характеру та тривалості допущеного порушення, причинам виникнення прострочення, поведінці обох сторін під час виконання договору, добросовісності сторін, наявності чи відсутності негативних наслідків для Позивача, співвідношенню розміру санкцій із наслідками порушення, дотриманню балансу майнових інтересів сторін.

Крім того, в апеляційній скарзі відповідач просить суд, зокрема, у разі якщо суд дійде висновку про наявність порушення - зменшити розмір штрафних санкцій до мінімального рівня.

В апеляційній скарзі апелянт звертає також увагу суду на те, що у такому випадку апеляційний суд має надати самостійну правову оцінку доводам апелянта щодо застосування положень частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, оскільки суд першої інстанції фактично не здійснив належної оцінки критеріїв співмірності відповідальності, не врахував повне виконання основного зобов`язання, відсутність доведених негативних наслідків для Позивача, принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також релевантні правові висновки Верховного Суду.

Водночас, доводи апелянта про те, що висновок суду першої інстанції щодо стягнення всієї заявленої суми штрафних санкцій не випливає із встановлених фактичних обставин, що суд обмежився констатацією існування договору, факту прострочення та наявності умови про відповідальність, не встановив усієї сукупності юридичних фактів, необхідних для застосування договірної відповідальності, а також неправильно застосував статтю 551 ЦК України, не здійснивши індивідуальної оцінки критеріїв зменшення неустойки та звівши реалізацію дискреційних повноважень до формальної констатації, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними та необґрунтованими з огляду на наступне.

Судова колегія зазначає, що згідно з ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Разом з цим, зменшення розміру неустойки є правом суду та залежить виключно від встановлених судом конкретних обставин кожної справи за наслідками правової оцінки спірних правовідносин та поданих сторонами доказів, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень.

При цьому, диспозиція ч. 3 ст. 551 ЦК України встановлює, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо: а) він значно перевищує розмір збитків, та б) за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Вирішуючи питання про зменшення розміру штрафних санкцій, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру штрафних санкцій наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення штрафних санкцій.

При цьому, Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, і за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Разом з тим приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним з завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов`язань, при цьому надмірне зменшення розміру штрафних санкцій фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.

Загальними засадами цивільного законодавства згідно зі ст. 3 ЦК України є не тільки судовий захист цивільного права та інтересу; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, а й справедливість, добросовісність та розумність.

При цьому, як належно зауважено судом першої інстанції, слід враховувати, що правила ст.551 ЦК України направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанції враховано правову позицію, викладену в рішенні Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 про те, що наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення. Оскільки неустойка має на меті, в першу чергу, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може лягати непомірним тягарем для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

При цьому, зменшення суми неустойки є правом, а не обов`язком суду, яке може бути реалізовано ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи, наведених учасниками справи обґрунтувань та дослідження доказів (позиція Верховного Суду, викладена в постановах від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 14.01.2020 у справі №911/873/19, від 10.02.2020 у справі №910/1175/19, від 20.08.2020 у справі № 904/3546/19).

Крім того, у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій суд вирішує відповідно до статей 86, 210 ГПК України за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу; на встановлені судом фактичні обставини, що формують зміст правовідносин; умови конкретних правовідносин; наявність/відсутність наданих сторонами доказів, тобто у сукупності з`ясованих ним обставин, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення такої дії.

При цьому, суд апеляційної інстанції зауважує, що при розгляді клопотання відповідача про зменшенні пені суд першої інстанції не обмежився формальною констатацією, а навів конкретні підстави відмови: погодження сторонами розміру санкцій, відсутність доведених виняткових обставин з боку відповідача, необхідність дотримання балансу інтересів сторін, що відповідає вимогам статті 236 ГПК України.

Водночас, повне виконання основного зобов`язання після допущеного прострочення та відсутність доведених збитків самі по собі не є автоматичними підставами для зменшення неустойки.

За таких обставин, враховуючи необхідність дотримання балансу інтересів сторін, а також те, що штрафні санкції погоджені сторонами у договорі, відповідач не довів наявності виняткових обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру неустойки, не навів поважних причин порушення зобов`язання, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення клопотання про зменшення пені.

Отже, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позов АТ "Українська залізниця" підлягає задоволенню.

Крім того, суд апеляційної інстанції відхиляє як безпідставні доводи апелянта про те, мотивувальна частина оскаржуваного рішення містить лише детальний виклад змісту позовної заяви, відзиву та заперечень сторін без подальшої оцінки аргументів відповідача, що суд не навів мотивів відхилення ключових доводів (щодо достатності роздруківок електронної пошти, впливу повного виконання договору на застосування статті 551 ЦК України, значення відсутності збитків, застосовності наведеної відповідачем практики Верховного Суду), і що така недостатність мотивування призвела до неправильних висновків та невідповідності рішення вимогам статті 236 ГПК України, практиці Верховного Суду і стандартам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Скаржник посилається, зокрема на правові висновки сформульовані, у рішеннях Ruiz Torija v. Spain; Hiro Balani v. Spain; Проніна проти України; Серявін та інші проти України.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) перелік обставин, які є предметом доказування у справі; 2) перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; 3) висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; 4) мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; 5) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 6) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку; 7) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 8) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть різнитися залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 указаної Конвенції, може бути визначене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № 63566/00, пункт 23).

Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи.

Зі змісту рішення у даній справі вбачається, що суд першої інстанції вказав на те, що сторонами узгоджено умову договору про, те, що документ вважається отриманим постачальником з дати його направлення покупцем на електронну адресу постачальника, підтвердженням чого є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення покупця; надані позивачем роздруківки електронний поштової скриньки позивача визнаються належними та більш вірогідними доказами на підтвердження факту направлення рознарядок 1 та 2 відповідачу 05.11.2025 та 14.11.2025 в електронному вигляді; також суд зауважив, що відповідачам не доведено жодним доказом, що рознарядки позивачем були надані відповідачу у інший спосіб та у інші дати, ніж вказано у позовній заяві, з яких і мав би обчислюватись строк поставки товару. Крім того, місцевий господарський суд вказав на те, що відхилив як безпідставні твердження відповідача про неотримання ним від позивача рознарядок, оскільки умовами договору сторони узгодили рівнозначний альтернативний спосіб направлення рознарядок на поставку товару в електронному вигляді, жодних інших (додаткових) умов щодо направлення рознарядок сторони у договорі не передбачили.

Отже, суд першої інстанції не обмежився описовим викладом заперечень, здійснив їх оцінку, визначив, які саме доводи відхиляє і навів конкретні правові та фактичні підстави такого відхилення.

Крім того, суд першої інстанції встановив факт прострочення поставки та правильність розрахунку неустойки, відмовив у зменшенні неустойки за статтею 551 ЦК України, мотивувавши це відсутністю доведених виняткових обставин, погодженням сторонами розміру санкцій і необхідністю дотримання балансу інтересів.

Таким чином, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов`язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують наведених вище висновків суду, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з правовою оцінкою, наданою судом першої інстанції, і не містять обставин, які б свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті судом першої інстанції оскаржуваного рішення, не знайшли свого підтвердження, а тому суд залишає скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Також, Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Крім того, в апеляційній скарзі ТОВ «Сатінт» просить суд, зокрема, стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь ТОВ «Сатінт» витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції у сумі 20 000,00 грн. та у суді апеляційної інстанції в сумі 20 000,00 грн., а також витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 19 526,64 грн.

Водночас, колегія суддів зазначає, що стаття 129 ГПК України регламентує розподіл судових витрат (як судового збору, так і інших витрат), визначаючи загальне правило, згідно з яким інші (крім судового збору) судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони справи (позивача та відповідача) залежно від результатів розгляду позовних вимог за вирішенням спору по суті. Отже, у разі задоволення позову такі судові витрати покладаються на відповідача.

Крім того, ураховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені апелянтом, у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатінт» залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 11.06.2026 у справі №922/977/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 28.09.2026.

Головуючий суддя Р.А. Гетьман

Суддя О.І. Склярук

Суддя В.С. Хачатрян