Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №914/1305/26 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 914/1305/26

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Шаповала Д.В. – головуючого, суддів Рим Т.Я., Прядко О.В.

переглянувши справу №914/1305/26

за позовом: Фізичної особи-підприємця Олійника Мирона Михайловича, с. Підвисоке Тернопільської обл.,

до відповідача: Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького, с. Віжомля Львівської обл.,

про: стягнення 181 493,57 грн,

за апеляційною скаргою Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького (вих. № 291/26 від 23.07.2026)

на Рішення Господарського суду Львівської області від 02.07.2026 (суддя Король М.Р., повний текст рішення складено 06.07.2026)

ВСТАНОВИВ:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. Короткий зміст позовних вимог

Фізична особа-підприємець Олійник Мирон Михайлович (далі – Позивач) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького (далі – Відповідач) про стягнення 43 651,36 грн 3% річних та 137 842,21 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Відповідач тривалий час не оплачував послуг з перевезення, наданих йому за Договором перевезення № 28/08/23 від 28.08.2023 (далі – Договір). Основний борг у розмірі 514 025,00 грн уже стягнуто Рішенням Господарського суду Львівської області від 10.12.2025 у справі № 914/2305/25, однак і після цього Відповідач коштів не сплатив. Оскільки Договір строку оплати не встановлює, Позивач визначав початок прострочення за правилами ч. 2 ст. 530 ЦК України, вважаючи вимогою про оплату кожен із підписаних сторонами актів надання послуг. Тому він нарахував 3% річних та інфляційні втрати окремо за кожним із дев`яти Актів надання послуг, з різними датами початку прострочення, а часткову оплату в сумі 50 000,00 грн, здійснену 28.08.2025, зарахував у погашення найдавнішого боргу – за Актом № 4.

Заперечуючи проти позову, Відповідач наполягав, що акти виконаних робіт (наданих послуг) не є вимогою про оплату в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України: це лише первинні документи бухгалтерського обліку, а жодної письмової чи усної вимоги сплатити борг він від Позивача не отримував.

1.2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Львівської області від 02.07.2026 позов задоволено повністю: з Відповідача на користь Позивача стягнуто 43 651,36 грн 3% річних, 137 842,21 грн інфляційних втрат та 2 662,40 грн судового збору.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що Рішенням у справі №914/2305/25, яке набрало законної сили, уже встановлено неналежне виконання Відповідачем зобов`язання щодо своєчасної оплати. Суд визнав, що Договір не містить конкретного строку оплати, однак вважав, що підписані замовником акти є підставою для оплати в силу ст. 854 ЦК України, а оскільки послугу спожито в момент доставки вантажу, обов`язок оплати виник після підписання актів. Розрахунки Позивача суд перевірив і визнав обґрунтованими в межах заявлених розмірів і періодів.

Додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 20.07.2026 з Відповідача на користь Позивача стягнуто також 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Окремо в апеляційному порядку це рішення не оскаржувалося.

1.3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати його в частині стягнення 43 651,36 грн 3% річних та 137 842,21 грн інфляційних втрат і ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з нього 11 417,06 грн 3% річних та 18 240,87 грн інфляційних втрат.

1.4. Процесуальні дії Суду у справі

Ухвалою від 29.07.2026 Суд залишив без руху апеляційну скаргу Відповідача з підстав неподання ним доказів сплати судового збору у повному розмірі та доказів надсилання копії скарги Позивачу.

Оскільки скаржник усунув недоліки скарги у встановлений Судом строк, ухвалою від 30.07.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача та встановлено Позивачу десятиденний строк для подання відзиву.

Враховуючи приписи ч. 10 ст. 270 ГПК України, а також ціну позову та предмет спору у цій справі, Суд переглянув справу за апеляційною скаргою без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

2.1. Скаржник

На переконання скаржника, суд першої інстанції ухвалив рішення за неповного з`ясування обставин справи, неправильно оцінив докази та неправильно застосував норми матеріального права. Доводи зводяться до такого:

1) Договір не визначає строку оплати, тож обов`язок оплати слід було виконати в семиденний строк від дня пред`явлення вимоги (ч. 2 ст. 530 ЦК України). До подання позову у справі №914/2305/25 жодної вимоги про оплату Відповідач не отримував;

2) акти надання послуг – це первинні документи бухгалтерського обліку, які лише фіксують факт господарської операції (ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»), а не вимога про оплату. Моментом пред`явлення вимоги Відповідач визнає подання Позивачем 28.07.2025 позову у справі № 914/2305/25, а тому 3% річних та інфляційні втрати, на його думку, слід рахувати з 05.08.2025. За власним розрахунком скаржника, з нього підлягає стягненню 11 417,06 грн 3% річних та 18 240,87 грн інфляційних втрат;

3) суд першої інстанції не надав оцінки контррозрахунку Відповідача і взагалі не згадав про нього в рішенні, чим порушив п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України;

4) Відповідач перебуває у скрутному фінансовому становищі через витрати на посівну кампанію 2026 року, при цьому основний борг, стягнутий у справі № 914/2305/25, він уже сплатив повністю;

5) Позивач не довів, що зазнав збитків унаслідок порушення грошового зобов`язання.

2.2. Позивач

Позивач відзиву на апеляційну скаргу не подав, що не перешкоджає її розгляду (ч. 3 ст. 263 ГПК України).

3. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

28.08.2023 Відповідач (замовник) і Позивач (перевізник) уклали Договір перевезення №28/08/23, за яким перевізник зобов`язався доставити автомобільним транспортом довірений йому вантаж до пункту призначення та видати його вантажоодержувачу, а замовник – сплатити за перевезення обумовлену плату (п. 1.1 Договору).

Вартість перевезення вантажу визначається перевізником та вказується в рахунках-фактурах або погоджується сторонами в Замовленнях (п. 4.1 Договору). Достатнім і належним доказом виконання послуг перевізником і прийняття їх замовником сторони визнали підписаний ними акт виконання робіт (послуг), товарно-транспортний документ або інший документ, що підтверджує факт виконання та прийняття робіт (послуг) (п. 4.4 Договору). Замовник зобов`язався своєчасно та повністю оплачувати перевезення в погодженому сторонами розмірі та строки (п. 3.6 Договору).

Конкретного строку оплати Договір не містить. Цю обставину встановив і суд першої інстанції, а сторони її не заперечують.

На виконання Договору Позивач надав Відповідачу послуги з перевезення на загальну суму 564 025,00 грн, що підтверджується Актами № 4 від 28.08.2023, № 5 від 29.08.2023, № 6 від 30.08.2023, № 7 від 31.08.2023, № 8 від 01.09.2023, № 9 від 02.09.2023, № 10 від 07.09.2023, № 11 від 08.09.2023 та № 12 від 11.09.2023. Акти підписані обома сторонами, скріплені їхніми печатками і містять посилання на Договір.

25.07.2025 представник Позивача надіслав копію позовної заяви у справі № 914/2305/25 разом із додатками (Договором, Актами надання послуг тощо) до зареєстрованого Електронного кабінету Відповідача в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі (ЄСІТС). Документи доставлено Відповідачу 25.07.2025 о 23:50, що підтверджує Квитанція № 4084185 про доставку документів до зареєстрованого Електронного кабінету Користувача ЄСІТС. Цю обставину Суд перевірив за даними автоматизованої системи документообігу суду (комп`ютерна програма «Діловодство спеціалізованого суду») у справі № 914/2305/25.

28.07.2025 до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Фізичної особи-підприємця Олійника Мирона Михайловича про стягнення з Відповідача 564 025,00 грн боргу за Договором.

28.08.2025, вже під час розгляду справи № 914/2305/25, Відповідач сплатив Позивачу 50 000,00 грн.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 10.12.2025 у справі № 914/2305/25 з Відповідача на користь Позивача стягнуто 514 025,00 грн боргу. У відзиві на позов Відповідач визнав борг у розмірі 564 025,00 грн і просив лише розстрочити виконання рішення. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 20.05.2026 це рішення залишено без змін, а апеляційну скаргу Відповідача, що стосувалася відмови в розстроченні його виконання, – без задоволення.

Доказів того, що до 25.07.2025 Позивач звертався до Відповідача з вимогою про оплату (листом, претензією, рахунком тощо), матеріали справи не містять.

4. ПОЗИЦІЯ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

4.1. Межі апеляційного перегляду

Суд переглядає рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 269 ГПК України).

Відповідач оскаржує рішення в частині розміру присуджених 3% річних та інфляційних втрат. Права Позивача на нарахування за ст. 625 ЦК України скаржник не заперечує, однак вважає, що суд першої інстанції неправильно визначив початок прострочення, і просить зменшити присуджені суми до 11 417,06 грн 3% річних та 18 240,87 грн інфляційних втрат. Підстав для виходу за межі доводів апеляційної скарги, передбачених ч. 4 ст. 269 ГПК України, Суд не вбачає.

Сторони не сперечаються ні щодо наявності у Відповідача грошового зобов`язання перед Позивачем, ні щодо його розміру, ні щодо самого факту порушення. Ключовим для перегляду цієї справи є інше питання: з якого моменту Відповідач вважається таким, що прострочив виконання грошового зобов`язання. Саме від відповіді на нього залежить період нарахування за ст. 625 ЦК України, а отже, і розмір стягнення.

4.2. Наслідки прострочення грошового зобов`язання

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зі змісту цієї норми випливає, що нарахування за ст. 625 ЦК України здійснюються лише за час прострочення. Своєю чергою, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України). Тож доки строк виконання зобов`язання не настав, не може бути й прострочення.

Суд звертає увагу, що слід розрізняти виникнення обов`язку оплатити послугу та настання строку його виконання. Обов`язок оплати виникає з наданням послуги, тоді як строк його виконання визначає договір, закон, а за їх відсутності – вимога кредитора (ст. 530 ЦК України). Саме ці два поняття, як буде наведено далі, помилково ототожнив суд першої інстанції.

4.3. Строк виконання грошового зобов`язання за Договором

Укладений сторонами Договір за своєю правовою природою є договором перевезення вантажу (ч. 1 ст. 909 ЦК України). Умови перевезення вантажу окремими видами транспорту встановлюються договором, якщо інше не встановлено ЦК України, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них (ч. 2 ст. 908 ЦК України).

Норми гл. 64 ЦК України, що регулює перевезення, строку внесення провізної плати не встановлюють: ст. 916 ЦК України визначає лише, як обчислюється розмір такої плати, і наділяє перевізника правом притримати вантаж для забезпечення її внесення. Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 № 363, також відносять порядок розрахунків до умов, які визначають сторони в договорі (п. 3.5).

Перевезення є різновидом послуг, а тому до договору перевезення субсидіарно можуть застосовуватися загальні положення про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання (ч. 2 ст. 901 ЦК України). Проте й ст. 903 ЦК України відсилає до договору: замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Договір між сторонами цієї справи такого строку не встановлює. Посилання п. 3.6 Договору на оплату «в погоджені сторонами строки» строку не визначає і не вказує на подію, яка неминуче має настати.

За таких обставин до спірних правовідносин слід застосовувати ч. 2 ст. 530 ЦК України, за якою, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Обов`язку негайного виконання ні Договір, ні акти цивільного законодавства не передбачають. Варто зазначити, що саме на ч. 2 ст. 530 ЦК України посилався, обґрунтовуючи позов, і сам Позивач.

4.4. Щодо застосування судом першої інстанції ст. 854 ЦК України

Суд першої інстанції визначив момент виникнення обов`язку оплати за ст. 854 ЦК України, за якою, якщо договором підряду не передбачена попередня оплата, замовник зобов`язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи.

Суд не погоджується з таким висновком з огляду на таке.

По-перше, ст. 854 ЦК України регулює договір підряду (гл. 61 ЦК України), предметом якого є виконання роботи з переданням її результату замовникові (ч. 1 ст. 837 ЦК України). Перевезення ж є послугою, яка споживається в процесі вчинення певної дії і не має уречевленого результату (ч. 1 ст. 901 ЦК України), і яку ЦК України врегульовує окремо (гл. 64). Законодавець поширив загальні положення про послуги на всі договори про надання послуг (ч. 2 ст. 901 ЦК України), однак норми, яка б поширювала на послуги, зокрема на перевезення, правила про підряд, ЦК України не містить. Отже, ст. 854 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується.

По-друге, мотивування суду першої інстанції внутрішньо суперечливе. Якби ст. 854 ЦК України справді підлягала застосуванню, обов`язок оплати виникав би одразу після прийняття послуги, а прострочення наставало б з наступного дня після підписання кожного акта. Натомість суд визнав обґрунтованим розрахунок Позивача, побудований на зовсім іншій конструкції: Позивач обчислював прострочення за ч. 2 ст. 530 ЦК України, вважаючи кожен акт вимогою і відлічуючи від нього семиденний строк. Суд першої інстанції не зазначив, яку ж норму він застосував для визначення початку прострочення і як розрахунок, заснований на ч. 2 ст. 530 ЦК України, узгоджується з його висновком про застосування ст. 854 ЦК України.

По-третє, висновок суду першої інстанції про те, що обов`язок оплати «виник після підписання таких актів», сам по собі не відповідає на питання, коли настав строк виконання цього обов`язку (п. 4.2 цієї постанови).

Отже, перевірити обґрунтованість розрахунку Позивача можна лише з`ясувавши, чи є підписані сторонами акти вимогою кредитора в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України.

4.5. Ознаки вимоги кредитора в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України

Частина 2 ст. 530 ЦК України наділяє кредитора правом вимагати виконання зобов`язання, строк якого не встановлено, у будь-який час. Вимога і є способом здійснення цього права: кредитор на власний розсуд обирає момент, з якого боржник має виконати обов`язок, і повідомляє йому про це. Із пред`явленням вимоги закон пов`язує конкретний правовий наслідок – початок перебігу семиденного строку виконання.

Із цього можна виокремити такі характерні для вимоги ознаки:

Суб`єкт: вимога походить від кредитора. Це його одностороннє волевиявлення, яке не потребує згоди боржника;

Зміст: вимога спонукає боржника виконати обов`язок, тобто містить волевиявлення кредитора щодо виконання, а не лише відомості (інформацію) про існування зобов`язання;

Визначеність: із вимоги зрозуміло, яке саме зобов`язання та в якому обсязі кредитор вимагає виконати;

Пред`явлення: вимога доведена до відома боржника. Семиденний строк відлічується саме від дня пред`явлення вимоги, а не від дня її складення.

Форми вимоги ст. 530 ЦК України не визначає. Утім, з`ясовуючи, чи є той чи інший документ вимогою, слід виходити з його змісту, а не з назви чи форми.

4.6. Практика Верховного Суду щодо рахунку як вимоги про оплату

Саме наведений вище підхід застосовує і Верховний Суд. У Постанові від 20.03.2026 у справі № 914/2625/23 Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду розглядала питання, чи є рахунок на оплату платіжною вимогою в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України. Справу було передано на розгляд об`єднаної палати, зокрема, тому, що колегія суддів Касаційного господарського суду вважала, що рахунок на оплату в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України є платіжною вимогою (п. 7.2.1).

Однак Об`єднана палата цього загального підходу не підтримала та зазначила, що ст. 530 ЦК України не визначає форми пред`явлення вимоги, тож кредитор може здійснити своє право як шляхом надіслання платіжної вимоги-доручення, так і шляхом звернення до боржника з листом, телеграмою, надіслання йому рахунка (рахунка-фактури) тощо (п. 8.49). Окрім того:

« 8.50. … форма не може превалювати над змістом, відповідно, з`ясовуючи зміст документа, необхідно виходити з його буквального та логічного змісту.

8.51. Водночас основною первинною ознакою будь-якої господарської операції, як-то надання послуг чи виконання робіт, є її реальність. Правові наслідки створює саме господарська операція (реальне надання послуг/виконання робіт), а не первинні документи.

8.52. Отже, виставлення рахунку на оплату (який містить підставу, суму та реквізити для оплати) може бути кваліфіковано як вимогу в розумінні частини другої статті 530 ЦК України за умови, якщо: договором передбачена попередня оплата товарів (робіт, послуг), чітко визначений розмір такої оплати, але строк здійснення попередньої оплати у договорі не визначений; господарська операція відбулася (реальне надання послуг/виконання робіт). У іншому випадку, а саме коли на стороні покупця, замовника відсутній обов`язок з попередньої оплати і товар йому не переданий (послуги не надані), виставлення рахунку не є вимогою у розумінні частини другої статті 530 ЦК України.»

Отже, навіть рахунок на оплату – документ, саме призначення якого полягає в тому, щоб спонукати боржника до оплати, і який містить підставу, суму та реквізити для оплати, – у практиці Верховного Суду визнається вимогою в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України не будь-коли, а лише за певних умов. Сама собою наявність у документі підстави, суми та платіжних реквізитів ще не робить його вимогою.

У згаданій справі Верховний Суд залишив без змін, зокрема, Постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.03.2025, у якій зазначено, що акт надання послуги не є вимогою в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України, оскільки не містить у собі власне вимоги про оплату, а його двостороння природа виключає кваліфікацію акта як вимоги, яка за своєю правовою природою є одностороннім документом.

4.7. Чи є акт надання послуг вимогою про оплату

Акт надання послуг є первинним документом, який фіксує факт здійснення господарської операції (ч. 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»). Саме таке призначення акта визначили й сторони Договору: підписаний ними акт є доказом виконання послуг перевізником і прийняття їх замовником (п. 4.4 Договору).

Оцінюючи акт з огляду на ознаки вимоги, наведені в п. 4.5 цієї постанови, Суд доходить висновку, що за загальним правилом акт вимогою в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України не є. Такий висновок ґрунтується на кількох міркуваннях.

Акт є двостороннім документом, а вимога – одностороннім волевиявленням кредитора. В акті сторони фіксують свою спільну позицію щодо факту, обсягу і вартості наданих послуг, а також те, що в замовника немає претензій. Вимога ж є реалізацією права, яке належить лише кредиторові, – права обрати момент, з якого боржник має виконати обов`язок. Спільне засвідчення сторонами факту прийняття послуг не можна прирівняти до волевиявлення кредитора щодо виконання.

Акт засвідчує господарську операцію, але не спонукає до виконання зобов`язання. Правові наслідки створює господарська операція, а не первинний документ, який її фіксує (п. 8.51 Постанови від 20.03.2026 у справі № 914/2625/23). І якщо навіть рахунок, спрямований саме на отримання оплати, є вимогою лише за певних умов, то тим паче не може вважатися вимогою «за замовчуванням» акт, призначення якого – засвідчити факт надання послуг.

Такий підхід відповідає звичаям ділового обороту. У діловій практиці акт засвідчує виключно факт приймання-передачі послуг (робіт). З нього не випливає ні того, що замовник має сплатити їх вартість негайно, ні навіть того, що обов`язок оплати вже виник: сторони можуть пов`язати його з настанням додаткових обставин – виставленням рахунку, поданням інших документів, спливом певного строку тощо.

Протилежний підхід фактично позбавив би ч. 2 ст. 530 ЦК України змісту. Якби кожен підписаний акт вважався вимогою, будь-яке зобов`язання з оплати послуг без визначеного строку автоматично ставало б зобов`язанням зі строком «сім днів з дати акта». Тобто суд сам встановлював би строк, якого сторони не погоджували, а право кредитора обрати момент пред`явлення вимоги перетворилося б на автоматичний наслідок підписання первинного документа.

Узгодженість обсягу й вартості послуг є передумовою вимоги, але не замінює її. Акт відповідає на питання, за що і скільки слід сплатити, однак, окрім певних випадків, про які йтиметься нижче, не відповідає на питання, коли. А саме це питання за відсутності відповідної умови договору і вирішує вимога кредитора.

Водночас кваліфікація акта залежить від його змісту, а не від назви (п. 8.50 Постанови від 20.03.2026 у справі № 914/2625/23). Якщо в акті сторони погодили строк оплати (наприклад, замовник зобов`язався сплатити вартість послуг протягом певного строку), такий акт засвідчує вже домовленість про строк виконання, і прострочення настає після спливу цього строку (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Якщо ж акт містить звернену до замовника вимогу перевізника сплатити вартість послуг, такий акт за змістом поєднує засвідчення господарської операції з вимогою кредитора. В обох випадках визначальним є зміст документа, який має відповідати ознакам, наведеним у п. 4.5 цієї постанови.

Дослідивши Акти № 4-12, Суд встановив, що таких відомостей ці документи не містять. Вони засвідчують найменування послуг, їх вартість, прийняття послуг замовником без зауважень, містять посилання на Договір, реквізити та підписи сторін. Проте ні строку оплати, ні звернення перевізника до замовника з вимогою сплатити вартість послуг у них не зазначено. Наявність в актах банківських реквізитів обох сторін, зокрема й самого боржника, свідчить про те, що ці реквізити мають ідентифікаційне призначення, притаманне первинному документу, а не про волевиявлення кредитора щодо оплати.

Отже, Акти № 4– 12 не є вимогою в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України, а висновок суду першої інстанції про те, що прострочення настало з моменту їх підписання (чи в семиденний строк від нього), є помилковим.

4.8. Щодо преюдиційного значення рішення у справі № 914/2305/25

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи. Проте преюдиційними є лише ті обставини, які суд у попередній справі справді досліджував і встановив.

Предметом спору у справі № 914/2305/25 було стягнення основного боргу. Суд у тій справі встановив факт надання послуг, розмір боргу, часткову оплату та відсутність доказів оплати решти суми, до того ж Відповідач позов визнав. Натомість питання про те, коли настав строк оплати і з якого моменту почалося прострочення, суд у справі № 914/2305/25 не досліджував і такої обставини не встановлював. Тож висновок суду першої інстанції про те, що цим рішенням встановлено неналежне виконання зобов`язання «в частині своєчасної сплати», змісту рішення у справі № 914/2305/25 не відповідає.

4.9. Момент пред`явлення вимоги та початок прострочення

Інших документів, які відповідали б ознакам вимоги, до надіслання Відповідачу копії позовної заяви у справі № 914/2305/25 матеріали справи не містять.

Позовна заява про стягнення боргу є способом звернення кредитора до боржника з вимогою виконати зобов`язання: вона містить волевиявлення кредитора щодо виконання, визначає зобов`язання і суму та доводиться до відома боржника. Тому надіслання Відповідачу копії позовної заяви у справі № 914/2305/25 Суд розцінює як пред`явлення вимоги в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України. Того, що позовна заява є вимогою про оплату, не заперечує і Відповідач, однак в апеляційній скарзі він пов`язує момент її пред`явлення з поданням позову до суду 28.07.2025.

Проте позивач зобов`язаний надіслати іншим учасникам справи копії позовної заяви і доданих до неї документів ще до звернення до суду (ч. 1 ст. 172 ГПК України). Перевіривши за даними автоматизованої системи документообігу суду (комп`ютерна програма «Діловодство спеціалізованого суду») у справі № 914/2305/25, коли саме Відповідач отримав таку копію, Суд встановив, що її доставлено до Електронного кабінету Відповідача в ЄСІТС 25.07.2025 о 23:50 (Квитанція № 4084185). Те, що документи надійшли в неробочий час, на обчислення строку не впливає: перебіг строку починається з наступного дня після настання події, з якою пов`язано його початок (ч. 1 ст. 253 ЦК України). Отже, вимогу пред`явлено 25.07.2025, семиденний строк її виконання тривав з 26.07.2025 по 01.08.2025, і Відповідач вважається таким, що прострочив виконання грошового зобов`язання, з 02.08.2025.

4.10. Перерахунок 3% річних та інфляційних втрат

З огляду на викладене Суд здійснив перерахунок нарахувань з 02.08.2025 у межах заявлених Позивачем періодів: 3% річних – по 30.04.2026, інфляційних втрат – по квітень 2026 року включно. Часткову оплату в сумі 50 000,00 грн, здійснену 28.08.2025, Суд врахував з дня оплати. Суму 3% річних за кожний період визначено за формулою: сума боргу Ч 3% Ч кількість днів прострочення ч кількість календарних днів у відповідному році, з округленням результату до копійок.

3% річних:

Сума боргу, грнПеріод простроченняДнів3% річних, грн

564 025,0002.08.2025 – 27.08.2025261 205,31

514 025,0028.08.2025 – 31.12.20251265 323,33

514 025,0001.01.2026 – 30.04.20261205 069,84

Разом 11 598,48

Отже, з Відповідача підлягає стягненню 11 598,48 грн 3% річних.

Інфляційні втрати Суд розрахував з урахуванням правових висновків у Постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19. Сума боргу, прострочення щодо якої почалося з 1 по 15 число місяця, індексується з урахуванням цього місяця; сума, погашена з 16 по 31 число, індексується з урахуванням місяця погашення; індекси, менші за 100% (дефляція), включаються до сукупного індексу. Суд застосував індекси споживчих цін, оприлюднені Державною службою статистики України: серпень 2025 року - 99,8%, вересень - 100,3%, жовтень - 100,9%, листопад - 100,4%, грудень - 100,2%, січень 2026 року - 100,7%, лютий - 101,0%, березень - 101,7%, квітень - 101,4%.

Сума боргу, грнПеріодСукупний індексІнфляційні втрати, грн

564 025,00серпень 2025 (погашено 28.08.2025)0,998- 1 128,05

514 025,00вересень 2025 – квітень 20261,0678328734 867,79

Разом 33 739,74

Отже, з Відповідача підлягає стягненню 33 739,74 грн інфляційних втрат.

Контррозрахунку Відповідача Суд не приймає з огляду на таке. По-перше, Відповідач помилково визначив початок прострочення з 05.08.2025, тоді як копію позовної заяви, яка є вимогою про оплату, він отримав 25.07.2025, а отже, прострочення почалося з 02.08.2025. По-друге, Відповідач не врахував 28.08.2025 у жодному з періодів нарахування 3% річних і допустив арифметичну помилку в загальній сумі: сума наведених ним нарахувань становить 11 417,16 грн, а не 11 417,06 грн. По-третє, інфляційні втрати на суму 514 025,00 грн він розрахував без урахування серпня 2025 року, а також березня та квітня 2026 року, хоча прострочення почалося в першій половині серпня, а Позивач заявив нарахування по квітень 2026 року.

4.11. Щодо інших доводів апеляційної скарги

Посилання скаржника на скрутне фінансове становище не впливають на законність оскаржуваного рішення. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконати грошове зобов`язання (ч. 1 ст. 625 ЦК України). Вимоги про відстрочення чи розстрочення виконання рішення апеляційна скарга не містить; до того ж таке питання вирішує за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції (ч. 1 ст. 331 ГПК України). Суд також зважає, що аналогічні доводи Відповідача вже були предметом оцінки в Постанові Західного апеляційного господарського суду від 20.05.2026 у справі № 914/2305/25 і визнані недоведеними.

Безпідставним є і довід про те, що Позивач не довів збитків. 3% річних та інфляційні втрати не є збитками. Це особлива міра відповідальності за прострочення грошового зобов`язання, яка полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів та в отриманні компенсації за користування утримуваними боржником коштами. Розмір цих нарахувань визначає закон, а тому кредитор не зобов`язаний доводити, що зазнав шкоди.

5. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Суд першої інстанції пов`язав виникнення обов`язку з оплати з положеннями ст. 854 ЦК України, яка до спірних правовідносин не застосовується, та водночас визнав обґрунтованим розрахунок Позивача, здійснений за ч. 2 ст. 530 ЦК України від дат підписання актів. Отже, суд не розмежував виникнення обов`язку з оплати, настання строку його виконання та початок прострочення, а також не застосував належним чином ч. 2 ст. 530 ЦК України. Крім того, суд першої інстанції фактично погодився з кваліфікацією актів надання послуг як вимог кредитора та помилково надав рішенню у справі № 914/2305/25 преюдиційне значення щодо своєчасності виконання зобов`язання. Наслідком цих помилок стало стягнення 3% річних та інфляційних втрат за період, у якому Відповідач ще не перебував у простроченні.

Оскільки суд першої інстанції обчислив 3% річних та інфляційні втрати за іншими періодами й виходив із правових підстав, які Суд визнав помилковими, неправильне застосування норм матеріального права вплинуло на визначення обох присуджених сум і результат вирішення спору в оскарженій частині. Тому Суд самостійно визначив суми, що підлягають стягненню, застосувавши іншу дату початку прострочення та належну правову підставу, наведену в п. 4.10 цієї постанови.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову: стягнення з Відповідача 11 598,48 грн 3% річних та 33 739,74 грн інфляційних втрат і відмову в задоволенні решти позовних вимог (п. 2 ч. 1 ст. 275, п. 4 ч. 1 ст. 277 ГПК України).

Водночас апеляційна скарга підлягає лише частковому задоволенню. Суд погоджується з доводами скаржника про те, що за відсутності встановленого строку виконання прострочення настає після пред`явлення вимоги та спливу семиденного строку, передбаченого ч. 2 ст. 530 ЦК України, а не у зв`язку з підписанням актів. Однак визначені Судом суми 3% річних та інфляційних втрат перевищують визнані скаржником, оскільки його контррозрахунок містить помилки щодо дати початку прострочення та періодів нарахування (п. 4.10 цієї постанови).

6. СУДОВІ ВИТРАТИ

6.1. Судовий збір

Оскільки Суд скасовує рішення суду першої інстанції й ухвалює нове, він здійснює і новий розподіл судового збору за подання позову (ч. 14 ст. 129 ГПК України). Судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України).

Позов задоволено на 45 338,22 грн з 181 493,57 грн заявлених, тобто на 24,98%. Суд першої інстанції визначив судовий збір за подання позову, що підлягає розподілу, у розмірі 2 662,40 грн. Пропорційно розміру задоволених вимог на Відповідача покладається 665,08 грн, решта – на Позивача.

Оспорюваною в апеляційному порядку сумою є 151 835,64 грн – різниця між стягнутими судом першої інстанції 181 493,57 грн і визнаними скаржником 29 657,93 грн; саме з цієї суми скаржник сплатив судовий збір. Скаргу задоволено щодо 136 155,35 грн, тобто на 89,67%. Отже, з Позивача на користь Відповідача належить стягнути 3 258,35 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги в розмірі 3 633,60 грн.

Відповідно до ч. 11 ст. 129 ГПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Питання про взаємне зарахування судових витрат Суд вирішує після розподілу витрат на професійну правничу допомогу (п. 6.3 цієї постанови).

6.2. Витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді першої інстанції

Додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 20.07.2026 з Відповідача на користь Позивача стягнуто 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Суд першої інстанції стягнув ці витрати в повному обсязі, виходячи з того, що позов задоволено повністю. Окремо Відповідач Додаткового рішення не оскаржував.

Суд зважає, що додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. Велика Палата Верховного Суду в Постанові від 05.07.2023 у справі № 904/8884/21 зазначила, що додаткове рішення – це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти, і що у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу (п. 133).

Отже, доля додаткового рішення про розподіл судових витрат не може бути відокремлена від долі основного рішення, на якому воно ґрунтується. Оскільки Суд скасовує Рішення від 02.07.2026 повністю, Додаткове рішення від 20.07.2026 як його невід`ємна частина також підлягає скасуванню.

Такий підхід послідовно підтримує і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду. У Постанові від 02.09.2026 у справі № 910/12038/25 Верховний Суд, посилаючись на висновок Великої Палати Верховного Суду, зазначив, що в разі скасування основного судового рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу та підлягає скасуванню, а оскільки рішення по суті спору скасовуються, додаткове рішення про розподіл судових витрат не може залишатися в силі та підлягає безумовному скасуванню (пп. 55– 57).

Та обставина, що Відповідач не оскаржив Додаткове рішення окремо, цьому не перешкоджає. Суд не переглядає Додаткове рішення по суті, а усуває наслідки скасування основного рішення, від якого воно похідне. Додаткове рішення ухвалюється лише для того, щоб вирішити не розв`язане в основному рішенні питання про судові витрати (п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України), тож окремо від основного рішення воно існувати не може.

Крім того, ухвалюючи нове рішення, Суд зобов`язаний здійснити новий розподіл судових витрат (ч. 14 ст. 129 ГПК України). Залишення в силі Додаткового рішення, яким витрати на професійну правничу допомогу покладено на Відповідача в повному обсязі з огляду на повне задоволення позову, суперечило б такому розподілу пропорційно розміру задоволених вимог і призвело б до подвійного стягнення тих самих витрат.

Вирішуючи питання про розподіл цих витрат, Суд виходить з такого.

Витрати на професійну правничу допомогу є судовими витратами (п. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України), а тому, ухвалюючи нове рішення, Суд розподіляє і їх (ч. 14 ст. 129 ГПК України). Такі витрати у разі часткового задоволення позову покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог (п. 3 ч. 4 ст. 129 ГПК України).

Позивач у позовній заяві зазначив попередній розрахунок витрат на професійну правничу допомогу, а докази їх розміру подав 07.07.2026, тобто протягом п`яти днів після ухвалення рішення (ч. 8 ст. 129 ГПК України). На підтвердження витрат Позивач надав Ордер серії ВО № 1106002 від 24.07.2025, Додаткову угоду № 2 від 20.04.2026 та Акт приймання-передачі наданих послуг від 06.07.2026.

За Додатковою угодою № 2 від 20.04.2026 сторони погодили фіксований гонорар адвоката у розмірі 15 000,00 грн. Він не залежить від кількості складених документів, судових засідань і тривалості розгляду справи та сплачується протягом 10 календарних днів з дня підписання акта приймання-передачі наданих послуг. Згідно з Актом від 06.07.2026 адвокат вивчила документи клієнта і надала консультації, проаналізувала судову практику щодо застосування ч. 2 ст. 530 та ст. 625 ЦК України, розрахувала 3% річних та інфляційні втрати окремо за кожним з дев`яти актів, склала й подала позовну заяву та взяла участь у судових засіданнях 17.06.2026 і 02.07.2026.

Заперечуючи проти стягнення цих витрат, Відповідач у суді першої інстанції посилався на відсутність доказів оплати послуг адвоката та просив зменшити їх розмір до 5 000,00 грн з огляду на незначну складність справи. Суд такі заперечення відхиляє. Розмір витрат на професійну правничу допомогу визначається на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті (п. 1 ч. 2 ст. 126 ГПК України), тож для їх розподілу досить доказів обов`язку клієнта сплатити гонорар. Обов`язок же довести неспівмірність витрат покладається на сторону, яка заявляє про їх зменшення (ч. 6 ст. 126 ГПК України). Відповідач обмежився загальними міркуваннями і не обґрунтував, чому фіксований гонорар у розмірі 15 000,00 грн не відповідає обсягу наданих адвокатом послуг, наведених в Акті від 06.07.2026, та критеріям ч. 4 ст. 126 ГПК України.

Отже, витрати Позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн є обґрунтованими. Оскільки позов задоволено на 24,98%, на Відповідача покладаються 3 747,09 грн цих витрат, а решта – на Позивача (п. 3 ч. 4 ст. 129 ГПК України).

6.3. Взаємне зарахування судових витрат

Отже, на Відповідача покладаються 665,08 грн судового збору за подання позовної заяви та 3 747,09 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, разом – 4 412,17 грн. На Позивача покладається 3 258,35 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Щоб уникнути зустрічних стягнень між тими самими сторонами, Суд застосовує ч. 11 ст. 129 ГПК України і зобов`язує Відповідача, на якого покладено більшу суму судових витрат, сплатити Позивачу різницю в розмірі 1 153,82 грн (4 412,17 грн – 3 258,35 грн). Від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат сторони звільняються.

Керуючись ст.ст. 126, 129, 236, 244, 269, 270, 275, 277, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Задоволити частково апеляційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького.

2. Скасувати Рішення Господарського суду Львівської області від 02.07.2026 та Додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 20.07.2026 у справі № 914/1305/26.

3. Ухвалити нове рішення, яким позов Фізичної особи-підприємця Олійника Мирона Михайловича задоволити частково.

4. Стягнути з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького (81067, Львівська обл., Яворівський р-н, с. Віжомля; ідентифікаційний код 03763282) на користь Фізичної особи-підприємця Олійника Мирона Михайловича ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) 11 598,48 грн 3% річних, 33 739,74 грн інфляційних втрат та 1 153,82 грн судових витрат.

5. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

6. Доручити Господарському суду Львівської області видати наказ на виконання цієї постанови (п. 4 резолютивної частини).

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.

Головуючий суддя Шаповал Д.В.

Суддя Рим Т.Я.

Суддя Прядко О.В.