Рішення від 27 вересня 2026 р. у справі №345/2932/26 — Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа №345/2932/26

Провадження № 2/345/2304/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28.09.2026 року м. Калуш

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі

головуючого судді Онушканича В.В.

з участю секретаря судового засідання Бандури Г.М.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя (стягнення коштів в порядку регресу за кредитним договором),

в с т а н о в и в:

Представник позивача звернувся до суду із вказаним позовом, а саме, просить стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти в сумі 14904,36 доларів США, що за курсом НБУ станом на день подання позову становить 655171,82 грн., а, також, стягнути судові витрати.

Позов мотивує тим, що між позивачем та відповідачкою 23.11.1995 року було укладено шлюб, який зареєстрований Копанківською сільською радою народних депутатів Калуського району Івано-Франківської області, про що зроблено актовий запис під № 13. За час шлюбу, а саме 30.03.2003 року сторонами було придбане нежитлове приміщення Торгового Центру, яке знаходиться в АДРЕСА_1 . Для приведення торгового центру, що розташований у АДРЕСА_1 , до стану, необхідного для здійснення господарської діяльності, була потрібна значна сума коштів. З огляду на це, задля отримання необхідного фінансування та забезпечення інших потреб родини, ОСОБА_3 , діючи в інтересах сім`ї, 11.05.2006 року уклав із АТ КБ «ПриватБанк» кредитний договір № LOK-KC004 на суму 90 000 доларів США. Для забезпечення виконання зобов`язань за цим договором того ж дня було укладено договір іпотеки (реєстровий № 2244), за яким у заставу було передано нежитлове приміщення, площею 338,8 кв.м. у м. Калуш.

Відповідач, як дружина позивача, надала нотаріально засвідчену згоду на укладення цього договору. Надалі кредитний ліміт було збільшено до 160 000 доларів США, шляхом підписання додаткових угод № 1 (від 08.12.2006 р.) та № 2 (від 21.06.2007 р.). Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 24.04.2012 року у справі № 2/0908/130/2012 ці додаткові угоди були визнані недійсними. Однак, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2013 року (провадження № 6-21566 ск 12) вказане рішення апеляційного суду було скасовано, а рішення Калуського міськрайонного суду від 27.02.2012 року, яким у позові про визнання угод недійсними було відмовлено, - залишено в силі. Таким чином, судом остаточно встановлено законність та чинність кредитних зобов`язань у повному обсязі (160 000 дол. США), які виникли в інтересах сім`ї та були забезпечені спільним майном подружжя. Згідно із рішенням Калуського міськрайонного суду від 24.09.2009 року по справі № 2-1722 2009 р. визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 право власності по 1/2 частині вказаного нежитлового приміщення. Після розірвання шлюбу 27.03.2008 року та поділу майна, позивач самостійно виконував зобов`язання перед банком.

Позивачем 15 грудня 2017 року було здійснено остаточне погашення кредитної заборгованості, шляхом внесення останньої суми на погашення боргу в розмірі 29 808,73 доларів США. Представник позивача наголошує, що до спільної сумісної власності належить також кредитне зобов`язання, а саме в даному випадку зобов`язання за кредитним договором від 11.06.2006 року № LOK-KC004, який укладений між ОСОБА_3 та АТ КБ «ПриватБанк». Оскільки, позивач виконав спільне солідарне зобов`язання подружжя після розірвання шлюбу та за рахунок особистих коштів, він набув право зворотної вимоги (регресу) до відповідача у розмірі 1/2 частки від сплаченої суми. Керуючись принципом диспозитивності цивільного судочинства (ст. 13 ЦПК України), та, враховуючи встановлені законом строки позовної давності, позивач реалізує своє право на захист лише в частині останнього платежу від 15.12.2017 року в сумі 29 808,73 доларів США, та просить стягнути з відповідача половину цих коштів, що становить 14 904,36 доларів США.

Представник відповідача подала відзив на позовну заяву. Вважає позовні вимоги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав. По-перше, невідповідність назви позову його змісту та предмету вимог (неправильно обраний спосіб захисту). Представник позивача адвокат Р. Савчук звернувся з позовною заявою, назвавши її «Позовна заява про поділ спільного майна». Натомість у прохальній частині позиву сформована вимога до суду про стягнення грошових коштів у порядку регресу на підставі ст. 544 ЦК України. Це два абсолютно різних способи захисту цивільного права за ст. 16 ЦК України з відмінними предметом, підставою та правовим регулюванням. Таким чином, представник позивача обрав неналежний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові.

По-друге, пропуск строку позовної давності. Представник позивача стверджує, що останній платіж здійснено 15 грудня 2017 року. З цієї дати позивач знав про свої витрати і про особу, до якої може бути пред`явлена регресна вимога. Натомість позовна заява подана 13 травня 2026 року – через понад 8 (вісім) років, тобто з очевидним і значним пропуском трирічного строку. Слід зазначити, що перший позов з аналогічними вимогами адвокат Р. Савчук подав в інтересах ОСОБА_3 ще 29 вересня 2024 року. Ухвалою Калуського міськрайонного суду від 18.12.2025 р. цю позовну заяву залишено без розгляду. Подання нового ідентичного позову у травні 2026 року є спробою уникнути наслідків пропуску давності шляхом маніпулювання процесуальними строками, що суперечить принципу добросовісності. Позивач брав участь у судах щодо цього майна з 2011 року, а отже, мав усі можливості реалізувати право на позов ще в 2017-2020 роках. Його тривала пасивна поведінка не є підставою для поновлення строку.

По-третє, відповідачка не є солідарним боржником за кредитним договором. Стороною кредитного договору № LOK-KC004 від 11.05.2006 р. є виключно ОСОБА_3 ОСОБА_4 не підписувала кредитний договір, не є позичальником. Надання нотаріально посвідченої згоди на передачу майна в іпотеку є реалізацією прав співвласника відповідно до ст. 65 СК України та ст. 6 Закону України «Про іпотеку», але не породжує солідарного обов`язку за кредитним договором. Апеляційний суд Івано-Франківської області у рішенні від 24.04.2012 р. у справі № 2/0908/130/2012 чітко зазначив: «з урахуванням досліджених обставин, ОСОБА_3 повинен самостійно нести відповідальність за допущену заборгованість по невиконанню ним кредитних зобов`язань, які виникли з додаткових угод до основного договору кредиту та договору іпотеки від 11.05.2006 року». Хоча ВССУ скасував це рішення в частині визнання угод недійсними, висновок про одноособову відповідальність ОСОБА_3 залишився у матеріалах справи як встановлена фактична обставина. За відсутності солідарного боргового зобов`язання застосування ст. 544 ЦК України є юридично неможливим.

По-четверте, додаткові кредитні кошти були використані не в інтересах сім`ї. Апеляційним судом Івано-Франківської області у рішенні від 24.04.2012 р. встановлено, що додаткові кредитні кошти в розмірі 70 000 доларів США були використані ОСОБА_3 не в інтересах сім`ї, а на розвиток власної підприємницької діяльності – реконструкцію торгового центру під диско-бар та влаштування сауни після фактичного розпаду сім`ї, без відома та згоди ОСОБА_4 , якій при цьому чинилися перешкоди у користуванні спільним майном. Хоча ВССУ скасував рішення апеляційного суду в частині визнання угод недійсними, встановлені фактичні обставини щодо нецільового використання коштів зберігають своє доказове значення при вирішенні питання про підстави для регресу.

По-пяте, відсутність доказів «особистого» характеру сплачених коштів. Позивач не надав жодних доказів того, що платіж від 15.12.2017 р. у розмірі 29 808,73 доларів США здійснено виключно за рахунок його особистих коштів, а не за рахунок доходів від спільного майна – торгового центру, половина якого належить ОСОБА_4 відповідно до рішення Калуського міськрайонного суду від 24.09.2009 р. Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України тягар доведення особистого характеру коштів лежить на позивачеві. Цей обов`язок позивачем не виконано.

По-шосте, заборона суперечливої поведінки. Поведінка позивача та його представника у цій справі є класичним прикладом порушення доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» - ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. У контексті цієї справи принцип проявляється в наступному: ухваливши рішення залишити попередній позов (справа № 345/5629/24) без розгляду у грудні 2025 року після встановлення статусу ухвали ВССУ, представник позивача адвокат Р. Савчук своєю процесуальною поведінкою підтвердив, що правова підстава для пред`явлення вимог є непевною. Негайне подання нового ідентичного позову у травні 2026 року суперечить цій поведінці і є маніпуляцією судовим процесом. Законні очікування як прояв справедливості у праві передбачають юридичну визначеність правового регулювання. ОСОБА_4 мала всі підстави розраховувати на те, що остаточні судові рішення не будуть переглядатися через 15 років після їх проголошення.

По-сьоме, щодо некоректного посилання на постанову Великої Палати Верховного суду від 30.06.2020 року. Посилання представника позивача Р. Савчука на постанову (ВП ВС) від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц є процесуально некоректним та матеріально необґрунтованим у контексті даної справи з наступних міркувань: 1. фундаментальна різниця у фактичних обставинах справи. Постанова ВП ВС, на яку посилається адвокат, базується на презумпції того, що кредитне зобов`язання було спільним боргом подружжя, взятим в інтересах сім`ї, а його погашення відбулося за рахунок особистих коштів одного з них. У даній справі ситуація протилежна: відсутність солідарного боргу: Вищий спеціалізований суд (ВССУ) в ухвалі від 16.01.2013 р. встановив, що ОСОБА_4 є лише майновим поручителем, її відповідальність обмежена виключно вартістю предмета іпотеки, і вона не ставала стороною кредитного договору; нецільове використання коштів: Апеляційний суд у рішенні від 24.04.2012 р. встановив, що додаткові 70 000 доларів США ОСОБА_3 використав на особисті бізнес-цілі (диско-бар, сауна) після розпаду сім`ї, а не в інтересах родини; 2. порушення принципу правової визначеності (Res Judicata).

По-восьме, дії позивача та його представника містять ознаки зловживання процесуальними правами (ст. 44 ЦПК): ігнорування преюдиційних рішень, свідоме введення суду в оману щодо статусу ухвали ВССУ, систематичне повторне пред`явлення ідентичних вимог, тому представник відповідача просить в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав з підстав, наведених у позовній заяві. Наголосив, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Кредитний договір № LOK-KC004 був укладений з метою приведення придбаного сторонами нежитлового приміщення торгового центру, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , до стану, необхідного для здійснення господарської діяльності. Тобто кредитний був укладений саме в інтересах сім`ї. Після розірвання шлюбу в 2008 році позивач самостійно здійснював погашення заборгованості за кредитним договором, остаточно погасив заборгованість 15.12.2017 року. Оскільки позивач погашав заборгованість за власні кошти, то він набув право зворотної вимоги (регресу) до відповідача у розмірі 1/2 частки від сплаченої суми.

Також, представник позивача зазначив, що позовні вимоги заявлено в межах строку позовної давності. Так, під час дії карантину строк звернення до суду спочатку було продовжено, а в період дії воєнного стану було зупинено до 04.09.2026 року. Лише з 04.09.2026 року було відновлено строк дії позовної давності. Тому, враховуючи, що останній платіж позивачем було здійснено 15.12.2017 року, то позивачем не пропущено строк звернення з позовом до суду.

Тому представник позивача просив позов задоволити у повному обсязі, а також стягнути з відповідачки судові витрати. Також до закінчення судових дебатів представник позивача заявив, що докази на підтвердження понесених позивачем витрат за надання правничої допомоги будуть надані після ухвалення судового рішення.

Представник відповідачки в судовому засіданні заперечила щодо задоволення позову з підстав, наведених у відзиві. Додатково наголосила, що додаткові кредитні кошти були використані не в інтересах сім`ї. Так, Апеляційним судом Івано-Франківської області у рішенні від 24.04.2012 р. встановлено, що додаткові кредитні кошти в розмірі 70 000 доларів США були використані ОСОБА_3 не в інтересах сім`ї, а на розвиток власної підприємницької діяльності – реконструкцію торгового центру під диско-бар та влаштування сауни після фактичного розпаду сім`ї, без відома та згоди ОСОБА_4 . Тому відсутні підстави для задоволення позову.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.

В судовому засіданні встановлено, що сторони з 23.11.1995 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Сторони, перебуваючи шлюбі, а саме 30.03.2003 року, придбали двоповерхову будівлю торгового центру по АДРЕСА_1 . 27.03.2008 року шлюб між сторонами було розірвано. Рішенням Калуського міськрайонного суду від 24 вересня 2009 року було проведено поділ придбаного у шлюбі торгового центру, а саме визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину двоповерхової будівлі торгового центру, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , зареєстрованої в ОБТІ за ОСОБА_3 ; визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину двоповерхової будівлі торгового центру, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , зареєстрованої в ОБТІ за ОСОБА_3 .

Зі змісту п.1.1. кредитного договору №LOK-КС004 від 11.05.2006 року, укладеного між ОСОБА_3 , як позичальником, з однієї сторони та ПАТ КБ "Приват Банк", як кредитодавецем, з другої сторони, вбачається, що за цим договором: банк зобов`язується надати позичальнику кредит у вигляді поновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування 90000 доларів США для поповнення обігових коштів. В п.2.1.2 договору зазначено, що банк зобов`язується надати кредит позичальнику шляхом перерахування кредитних коштів на підставі розрахункових документів позичальника в межах суми, обумовленої п.1.1 договору.

В договорі іпотеки від 11.05.2011 року визначено, що за цим договором забезпечується виконання зобов`язань позичальника, що випливають з кредитного договору №LOK-КС004 від 11.05.2006 року - повернення кредиту у вигляді поновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування 90000доларів США, термін погашення кредитної лінії - 10 травня 2009 року. В пункті 7 цього договору зазначено, що в забезпечення зобов`язань позичальника за кредитним договором та іпотекодавцем за цим договором, іпотекодавець надає в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно - торговий центр, що розміщений в АДРЕСА_2 . В пункті 32 цього договору застережено, що внесення змін до цього договору допускається лише за згодою сторін. Узгоджені сторонами зміни до цього договору вносяться у письмовій формі і підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).

Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27.02.2012 року, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізовано суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.01.2013 року, було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 та ПАТ КБ "Приватбанк" про визнання недійсними додаткової угоди №1 від 08.12.2006 року та додаткової угоди №2 від 21.06.2007 року до договору іпотеки від 11 травня 2006 року до кредитного договору № LOKКС004 від 11 травня 2006 року, укладених між ОСОБА_3 та ПАТ КБ "Приватбанк" та визнання договору іпотеки від 11 травня 2006 року укладеного між ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" припиненим.

Даним рішенням суду було встановлено, що зі змісту письмової заяви відповідачки ОСОБА_5 від 11.05.2006 року вбачається, що вона надала в письмовій формі свою згоду ОСОБА_3 на передачу в іпотеку торгового центру, як майна спільно нажитого в шлюбі. Дана нею згода нотаріально посвідчена, зареєстрована в реєстрі під №1919 11.05.2006 року. З додаткової угоди №1 від 08.12.2006 року до договору іпотеки та до кредитного договору від 11.05.2006 року вбачається, що за нею внесено зміни до п.1 договору іпотеки - змінено ліміт кредитування з 90000 доларів США до 120000 доларів США. З додаткової угоди №2 від 21.06.2007 року вбачається, що цією угодою ще раз змінено ліміт кредитування з 90000 доларів США до 160000 доларів США. Вказаним рішенням суду також встановлено, що при укладенні додаткових угод до договору іпотеки та кредитного договору від 11.05.2006 року нотаріусом правомірно посвідчені зазначені договори між іпотекодавцем ОСОБА_3 та іпотекодержателем, Приватбанком, і додаткової згоди на їх укладення від ОСОБА_4 не передбачено, оскільки нею надана згода на розпорядженням майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, що регулюється нормами сімейного законодавства. Крім того, судом враховано, що позивачка даючи згоду на передачу в іпопотеку банку торгового центру не погоджувала суму кредитного зобов`язання свого чоловіка. Згідно з укладеним договором іпотеки, вартість предмету іпотеки на час укладення складає 190080 доларів США, що задовольняє вимоги зобов`язання на суму 160000 доларів США, а тому приватним нотаріусом відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій правомірно були посвідчені укладені спірні додаткові угоди.

Вказані обставини відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України є преюдиційними та не підлягають повторному перегляду у даній справі. При цьому преюдиційне значення мають саме встановлені судом факти, а не їх нова оцінка стороною спору.

Отже, суд вважає встановленим, що відповідачка надала нотаріально посвідчену згоду на передачу в іпотеку торгового центру в АДРЕСА_1 в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № LOKКС004 від 11 травня 2006 року. Вказаним підтверджується, що позивачем було укладено кредитний договір саме в інтересах сім`ї. Відповідачкою не спростовано, що отримані в рамках вищевказаного кредитного договору, з огляду на хронологію подій, були спрямовані не на реконструкцію належного сторонам приміщення торгового стану в АДРЕСА_1 , а використані позивачем виключно у власних інтересах.

Так, покликання представника відповідача на те, що Апеляційним судом Івано-Франківської області у рішенні від 24.04.2012 р. встановлено, що додаткові кредитні кошти в розмірі 70 000 доларів США були використані ОСОБА_3 не в інтересах сім`ї, а на розвиток власної підприємницької діяльності, є абсолютно безпідставними. Адже вказане рішення Апеляційного суду скасовано ухвалою Вищого спеціалізовано суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.01.2013 року. З огляду на норми ст. 82 ЦПК України, преюдиційне значення можуть мати лише обставини, які встановлені власне тим судовим рішенням, яке набуло законної сили. Тому обставини, встановлені вказаним рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 24.04.2012 року, не можуть мати преюдиційного значення.

За таких обставин, надання відповідачем згоди на передачу в іпотеку належного сторонам приміщення торгового центру, в сукупності з іншими доказами, підтверджує факт укладення позивачем кредитного договору № LOKКС004 від 11 травня 2006 року в інтересах сім`ї.

За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зміст статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Разом з тим, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Статтею 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Це означає, що дружина та чоловік незалежно від припинення шлюбу мають рівні права та обов`язки щодо спільно нажитого у шлюбі майна, оскільки розірвання шлюбу не звільняє подружжя від зобов`язань за кредитом.

Борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї, враховуються при поділі майна (пункти 23, 24 Пленум Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»). При вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині.

Виконання кредитних зобов`язань, які виникли у обох з подружжя, за рахунок коштів одного з них (у тому числі і частково) може бути підставою для вимог до іншого подружжя, в тому числі і за правилами статті 544 ЦК.

Так, відповідно до ст. 544 ЦК України, боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов`язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці. Зазначена компенсація може бути стягнута лише у разі погашення за особисті кошти кредитної заборгованості, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеним у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 та в постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 712/6574/16-ц (провадження № 61-17824св18).

З матеріалів справи вбачається, що позивачем в повному обсязі виконано зобов`язання за кредитним договором № LOKКС004 від 11 травня 2006 року, що в свою чергу підтверджується розрахунком заборгованості. А саме вказаним розрахунком підтверджується, що 15.12.2017 року позивачем було здійснено платіж в розмірі 29808,73 доларів США та в повному обсязі погашено заборгованість за кредитним договором. Матеріали справи не містять доказів, наданих відповідачкою, на спростування розміру погашеного грошового зобов`язання за кредитним договором після припинення фактичних шлюбних відносин.

Покликання відповідачки, що платіж від 15.12.2017 р. у розмірі 29 808,73 доларів США було здійснено за рахунок доходів від спільного майна – торгового центру, половина якого належить ОСОБА_4 , є голослівними та спрямовані на введення суду в оману щодо дійсних обставин справи. Так, рішенням Калуського міськрайонного суду від 24.09.2009 року за кожною із сторін було визнано право власності по 1/2 частини вказаного торгового центру. Крім того, ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області №2-2330/11 від 12.12.2011 року визнано мирову угоду між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , в якій було визначено порядок користування торговим центром. З огляду на вказане, оскільки погашення заборгованості за кредитним договором здійснювалося позивачем після поділу приміщення торгового центру та визначення порядку користування даним приміщенням, відсутні підстави вважати, що погашення заборгованості здійснювалося за доходи від спільного майна

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).

Оскільки, кредитні кошти за кредитним договором № LOKКС004 від 11.05.2006 року були витрачені в інтересах сім`ї, а саме на реконструкцію приміщення торгового центру, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , заборгованість в розмірі 29808,73 доларів США в подальшому була повністю погашена позивачем, що свідчить про виконання саме ним зобов`язань за кредитним договором, а відтак підставною є його вимога до відповідача про стягнення в порядку регресу 1/2 частки від суми сплачених коштів.

Щодо заяви відповідачки про застосування строку позовної давності.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За правилами ст. 259 ЦК України, позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.

За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.

Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.

Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Відповідно до п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19» визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року. Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.

Надалі постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був відмінений з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651. Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, строк дії якого неодноразово продовжувався та тривав на час звернення позивача до суду з позовом.

Законом України від 14.05.2025 № 4434-IX пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦКУ було виключено; відповідні зміни набрали чинності 4 вересня 2025 року і з цього дня перебіг строків позовної давності було відновлено (відлік продовжився з того місця, на якому він був зупинений).

Тобто, строк позовної давності за заявленими позивачем вимогами в період з 02.04.2020 року до 30.06.2023 року вважався продовженим на підставі пунктів 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також зупиненим на час дії воєнного стану до 04.09.2025 року.

Враховуючи встановлені обставини справи, суд приходить висновку, що позовні вимоги заявлено в межах строків позовної давності. Позивач реалізував своє право звернення до суду, передбачене статтею 55 Конституції України, на захист свого порушеного права. Тому відсутні підстави вважати, дії позивача та його представника містять ознаки зловживання процесуальними правами

Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі №761/12665/14-ц (провадження №14-134цс18). Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

Отже, з відповідача на користь позивача слід стягнути грошові кошти в сумі 14904,36 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ станом на день подання позову становить 655171,82 грн

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, з відповідачки на користь позивача слід стягнути також 6551,72 грн. сплаченого судового збору.

Щодо витрат за надання правничої допомоги. Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

За ч. 1 ст. 246 ЦПК України, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною першою цієї статті, суд вирішує питання про судові витрати без повідомлення учасників справи. У цьому випадку суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.

Оскільки представник позивача до закінчення судових дебатів вказав, що докази на підтвердження понесених позивачем витрат за надання правничої допомоги будуть надані після ухвалення судового рішення, на підставі норм ч. 1 ст. 246 ЦПК України слід визначити позивачу строк для подання доказів щодо розміру понесених ним витрат за надання правничої допомоги.

На підставі викладеного, ст. ст. 60,61,65 СК України, ст.ст. 256, 257, 544 ЦК України, керуючись ст.ст.76-81, 89, 95, 246, 247, 259, 263-265, 268 ЦПК України

у х в а л и в:

Позов задоволити.

Стягнути із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 14904,36 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ станом на день подання позову становить 655171,82 грн., а також 6551,72 грн. сплаченого судового збору.

Визначити позивачу п`ятиденний строк з дня ухвалення рішення суду для подання доказів щодо розміру понесених ним витрат за надання правничої допомоги.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 .

Відповідач: ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 .

Повний текст судового рішення складено 28.09.2026 року.

Суддя Володимир ОНУШКАНИЧ