Рішення від 23 вересня 2026 р. у справі №946/234/26 — Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області

Справа № 946/234/26

Провадження № 2/946/2315/26

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2026 року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області

в складі: головуючого судді - Присакар О.Я.,

за участю: секретаря судового засідання - Воронової В.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Ізмаїла в загальному порядку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, про визнання права власності на спадкове майно, -

ВСТАНОВИВ:

16 січня 2026 року позивач звернулась до суду з позовними вимогами, якими просить визначити, що частки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 є рівними та становлять по 1/3 частці; визнати за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті сина ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 .

Свої вимоги мотивує тим, що листом приватного нотаріусу Ізмаїльського районного нотаріального округу Одеської області Єфіменко М.Д. №819/02-14 від 02 грудня 2025 року, позивачу було повідомлено про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно, оскільки у правовстановлюючому документі не визначені частки у праві спільної сумісної власності на спадкове майно та неможливо встановити факт відкриття спадщини.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, надав суду заяву про розгляд справи за його відсутності, якою підтримав позовні вимоги та наполягає на їх задоволенні.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, про час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, що підтверджено відповідним повідомленням, надісланим за адресою реєстрації, про причину неявки суду не повідомив, заяв не надав.

Представник відповідача, Ізмаїльської міської ради Ізмаїльського району Одеської області, в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся належним чином, заяв про відкладення справи або слухання справи за відсутністю не направляв, тому суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів відповідно до ч.1 ст. 280 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України - здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України - кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належить квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого 30 жовтня 1997 року КП «Ізмаїльське МБТІ», що також підтверджено довідкою №123, виданою 18 березня 2026 року КП «Ізмаїльське МБТІ».

Згідно ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно ч. 1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Частиною 2 статті 370 ЦК України визначено, що у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Таким чином, встановлено, що частки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 є рівними та становлять по 1/3 частки кожному.

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 20 травня 2025 року 92400006 Територіальним відділом агентства ЗАГС Красноярського краю по радянському району м. Красноярська рф, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У частинах третій - четвертій статті 49 ЦК України передбачено, що державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов`язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті здійснюється на підставі документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою.

Форма та порядок видачі документа про смерть, на підставі якого здійснюється державна реєстрація смерті, визначено Інструкцією про порядок заповнення та видачі лікарського свідоцтва про смерть, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я України від 08 серпня 2006 року № 545 (далі - Інструкція).

Відповідно до вказаної Інструкції лікарське свідоцтво про смерть видається лікарем медичного закладу, що лікував померлого, на підставі спостережень за хворим і запису в медичній документації, які відображали стан хворого до його смерті, або патологоанатомом на підставі вивчення медичної документації.

Пунктом 1 розділу 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940 (далі - Правила державної реєстрації актів цивільного стану в Україні), встановлено, що підставою для державної реєстрації смерті є: а) лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/о) установленої форми; б) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о) установленої форми; в) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; г) рішення суду про оголошення особи померлою; ґ) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; д) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; е) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.

Згідно з пунктом 7 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених поза межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Це положення пункту 7 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні узгоджується зі змістом статті 13 Закону України «Про міжнародне приватне право», яка встановлює правила визнання в Україні документів, що видані уповноваженими органами іноземних держав у формі, встановленій відповідним законодавством іноземних держав.

За правилами статті 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» для визнання дійсності таких документів в Україні є необхідним дотримання процедури їх легалізації, окрім випадків, коли відповідно до законодавства або міжнародного договору України легалізація не вимагається або передбачена інша процедура встановлення дійсності відповідних документів.

Отже, чинним законодавством України передбачено певний порядок визнання документів, виданих органами іноземних держав на підтвердження факту смерті, а саме: їх легалізація в установленому законом порядку або інший порядок, визначений законом або міжнародним договором України.

Основними процедурами встановлення дійсності іноземних офіційних документів є консульська легалізація та проставлення апостиля.

Вимоги та порядок консульської легалізації передбачено положеннями Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року та Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженої Наказом Міністерства закордонних справ України № 113 від 04 червня 2002 року.

Процедура проставлення апостиля передбачена Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05 жовтня 1961 року (далі - Гаазька конвенція 1961 року), до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 10 січня 2002 року № 2933-III. Дія конвенції поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави. Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; b) адміністративні документи; c) нотаріальні акти; d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів (стаття 1 конвенції).

Статтю 2 Гаазької конвенції 1961 року визначено, що кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється тільки формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ.

Відповідно до частини другої статті 3 Гаазької конвенції 1961 року дотримання процедури проставлення апостиля не можна вимагати, якщо закони, правила або практика, що діють в державі, в якій документ представлений, або угода між двома чи декількома договірними державами відміняють чи спрощують дану формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації.

Так, прикладом скасування процедури легалізації є стаття 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, укладеної між державами - членами СНД, зокрема, Україною і рф (далі - Конвенція СНД про правову допомогу 1993 року). Відповідно до статті 13 цієї конвенції, документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення; документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.

Разом із тим, 01 грудня 2022 року прийнято закон України № 2783-IX«Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року», який набрав чинності 23 грудня 2022 року.

Відповідно до вказаного закону України дію Конвенції СНД про правову допомогу 1993 року зупинено у відносинах з рф та республікою білорусь.

Це означає, що дія цієї конвенції, у тому числі, і статті 13, зупиняється щодо будь-яких документів, виданих, посвідчених лише у двох країнах (рф та республіка білорусь), незалежно від дати їх видачі, посвідчення.

Проте з дати зупинення дії Конвенції СНД про правову допомогу 1993 року у відносинах з рф та республікою білорусь до документів, виданих на території цих держав, при їх пред`явленні на території України застосовуватиметься вимога засвідчення апостилем згідно з Гаазькою конвенцією 1961 року.

Водночас, для захисту прав і свобод громадян України та інших осіб, що мають документи вказаних країн, Кабінетом Міністрів України було врегульовано питання використання документів цих країн на час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування.

Так, пунктом 1 постанови Кабінетом Міністрів України від 04 лютого 2023 року № 107 «Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав» встановлено, що під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостиля тощо) у разі, коли станом на 24 лютого 2022 року такі документи приймалися на території України без спеціального посвідчення.

Частиною першою статті 4 ЦК України визначено, що постанови Кабінету Міністрів України є також актами цивільного законодавства.

Таким чином, після виходу України з Конвенції СНД про правову допомогу 1993 року офіційні документи, видані в державах, які були учасницями цієї Конвенції станом на 24 лютого 2022 року, можуть прийматися на території України без вимоги додаткового засвідчення протягом строку, визначеного постановою № 107.

Враховуючи вищевикладене, суд виходить з того, що свідоцтво про смерть, видане уповноваженими органами рф, є дійсним на території України.

Суд зазначає, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2023 року № 107 такий документ не потребує засвідчення апостилем або консульської легалізації, оскільки він відповідає вимогам законодавства держави видачі та визнається і приймається в Україні на час воєнного стану без спеціального посвідчення. Необхідність у реєстрації факту смерті ОСОБА_3 компетентними органами державної реєстрації актів цивільного стану України та видачі українського свідоцтва про смерть відсутня. ОСОБА_1 не позбавлена можливості використовувати свідоцтво про смерть ОСОБА_3 , яке видано компетентним органом рф, у будь-яких правовідносинах на території України.

Практика Верховного Суду щодо визнання на території України під час воєнного стану документів, виданих компетентними органами рф, з урахуванням положень Постанови Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2023 року № 107, є сталою (див., зокрема, постанови Верховного Суду: від 24 грудня 2024 року у справі № 387/228/24 (провадження № 61-11539св24), від 15 липня 2025 року у справі № 307/3991/23 (провадження № 61-3996св25), від 04 серпня 2025 року у справі № 757/27745/24-ц (провадження № 61-2461св25), від 23 грудня 2025 року у справі № № 165/894/25 (провадження № 61-11622св25).

Після смерті ОСОБА_3 згідно ст.1220 ЦК України відкрилася спадщина на спадкове майно, яке складається з 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 .

Згідно до ст. 1216 ЦК України - спадкування є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно ст. 1233 ЦК - заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно Інформаційної довідки зі спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) № 83160225 від 06 листопада 2025 року, наданою приватним нотаріусом Ізмаїльського районного нотаріального округу Одеської області Єфіменко М.Д., інформація про заповіт, складений та посвідчений від імені ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 - відсутня.

Відповідно до ч. 2 ст. 1223 ЦК України - у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 1222 ЦК України - спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадкоємцем за законом першої черги відповідно до ст. 1261 ЦК України, після смерті ОСОБА_3 являються:

- мати ОСОБА_1 , що підтверджено Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження №00055801742 від 09 січня 2026 року;

- батько ОСОБА_2 , що підтверджено Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження №00055801742 від 09 січня 2026 року

Інших спадкоємців, які заявили свої спадкові права, немає.

Згідно до ч. 1 ст. 1270 ЦК України - для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Відповідно до ч. 1 ст. 1269 ЦК України - спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Як встановлено у судовому засіданні, ОСОБА_1 у встановлений законом строк звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини за законом від 06 листопада 2025 року, тобто вважається такою, яка фактично прийняла спадщину (спадкова справа № 137/2025).

Листом приватного нотаріусу Ізмаїльського районного нотаріального округу Одеської області Єфіменко М.Д. №819/02-14 від 02 грудня 2025 року, позивачу було повідомлено про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно, оскільки у правовстановлюючому документі не визначені частки у праві спільної сумісної власності на спадкове майно та неможливо встановити факт відкриття спадщини.

Згідно із п. 23 Постанови Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування", за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутись до суду за правилами позовного провадження.

Приймаючи до уваги, що іншим (крім судового) шляхом захистити права позивача неможливо, суд приходить до висновку про обґрунтованість заявлених позивачем вимог про визнання права власності на спадкове майно та право позивача на спадщину таким, що підлягає захисту в зв`язку з чим задовольняє позов.

Судом не виявлено обставин, що суперечать закону або порушують права, свободи чи інтереси інших осіб.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 133, 141, 259, 263-265 ЦПК України, ст. ст. 16, 316, 328, 392, 1216, 1217, 1220, 1222, 1261, 1268, 1269, 1270 ЦК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_2 ), Ізмаїльської міської ради, Ізмаїльського району Одеської області (68600, Одеська область, м. Ізмаїл, пр. Незалежності, 62, код ЄДРПОУ 26569223), про визнання права власності на спадкове майно - задовольнити.

Визначити, що частки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 є рівними та становлять по 1/3 частці.

Визнати за ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 ) у порядку спадкування за законом після смерті сина ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 .

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через суд першої інстанції, з урахуванням положень п. 15.5 Перехідних положень ЦПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 28 вересня 2026 року.

Суддя:О.Я.Присакар