Рішення від 22 вересня 2026 р. у справі №336/1168/26 — Шевченківський районний суд м. Запоріжжя

ЄУН: 336/1168/26

Провадження №: 2/336/1913/2026

23.09.26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Шевченківський районний суд м. Запоріжжя в складі:

головуючого судді Худіної О.О.,

при секретарі Дорошенко К.В.,

за участі позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

відповідача ОСОБА_4 ,

представника відповідача ОСОБА_5 ,

третьої особи ОСОБА_6 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення та зустрічною позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 про визнання недійсним договору купівлі – продажу будинку,

встановив:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення.

Позов мотивований тим, що 04 листопада 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі – продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В.

На підставі зазначеного договору ОСОБА_1 набула право власності на вказаний будинок, відомості про що належним чином внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Незважаючи на перехід права власності ще у 2008 році, станом на сьогодні відповідачі продовжують фактично проживати у спірному будинку без згоди власника та без будь – яких належних правових підстав.

Дані обставини створюють позивачу, як законному власнику, суттєві перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. Через неправомірні дії відповідачів позивач разом із своїм чоловіком позбавлена можливості проживати у власному будинку та змушена винаймати житло в м. Запоріжжі, не маючи іншого житлового майна для проживання.

Позивачем неодноразово вчинялися спроби досудового врегулювання спору. Зокрема, на усні звернення з вимогою звільнити приміщення відповідачі відповідали відмовою, про вказані обставини повідомлялись правоохоронні органи поліції, за результатами якого надано відповідь про цивільно правові відносини.

Відповідачі реагують агресивно на вимогу залишити приміщення будинку, супроводжується погрозою та нецензурною лайкою.

22 грудня 2025 року представником на адресу відповідачів було направлено письмову вимогу про добровільне виселення та звільнення будинку від особистих речей протягом 10 днів. У вимозі було попереджено про звернення до суду у разі її невиконання.

Станом на момент подання позову відповідачі вимогу не отримали у відділенні пошти та продовжують незаконно займати житлову площу, що змушує позивача звернутися до суду за захистом порушеного права.

З посиланням на ст. 41,47 КУ, ст. 3 СК, ст. 7,50, 64,150 ЖКУ, ст. 317,319,383,391,401-406 ЦК, позивач просить постановити рішення яким усунути перешкоди у користуванні власністю ОСОБА_1 житловим будинком АДРЕСА_1 ; виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення, стягнути на користь позивача судові витрати.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.02.2026 справу передано у провадження судді Худіної О.О.

Судом під час підготовки справи було зроблено запит до Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради.

Відповідно до документальної інформації № 2324747 від 10.02.2026 – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 з 22.03.2006 по 28.10.2025 (а.с.33)

11.02.2026 з Департаменту адміністративних послуг ЗМР надійшла відповідь, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 була зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 з 27.12.2006 по 28.10.2025 (а.с.36).

Ухвалою суду від 16 лютого 2026 року по справі відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче судове засідання.

02.04.2026 від представника відповідача ОСОБА_3 – адвоката Мухіної Л.С. на адресу суду надійшов Відзив на позовну заяву, відповідно до якого, остання просила відмовити у задоволенні позову у зв`язку із обранням позивачем неналежного та неефективного способу захисту.

Крім того, 02.04.2026 від адвоката Мухіної Л.С. на адресу суду надійшла зустрічна позовна заява про визнання недійсним договору купівлі – продажу будинку.

Позов мотивовано тим, що як вбачається з доданої до позовної заяви копії Договору купівлі-продажу від 04 листопада 2008 року, дійсно між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , яка мала на той час дошлюбне прізвище ОСОБА_8 , було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 .

Договір було посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В. за р.№ 8031.

Але цей договір укладався не з метою реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, і є фіктивним.

ОСОБА_1 , дошлюбне прізвище якої ОСОБА_8 , є дружиною ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з яким на протязі тривалого часу ОСОБА_3 підтримував дружні та ділові відносини. ОСОБА_3 вів підприємницьку діяльність з 1991 року. Ним було зареєстроване приватне підприємство «Приватна екологічна науково виробнича фірма «Глобус».

ОСОБА_6 в 2000 році був зареєстрований фізичною особою-підприємцем, крім того, був учасником Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Інтор». Вони вели спільну підприємницьку діяльність. Крім того, вони дружили сім`ями. На той час ОСОБА_1 ще не була офіційною дружиною ОСОБА_9 , але проживала з ним спільно однією сім`єю. ОСОБА_3 проживав у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_4 , яка була зареєстрована в належному йому будинку за адресою АДРЕСА_1 з 27.12.2006 року, що підтверджується штампом про реєстрацію місця проживання в її паспорті.

З копії паспорту ОСОБА_1 вбачається, що ОСОБА_10 ( ОСОБА_11 ) була зареєстрована в будинку по АДРЕСА_1 20.09.2007 року, тобто до оформлення договору купівлі-продажу. Її реєстрацію в належному ОСОБА_3 будинку було здійснено з його згоди як власника будинку на прохання ОСОБА_6 , хоча вона ніколи фактично в ньому не проживала, що підтверджує наявність тривалих довірчих відносин.

01 лютого 2007 року ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 023-99/К-07 з Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» на суму 30000 доларів США (за курсом НБУ в гривневому еквіваленті 151 500 грн.) з нарахуванням процентів за користування кредитом із розрахунку 13,5 % річних строком на 120 місяців з кінцевою датою повернення кредиту 31 січня 2017 року. Згідно п.3.1 Кредитного договору, виконання зобов`язань по ньому забезпечувалось іпотекою, предметом якої було зазначено належний на праві власності житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 . Відповідний запис про реєстрацію іпотеки від 01.02.2007 року було внесено до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Кошти від зазначеного кредиту було призначено для використання в підприємницькій діяльності, від чого залежала і підприємницька діяльність ОСОБА_6 , про що була обізнана і ОСОБА_1 , оскільки питання отримання цього кредиту та їхньої с ОСОБА_6 підприємницької діяльності оговорювались на «сімейній раді» в присутності обох жінок. ОСОБА_3 систематично погашалися платежі в рахунок кредиту, але не в повному обсязі. В травні 2008 року ТОВ «Український промисловий банк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 та поручителя про дострокове стягнення всієї суми заборгованості. Станом на травень 2008 року заборгованість за кредитом склала загальну суму з урахуванням процентів, пені та комісії 167 984,87 грн. (26 250,00 доларів США). Сплатити одноразово зазначену суму заборгованості не виявлялось можливим. Крім того, восени 2008 року курс долара в Україні різко змінився через світову фінансову кризу: з січня по вересень він утримувався на рівні близько 4,85–5,05 грн/дол., проте восени, через початок кризи, гривня стрімко знецінилася, і до кінця року курс зріс до 7,7–8,0 грн/дол. За таких обставин погашення кредиту стало нереальним.

З метою уникнути звернення стягнення за рішенням суду на належний житловий будинок, ОСОБА_3 с ОСОБА_6 вирішили, що треба погасити кредит спільними зусиллями. 70000 грн. для погашення боргу ОСОБА_3 отримав зі свого підприємства, шляхом оформлення матеріальної допомоги від підприємства виробнича фірма «Глобус» у вересні 2008 року, що підтверджується копією Наказу директора виробничої фірми «Глобус» № 5 від 18.09.2008 р.

100000 грн. було надано ОСОБА_3 ОСОБА_6 . Умови повернення цієї суми конкретно не обумовлювались, але ОСОБА_3 розумів, що повинен повернути йому цю суму. Кредит було ОСОБА_3 погашено повністю, і 04.11.2008 року було вилучено запис про іпотеку з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Виведення 70000 грн. з бізнесу призвело до ситуації, коли ОСОБА_3 і в подальшому для ведення підприємницької діяльності потребував оформлення невеликих кредитів.

Для позбавлення подальших ризиків за пропозицією ОСОБА_6 , вони вирішили оформити фіктивний договір купівлі-продажу належного на праві власності житлового будинку по АДРЕСА_1 , який і було оформлено 04 листопада 2008 року на ім`я ОСОБА_6 ОСОБА_12 . Її за взаємною згодою було визначено в якості покупця за договором тому, що між ними існували довірчі відносини, а оформляти договір на ім`я ОСОБА_6 було ризиковано, оскільки він був приватним підприємцем і також мав кредити в банках. ОСОБА_1 була обізнана щодо відсутності намірів реального здійснення купівлі продажу будинку, передачі їй будинку після оформлення договору не вимагала, в управління будинком як власник не вступала. При укладенні договору кошти в рахунок сплати за будинок ОСОБА_3 від ОСОБА_1 не отримував. Зазначена в договорі ціна продажу була відповідною сумі, яку ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_6 для погашення кредиту і відповідала еквіваленту приблизно 17265 доларів за курсом НБУ станом на 04.11.2008 року 5,7918 грн. за 1 долар США (100000грн : 5,7918 = 17265,78 грн).

Жодних дій, зазначених в договорі купівлі-продажу будинку, не було здійснено сторонами до теперішнього часу.

Всупереч п.2.1 договору, житловий будинок для вільного користування та безперешкодного володіння ОСОБА_1 . ОСОБА_3 не передавався.

ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , як і раніше, проживають в спірному будинку. Належні йому речі домашнього вжитку як знаходились в будинку, так і продовжують знаходитись в ньому по теперішній час. Ключів від будинку ОСОБА_1 ніколи не мала і не має. До тепер ОСОБА_3 несе всі витрати по утриманню будинку, неодноразово робив в ньому поточний необхідний ремонт. Оплату послуг за використану електроенергію, газ, воду по теперішній час здійснюю він.

До 28.10.2025 року ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою спірного будинку АДРЕСА_1 . З реєстрації за адресою будинку він добровільно не знімався.

З відповіді Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради № 01-24/01/1556 від 23.03.2026 року на запит адвоката, ОСОБА_3 знято з реєстрації за заявою власника житла.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень № 467201331 від 09.03.2026 р., право власності ОСОБА_1 зареєстроване в реєстрі 03.03.2020 року.

В погашення боргу перед ОСОБА_6 за взаємною згодою з донькою ОСОБА_3 - ОСОБА_13 ОСОБА_6 було передано належний ОСОБА_7 автомобіль Volkswagen Golf 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 кузов № НОМЕР_2 . В серпні 2012 року ОСОБА_6 було видано ОСОБА_7 довіреність на право продажу зазначеного автомобіля, посвідчену приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В., якою він скористався та отримав кошти від продажу автомобіля.

Ринкова вартість автомобіля відповідала приблизно сумі, яку ОСОБА_3 мав повернути ОСОБА_6 (17000 доларів США), що і було обумовлено між ним і ОСОБА_6 .

Згідно відповіді Територіального сервісного центру МВС № 2341 від 26.03.2026 р. на запит адвоката, 29.08.2012 ОСОБА_14 було знято з обліку транспортний засіб автомобіль Volkswagen Golf 2006 року випуску, надати інформацію, на підставі яких документів вищезазначений транспортний засіб було знято з обліку, особисто власником, чи іншою особою на підставі довіреності не надається можливим, у зв`язку із закінченням строків зберігання матеріалів.

Після повернення боргу ОСОБА_6 в 2012 році ОСОБА_3 не звертався до ОСОБА_6 з приводу переоформлення будинку на своє ім`я, оскільки продовжували існувати боргові зобов`язання за кредитами.

Так, в 2011 році ОСОБА_3 було оформлено кредит в АТ «Приватбанк», за яким рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2020 року у справі № 336/3292/20 було стягнуто заборгованість в сумі 42741,16 грн.

16.11.2018 року ОСОБА_3 оформив кредит в АТ «Таскомбанк», за яким утворилась заборгованість в сумі 27 642 грн., плюс заборгованість по процентах 27141, 52.

Існувало ще кілька невеликих кредитів. Щодо стягнення цих боргів було відкрито виконавчі провадження. В травні 2024 року вирішено питання з усіма проблемними кредитами шляхом погашення боргів та врегулювання заборгованості з її частковою сплатою.

Станом на кінець 2024 року всі виконавчі провадження завершено, заборгованості перед банками ОСОБА_3 не має. Тому він звернувся до ОСОБА_6 з питанням про переоформлення договору на будинок, який було укладено для забезпечення неможливості звернення стягнення на будинок за кредитними зобов`язаннями. ОСОБА_6 відмовився від здійснення дій по переоформленню права власності на будинок і почав вимагати грошові кошти, які ОСОБА_3 ніби то йому заборгував, суму яких так і не назвав. Після цього ОСОБА_3 було знято з реєстрації в будинку, і незабаром з`явився позов ОСОБА_1 .

Відповідно до ст. 234 ЦК України, «Стаття 234. Правові наслідки фіктивного правочину 1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. 2. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. 3. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами. Фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів.

Так, відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України, «3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.» Укладаючи фіктивний договір, його сторони не бажають виникнення, зміни, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не збігається з їх внутрішньою волею. В даному випадку воля обох сторін правочину сформована під впливом іншої особи – ОСОБА_6 .

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Але вчиняючи договір купівлі-продажу будинку по АДРЕСА_1 , обидві сторони, вчиняючи його, заздалегідь знали, що він не буде виконаним. Жодних дій для виконання договору купівлі-продажу сторони не вчиняли.

На підставі викладеного, з посиланням на ст.203, 215, 216, 234 ЦК України, позивач за зустрічним позовом просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 як продавцем та ОСОБА_15 як покупцем 04 листопада 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В. за р.№ 8031, стягнути з відповідача судові витрати.

Ухвалою суду від 08.04.2026 до провадження прийнято зустрічний позов.

23.04.2026 від представника відповідачів за зустрічним позовом – адвоката Кравченко Я.І. до суду надійшов Відзив на зустрічну позовну заяву, згідно із яким:

Зустрічний позов є безпідставним, недоведеним та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки: 1) не доведено наявності передбачених законом підстав недійсності правочину; 2) вимоги незаконно заявлені також до ОСОБА_6 , який не є стороною спірного договору; 3) позивач за зустрічним позовом пропустив строк позовної давності для звернення до суду з такими вимогами.

Спірний договір купівлі-продажу житлового будинку від 04.11.2008 року був укладений між ОСОБА_3 як продавцем та ОСОБА_15 як покупцем, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В. за реєстровим № 8031. Отже, ОСОБА_6 не є стороною цього договору, не підписував його, не набував за ним жодних прав та не приймав на себе жодних обов`язків. Посилання позивача на те, що нібито воля сторін договору формувалася під впливом ОСОБА_6 , не змінює правову природу спірного правочину та не створює підстав для пред`явлення позовних вимог саме до нього, оскільки предметом спору є дійсність договору, учасниками якого були виключно ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Таким чином, заявлення вимог до ОСОБА_6 є незаконним, а зустрічний позов у цій частині підлягає відмові, оскільки поданий до неналежного відповідача.

Щодо недоведеності фіктивності договору Позивач за зустрічним позовом посилається на статтю 234 ЦК України та стверджує, що договір купівлі-продажу є фіктивним, тобто укладеним без наміру створення правових наслідків. Однак такі доводи ґрунтуються виключно на особистих поясненнях самого ОСОБА_3 про його боргові зобов`язання, взаємовідносини з ОСОБА_6 та нібито наявність неформальних домовленостей між ними. Жодного належного і допустимого доказу того, що обидві сторони договору — продавець і покупець — на момент його укладення не мали наміру створити передбачені ним правові наслідки, зустрічний позов не містить. Навпаки, договір був нотаріально посвідчений, а право власності ОСОБА_1 у подальшому було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.03.2020 року.

Сам по собі факт того, що ОСОБА_3 після укладення договору продовжував проживати у будинку або сплачував окремі комунальні платежі, не доводить фіктивності договору, оскільки такі обставини можуть свідчити лише про порядок фактичного користування житлом, але не спростовують належного оформлення переходу права.

Крім того, сам позивач за зустрічним позовом визнає, що звернувся з цим позовом лише після виникнення конфлікту з ОСОБА_6 у кінці 2024 року, коли, за його версією, він почав вимагати переоформлення будинку на себе. Однак в матеріалах справи такі докази вістуні. Це підтверджує, що оспорення договору спричинене не первинною недійсністю правочину, а подальшою зміною відносин між особами, які взагалі не є сторонами спірного договору в однаковому процесуальному статусі.

У зустрічному позові ОСОБА_3 фактично стверджує, що договір укладався ним свідомо як спосіб уникнення можливого звернення стягнення на житловий будинок у зв`язку з його кредитними зобов`язаннями. Тобто позивач сам описує власну поведінку як свідоме вчинення дій для приховування майна від можливих негативних наслідків, пов`язаних із боргами. Особа не може отримувати вигоду від власної недобросовісної поведінки, а тому самі по собі такі пояснення не можуть бути належною підставою для судового захисту шляхом визнання правочину недійсним на її користь. Крім того, у договорі зазначено, що грошові кошти за будинок продавець одержав від покупця готівкою до підписання цього договору, і сторони один до одного претензій не мають.

Більше того, за текстом зустрічного позову ОСОБА_3 тривалий час не ставив питання про недійсність договору, допоки, за його словами, не врегулював свої кредитні зобов`язання та не вступив у конфлікт із ОСОБА_6 . Така поведінка свідчить про непослідовність правової позиції позивача та використання інституту недійсності правочину не для захисту порушеного права, а як способу перегляду наслідків власних дій через багато років після укладення договору.

Спірний договір купівлі-продажу житлового будинку був укладений 04 листопада 2008 року, що прямо зазначено у зустрічній позовній заяві та підтверджується її змістом і доданими матеріалами. Із самого змісту зустрічного позову вбачається, що ОСОБА_3 знав про всі обставини, на які зараз посилається як на підставу недійсності договору, саме в момент його укладення, оскільки стверджує, що особисто домовлявся про «фіктивне» оформлення договору, знав про відсутність нібито реального розрахунку, знав про мету укладення договору та усвідомлював усі обставини, на які зараз посилається. Отже, якщо позивач вважає договір фіктивним, то про порушення свого права та про підстави для оспорення правочину він був обізнаний не пізніше 04.11.2008 року. Загальна позовна давність становить три роки. Відтак строк звернення до суду з вимогою про визнання цього договору недійсним сплив щонайпізніше 04.11.2011 року, тоді як зустрічну позовну заяву подано лише 02.04.2026 року.

Навіть якщо виходити з найбільш сприятливої для позивача версії та рахувати початок перебігу позовної давності з моменту, коли він, за власними твердженнями, звернувся наприкінці 2024 року до ОСОБА_6 із питанням про переоформлення будинку та отримав відмову, така позиція також не спростовує факту, що всі істотні обставини укладення договору були відомі йому з моменту його підписання. Позовна давність у спорах про визнання правочину недійсним обчислюється з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права та про особу, яка його порушила. За обставинами, викладеними самим позивачем, ці відомості були йому відомі з 2008 року. Будь-яких належних причин пропуску строку позовної давності у зустрічному позові не наведено, клопотання про його поновлення не заявлено, а наведені пояснення про існування боргів або подальший конфлікт не є об`єктивними та непереборними перешкодами для своєчасного звернення до суду.

Таким чином, позивач за зустрічним позовом пропустив строк позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні зустрічного позову за заявою сторони спору

Отже, зустрічний позов не містить належних і допустимих доказів фіктивності договору купівлі-продажу від 04.11.2008 року. Вимоги незаконно заявлені також до ОСОБА_6 , який не є стороною спірного договору. Крім того, ОСОБА_3 пропустив передбачений законом строк позовної давності для звернення з вимогою про визнання договору недійсним.

Враховуючи викладене, представник відповідачів за зустрічним позовом – адвокат Кравченко Я.І. просила - у задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку — відмовити повністю. Застосувати наслідки спливу строку позовної давності до вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 04.11.2008 року. Визнати вимоги до ОСОБА_6 безпідставними, оскільки він не є стороною спірного договору.

29.04.2026 від адвоката Мухіної Л.С. до суду надійшла Відповідь на Відзив, згідно із якою:

Позивач вважає, що волевиявлення обох сторін правочину було сформовано під впливом ОСОБА_6 , тому його зазначено в якості співвідповідача в зустрічній позовній заяві. Підстав для відмови в захисті порушеного права ОСОБА_3 не має, оскільки при укладенні договору купівлі-продажу між ним і ОСОБА_16 недобросовісність мала місце з обох сторін, в той же час жодній третій особі шкоди не було спричинено . Жодного рішення суду про звернення боргу на майно ОСОБА_3 станом на дату укладення договору не існувало. Наявний у нього борг по договору № 023-99/К-07 з Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк», щодо якого було заявлено судовий позов, на дату укладення договору купівлі-продажу було погашено. Будь-яких обмежень щодо розпорядження майном стосовно ОСОБА_3 встановлено не було. Мотивом укладення договору було усунення можливих ризиків втрати майна лише в майбутньому.

12.05.2026 до суду від ОСОБА_7 надійшли письмові пояснення відповідно до яких:

ОСОБА_7 є донькою ОСОБА_3 , її дошлюбне прізвище ОСОБА_17 .

17 серпня 2006 року нею було придбано через автосалон «Автомобільний дім «СОЛЛІ-ПЛЮС» в кредит новий автомобіль Volkswagen Golf 2006 року випуску кузов № НОМЕР_2 вартістю 125250 грн.

На прохання батька ОСОБА_3 в серпні 2012 року ОСОБА_7 зазначений автомобіль було передано ОСОБА_6 в рахунок розрахунку за борг, який існував у батька, і нею було видано довіреність на ім`я ОСОБА_6 на право продажу зазначеного автомобіля.

Як відомо ОСОБА_7 , ніяких претензій після отримання автомобіля ОСОБА_6 до батька не заявляв. Детально про взаємовідносини між батьком та ОСОБА_6 їй невідомо.

На запит адвоката від 06 березня 2026 року до Територіального сервісного центру МВС № 2341 було отримано відповідь від 13.03.2026 року, з якої вбачається, що автомобіль Volkswagen Golf 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 не належить ОСОБА_18 .

29.08.2012 здійснено зняття його з обліку для реалізації, 29.08.2012 року проведено реєстрацію транспортного засобу на нового власника на підставі довідки-рахунок ДПІ 634075 від 29.08.2012.

На повторний запит адвоката від 05.05.2026 року отримано відповідь Територіального сервісного центру МВС № 2341 від 12.05.2026 року, згідно якої транспортний засіб автомобіль Volkswagen Golf 2006 року випуску кузов № НОМЕР_2 перереєстровано на нового власника – ОСОБА_11 на підставі довідки-рахунку ДПІ 634075 від 29.08.2012. На теперішній час ОСОБА_11 є дружиною ОСОБА_6 і має прізвище ОСОБА_10 .

Ухвалою суду від 13.05.2026 підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду по суті.

29.07.2026 до суду від адвоката Мухіної Л.С. надійшла заява про застосування строку позовної давності за вимогою про виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також заява про відмову від позову в частині позовних вимог за зустрічним позовом відносно ОСОБА_6 , який не є стороною договору купівлі – продажу від 04.11.2008.

Представник позивача – адвокат Кравченко Я.І. у судовому засіданні позовні вимоги підтримала на підставі доводів, викладених у останньому, а також відзиві на зустрічний позов.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги, а також вказала суду, що ОСОБА_10 її чоловік. Чоловік неодноразово допомагав ОСОБА_17 грошима у його бізнесі. У 2008 році вона та ОСОБА_17 уклали у нотаріуса договір купівлі –продажу будинку. На теперішній час вона не має доступу до свого будинку, не має ключів, не має можливості там мешкати та тримати речі. Добровільно відповідачі житло не звільняють. Вона була вимушена звернутися до правоохоронних органів, до суду.

У судовому засіданні представник відповідача – адвокат Мухіна Л.С. позовні вимоги не визнала, на підставі доводів викладених у Відзиві, уточнений зустрічний позов підтримала у повному обсязі.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 позовні вимоги не визнав, зустрічний позов підтримав, підтвердивши той факт, що між ним та ОСОБА_10 більш 30 років існували дружні стосунки, разом вони вели бізнес. У зв`язку з тим, що у нього були проблеми з кредитами, ОСОБА_10 дав йому гроші для вирішення питання. У 2007 році на прохання ОСОБА_10 , він зареєстрував у своєму будинку на той час ще цивільну дружину ОСОБА_19 . Питання реєстрації виникло у зв`язку із відкриттям у м. Запоріжжі Торгіним бізнесу. У 2008 році ОСОБА_10 вмовив його укласти договір, але він думав, що то буде договір лізингу, а виявилось договір купівлі – продажу. Угода була оформлена на ОСОБА_20 . Він розумів коли підписував, що то не договір лізингу, а купівля – продаж. Для того, щоб повернути борг, він ОСОБА_10 передав авто, яке було придбано на ім`я доньки. На теперішній час, він нічого ОСОБА_10 не винен, а останній хоче відібрати нього будинок. Всі роки у будинку мешкав він разом із дружиною ОСОБА_21 . Він сплачує комунальні платежі, укладає договори на обслуговування будинку, робить ремонти. Торгіни у будинку ніколи не мешкали, ключів не мають, речей їхніх не має. У листопаді ОСОБА_20 приїздила до домоволодіння, хотіла залишити речі, він не дозволив. На теперішній час є конфлікт.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_4 заперечувала проти позову. Вказала, що з Торгіними вони товаришували, та ніколи не думали що може статися така ситуація. Вважає, що було укладено фіктивний договір. ОСОБА_20 – позивача вона знає з 2020 року. Раніше та працювала у Торгіна секретарем, а потім стала дружиною.

У судовому засіданні було опитано ОСОБА_6 , який пояснив, що з ОСОБА_3 вони давні знайомі. Він давав ОСОБА_3 гроші на вирішення кредитних проблем. У 2008 році за надану ОСОБА_3 суму було придбано будинок на ім`я ОСОБА_20 . ОСОБА_20 його дружина. На теперішній час ОСОБА_17 та його дружина не допускають їх до будинку, не звільняють його.

У судовому засіданні у якості свідків були опитані:

-ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , які суду пояснили, що вони є сусідами ОСОБА_3 . Знають, що у будинку АДРЕСА_1 мешкає ОСОБА_17 та його дружина. Відносини між сусідами добрі.

Заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, представника відповідача, третьої особи, свідків, дослідивши позовну заяву, відзив, письмові докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У відповідності зі ст. 12, 13 ЦПК України, суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності, у межах заявлених позовних вимог на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Судом встановлено:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 20.09.2007 року (а.с.7-9, 13).

29.08.2013 гр. ОСОБА_11 обрала шлюб із ОСОБА_6 , після шлюбу прізвище позивача – « ОСОБА_10 » (а.с.29).

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 22.03.2002 (а.с.10).

Згідно із Договором купівлі – продажу від 04.11.2008 ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_16 купила житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.11-12). Відповідно до п. 2.1. вказаного договору – «За домовленістю сторін купівля – продаж здійснюється за 104298,00 гривень. Зазначену суму, Продавець, одержав від Покупця готівкою повністю до підписання цього договору, будь – яких матеріальних претензій, які б стосувалися розрахунків за проданий жилий будинок, до Покупця не має. Зазначена ціна за згодою Сторін цього Договору, є остаточною та не підлягає будь – яким змінам.

Відповідно до п. 3.2.1 – «Обов`язки Продавця: «Передати жилий будинок Покупцю для вільного користування і безперешкодного володіння ним до п`ятого березня 2009 року у стані, що відповідає умовам цього договору. При цьому звільнити від наявних в ній речей домашнього вжитку, передати Покупцю ключі до жилого будинку, технічні документи, документи з оплати послуг за використану електроенергію, газ, воду та інших обов`язкових платежів».

Згідно з п. 3.3.1 Договору – Продавець має право вимагати прийняття жилого будинку Покупцем в терміни та на умовах, визначених цим Договором, а відповідно до п. 3.5.1. – Покупець має право вимагати від Продавця передачі жилого будинку у стані, що відповідає умовам Договору.

П. 4.1. Договору вказує на те, що Право власності на придбаний жилий будинок виникає у Покупця у відповідності до ст. 182, 334 ЦКУ, тобто з моменту проведення державної реєстрації даного договору, згідно вимог діючого законодавства України.

Договір підписано сторонами у присутності нотаріуса (а.с. 11).

Згідно із Витягом з Державного реєстру правочинів – Договір купівлі – продажу від 04.11.2008 зареєстровано 04.11.2008 (а.с.12).

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, 03.03.2020 право власності на нерухоме майно, а саме житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_1 (а.с.14).

До матеріалів справи також додані копії Домової книги на вказане домоволодіння, згідно з записами якої, за названою вище адресою були зареєстровані відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , а також позивач ОСОБА_16 (а.с.15-17).

Технічний паспорт на житловий будинок оформлено на ОСОБА_1 (а.с.18-22).

З приводу конфлікту який виник між сторонами, ОСОБА_1 зверталася до правоохоронних органів, а також з вимогою про усунення перешкод у користуванні будинком до відповідачів (а.с.23-28).

Як встановлено судом, підтверджено позивачем ОСОБА_1 у судовому засіданні, та не заперечувалось ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , вільного доступу до домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , позивач не має, ключів від будинку немає, свої особисті речі розмістити ані в будинку, ані на подвір`ї позивач не може.

Вказане свідчить про факт того, що домоволодіння, яке належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, перебуває у фактичному володінні ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які продовжують проживати у спірному будинку, здійснюють його утримання, та відмовляються передати його законному власнику.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Подібний за змістом висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 року у справі №638/2304/17.

Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю.

Водночас, якщо суд дійде переконання про порушення прав, свобод чи інтересів позивача, він має надати оцінку обраному позивачем способу захисту та з`ясувати, чи є цей спосіб правомірним та ефективним, оскільки обрання способу захисту, що не відповідає цим критеріям, є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.06.2024 року у справі №128/1243/22).

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ст.317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст.328 ЦК України).

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 386 ЦК України захисту підлягає тільки порушене право власності.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Порушення права полягає у позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 року в справі №361/2965/15-а, від 09.11.2021 року у справі №542/1403/17).

Суд, зауважує, що у даному випадку за встановлених судом обставин, порушене право позивача підлягає захисту шляхом подання віндікаційного позову, про витребування майна з чужого незаконного володіння.

У цивільному процесах діє принцип jura novit curia («суд знає закони»). Суд самостійно здійснює правову кваліфікацію, але він не може вийти за межі позовних вимог та самостійно змінити предмет позову. Оскільки віндикаційний та негаторний позови є взаємовиключними (не можна одночасно володіти й не володіти майном), суд констатує неналежність способу захисту та приймає рішення про відмову в позові. Відмова суду через обраний неналежний спосіб захисту не позбавляє позивача права звернутися до суду знову, але вже з належною вимогою (віндикаційним позовом).

Оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, питання щодо застосування строків позовної давності до позовних вимог про усунення перешкод та виселення відповідачів, судом не розглядається.

Що стосується зустрічного позову, суд вважає необхідним вказати, що звертаючись до суду з позовом (який згодом було уточнено), ОСОБА_3 просив визнати недійсним за фактом фіктивності договір купівлі – продажу будинку, укладеного між ним та ОСОБА_1 .

На підтвердження своїх вимог, ОСОБА_3 додає до зустрічної позовної заяви:

-Копію паспорта, Витяг з реєстру територіальної громади та відповідь на адвокатський запит, згідно із якими вбачається, що ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 з 22.03.2006 по 28.10.2025, коли його було знято з реєстрації за заявою власника житла (а.с.66-68).

-Копію паспорта ОСОБА_4 , яка була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 (а.с.72 зв-73).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Такий правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.

«Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину». Таку правову позицію висловив Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, розглядаючи справу № 903/439/18.

Укладаючи договір, його сторони не бажають виникнення, зміни, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не збігається з їх внутрішньою волею.

Основними ознаками фіктивного правочину є:

-введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;

Суд вважає, що вказана ознака не була встановлена під час розгляду справи, адже договір купівлі – продажу було укладено у формі передбаченій діючим законодавством на час вчинення.

Крім того, ОСОБА_3 посилаючись у своєму позові на домовленість про укладення фіктивного договору купівлі – продажу, у судовому засіданні стверджував, що ніби то розраховував на укладення договору лізингу. Тим не менш, залишаючись з нотаріусом, вже без присутності Торгіна, під впливом якого як він стверджує вони разом із ОСОБА_20 уклали угоду, заперечень щодо підписання договору купівлі – продажу не висловив.

Пояснення ОСОБА_3 надані останнім під час розгляду справи часто є непослідовними та такими, що протирічать один одному, що викликає справедливу критику.

Наступною ознакою фіктивності договору є свідомий намір невиконання його зобов`язань договору.

Однак, про намір мати у своїй власності придбане нерухоме майно свідчить як дії позивача направлені на державну реєстрацію спочатку договору, потім права власності в установленому законом порядку, зняття з реєстрації відповідачів з належного їй будинку, так і сам факт звернення ОСОБА_1 до суду за захистом свого порушеного права.

Як підтверджено у судовому засіданні, та не заперечувалось і ОСОБА_3 з ОСОБА_4 , ОСОБА_1 намагалася до подання позову, реалізувати своє право власності, шляхом залишення речей у подвір`ї, і зверненням з приводу неправомірної поведінки до правоохоронних органів.

Таким чином, суд прийшов до висновку про відсутність встановлення під час розгляду справи ознаки свідомого наміру невиконання зобов`язань.

Далі закон встановлює таку обов`язкову ознаку фіктивності угоди як - приховування справжніх намірів учасників правочину.

У якості такої ознаки, ОСОБА_3 вказує, що вчинити договір його спонукав намір уникнути відповідальності за кредитними зобов`язаннями, однак, дана заява не може слугувати підставою для визнання правочину недійсним, адже вказує на суб`єктивне ставлення самого ОСОБА_3 до угоди, і не може бути безапеляційно притаманне суб`єктивному ставленню іншої сторони – у даному випадку покупця за договором.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Як зазначив КГС ВС, «укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України».

Разом з тим, якщо наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні. На цьому наголосив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у справі № 331/8830/15-ц.

Отже, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Власне невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин; якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний (постанова КЦС ВС у справі № 607/15555/17-ц).

Приписами ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно ч. 1 та 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За правилами, визначеними ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно імперативних приписів, закріплених у ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Враховуючи вищезазначене, суд вважає необхідним не приймати надані стороною ОСОБА_3 докази, а саме:

-інформація з ЄДРЮОФОП та ГФ, договорів оренди, комерційні пропозиції, кредитні договори, позови про стягнення заборгованості за кредитами, накази про надання матеріальної допомоги, рішення суддів щодо стягнення заборгованості, адже усі вказані документи стосуються господарської діяльності ОСОБА_3 , та на думку суду вони не стосуються предмета доказування (а.с.69-72, 73 зв. – 78, 94-102).

Такими, що не відносяться до предмета доказування за зустрічним позовом, суд також вважає письмові документи, що стосуються передачі транспортного засобу ОСОБА_7 ОСОБА_6 (а.с.87-93, 133-136, 154-159), адже ні ОСОБА_25 ні ОСОБА_10 не є учасниками угоди, дійсність якої оспорює ОСОБА_17 .

Що стосується наданих ОСОБА_3 доказів на сплату комунальних послуг, укладення договорів на обслуговування житла з комунальними службами, суд вважає, що надані докази ще раз підтверджують фактичне володіння ОСОБА_3 спірним будинком (а.с. 79-86), та порушення права власності на останній ОСОБА_1 , що і стало в кінці кінців підставою для звернення останньої до суду, і ніяким чином вказані докази не можуть бути підтвердженням фіктивності угоди.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Тож, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 24.07.2023 року у справі №533/50/22).

У даній справі, позивач за зустрічним позовом не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що договір купівлі – продажу будинку, укладеного між ним та ОСОБА_1 має ознаки фіктивності.

Встановивши, що позивач не довів порушення діями відповідача його прав чи інтересів, виходячи з меж заявлених позовних вимог, наданих позивачем доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, слід дійти висновку про відмову в задоволенні позовних вимог зустрічного позову у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.11.2023 року у справі №761/42030/21).

У зв`язку із відмовою у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості та недоведеності, судом не розглядається питання щодо застосування строків позовної давності до позовних вимог про визнання договору недійсним.

Згідно з ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки, у даній справі у задоволенні позовних вимог відмовлено, суд вважає необхідним залишити судові витрати за сторонами, які їх понесли.

Керуючись ст. 259 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення – відмовити у повному обсязі.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 про визнання недійсним договору купівлі – продажу будинку – відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до Запорізького апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Реквізити учасників справи:

Позивач (відповідач): ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 .

Відповідач (позивач): ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , остання відома адреса проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач (третя особа): ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП судом не встановлений, остання відома адреса проживання: АДРЕСА_1 .

Третя особа: ОСОБА_6 , РНОКПП невідомий, АДРЕСА_4 .

Третя особа: ОСОБА_7 , РНОКПП НОМЕР_5 , АДРЕСА_5 .

Представник позивача- адвокат Кравченко Яніна Іванівна, РНОКПП НОМЕР_6 , АДРЕСА_6 .

Представник відповідача – адвокат Мухіна Людмила Сергіївна, РНОКПП НОМЕР_7 , м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 145 – в, оф. 20.

Повний текст рішення суду виготовлений та підписаний 29.09.2026.

Суддя О.О. Худіна