Вирок від 27 вересня 2026 р. у справі №302/1128/26 — Міжгірський районний суд Закарпатської області

Справа № 302/1128/26

Провадження № 1-кп/302/149/26

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.09.2026селище Міжгір`я Закарпатської області

Міжгірський районний суд Закарпатської області у складі:

головуючого судді – ОСОБА_1 ,

за участю секретаря судового засідання – ОСОБА_2 ,

прокурора – ОСОБА_3 ,

обвинуваченого – ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 17 листопада 2025 року за № 22025070000000175, за обвинуваченням

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Лопушне Міжгірського району Закарпатської області, неодруженого, з повною загальною середньою освітою, який офіційно не працює, раніше не судимого, зареєстрованого та фактично проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 436-2 Кримінального кодексу України (далі – КК України),

ВСТАНОВИВ:

24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким створено Організацію Об`єднаних Націй (далі – ООН).

До складу ООН входять Україна, Російська Федерація та ще 49 країн-засновниць, а також інші держави світу.

Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН усі члени цієї організації утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями Об`єднаних Націй.

Декларацією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав, а також резолюціями Генеральної Асамблеї ООН № 2131 (XX) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; № 2734 (XXV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки; № 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, установлено, що жодна держава не має права здійснювати інтервенцію чи втручатися в будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов`язок держав утримуватися від збройної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, сприяння сепаратистській діяльності, її заохочення чи підтримки, а також не допускати на власній території навчання, фінансування та вербування найманців чи їх засилання на територію іншої держави.

Крім того, у статтях 1–5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), серед іншого, визначено, що ознаками агресії є:

?застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави;

?застосування збройної сили державою на порушення Статуту ООН.

Будь-яке з наведених нижче діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:

?вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави, будь-яка військова окупація, що є результатом такого вторгнення або нападу, незалежно від її тимчасового характеру, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини;

?бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування державою будь-якої зброї проти території іншої держави;

?блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

?напад збройних сил держави на сухопутні, морські або повітряні сили чи морські та повітряні флоти іншої держави;

?застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої держави за угодою з державою, що їх приймає, з порушенням умов цієї угоди або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;

?дії держави, яка дозволяє використовувати свою територію, надану в розпорядження іншої держави, для вчинення цією іншою державою акту агресії проти третьої держави;

?засилання державою або від її імені збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які вчиняють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що за своєю тяжкістю рівнозначні наведеним вище актам, або значна участь держави в таких діях.

Жодні міркування політичного, економічного, військового чи іншого характеру не можуть слугувати виправданням агресії.

Крім того, принципи суверенної рівності, поваги до прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав закріплено також у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року. Цей акт підписано СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація.

Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, яка набула чинності 26 січня 1910 року та була визнана 7 березня 1955 року СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що воєнні дії між державами не повинні розпочинатися без попереднього та недвозначного попередження у формі мотивованого оголошення війни або ультиматуму з умовним оголошенням війни. Про існування стану війни має бути невідкладно повідомлено нейтральні держави, для яких він матиме юридичну силу лише після отримання такого повідомлення.

24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави – України. Згідно із цим документом територія України є неподільною та недоторканною.

Незалежність України визнали понад 68 держав світу, серед яких і Російська Федерація (далі – РФ).

У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі – Декларація) зазначено, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року № 13/98-ВР та Федеральним законом Російської Федерації від 2 березня 1999 року № 42-ФЗ. Відповідно до статей 2–3 зазначеного Договору Російська Федерація зобов`язалася поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність наявних між державами кордонів та взяла на себе зобов`язання будувати відносини з Україною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих на себе міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року, ратифікованого Російською Федерацією 22 квітня 2004 року, території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької і Луганської областей належать до території України.

Статтями 1–3 Конституції України, прийнятої Верховною Радою України 28 червня 1996 року, визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтями 132, 133 Конституції України визначено, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Систему адміністративно-територіального устрою України становлять Автономна Республіка Крим, області, зокрема Донецька та Луганська, а також райони, міста, райони у містах, селища і села.

Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про національну безпеку України» національна безпека України – це захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

У пункті 10 частини 1 статті 1 Закону України «Про національну безпеку України» зазначено, що національні інтереси України – це життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.

20 лютого 2014 року представники влади РФ і службові особи збройних сил РФ розпочали збройне вторгнення регулярних військ РФ на територію суверенної держави Україна, а саме на територію Автономної Республіки Крим і м. Севастополя. Вторгнення здійснено з метою блокування та захоплення адміністративних будівель і ключових об`єктів військової та цивільної інфраструктури для забезпечення військової окупації та подальшої анексії РФ території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя. Зазначені дії вчинено всупереч вимогам пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року, пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, статей 2, 3 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, принципам Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, а також вимогам частини 4 статті 2 Статуту ООН, Декларації Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав і положенням документів, затверджених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН № 2131 (XX) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету, № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, № 2734 (XXV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, № 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, а також статей 1, 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року та статей 1, 2, 68 Конституції України.

У частині 2 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VII зазначено, що тимчасова окупація території України розпочалася 20 лютого 2014 року.

Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року № 2268-VIII визначено, що збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також здійснювалася шляхом організації та підтримки терористичної діяльності. Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд і груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією. Тимчасова окупація здійснюється також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку становлять її державні органи та структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

У Стратегії національної безпеки України, затвердженій Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020, яким уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі – РНБО) від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України», зазначено, що для відновлення свого впливу в Україні Російська Федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібернетичні та воєнні засоби. Посилюються угруповання збройних сил Російської Федерації та їхній наступальний потенціал, регулярно проводяться масштабні військові навчання поблизу державного кордону України, що свідчить про збереження загрози військового вторгнення. Зростає мілітаризація територій тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, зберігається загроза з боку Російської Федерації вільному судноплавству в Чорному та Азовському морях, Керченській протоці. Спеціальні служби іноземних держав, насамперед Російської Федерації, продовжують розвідувально-підривну діяльність проти України, намагаються підживлювати сепаратистські настрої, використовують організовані злочинні угруповання і корумпованих посадових осіб, прагнуть зміцнити інфраструктуру впливу. Деструктивна пропаганда як ззовні, так і всередині України, використовуючи суспільні суперечності, розпалює ворожнечу, провокує конфлікти та підриває суспільну єдність. Державний суверенітет, територіальна цілісність, демократичний конституційний лад та інші життєво важливі національні інтереси мають бути захищені також від невоєнних загроз з боку Російської Федерації та інших держав, зокрема від спроб спровокувати внутрішні конфлікти.

21 лютого 2022 року з метою створення приводів для ескалації конфлікту та у спробі виправдати свою агресію перед громадянами Російської Федерації і світовою спільнотою Російська Федерація визнала «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку» незалежними державами.

До приблизно 05 години 00 хвилин 24 лютого 2022 року президент Російської Федерації ОСОБА_5 , а також інші невстановлені представники військово-політичного керівництва РФ спланували, підготували і розв`язали агресивну війну та воєнний конфлікт проти України, а саме віддали наказ про вторгнення підрозділів збройних сил РФ на територію України. При цьому вони діяли всупереч вимогам пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року, принципам Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, вимогам частини 4 статті 2 Статуту ООН та положенням документів Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734 (XXV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX).

Так, 24 лютого 2022 року о 05 годині 00 хвилин президент Російської Федерації ОСОБА_5 оголосив рішення про початок військової операції в Україні. На виконання зазначеного наказу, під безпосереднім керівництвом та контролем представників влади РФ, її збройних сил, спеціальних служб та інших осіб, військовослужбовці збройних сил Російської Федерації, здійснюючи збройну агресію та застосовуючи зброю, незаконно вторглися на територію України через державний кордон у межах Київської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Луганської, Донецької та інших областей, у тому числі вийшовши за межі адміністративних кордонів Херсонської, Миколаївської, Запорізької областей. Вони здійснили збройні напади на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини та інші об`єкти, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також окупували частину зазначеної території України, чим змінили межі її території та державного кордону з порушенням порядку, встановленого Конституцією України. Зазначені дії частково тривають донині та призводять до загибелі людей й інших тяжких наслідків.

З метою відсічі військовій агресії РФ проти України 24 лютого 2022 року указом Президента України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України та Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Строк його дії неодноразово продовжувався відповідними указами Президента України, і він діє дотепер.

Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором», з урахуванням Статуту ООН та Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 «Визначення агресії», Російську Федерацію визнано державою-агресором.

Як установлено, планування, фінансування та реалізація Російською Федерацією агресивної війни й агресивних воєнних дій проти України, а також проведення розвідувальної та підривної діяльності на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України організовуються, спрямовуються та здійснюються насамперед силами збройних сил РФ, Головного розвідувального управління Генерального штабу збройних сил Російської Федерації, Федеральної служби безпеки Російської Федерації, найманців, а також осіб, залучених до співробітництва на конфіденційній (негласній) основі, у тому числі громадян України.

Досудовим розслідуванням установлено, що громадянин України ОСОБА_4 , діючи умисно та будучи обізнаним про здійснення Російською Федерацією збройної агресії проти України, з метою поширення відповідних поглядів серед невизначеного кола користувачів мережі Інтернет використовував належний йому мобільний телефон Redmi моделі 8А (IMEI 1 – НОМЕР_1 , IMEI 2 – НОМЕР_2 ) та персональний профіль у месенджері «Telegram» з унікальним ідентифікатором ID НОМЕР_3 під псевдонімом « ОСОБА_6 », зареєстрований на його абонентський номер оператора стільникового зв`язку НОМЕР_4 . Усвідомлюючи, що матеріали, опубліковані користувачами цього месенджера, формують певні ідеї та погляди, спрямовані на схилення інших користувачів до вчинення активних дій, ОСОБА_4 , перебуваючи за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , поширив у чаті Telegram-каналу під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_2 » за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_3 наведений нижче коментар.

Згідно з висновком експерта за результатами проведення лінгвістичної експертизи від 27 лютого 2026 року № СЕ-19/107-26/1475-ЛД користувач під псевдонімом « ОСОБА_6 » (Telegram ID – 929062926) 28 березня 2022 року о 00 годині 44 хвилини у чаті під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_2 » залишив за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_3 коментар до публікації ІНФОРМАЦІЯ_3 . У цьому коментарі містяться висловлювання з ознаками заперечення та виправдовування збройної агресії Російської Федерації проти України.

Ілюстративний текстовий фрагмент коментаря:

«Нацисты держитесь. За вами идут русские».

Допитаний у судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 повністю визнав свою вину у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення та підтвердив обставини, викладені в обвинувальному акті. Пояснив, що 28 березня 2022 року в одному з чатів у месенджері «Telegram» залишив коментар «Нацисты держитесь. За вами идут русские». За його словами, зазначені дії вчинив, перебуваючи під впливом родичів, які проживають у Російській Федерації. Зазначив, що усвідомлює протиправність своїх дій, дуже шкодує про написане та готовий нести передбачену законом відповідальність. У вчиненому щиро розкаявся та запевнив, що надалі подібних дій не допускатиме.

Обвинувачений повністю визнав свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 436-2 КК України, не оспорював фактичних обставин, викладених в обвинувальному акті, та погодився з правовою кваліфікацією своїх дій. Суд з`ясував, що учасники судового провадження правильно розуміють зміст цих обставин, а сумнівів щодо добровільності та істинності їхніх позицій немає.

Суд роз`яснив учасникам судового провадження положення частини 3 статті 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), зокрема те, що в разі застосування передбаченого цією нормою порядку вони будуть позбавлені права оскаржувати зазначені обставини в апеляційному порядку. Прокурор та обвинувачений проти такого порядку дослідження доказів не заперечували.

Вислухавши думки прокурора та обвинуваченого щодо застосування такого порядку, суд визнав недоцільним дослідження доказів стосовно фактичних обставин, які ніким не оспорюються.

Розглянувши кримінальне провадження в межах пред`явленого обвинувачення із застосуванням порядку дослідження доказів, передбаченого частиною 3 статті 349 КПК України, суд кваліфікує дії ОСОБА_4 за частиною 2 статті 436-2 КК України як поширення матеріалу, у якому містяться виправдовування та заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України.

За змістом частин першої та другої статті 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до статті 65 КК України при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного, а також обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення особи та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.

За змістом частини 1 статті 75 КК України суд, призначаючи покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення волі на строк не більше п`яти років, може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням, якщо, врахувавши тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, за винятком випадків, прямо передбачених цією нормою.

Санкція частини 2 статті 436-2 КК України передбачає покарання у виді обмеження волі на строк до п`яти років або позбавлення волі на той самий строк, з конфіскацією майна або без такої.

Вирішуючи питання про вид і розмір покарання ОСОБА_4 , суд відповідно до статті 65 КК України враховує характер і ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, наслідки, дані про особу обвинуваченого, а також обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Суд ураховує, що 28 березня 2022 року, невдовзі після початку повномасштабного вторгнення, обвинувачений поширив коментар, який містить виправдовування та заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України. Поширення таких висловлювань у мережі Інтернет серед невизначеного кола користувачів створює небезпеку формування виправдувального ставлення до збройної агресії проти України. З огляду на це суд ураховує суспільну небезпечність вчиненого та необхідність призначення покарання, яке відповідатиме меті виправлення обвинуваченого і запобігання вчиненню кримінальних правопорушень як ним, так і іншими особами.

Водночас, індивідуалізуючи покарання, суд виходить із конкретного обсягу пред`явленого та визнаного доведеним обвинувачення, яке стосується поширення одного коментаря. Суспільна небезпечність кримінальних правопорушень цієї категорії підлягає оцінці у взаємозв`язку з обставинами конкретного діяння та даними про особу, яка його вчинила.

ОСОБА_4 раніше не судимий, уперше притягується до кримінальної відповідальності, неодружений, офіційно не працевлаштований, за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває. За відомостями досудової доповіді він проживає разом із батьками, підтримує з ними добрі стосунки, допомагає у веденні домашнього господарства та має доброзичливі взаємини із сусідами. Зазначене свідчить про наявність у нього сталих соціальних зв`язків, які суд ураховує під час оцінки можливості його виправлення без ізоляції від суспільства.

Обставиною, що пом`якшує покарання, відповідно до статті 66 КК України суд визнає щире каяття обвинуваченого. Цей висновок ґрунтується на повному визнанні ним вини, підтвердженні фактичних обставин обвинувачення, висловленому жалю з приводу написаного, усвідомленні протиправності своїх дій, готовності нести передбачену законом відповідальність та запевненні надалі не допускати подібної поведінки. Таке ставлення до вчиненого зафіксовано й під час підготовки досудової доповіді. Посилання обвинуваченого на вплив родичів, які проживають у Російській Федерації, суд оцінює як пояснення причин його поведінки, що не усуває особистої відповідальності за свідомо вчинені дії. Обставин, що обтяжують покарання, передбачених статтею 67 КК України, суд не встановив.

Суд також бере до уваги, що 14 вересня 2026 року ОСОБА_4 перерахував на потреби Збройних Сил України 10 000 грн. Цю дію суд ураховує як обставину, що позитивно характеризує його поведінку після вчинення кримінального правопорушення, та оцінює в сукупності з іншими даними про особу. Сам по собі такий переказ не є визначальною підставою для звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Згідно з досудовою доповіддю від 25 вересня 2026 року та доданим до неї витягом з оцінки ризиків ризик вчинення ОСОБА_4 повторного кримінального правопорушення і ризик небезпеки для суспільства, у тому числі для окремих осіб, оцінено як середні. Урахувавши ці обставини, дані про особу обвинуваченого, його спосіб життя та історію правопорушень, орган пробації дійшов висновку про можливість його виправлення без ізоляції від суспільства за умови здійснення нагляду та застосування соціально-виховних заходів.

Суд оцінює висновок органу пробації у сукупності з іншими встановленими обставинами. Середні рівні ризиків свідчать про необхідність цілеспрямованої роботи з обвинуваченим та контролю за його поведінкою. Водночас орган пробації дійшов висновку про можливість його виправлення в громаді з урахуванням саме цих оцінок. Сталі соціальні зв`язки, позитивна характеристика, критичне ставлення до вчиненого та відсутність попередніх судимостей дають суду підстави вважати, що нагляд і соціально-виховні заходи сприятимуть виправленню обвинуваченого без ізоляції від суспільства.

З огляду на умисний характер діяння, зміст поширеного коментаря, спосіб і час його поширення суд вважає за необхідне обрати передбачене санкцією частини 2 статті 436-2 КК України основне покарання у виді позбавлення волі. Визначаючи його строк у два роки, суд оцінює зазначені обставини у сукупності з обсягом обвинувачення, даними про особу ОСОБА_4 , його щирим каяттям та відсутністю обставин, що обтяжують покарання. З урахуванням цієї сукупності обставин суд не вбачає необхідності призначати додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Окремо вирішуючи питання про можливість звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням, суд ураховує наведені дані про особу обвинуваченого та висновок органу пробації. Позиція прокурора, який підтримав застосування випробування, узгоджується з оцінкою суду. На переконання суду, встановлені обставини в сукупності свідчать про можливість виправлення ОСОБА_4 без реального відбування покарання та дають підстави для застосування статті 75 КК України.

Визначаючи іспитовий строк тривалістю один рік, суд ураховує необхідність нагляду за поведінкою обвинуваченого, перевірки стійкості його наміру дотримуватися закону та проведення соціально-виховної роботи з урахуванням виявлених факторів ризику. З огляду на позитивні дані про особу, сталі соціальні зв`язки та ставлення до вчиненого суд вважає такий строк достатнім і не вбачає підстав для встановлення тривалішого випробування.

Покладення на обвинуваченого обов`язків періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти цей орган про зміну місця проживання, роботи або навчання, а також не виїжджати за межі України без його погодження сприятиме підтриманню постійного контакту з органом пробації та здійсненню належного нагляду. Виконання зазначених обов`язків у поєднанні із соціально-виховною роботою відповідає рекомендаціям досудової доповіді.

Покарання у виді позбавлення волі на строк два роки без конфіскації майна зі звільненням від його відбування з випробуванням, установленням іспитового строку тривалістю один рік та покладенням обов`язків, передбачених статтею 76 КК України, суд вважає необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_4 та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень. Таке рішення враховує суспільну небезпечність вчиненого та конкретні дані про можливість досягнення мети покарання без його реального відбування.

Вирішуючи питання про долю речового доказу, суд ураховує, що мобільний телефон марки Redmi моделі 8A, IMEI 1: НОМЕР_1 , IMEI 2: НОМЕР_2 , належить ОСОБА_4 та був використаний ним як засіб вчинення кримінального правопорушення, а саме для поширення в месенджері «Telegram» коментаря, що містить виправдовування та заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України.

Зазначений телефон добровільно видано обвинуваченим 10 серпня 2026 року та постановою слідчого від цієї ж дати визнано речовим доказом. Ухвалою слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2026 року на нього накладено арешт. Відповідно до постанови слідчого від 18 серпня 2026 року та квитанції № 762 від 18 серпня 2026 року телефон без SIM-карток, упакований у сейф-пакет № SSU 0032926, передано на зберігання до кімнати речових доказів Управління Служби безпеки України в Закарпатській області.

Кримінальне правопорушення, передбачене частиною 2 статті 436-2 КК України, є умисним, а його санкція передбачає основне покарання у виді позбавлення волі, що відповідає умовам застосування спеціальної конфіскації, визначеним статтею 96-1 КК України. Оскільки обвинувачений особисто використав належний йому телефон для вчинення цього правопорушення, виняток щодо повернення майна власнику, який не знав і не міг знати про його незаконне використання, не застосовується.

За таких обставин на підставі статті 96-1, пункту 4 частини 1 статті 96-2 КК України та пункту 1 частини 9 статті 100 КПК України зазначений телефон підлягає спеціальній конфіскації шляхом примусового безоплатного вилучення у власність держави. Непризначення додаткового покарання у виді конфіскації майна та звільнення обвинуваченого від відбування основного покарання з випробуванням не виключають застосування цього заходу.

З метою збереження речового доказу та забезпечення виконання рішення про його спеціальну конфіскацію арешт телефона належить залишити чинним до виконання вироку в цій частині, після чого скасувати.

Звільнення ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі статті 75 КК України не перешкоджає застосуванню спеціальної конфіскації, яка є окремим заходом кримінально-правового характеру та не належить до видів покарання. Отже, непризначення додаткового покарання у виді конфіскації майна не виключає спеціальної конфіскації належного обвинуваченому телефона, який він використав як засіб вчинення кримінального правопорушення, на підставі статті 96-1 та пункту 4 частини 1 статті 96-2 КК України.

Суд ураховує, що спеціальна конфіскація телефона становить втручання у право власності обвинуваченого. Водночас цей пристрій належав ОСОБА_4 та був свідомо використаний ним безпосередньо для поширення коментаря, що становить об`єктивну сторону інкримінованого кримінального правопорушення. Використання мережі Інтернет як середовища поширення інформації не усуває ролі телефона як засобу вчинення цього діяння. Вилучення стосується конкретного предмета, пов`язаного із вчиненням правопорушення, а сама по собі втрата можливості надалі користуватися ним не свідчить про непропорційність такого заходу. Оцінивши характер діяння, спосіб використання телефона та наявні відомості про майновий стан обвинуваченого, суд не встановив обставин, які свідчили б про покладення на нього надмірного індивідуального тягаря внаслідок спеціальної конфіскації.

Відповідно до статті 124 КПК України з ОСОБА_4 належить стягнути на користь держави процесуальні витрати на залучення експерта для проведення судової лінгвістичної експертизи в розмірі 4 457,00 грн.

Керуючись статтями 368–371, 373–374 КПК України, суд

УХВАЛИВ:

ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 436-2 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 2 (два) роки без конфіскації майна.

На підставі статті 75 КК України звільнити ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням, установивши іспитовий строк тривалістю 1 (один) рік, якщо він протягом цього строку не вчинить нового кримінального правопорушення та виконає покладені на нього обов`язки.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини 1 та пункту 2 частини 3 статті 76 КК України покласти на ОСОБА_4 такі обов`язки:

?періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;

?повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;

?не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.

На підставі статті 96-1 та пункту 4 частини 1 статті 96-2 КК України застосувати спеціальну конфіскацію до речового доказу – належного ОСОБА_4 мобільного телефона марки Redmi моделі 8A, IMEI 1: НОМЕР_1 , IMEI 2: НОМЕР_2 , без SIM-карток, упакованого в сейф-пакет № SSU 0032926, який зберігається в кімнаті речових доказів Управління Служби безпеки України в Закарпатській області за квитанцією № 762 від 18 серпня 2026 року, – примусово безоплатно вилучити його у власність держави.

Арешт зазначеного телефона, накладений ухвалою слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2026 року, залишити чинним до виконання вироку в частині спеціальної конфіскації, після чого скасувати.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави процесуальні витрати на залучення експерта для проведення судової лінгвістичної експертизи в розмірі 4 457,00 грн (чотири тисячі чотириста п`ятдесят сім гривень 00 копійок).

Вирок може бути оскаржений до Закарпатського апеляційного суду через Міжгірський районний суд Закарпатської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів із дня його проголошення, з урахуванням обмежень, установлених частиною 2 статті 394 КПК України.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Обвинувачений має право ознайомлюватися з журналом судового засідання та технічним записом судового процесу і подавати щодо них письмові зауваження.

Учасники судового провадження протягом строку апеляційного оскарження мають право заявляти клопотання про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.

Суддя ОСОБА_1