Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №910/14315/25 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2026 року

м. Київ

cправа № 910/14315/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кондратової І. Д. - головуючої, суддів - Баранця О. М., Вронської Г. О.,

за участю секретаря судового засідання - Гнідобор А.В.,

за участю представників учасників справи:

позивача - Середи В. В. (адвокат),

відповідача - Шатарської Т. Н. (адвокат),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго"

на рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026,

додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 03.04.2026

(суддя - Мандриченко О. В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026

(головуючий - Шапран В. В., судді: Буравльов С. І., Андрієнко В. В.)

у справі за позовом Акціонерного товариства "ДТЕК Дніпроенерго"

до Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго"

про стягнення 557 200 674,05 грн.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2025 року Акціонерне товариство "ДТЕК Дніпроенерго" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" (далі - відповідач, скаржник) про стягнення заборгованості у загальному розмірі 557 200 674,05 грн, з яких: 548 898 907,85 грн - основний борг, 4 839 069,17 грн - інфляційні втрати та 3 462 697,03 грн - 3% річних.

Позов обґрунтовано тим, що в межах виконання зобов`язань за договором про участь у балансуючому ринку №0421-41013 від 27.05.2019 позивач впродовж періоду травень - жовтень 2025 року здійснив продаж відповідачу балансуючої електричної енергії загальною вартістю 548 898 907,85 грн, проте відповідач не сплатив позивачу в установлені строки усю вартість отриманої балансуючої електричної енергії, в результаті чого утворилася спірна заборгованість, на яку позивачем на підставі частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) нараховано 3% річних та інфляційні втрати за загальний період з 11.06.2025 до 07.11.2025.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

27.05.2019 між позивачем (далі - постачальник послуг з балансування, ППБ) та відповідачем (далі - оператор системи передачі, ОСП) було укладено договір про участь у балансуючому ринку № 0421-41013 (далі - договір) шляхом направлення позивачем заяви до вказаного договору, який є публічним, укладений сторонами з урахуванням статті 633 ЦК України та розміщений на офіційному сайті відповідача.

Відповідно до пункту 1.2 договору ППБ зобов`язується надавати балансуючу електричну енергію на завантаження або розвантаження для здійснення ОСП балансування об`єднаної енергетичної системи України. ОСП зобов`язується продавати балансуючу електричну енергію ППБ або купувати балансуючу електричну енергію у ППБ та отримувати оплату за продану ППБ балансуючу електричну енергію або сплачувати кошти за куплену балансуючу електричну енергію у ППБ відповідно до умов цього договору та Правил ринку.

На виконання умов договору позивач у період травень - жовтень 2025 року здійснив продаж відповідачу балансуючої електричної енергії загальною вартістю 548 898 907,85 грн, що підтверджується автоматично сформованими (виставленими) в СУР відповідними подекадними рахунками на оплату вартості балансуючої електроенергії.

Крім того, підписані КЕП подекадні та місячні звіти за балансуючу електроенергію за період з травня по жовтень 2025 року включно позивач додатково направляв на офіційні електроні адреси відповідача (settlement@ua.energy, nec-kanc@ua.energy), на підтвердження чого надані знімки (скріни) електронної пошти позивача про направлення відповідних звітів на вказані вище адреси електронної пошти відповідача.

Також між сторонами шляхом накладення КЕП були оформлені та підписані помісячні акти купівлі-продажу балансуючої електроенергії:

- від 31.05.2025 № ППБ_02_2025_05_0421 (за травень 2025 року);

- від 30.06.2025 № ППБ_02_2025_06_0421 (за червень 2025 року);

- від 31.07.2025 № ППБ_02_2025_07_0421 (за липень 2025 року);

- від 31.08.2025 № ППБ_02_2025_08_0421 (за серпень 2025 року);

- від 30.09.2025 № ППБ_02_2025_09_0421 (за вересень 2025 року);

- від 31.10.2025 р. № ППБ_02_2025_10_0421 (за жовтень 2025 року).

У той же час відповідач свої зобов`язання зі сплати позивачу вартості наданих за договором послуг належним чином та в установлені строки не виконував.

3. Короткий зміст судових рішень

17.03.2026 Господарський суд міста Києва ухвалив рішення, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026, яким закрив провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення основної заборгованості у розмірі 6 194 213, 29 грн, в іншій частині позов задовольнив, стягнув з відповідача на користь позивача основну заборгованість у розмірі 542 704 694, 56 грн, інфляційні втрати у розмірі 4 839 069, 17 грн та 3% річних у розмірі 3 462 697, 03 грн.

Закриваючи провадження у справі в частині основної заборгованості суд першої інстанції виходив з того, що наданими відповідачем до клопотання про закриття провадження у справі копіями платіжних інструкцій підтверджується сплата ним заборгованості у зазначеному розмірі.

Водночас, за висновками суду першої інстанції, оскільки доказів погашення відповідачем основної заборгованості в повному розмірі (542 704 694,56 грн) на час постановлення рішення суду не надано, позовні вимоги у вказаній частині підлягають задоволенню.

При цьому, місцевий господарський суд зазначив, що оскільки відповідачем не здійснено погашення заборгованості, а часткова оплата заборгованості здійснена ним з порушенням встановленого договором та Правилами ринку строку, відповідно до положень статті 625 Цивільного кодексу України у позивача наявні підстави для нарахування та стягнення 3% річних та інфляційних втрат за несвоєчасну оплату балансуючої електричної енергії.

В свою чергу, перевіривши розрахунок 3% річних та інфляційних втрат суд першої інстанції визнав його обґрунтованим.

Суд апеляційної інстанції погодився із такими висновками суду першої інстанції. При цьому, апеляційний господарський суд, з посиланням на постанову Верховного Суду від 09.04.2026 у справі №910/6071/25, спростував аргументи відповідача щодо неправильного розрахунку позивачем 3% річних, інфляційних втрат та зазначив, що оскільки зобов`язання зі сплати боргу було порушеним з дат декадних звітів, відповідач безпідставно вважає, що зобов`язання з оплати боргу мало виникнути лише з дати виставлення відповідного місячного звіту.

Після ухвалення рішення судом першої інстанції, позивач подав заяву про ухвалення додаткового рішення, відповідно до якої просив стягнути з відповідача 100 200,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 03.04.2026, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026, заяву задоволено повністю.

Ухвалюючи додаткове рішення, місцевий господарський суд зазначив, що враховуючи фактичні обставини даної справи, її складність, ціну позову, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, суд вважає розмір витрат позивача на правову допомогу в сумі 100 200,00 грн обґрунтованим, доведеним, співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт, обсягом фактично наданих адвокатом послуг (виконаних робіт), предметом позову та значенням справи для сторін, а покладення на відповідача таких витрат відповідає критеріям розумності, реальності та необхідності таких витрат.

Суд апеляційної інстанції погодився із цими висновками суду першої інстанції викладеними у додатковому рішенні.

Разом з тим апеляційний господарський суд зазначив, що відповідачем в апеляційній скарзі не спростовано висновки суду першої інстанції, які були підставою для ухвалення рішення про стягнення витрат на правову допомогу, оскільки, оскаржуючи додаткове рішення, відповідач не наводить жодних конкретних аргументів, які б свідчили про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

Відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову та заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Скаржник також просить задовольнити клопотання та направити цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у пункті 86 постанови від 15.06.2022 у справі № 910/6639/21 та пункті 5.37 постанови Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 910/6635/21.

На виконання вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень скаржник визначає випадки, передбачені пунктами 1 та 2 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Обґрунтовуючи наявність випадку відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що висновки судів щодо правильності нарахування інфляційних втрат та 3% річних є передчасними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам статті 625 ЦК України та усталеній судовій практиці. На переконання скаржника допущені порушення норм матеріального та процесуального права є істотними, оскільки безпосередньо вплинули на правильність вирішення справи, що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Скаржник вважає, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 у справі № 922/1019/18, від 02.03.2018 у справі № 927/467/17 (щодо застосування статей 79, 86, частини п`ятої статті 236, статті 237 ГПК України); об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, від 24.01.2018 у справі № 910/24266/16, від 10.07.2019 у справі № 910/21564/16 (щодо розрахунку інфляції за неповний місяць); Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2023 у проваджені № 11-228сап21 (щодо вмотивованості судового рішення); Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) та Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, висновки у яких аналогічно підлягають урахуванню судами при розгляді спорів безвідносно до обставин конкретної справи (щодо стандарту доказування); від 12.11.2025 у справі № 910/9063/22 (щодо ігнорування судами доводів сторони без мотивів їх викладення відхилення або врахування); від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 (щодо принципу змагальності); від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18 (щодо принципу доказування).

Обґрунтовуючи наявність випадку відповідно до пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що є обґрунтовані підстави для відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у пункті 86 постанови від 15.06.2022 у справі № 910/6639/21, пункті 5.37 постанови Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 910/6635/21, оскільки умовами Договору про врегулювання небалансів електричної енергії не визначений розрахунок власними коштами оператора системи передачі з інших джерел ніж поточного рахунку із спеціальним режимом використання та за приписами статті 75 Закону України від 13.04.2017 № 2019-VIII "Про ринок електричної енергії" встановлені виключні підстави, коли оператор системи передачі може вносити на свій поточний рахунок із спеціальним режимом використання кошти з власного поточного рахунка - у разі системних обмежень, чого суди не встановили.

Щодо додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 03.04.2026, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026, скаржник зазначив, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, зокрема статті 15, частин четвертої, п`ятої статті 126, частини п`ятої статті 129 ГПК України. Скаржник вважає, що суд першої інстанції безпідставно залишив без задоволення вмотивовані та своєчасно подані клопотання відповідача про зменшення витрат на правничу допомогу від 05.01.2026 № 02-4-1/12 та від 23.03.2026 № 02-4-1/116, дійшовши хибного висновку про "співмірність та обґрунтованість" заявленої позивачем суми. Скаржник посилається на висновки Верховного Суду, викладені у пунктах 58-63 постанови від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, пунктах 33-40 постанови від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, пункті 113 постанови від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, а також додатковій ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20.

Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції, додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду залишити без змін.

Відзив обґрунтовано наступним:

- відповідачем зазначено про неврахування висновків Верховного Суду при вирішенні справи в апеляційній інстанції з посиланням на реквізити постанов Верховного Суду, однак таке посилання є абстрактним та формальним, оскільки зі змісту касаційної скарги неможливо встановити, які саме правові висновки Верховного Суду, викладені у наведених постановах, підлягали застосуванню у цій справі, у чому полягає їх подібність до спірних правовідносин та яким чином суд апеляційної інстанції відступив від таких висновків або не врахував їх при ухваленні оскаржуваного рішення;

- у даній справі відповідачем не обґрунтовано наявність підстав для відступу від уже сформованих правових позицій Верховного Суду (зокрема неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту та ін.). Таким чином, відповідач не навів жодних переконливих аргументів, які б свідчили про необхідність відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у пункті 86 постанови від 15.06.2022 у справі № 910/6639/21 та пункті 5.37 постанови від 08.02.2022 у справі № 910/6635/21, а тому відповідні доводи касаційної скарги підлягають відхиленню;

- клопотання відповідача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необґрунтованим та не містить жодних належних правових підстав для відступу від висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 08.02.2022 у справі № 910/6635/21 та від 15.06.2022 у справі № 910/6639/21;

- відповідач у касаційній скарзі вважає, що розрахунок індексу інфляції і 3% річних повинен здійснюватися через 4 робочі дні від дати формування місячного звіту. Проте, оскільки зобов`язання зі сплати боргу було порушеним з дат декадних звітів, відповідач безпідставно зазначає, що зобов`язання з оплати боргу мало виникнути лише з дати виставлення відповідного місячного звіту, а порушення зобов`язання зі сплати боргу від дат місячних звітів;

- доводи касаційної скарги в частині оскарження додаткового рішення спрямовані виключно на переоцінку встановлених судами фактичних обставин справи та досліджених доказів, тоді як суди першої та апеляційної інстанцій дійшли однакового та належно вмотивованого висновку про те, що витрати позивача на професійну правничу допомогу є реальними, підтвердженими належними доказами, необхідними для захисту порушеного права та співмірними складності справи.

5. Позиція Верховного Суду

За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).

У статті 287 ГПК України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 ГПК України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша).

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України

Як зазначалося раніше, касаційне провадження у справі за касаційною скаргою відповідача відкрито відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною четвертою статті 236 ГПК України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);

- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);

- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).

Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень не врахували висновки, викладені у постановах: Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 у справі № 922/1019/18, від 02.03.2018 у справі № 927/467/17 (щодо застосування статей 79, 86, частини п`ятої статті 236, статті 237 ГПК України); об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 910/24266/16, Верховного Суду від 10.07.2019 у справі № 910/21564/16 (щодо розрахунку інфляції за неповний місяць); Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2023 у проваджені № 11-228сап21 (щодо вмотивованості судового рішення); Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) та Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, висновки у яких аналогічно підлягають урахуванню судами при розгляді спорів безвідносно до обставин конкретної справи (щодо стандарту доказування); від 12.11.2025 у справі № 910/9063/22 (щодо ігнорування судами доводів сторони без мотивів їх викладення відхилення або врахування); від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 (щодо принципу змагальності); від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18 (щодо принципу доказування), з огляду на таке.

Щодо доводів скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, постановах Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 910/24266/16, від 10.07.2019 у справі № 910/21564/16 (щодо розрахунку інфляції за неповний місяць), колегія суддів зазначає наступне.

Здійснюючи перевірку розрахунку, зокрема, інфляційних втрат, сформованого позивачем, на відповідність вимогам чинного законодавства суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що він є обґрунтованим. При цьому, апеляційний господарський суд, з посиланням на постанову Верховного Суду від 09.04.2026 у справі №910/6071/25, спростував аргументи відповідача про неправильний розрахунок позивачем інфляційних втрат щодо розрахунку інфляції за неповний місяць та зазначив, що оскільки зобов`язання зі сплати боргу було порушеним з дат декадних звітів, відповідач безпідставно вважає, що зобов`язання з оплати боргу мало виникнути лише з дати виставлення відповідного місячного звіту, а відтак і неправильно рахує кількість днів у місяці для вирахування інфляції.

Також, враховуючи відсутність встановлених судами попередніх інстанцій будь - яких інших фактичних обставин, із яких в сукупності вбачалася б наявність обставин стверджувати про помилковість розрахунку позивача розміру інфляційних втрат, у суду касаційної інстанції відсутні підстави стверджувати про помилковість такого розрахунку.

Відтак, посилаючись на неврахування судами попередніх інстанцій наведених висновків Верховного Суду, скаржник по суті намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції немає повноважень встановлювати нові обставини та переоцінювати докази в силу приписів статті 300 ГПК України.

Правові висновки у зазначених скаржником постановах від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 у справі № 922/1019/18, від 02.03.2018 у справі № 927/467/17 щодо застосування статей 79, 86, 236, 237 ГПК України, є загальними та універсальними, адже є нормами процесуального права, вміщеними у ГПК України, та застосування яких не залежить від категорії спорів, що розглядаються судами, а залежить від предмету доказування, доводів і аргументів сторін, які є вагомими і ключовими з точки зору доказів та обставин справи, і які впливають на кваліфікацію спірних правовідносин.

Правові висновки у зазначених скаржником постановах від 16.11.2023 у проваджені № 11-228сап21 (щодо вмотивованості судового рішення), від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 (щодо стандарту доказування), від 12.11.2025 у справі № 910/9063/22 (щодо ігнорування судами доводів сторони без мотивів їх викладення відхилення або врахування), від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 (щодо принципу змагальності), від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18 (щодо принципу доказування) в контексті доводів скаржника також в цьому випадку стосуються досліджених судами доказів та встановлених обставин справи, які визначають суть спірних правовідносин та формують принципи правозастосування у конкретній справі.

Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судом апеляційної інстанції у цій справі норм права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

Висновки у зазначених скаржником справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У жодній із зазначених скаржником постанов Верховного Суду правовідносини не були подібні зі справою № 910/14315/25. Отже, скаржником не доведено, що рішення судів попередніх інстанцій суперечать висновкам Верховного Суду, які були б викладені саме у подібних правовідносинах із урахуванням усіх особливостей спору, який розглядали суди.

Проаналізувавши зміст постанов, на які посилається скаржник, за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, та міркування, викладені у цій постанові, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цих справ за наведеними правовими ознаками зі справою, що розглядається, адже відрізняється за підставою позову, за доводами і доказами, наданими сторонами, предметом їх доказування, способом захисту і тому застосування норм права наведених скаржником за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а тому вони не є релевантними до обставин цієї справи.

З огляду на викладене, посилання скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах, які зазначені в розділі 4 цієї постанови, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, адже судом встановлено, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у постанові Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, Верховний Суд, враховуючи мотиви, наведені вище, дійшов висновку про закриття касаційного провадження у справі з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України

Суд виходить з того, що сам скаржник у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначає підставу, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України (що визначає сам скаржник), покладається на скаржника.

У касаційній скарзі скаржник зазначає про необхідність відступити від висновків Верховного Суду, викладених у пункті 86 постанови від 15.06.2022 у справі № 910/6639/21 та пункті 5.37 постанови Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 910/6635/21, про те, що наявність рахунку із спеціальним режимом використання не виключає застосування до споживача пені за прострочення в оплаті отриманої електричної енергії, а також відповідальності за прострочення грошового зобов`язання у порядку частини другої статті 625 ЦК України у вигляді сплати 3% річних та інфляційних втрат.

Необхідність відступу від зазначених висновків відповідач аргументує тим, що умовами договору про врегулювання небалансів не визначений обов`язок розрахунку власними коштами ОСП незалежно від достатності коштів на рахунку зі спеціальним режимом використання та за приписами статті 75 Закону України "Про ринок електричної енергії" встановлені виключні підстави, коли ОСП може вносити на свій поточний рахунок із спеціальним режимом використання кошти з власного поточного рахунка - у разі системних обмежень, обставини які не були встановлені судами у даних судових рішеннях, колегія суддів зазначає наступне.

Колегія суддів враховує, що об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду підтвердила правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 910/6635/21, від 15.06.2022 у справі №910/6639/21, не вбачаючи підстав для відступу від висновків, наведених у вказаних постановах.

Крім того, в подальшому такі висновки неодноразово застосував Верховний Суд, зокрема, у постановах від 22.01.2025 у справі № 910/18572/23, від 20.02.2025 у справі № 910/3231/24, від 15.07.2025 у справі № 910/11647/24, від 02.09.2025 у справі № 910/2276/23, від 08.10.2025 у справі № 910/7701/23, від 14.01.2026 у справі № 910/13007/23.

У вирішенні порушених скаржником у касаційній скарзі питань Верховний Суд зазначає, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

Відповідно до положень частини першої статті 36 Закону "Про судоустрій і статус суддів" основним завданням Верховного Суду є забезпечення сталості та єдності судової практики.

Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

При цьому, принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

Суд зауважує, що відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

Крім того, Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.

Проте, звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у вказаних ним постановах Верховного Суду, не навів змістовного обґрунтування мотивів і причин такого відступлення, а також не навів вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість такого висновку. Касаційна скарга не містять фундаментальних обґрунтувань щодо підстави необхідності і причин для відступу від правової позиції, яка міститься у постановах Верховного Суду від 15.06.2022 у справі № 910/6639/21 та від 08.02.2022 у справі № 910/6635/21.

Слід зазначити, що за своїм змістом посилання скаржника на приписи пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України є загальними, абстрактними, містять ознаки формального характеру.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Щодо клопотання скаржника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Тобто, по-перше, правова проблема має існувати не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; мають існувати обставини, з яких вбачається, що відсутня стала судова практика у відповідних питаннях, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; по-друге, вирішення виключної правової проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Про виключність правової проблеми з точки зору якісного критерію можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що суди припустилися явної й грубої помилки у застосуванні норм процесуального та матеріального права, в тому числі свавільного розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим, не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Верховний Суд зазначає, що застосування таких критеріїв є сталим і послідовним, викладеним Верховним Судом і Великою Палатою Верховного Суду, у низці судових рішень (наприклад, від 10.07.2019 у справі №431/5643/16-ц, від 28.04.2020 у справі №357/13182/18, від 23.06.2020 у справі №910/8130/17, від 09.07.2020 у справі №610/1065/18, від 15.09.2020 у справі №910/32643/15, від 13.10.2020 у справі №640/17296/19, від 23.10.2020 у справі №906/677/19, від 14.04.2021 у справі №757/50105/19, від 22.04.2021 року у справі №640/6432/19, від 28.04.2021 у справі №916/1977/20, від 18.05.2021 у справі №758/733/18), адже виключна правова проблема, необхідність для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики є оціночними поняттями.

Клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не містить аргументовано обґрунтування наявності глибоких розходжень у судовій практиці щодо застосування однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявності правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному у справах з подібними правовідносинами; не викладено правової проблеми, яка б потребувала узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій; за відсутності також і посилання на справи, у яких виникає проблема правозастосування з подібними правовідносинами.

Отже, заявлене скаржником клопотання не містить належного обґрунтування виключної правової проблеми за кількісним та якісним критерієм, які б надавали можливість подолати бар`єр означених показників, а обставини, наведені у клопотанні, не дають підґрунтя вважати, що існують підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Однак, скаржник у клопотанні, з посиланням на частину третю статті 302 ГПК України, просить Касаційний господарський суд передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених постановах Касаційного господарського суду, а не від висновків, викладених в рішенні іншого касаційного суду.

Відтак, відсутні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду й на підставі частини третьої статті 302 ГПК України.

Щодо додаткового рішення суду першої інстанції

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дослідивши надані позивачем докази, якими підтверджується понесення витрат на професійну правничу допомогу, дійшов висновку, що враховуючи фактичні обставини даної справи, її складність, ціну позову, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, розмір витрат позивача на правову допомогу в сумі 100 200,00 грн є обґрунтованим, доведеним, співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт, обсягом фактично наданих адвокатом послуг (виконаних робіт), предметом позову та значенням справи для сторін, а покладення на відповідача таких витрат відповідає критеріям розумності, реальності та необхідності таких витрат.

Колегія суддів вважає передчасними такі висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

За змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України).

У розумінні положень частин п`ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Відповідно до частин першої - третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах рівності та змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Господарським процесуальним кодексом передбачено процесуальні гарантії для сторони щодо можливості подання клопотання про неспівмірність заявлених до стягнення витрат за правничу допомогу у випадку здійснення судом розподілу таких витрат за наслідком розгляду справи по суті.

Як зазначає скаржник у касаційній скарзі та вбачається із матеріалів справи, ним було подано до суду першої інстанції два клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу від 05.01.2026 № 02-4-1/12 та від 23.03.2026 № 02-4-1/116.

Однак, суд першої інстанції взагалі не надав оцінки зазначеним клопотанням та не спростував викладені у них аргументи, в тому числі, і щодо неспівмірності витрат.

Відтак, суд першої інстанції порушив порядок вирішення питання щодо розподілу судових витрат, оскільки не дотримався загальних процесуальних гарантій відповідача при розподілі цих витрат щодо його права доводити неспівмірність витрат.

Апеляційний господарський суд не усунув допущені судом першої інстанції порушення.

Разом з тим, Верховний Суд позбавлений можливості самостійно виправити наведені порушення в силу обмежень, визначених статтею 300 ГПК України, які полягають в тому, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини першої статті 296 ГПК України).

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 308 ГПК України).

Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/14315/25 за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026 в частині перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, та залишення касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" в частині оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026 в частині перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 у справі № 910/14315/25 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для їх скасування.

Водночас, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" щодо оскарження додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 03.04.2026 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026 в частині перегляду додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 03.04.2026 у справі № 910/14315/25 підлягає задоволенню частково, додаткове рішення та постанова суду апеляційної інстанції в частині перегляду додаткового рішення підлягають скасування з передачею справи до суду першої інстанції для нового розгляду заяви Акціонерного товариства "ДТЕК Дніпроенерго" про ухвалення додаткового рішення.

7. Судові витрати

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу на рішення судів по суті спору без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ :

1. Відмовити у задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

2. Касаційне провадження у справі № 910/14315/25 за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026 в частині перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

3. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" щодо оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026 в частині перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 у справі № 910/14315/25 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, залишити без задоволення.

4. Рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026 в частині перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 17.03.2026 у справі № 910/14315/25 залишити без змін.

5. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" щодо оскарження додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 03.04.2026 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2026 в частині перегляду додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 03.04.2026 у справі № 910/14315/25 задовольнити частково.

6. Справу № 910/14315/25 передати до Господарського суду міста Києва для нового розгляду заяви Акціонерного товариства "ДТЕК Дніпроенерго" про ухвалення додаткового рішення.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуюча І. Кондратова

Судді О. Баранець

Г. Вронська