Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №904/4679/23 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.09.2026 року м.Дніпро Справа № 904/4679/23

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Кощеєва І.М., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 (суддя Бєлік В.Г.)

у справі № 904/4679/23

за позовом Дніпровської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОРЕНДАБУД"

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_1

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради

про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування державної реєстрації права власності

ВСТАНОВИВ:

Дніпровська міська рада (далі - позивач) звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою (з урахуванням заяви про зміну предмету позову - 1т. 212--227) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОРЕНДАБУД" (далі - відповідач), в якій просить:

- скасувати реєстрацію декларації про готовність до експлуатації об`єкта: “Реконструкція магазину непродовольчих товарів (літ. А-1) за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Калинова, буд. 53К” від 09.09.2014 року за № ДП 142142520050;

- усунути перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а саме: А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56.5 кв.м., що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 475732212101), за рахунок товариства з обмеженою відповідальністю “ОРЕНДАБУД”;

- припинити право власності та скасувати державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме: А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56.5 кв.м., що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 475732212101) із закриттям розділу.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 в задоволені позову відмовлено повністю.

Дніпропетровською обласною прокуратурою подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 у справі № 904/4679/23 в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про усунення перешкод Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а саме магазину непродовольчих товарів, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 475732212101), та припинення права власності та скасування держаної реєстрації на зазначений об`єкт нерухомого майна з закриттям розділу, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вказані позовні вимоги.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що оскаржуване рішення прийнято за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- за змістом ч.1 ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Положеннями статті 228 ЦК України визначено що нікчемними є правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Однак якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Враховуючи, що Дніпровська міська рада наполягала саме на знесенні самочинно збудованого нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К, вказаний спосіб захисту права є належним. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Наявність запису про зареєстроване право власності ТОВ «Орендабуд» на самочинно збудоване нерухоме майно, не створює у власника земельної ділянки обов`язку відведення земельної ділянки під цим майном. Факт звернення відповідача із заявою про відведення земельної ділянки по фактичному розміщенню самочинного будівництва не вказує на добросовісність його поведінки;

- суд першої інстанції дійшов хибного висновку про «добросовісність» набуття ТОВ «Орендабуд» спірного майна та неможливість його знесення на підставі частини 4 статті 376 ЦК України;

- оскільки Дніпровська міська рада, як власник земельної ділянки, на які розміщено самочинно збудоване нерухоме майно, має право на усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов`язані з позбавленням володіння незалежно від тривалості правопорушення протягом всього часу існування порушення власних прав, оскільки таке правопорушення є таким, що триває у часі. Тобто судом першої інстанції зроблено неправомірний висновок про можливість застосування до спірних правовідносин положень про позовну давність;

- судом не враховано обставин, що встановлені рішеннями судів, що набрали законної сили. Висновки про самочинність нерухомого майна, що розташоване за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К встановлені рішеннями судів у справах № 200/10576/14 та № 199/6251/18, розглянутих за участі ТОВ «Орендабуд» та Дніпровської міської ради.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів.

09.08.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він висловив незгоду із заявленими прокурором в апеляційній скарзі вимогами, наголосив на безпідставності його доводів та відповідно необхідності залишення її без задоволення, а рішення в оскаржуваній частині - без змін.

13.09.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній підтримав позицію прокурора та просив суд вирішити справу відповідно до вимог чинного законодавства.

В судовому засіданні 10.09.2026 брали участь прокурор (апелянт) та представник позивача. Відповідач та треті особи-1,2, будучи належним чином повідомленими про місце, дату та час судового засідання, присутність уповноважених представників не забезпечили, про причини відсутності суд не проінформували.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Так, апеляційне провадження у даній справі здійснюється на підставі апеляційної скарги прокурора, в межах її доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.

Жодних доповнень протягом визначеного ГПК України процесуального строку не подавалося.

Колегія суддів зауважує, що відповідач та треті особи не були позбавлені права забезпечити участь у судовому засіданні 10.09.2026 будь-якого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді.

Аналогічна за змістом позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17.

При цьому у справі вже відбулися судові засідання, зокрема, 14.11.2024, 05.02.2025 на яких був присутній представник відповідача, який надав свої пояснення щодо вимог апеляційної скарги, натомість треті особи на ці засідання, як і на 24.06.2026 та 16.07.2026 не з`явилися.

В свою чергу, слід наголосити, що визначення пріоритету на користь участі в тому чи іншому судовому засіданні за відсутності визнання судом обов`язкової явки представника - є процесуальним правом сторони, безумовним наслідком реалізації якого не може бути відкладення розгляду справи.

Натомість обставин неможливості вирішення справи за наявними матеріалами не встановлено.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення судового засідання та вважає можливим здійснити апеляційне провадження за наявними матеріалами та без участі учасників справи, які не з`явилися.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Прокурор просив суд свою апеляційну скаргу задовольнити, рішення в оскаржуваній частині скасувати та прийняти нове – про повне задоволення позову.

Представник позивача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги прокурора.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх учасників справи, їх представників, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.04.2014 у справі № 200/10576/14 державним реєстратором 10 вересня 2014 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності за ОСОБА_1 на зазначене нерухоме майно, номер запису про право власності 7318861.

09.09.2014 ОСОБА_2 звернувся до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Дніпропетровській області із декларацією про готовність об`єкта до експлуатації.

27.01.2015 між ОСОБА_1 та ТОВ «Орендабуд» укладено договір купівлі-продажу, предметом якого є 1/2 частина об`єкта нерухомого майна, який значиться згідно з правовстановлюючим документом як магазин непродовольчих товарів по АДРЕСА_1 (опис об`єкта: магазин непродовольчих товарів літ. «А-1», що складається з:

1 - основна, 2 - санвузол, загальна площа 56,5 кв.м. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 260, власником 1/2 частини зазначеного об`єкта нерухомого майна стало ТОВ «Орендабуд», номер запису про право власності 8513755, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 475732212101.

28.01.2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Орендабуд» укладено договір купівлі-продажу, предметом якого стала 1/2 частина об`єкта нерухомого майна, який значиться згідно з правовстановлюючим документом як магазин непродовольчих товарів, який знаходиться по АДРЕСА_1 (опис об`єкта: магазин непродовольчих товарів літ. «А-1», що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, загальна площа 56,5 кв.м). Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 273, власником 1/2 частини зазначеного об`єкта нерухомого майна стало ТОВ «Орендабуд», номер запису про право власності 8524209, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 475732212101.

15.02.2015 відповідач звернувся до позивача із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по фактичному розміщенню нерухомого майна.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2015 року апеляційну скаргу прокуратури Дніпропетровської області в інтересах Дніпропетровської міської ради задоволено, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2014 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання права власності скасовано, у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Земельна ділянка, на якій розташоване зазначене самочинно побудоване нерухоме майно, яке розташовано за адресою; АДРЕСА_1 , належить територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності. Ця земельна ділянка не надавалась під будівництво, або у власність чи користування.

У серпні 2018 року Дніпровська міська рада звернулася до Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 товариства з обмеженою відповідальністю «Орендабуд», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Л.Г., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування записів про державну реєстрацію права власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2019 року, позов Дніпровської міської ради було задоволено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12.11.2019 року, апеляційна скарга ОСОБА_1 - залишена без задоволення, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2019 року - залишити без змін.

Постановою Верховного Суду від 05.04.2023 року касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12.11.2019 року була задоволена, рішення попередніх судових інстанцій - були скасовані, винесено нове рішення, яким в позові відмовлено.

Позивач вважає, що об`єкт нерухомого майна, який за правовстановлюючим документом значиться як магазин непродовольчих товарів по вул. Калиновій, буд. 53К та належить відповідачу є самочинно збудованим та просить усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом його знесення, а також припинити право власності відповідача на це нерухоме майно і скасувати державну реєстрацію права власності на нього.

Вищевказані обставини і стали причиною спору.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виснував, що нерухоме майно (магазин непродовольчих товарів), розташоване по АДРЕСА_1 є самочинно збудованим. Водночас суд дійшов висновку, що ТОВ «Орендабуд» в січні 2015 році на законних підставах стало власником нежитлового приміщення, площею 56,5 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К, з огляду на що воно є добросовісним набувачем зазначеного нерухомого майна. Крім того, придбавши об`єкт нерухомого майна 28.01.2015 відповідач вже 13.02.2015 звернувся до Дніпровської міської ради з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою по факту розміщення нерухомого майна. Зазначене свідчить про добросовісну поведінку відповідача не лише під час придбання нерухомого майна, а і щодо врегулювання питання користування земельною ділянкою, на якій таке майно знаходиться. Господарський суд також взяв до уваги, що відповідач не є особою, яка здійснила самовільне будівництво, а набула таке майно на законних підставах, на момент такого набуття. На переконання суду, позивач, вимагаючи знесення магазина непродовольчих товарів по вул. Калиновій, буд. 53К, який належить відповідачу, не надав доказів неможливості перебудови об`єкту або відмови відповідача від такої перебудови. Таким чином, зважаючи на те, що позивач не використав інші механізми впливу на забудовника чи хоча б на останнього власника приміщення, яке він просить знести, то його позовна заява є передчасною, що в свою чергу дає підстави для застосування в даних спірних правовідносинах судової практики, наведеної вище. Крім того, вимога про припинення права власності на спірний об`єкт та скасування державної реєстрації цього об`єкту є похідною від розглянутої судом вище та не підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про скасування декларації про готовність до експлуатації об`єкта: «Реконструкція магазину непродовольчих товарів (літ.А-1) за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Калинова, буд.53К» від 09.09.2014, суд першої інстанції дійшов висновку про неможливість застосування обраного позивачем способу захисту права з огляду на його суперечність вимогам закону та неефективність, а також наголосив на тому, що позивачем невірно визначено особу до якої пред`явлено вимогу про скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта: «Реконструкція магазину непродовольчих товарів (літ.А-1) за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Калинова, буд.53К» від 09.09.2014, що є самостійною підставою для відмови у такій позовній вимозі.

Щодо строку позовної давності, то господарський суд зазначив, що до відповідача із позовом про знесення магазина непродовольчих товарів по вул. Калиновій, буд. 53К звернувся лише 28.08.2023 після спливу більш ніж семи років з моменту коли мав дізнатись про порушення свого права. Що стосується вимоги про скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта: «Реконструкція магазину непродовольчих товарів (літ.А-1) за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Калинова, буд.53К» від 09.09.2014 року за № ДП 142142520050», то такий позов мав бути поданий до 09.09.2017, тоді як заява про зміну предмету позову, яка містить саме цю вимогу зареєстрована канцелярією суду 06.12.2024 після спливу більш ніж восьми років з моменту коли мав дізнатись про порушення свого права. Клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності позивачем не заявлялось. Жодних пояснень з приводу такого зволікання зі зверненням до суду не надано. В той же час, суд зауважив, що в задоволенні позову відмовлено по суті, а не через пропуск строку позовної давності.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Апелянт оскаржує рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про усунення перешкод Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а саме магазину непродовольчих товарів, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К та припинення права власності та скасування державної реєстрації на зазначений об`єкт нерухомого майна з закриттям розділу, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вказані позовні вимоги, відтак апеляційне провадження здійснюється в межах доводів та вимог апеляційної скарги і судом не перевіряється законність та обґрунтованість рішення в іншій (неоскаржуваній) частині, що стосується вирішення позову про «скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта: “Реконструкція магазину непродовольчих товарів (літ. А-1) за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Калинова, буд. 53К” від 09.09.2014 року за № ДП 142142520050».

Так, Дніпровська міська рада звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, до ТОВ "ОРЕНДАБУД", в якій з урахуванням заяви про зміну предмету позову просила, зокрема:

- усунути перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а саме: А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56.5 кв.м., що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 475732212101), за рахунок товариства з обмеженою відповідальністю “ОРЕНДАБУД”;

- припинити право власності та скасувати державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме: А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56.5 кв.м., що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 475732212101) із закриттям розділу.

Позивач вважає, що земельна ділянка на якій розташоване нерухоме майно по вул. Калиновій, буд. 53к ум. Дніпрі, належить територіальній громаді міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності, в силу ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” та підлягає звільненню від самовільно збудованого нерухомого майна за рахунок власника майна, Товариства з обмеженою відповідальністю “ОРЕНДАБУД”, оскільки останнє є власником відповідної самочинної забудови.

Порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування - Дніпровської міської ради полягає у тому, що право власності на магазин непродовольчих товарів, літ. А-1, загальною площею 56.5 кв.м., що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, зазначений об`єкт нерухомості був побудований на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради, такий об`єкт нерухомості вважається самочинно побудованим, чим саме і порушує законне право Дніпровської міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою, порушує встановлений законодавством порядок набуття права власності на об`єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також порушує майнові інтереси територіальної громади міста Дніпра, в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

Права Дніпровської міської ради, яка є власником майна - земельної ділянки на якій самовільно побудоване спірне нерухоме майно, підлягають захисту шляхом задоволення даного позову з використанням правового механізму, встановленого ст. ст. 376 та 1212 ЦК України.

Обґрунтовуючи позовні вимоги до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ОРЕНДАБУД" про зобов`язання знести самочинно побудоване нерухоме майно, а саме: А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56.5 кв.м., що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 475732212101) позивач зазначає наступне.

На підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2014 року у справі № 200/10576/14 державним реєстратором 10 вересня 2014 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності за ОСОБА_1 на зазначене нерухоме майно, номер запису про право власності 7318861.

27 січня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ “Орендабуд” укладено договір купівлі-продажу, предметом якого є 1/2 частина об`єкта нерухомого майна, який значиться згідно з правовстановлюючим документом як магазин непродовольчих товарів по вул. Калиновій, буд. 53К (опис об`єкта: магазин непродовольчих товарів літ. “А-1”, що складається з:

1 - основна, 2 - санвузол, загальна площа 56,5 кв.м. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 260, власником 1/2 частини зазначеного об`єкта нерухомого майна стало ТОВ “Орендабуд”, номер запису про право власності 8513755, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 475732212101.

28 січня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ “Орендабуд” укладено договір купівлі-продажу, предметом якого стала 1/2 частина об`єкта нерухомого майна, який значиться згідно з правовстановлюючим документом як магазин непродовольчих товарів, який знаходиться по АДРЕСА_1 (опис об`єкта: магазин непродовольчих товарів літ. “А-1”, що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, загальна площа 56,5 кв.м). Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Л. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 273, власником 1/2 частини зазначеного об`єкта нерухомого майна стало ТОВ “Орендабуд”, номер запису про право власності 8524209, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 475732212101.

Таким чином, ТОВ “Орендабуд” є власником зазначеного об`єкта нерухомого майна в цілому.

ТОВ “Орендабуд” не згодне з вимогами та обґрунтуваннями позивача, вважає їх такими, що не відповідають дійсності та нормам матеріального та процесуального права, а тому позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.

По-перше, щодо тверджень позивача про те, що ТОВ “Орендабуд” в “неправомірний спосіб” набуло право власності на будівлю, розташовану за адресою: вул. Калинова, 53К, м. Дніпро. Дане твердження не відповідає дійсності та спростовується самим же позивачем, а саме: першим власником зазначеної будівлі був ОСОБА_1 , який став власником на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2014 року, який додатково в 2014 році отримав Декларацію про готовність до експлуатації об`єкта та 27-28 січня 2015 року здійснив відчуження зазначеного майна на користь ТОВ “Орендабуд”. І тільки 21 жовтня 2015 року Дніпровський апеляційний суд скасовує рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2014 року, на підставі якого за ОСОБА_1 було визнано первісне право власності на зазначене нерухоме майно. Крім того, Декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, яку отримав ОСОБА_1 станом на сьогоднішній день не скасована. Таким чином, твердження позивача про те, що ТОВ “Орендабуд” в неправомірний спосіб отримало у власність нерухоме майно, розташоване за адресою: вул. Калинова, 53К, м. Дніпро не відповідає дійсності та направлено на введення суду в оману. ОСОБА_1 , на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2014 року по справі №200/10576/14 став законним власником нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 56,5 кв.м. У вересні 2015 року ОСОБА_1 отримує Декларацію про готовність до експлуатації об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 . В січні 2015 року ОСОБА_1 , на той час будучи законним власником, продає зазначене вище нежитлове приміщення на користь ТОВ “Орендабуд”, уклавши з останнім відповідні договори купівлі-продажу. Зазначені договори купівлі-продажу відповідають вимогам, встановленим статтею 203 ЦК України, та є дійсним. Укладаючи такі договори, ТОВ “Орендабуд” було упевнено в законності повноважень продавця - ОСОБА_1 .. В жовтні 2015 року Дніпровський апеляційний суд скасує рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2014 року по справі №200/10576/14 на підставі якого ОСОБА_1 став власником нежитлового приміщення за адресою: м. Дніпро, вул. вул. Калинова, 53К. Таким чином, як вбачається з викладеного вище, ТОВ “Орендабуд” в 2015 році на законних підставах стало власником нежитлового приміщення, площею 56,5 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К, з огляду на що воно є добросовісним набувачем зазначеного нерухомого майна.

По-друге, щодо позовних вимог про усунення Дніпровській міській раді перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання ТОВ “Орендабуд” знести самочинно побудований магазин, скасування державної реєстрації та припинення права власності із закриттям розділу на об`єкт нерухомого майна є безпідставними, оскільки з врахуванням усталеної судової практики ЯСУ та ВС по аналогічним справам, знесення об`єкта самочинного будівництва є виключним способом захисту права цивільного. При цьому саме позивач повинен довести у чому конкретно полягають порушення його прав та довести, що іншим способом (наприклад перебудова, грошове відшкодування) неможливо поновити його права. Таким чином, Дніпровська міська рада, на думку відповідача, в свої позовній заяві не наводить достатніх підстав необхідності у застосуванні в даній ситуації такого способу захисту як зобов`язання ТОВ “Орендабуд” знести нерухоме майно, що знаходиться за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К.

По-третє, щодо наявності декларації про готовність до експлуатації об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 зазначив, що після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, остання вичерпала свою дію фактом виконання, в зв`язку з чим, оскаржуваною у справі декларацією будь-які права або охоронювані законні інтереси позивача не порушуються, а скасування реєстрації такої декларації не буде нести будь-яких правових наслідків. Сам факт реєстрації такої декларації та отримання свідоцтва на право власності на підставі неї виключає можливість віднесення спірного об`єкту нерухомого майна до самочинного. Отже, позивач в особі Дніпровської міської ради не наводить достатніх та обґрунтованих підстав для задоволення його позовної заяви, через що йому повинно бути відмовлено у повному обсязі з огляду на викладені у цьому відзиві підстави.

Відповідно до частин першої, третьої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів, а предметом спору є об`єкт спірних правовідносин, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем (правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 14.09.2021 у справі №909/243/18, від 20.09.2021 у справі №638/3792/20, від 14.02.2019 у справі №911/792/18).

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Дніпровська міська рада, відповідно до статті 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” є представницьким органом місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма статті 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).

Відповідно до статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (пункт 34 частини першої статті 26), органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу.

Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Згідно із частиною 3 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону.

Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Судом встановлено, що земельна ділянка на якій розташоване нерухоме майно за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К, належить територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності, в силу статей 80, 83 Земельного кодексу України та статті 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Відповідно до частини 1 статті 122 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України (ст. ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст.ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, 123, 125, 126 ЗК України), а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону України “Про оренду землі”, Цивільного кодексу України).

Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради.

Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №918/633/16 та від 06.11.2019 у справі №910/14328/17).

Так, частиною 2 статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

За змістом статті 391 ЦК України та статті 155 ЗК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Порушення, невизнання або оспорювання права власності особи на земельну ділянку є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 321 ЦК України встановлено непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 158 ЗК України, земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Статтею 211 ЗК України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України “Про державний контроль за використанням та охороною земель” самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Тобто, обов`язковою умовою правомірного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

За змістом ст. 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

За положенням частин 1, 2 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дає підстави вважати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Верховний Суд у постанові від 21.10.2020 у справі № 910/2939/19 висловив таку правову позицію: “зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного” (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; постанову Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 910/19726/17).

Виключно державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише становить засіб підтвердження фактів набуття речових прав на нерухоме майно (постанова Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18).

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Як стверджує позивач, земельна ділянка розташована по АДРЕСА_1 під будівництво відповідачу Дніпровською міською радою не надавалася. Право власності або право користування земельною ділянкою за адресою: м. Дніпро, вул. вул. Калинова, буд. 53К не оформлювалося.

Так, у листі від 27.07.2018 №3/15-213 Головного архітектурно-планувального управління зазначено, що «адреса - АДРЕСА_1 жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась, інформація про відповідний розпорядчий документ, на підставі якого була присвоєна або змінена ця адреса, відсутня».

Відповідно до змісту листа Дніпровської міської ради від 24.04.2024 № 7/11-1034 адреса «вул. Калинова, 53К» жодному об`єкту на території міста Дніпра не присвоювалася та земельна ділянка у користування, у тому числі по фактичному розміщенню майна не надавалась».

Заявляючи даний позов власник земельної ділянки виступає проти забудови своєї земельної ділянки, та на підставі положень частини 4 статті 376 ЦК України наполягає на знесені самочинно збудованого нерухомого майна, а саме: літ. А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56,5 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 475732212101), яке, за його твердженням, набуто у власність на підставі незаконного судового рішення та відчуженого на підставі цивільно-правових угод, останнім володільцем якого є ТОВ «Орендабуд».

Таким чином, спір у справі № 904/4679/23 стосується земельної ділянки комунальної форми власності, яку протиправно зайнято шляхом розміщення на ній самочинно збудованого нерухомого майна, право власності на яке в силу спеціальних застережень статті 376 ЦК України не виникає, незалежно від державної реєстрації такого права за будь-якими особами.

Матеріалами справи підтверджується, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Орендабуд» зареєстровано в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань16.06.2014. Особою, яка здійснювала дії з реєстрації згаданої юридичної особи є Ланський О.В., а директором - Кушніренко І.В.

26.06.2014 Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська відкрито провадження за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про стягнення орендної плати на підставі попереднього договору оренди нерухомого майна, право власності на яке не належало жодній особі, після чого ОСОБА_1 звернувся з зустрічним позовом до ОСОБА_5 про визнання права власності магазин непродовольчих товарів, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.07.2024 у справі №200/10576/14, відмовлено у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , однак задоволено зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 та визнано право власності ОСОБА_1 на приміщення магазину непродовольчих товарів літ.А-1, загальною площею 56,5 кв.м., основною площею 54,6 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 без додаткових актів введення об`єкта в експлуатацію.

На підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2014 року у справі № 200/10576/14 державним реєстратором 10 вересня 2014 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності за ОСОБА_1 на зазначене нерухоме майно, номер запису про право власності 7318861.

Однак рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.10.2015, яке набрало законної сили та є чинним, задоволено апеляційну скаргу прокуратури Дніпропетровської області, скасовано рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.07.2014 у справі №200/10576/14, ухвалено нове, яким у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вказав, що спірне нерухоме майно самочинно збудовано на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Дніпра та ОСОБА_1 в користування для будівництва не надавалась. Крім того, позивачем за зустрічним позовом не доведено звернення ним до Державної архітектурно-будівельної інспекції України про прийняття спірного об`єкту нерухомого майна до експлуатації та до Дніпропетровської міської ради про надання права користування чи власності на земельну ділянку, на якій воно розташовано, та доказів відмови в задоволенні його звернення, а тому відсутній спір про право та необхідність звернення з даним позовом до суду.

Отже, вперше державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірне нерухоме майно здійснено 10.09.2014 на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.07.2014 у справі № 200/10576/14, яке було скасоване рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.10.2015.

Разом з тим, ОСОБА_1 на підставі двох договорів купівлі-продажу від 27.01.2015 та 28.01.2015 було здійснено відчуження по 1/2 частині магазину непродовольчих товарів, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 на користь ТОВ «Орендабуд», директором якого, на підставі протоколу загальних зборів засновників ТОВ «Орендабуд» від 10.06.2014 № 1 був продавець майна – ОСОБА_1 .

У серпні 2018 року Дніпровська міська рада звернулася до Амур Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 , ТОВ «Орендабуд» про визнання недійсними договорів купівлі продажу, скасування записів про державну реєстрацію права власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04.07.2019 у справі № 199/6251/18, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 12.11.2019, позов Дніпровської міської ради задоволено.

Постановою Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №199/6251/18 задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасовано рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04.07.2019 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12.11.2019, ухвалено нове рішення, яким в позові відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд касаційної інстанції дійшов висновку про неналежність способу захисту права в частині скасування державної реєстрації, обрання неналежного відповідача у справі №199/6251/18 в частині знесення самочинно збудованого нерухомого майна, оскільки належним відповідачем за цими позовними вимогами є ТОВ «Орендабуд».

Як свідчать наявні у справі докази, на час звернення Дніпровської міської ради з даним позовом ТОВ «Орендабуд» мало зареєстроване право власності на спірне самочинно збудоване нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово зазначала, що не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанови від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35)).

Порядок набуття права власності на новозбудовану річ (нерухоме майно) регулюється законодавством про містобудівну діяльність та відповідними державними будівельними нормами.

З урахуванням вимог чинного законодавства, зокрема Законів України "Про регулювання містобудівної діяльності", "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Порядку державної реєстрації речових прав та їх обтяжень, затвердженого постановою КМУ № 1127 від 25.12.2015, передумовою для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна є отримання дозвільних документів у сфері містобудівної діяльності, у тому числі тих, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта нерухомого майна та речових прав на земельну ділянку.

Згідно зі ст. ст. 23-1, 24, 28-1, 29 Закону України "Про планування і забудову територій" для зведення об`єктів будівництва, крім набуття речових прав на земельну ділянку, забудовник (підрядник) має отримати дозвіл міської ради на будівництво та дозвіл державної Інспекції архітектурно-будівельного контролю (інспекція ДАБК) на виконання будівельних робіт. Дозвіл на будівництво об`єкта містобудування не дає права на початок виконання будівельних робіт без одержання відповідного дозволу місцевої інспекції ДАБК.

В ст. 12 Закону України "Про основи містобудування" зазначено, що визначення територій, вибір, вилучення (викуп) і надання земель для містобудівних потреб, внесення пропозицій щодо встановлення і зміни меж населених пунктів відповідно до закону.

Відповідно до п. п. 2, 13, 19, 20 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів здійснюється на підставі сертифіката відповідності, що видається Держархбудінспекцією та її територіальними органами за формою згідно з додатком 1.

Водночас державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 та від 09.11.2022 у справі № 183/3701/16.

Статтею 177 ЦК України передбачено, що об`єктами цивільних прав є речі, гроші, цінні папери, цифрові речі, майнові права, роботи та послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

В свою чергу, стаття 178 ЦК України визначає, що об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту) або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), а також види об`єктів цивільних прав, що можуть належати лише певним учасникам обороту, встановлюються законом.

Особливості оборотоздатності об`єктів незавершеного будівництва, майбутніх об`єктів нерухомості встановлюються законом.

У постанові від 09.03.2023 у справі № 127/28862/21 Верховний Суд, оцінюючи оборотоздатність самочинно збудованого нерухомого майна, зазначав, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

За змістом ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

При цьому правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України).

Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому є виключеним з цивільного обороту як нерухома річ згідно з нормами статей 178, 367 ЦК України.

Аналіз положень статті 331 Цивільного кодексу України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" засвідчує, що новостворене нерухоме майно набуває оборотоздатності як нерухома річ після завершення будівництва відповідно до діючих норм земельного та містобудівного законодавства та обов`язкового введення його в експлуатацію; право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, звідси самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності.

Частиною 2 статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Також заборонена експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію (частина 8 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Відтак відсутність дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проекту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) або порушення умов, передбачених у цих документах, зумовлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України.

Магазин непродовольчих товарів, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К, є самочинно збудованим нерухомим майном, який не включений до цивільного обороту в силу застережень, передбачених частиною другою статті 376 ЦК України.

Проте, як вже було зазначено, 27.01.2015 та 28.01.2015 між ОСОБА_1 та ТОВ «Орендабуд» було укладено договори купівлі продажу, на підставі яких останнім по 1/2 частині придбано в цілому магазин непродовольчих товарів, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К.

Слід зауважити, що правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту (постанова Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №577/5321/17).

Натомість добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria».

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №311/2121/19.

У даному випадку судом першої інстанції залишено поза увагою, що дії ТОВ «Орендабуд», ОСОБА_5 та ОСОБА_1 не відповідають стандарту добросовісності, оскільки вказані особи, є пов`язаними між собою, а укладення договорів купівлі-продажу фактично переслідувало мету узаконення самочинно збудованого нерухомого майна та заволодіння земельною ділянкою під ним за відсутності для цього правових підстав, визначених в абзаці другому частини другої статті 134 ЗК України.

Апеляційний суд звертає увагу, що в результаті незаконної реєстрації права власності на магазин непродовольчих товарів, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К, порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра в особі представницького органу Дніпровської міської ради, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес. Землі комунальної власності зайнято самовільно, що суперечить вимогам чинного законодавства до порядку володіння та користування землею та створює перешкоди законному власнику у реалізації повноважень щодо цієї землі.

Окрім того, безпідставна державна реєстрація права власності на нерухоме майно на самовільно зайнятій земельній ділянці, також протирічить вимогам чинного законодавства щодо підстав та порядку набуття речових прав на нерухоме майно, засадам та принципам державної реєстрації як процедури офіційного визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, спотворення змісту державних процедур з метою незаконного заволодіння землею комунальної власності.

При цьому колегія суддів відхиляє заперечення відповідача щодо законності згаданої забудови, оскільки Декларація про готовність об`єкту до експлуатації ДП142142520050 від 09.09.2014 подана про реконструкцію магазину непродовольчих товарів за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Калинова, 53К, виключно на підставі скасованого як незаконного рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.07.2014 у справі №200/10576/14, та жодних інших відомостей, зокрема, про земельну ділянку, рішення органу місцевого самоврядування про присвоєння адреси не містить.

До того ж вказана декларація стосувалась реконструкції об`єкта нерухомого майна, а не будівництва нового, тобто остання не може свідчити про введення в експлуатацію самочинно збудованої будівлі, позаяк проведення реконструкції такої будівлі не спростовує того факту, що вона збудована в порушення вимог статтей 375 та 376 ЦК України, є самочинною та первісно в експлуатацію не введена.

Крім того, відсутні дозвільні документи та згода власника земельної ділянки на первісне будівництво спірного об`єкта, адже реконструкцію можливо проводити вже збудованого об`єкта та введеного в установленому законом порядку в експлуатацію.

При цьому наявність запису про зареєстроване право власності ТОВ «Орендабуд» на самочинно збудоване нерухоме майно, не створює у власника земельної ділянки обов`язку відведення земельної ділянки під цим майном. Факт звернення відповідача із заявою про відведення земельної ділянки по фактичному розміщенню самочинного будівництва не вказує на добросовісність його поведінки.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, наведеного у постановах від 13.09.2022 у справі №914/1959/19, від 25.05.2023 у справі № 912/688/22, від 30.08.2023 у справі № 906/436/22 рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку, однак отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки дозвіл не є правовстановлюючим актом.

Таким чином, дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не є правовстановлюючим актом, а чинним законодавством України не передбачено таких підстав виникнення речового права на землю, як "законний інтерес" або "виникнення правовідносин щодо надання земельної ділянки у користування", що відповідає правовій позиції Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №904/4338/21.

Необхідно також зазначити, що надання земельної ділянки по фактичному розміщенню самочинного будівництва порушує встановлений земельним законодавством конкурсний порядок набуття речових прав, а у разі укладення без дотримання конкурентних засад договору оренди земельної ділянки на якій розташований об`єкт самочинного будівництва, вказаний договір слід вважати нікчемним. Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20.

За таких умов неможливо погодитися з висновком суду першої інстанції про те, що: «придбавши об`єкт нерухомого майна 28.01.2015 відповідач вже 13.02.2015 звернувся до Дніпровської міської ради (Дніпропетровської міської ради) з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою по факту розміщення нерухомого майна, що вказує на його добросовісну поведінку не лише під час придбання нерухомого майна, а і щодо врегулювання питання користування земельною ділянкою, на якій таке майно знаходиться».

Варто наголосити, що за приписами ч.ч. 1-4 ст. 376 ЦК України єдиним способом легітимізації самочинно збудованого нерухомого майна є визнання на нього права власності за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Однак якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції не врахував, що відповідно до статей 376, 391 ЦК України та статей 152, 212 Земельного кодексу України Дніпровська міська рада, як власник самовільно зайнятої земельної ділянки, заперечує проти визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, відтак має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном – земельною ділянкою. При цьому приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Водночас ч. 7 ст. 376 ЦК України визначає, що у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Тобто умова надання можливості здійснення перебудови наявна в законі виключно щодо випадку віднесення будівлі до категорії самочинних через істотне відхилення чи порушення будівельних норм і правил, тобто у випадку, коли особа мала право здійснювати будівельні роботи, але в процесі будівництва допустила порушення.

Втім застосування господарським судом до спірних правовідносин положень частини сьомої статті 376 ЦК України є помилковим, адже за обставинами справи Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом саме як власник земельної ділянки, яка була протиправно всупереч її волі, забудована, та відповідно належним способом захисту порушеного права є передбачене частиною 4 статті 376 ЦК України знесення об`єкту самочинно збудованого нерухомого майна.

У постанові Верховного Суду України від 29.06.2022 у справі № 727/10017/18 зазначено, що новий власник, набуває усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва.

А відповідно до правового висновку Верховного Суду у постанові від 19.03.2024 у справі № 915/1439/21 належним відповідачем за позовом власника землі про знесення самочинного будівництва є останній набувач такого об`єкта, який зареєстрував право власності на самочинне будівництво.

Враховуючи, що Дніпровська міська рада наполягала саме на знесенні самочинно збудованого нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , за рахунок ТОВ «Орендабуд», вказані позовні вимоги підлягали задоволенню.

Крім того, колегія суддів зауважує, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, але самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Пунктом 41 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції станом на час здійснення державної реєстрації) визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта;

2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси;

4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність;

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності.

Як вбачається з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяження для здійснення державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 надано рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.07.2014 у справі №200/10576/14.

Проте рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.10.2015 рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.07.2014 в частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання права власності скасовано, у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відповідно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нерухоме майно - магазин непродовольчих товарів, який знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 475732212101) без належного правовстановлюючого документа і таке набуття прав не було «на законних підставах», як помилково виснував суд першої інстанції.

Слід наголосити, що первісна реєстрація за ОСОБА_1 та в подальшому за ТОВ «Орендабуд» права власності на спірний об`єкт нерухомості не позбавляє Дніпровську міськраду можливості захисту речових прав на земельну ділянку комунальної власності у порядку, визначеному частиною 4 статті 376 ЦК України.

Одночасно в силу вимог частини 1 статті 3 Земельного кодексу України в спірних земельних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (частина 4 стаття 376 Цивільного кодексу України) спеціальним законом є ЗК України, імперативна норма частини 2 статті 212 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов`язаних із встановленням суб`єктного складу осіб, зобов`язаних повернути власнику землі самовільно зайняті земельні ділянки, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, а в іншій частині, не врегульованій Земельним кодексом України, можуть застосовуватися норми Цивільного кодексу України, зокрема, статті 376 цього Кодексу.

Адже, на відміну від положень частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України, які обмежують коло осіб, зобов`язаних знести об`єкт самочинного будівництва, їх забудовником (колишнім або теперішнім), норма частини 2 статті 212 Земельного кодексу України суттєво розширює суб`єктний склад зобов`язаних осіб за рахунок громадян і юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки, та до яких вочевидь можна віднести осіб, які придбали об`єкт самочинного будівництва в забудовника та зареєстрували право власності на такий об`єкт.

Схожий за змістом висновок щодо пріоритетного застосування до подібних правовідносин (в частині вирішення питання обрання ефективного способу захисту прав позивача) положень частини 2 статті 212 Земельного кодексу України як спеціальної норми права приведено в постанові Верховного Суду від 10.10.2023 у справі № 915/1416/21.

При цьому аналізуючи доводи прокурора щодо належного та ефективного способу захисту прав, колегія суддів зважає на те, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення цих правомочностей.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

При цьому поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження є загальним поняттям і може включати не лише фактичну відсутність доступу до земельної ділянки та можливості використати її за цільовим призначенням, а й будь-які інші неправомірні дії порушника прав, а також рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв`язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене.

Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 97), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц виклала висновок про те, що враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок.

Водночас у пункті 71 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що використання у першому реченні слів «(тимчасовим володільцем)» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими.

Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «права» у першому реченні є зайвим.

Колегія суддів зауважує, у поданій до суду 06.12.2023 заяві про зміну предмету позову, Дніпровська міська рада просила також припинити право власності та скасувати державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме: А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56.5 кв.м., що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 475732212101) із закриттям розділу.

Натомість Велика Палата Верховного Суду у постанові 15.11.2023 у справі №916/1174/22 сформувала висновок щодо належних способів захисту у разі звернення власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво до особи, яка здійснила самочинне будівництво. Зокрема, вказано на випадки, коли не можуть вважатися належними вимогами про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, про припинення права власності.

У свою чергу, 17.12.2025 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 908/2388/21 в якій, зокрема, зазначено, що за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна (п. 139 постанови).

У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справi № 916/1174/22).

Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора чи припинення права власності є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.

Натомість судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості). Якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації, що і було зроблено господарським судом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у вказаному рішенні Європейського суду з прав людини, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Ураховуючи наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, а також встановлені обставини справи щодо фактичного користування відповідачем спірною земельною ділянкою без установлених законом підстав, належним способом захисту порушеного права у цьому спорі є саме негаторний позов, який у даному випадку належить задовольнити шляхом усунення перешкод Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а саме: А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56.5 кв.м., що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К за рахунок ТОВ «Орендабуд».

При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об`єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна та наявності підстав для застосування статті 376 ЦК України.

Знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до ч. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України є належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

В свою чергу, обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством/договором, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Аналогічний висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 43); постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 31.10.2019 у справі № 916/1134/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 02.04.2020 у справі № 910/7160/19, від 01.07.2021 у справі № 910/7029/20.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

Велика Палата звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.13)).

Наведене є підставою для відмови у задоволенні будь-яких інших вимог, відмінних від усунення перешкод у користуванні Дніпровській міській раді спірною земельною ділянкою, шляхом знесення самочинно побудованих об`єктів нерухомого майна, як то припинення права власності та скасування державної реєстрації права власності, з підстав обрання неналежного та неефективного способу захисту.

За таких умов протилежні аргументи скаржника апеляційної скарги визнаються судом необґрунтованими, а оскаржуване рішення в частині цих вимог належить залишити без змін.

Судом також встановлено, що ТОВ «Орендабуд» звернулося до суду із клопотанням про застосування строку позовної давності до вимог про знесення самовільно збудованого магазина непродовольчих товарів по вул. Калиновій, буд. 53К.

В обґрунтування клопотання зазначено, що відповідач отримав зазначений об`єкт 28.01.2015, та 13.02.2015 звернувся до позивача із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки саме під розміщення магазина непродовольчих товарів по вул. Калиновій, буд. 53К

Відтак з 13.02.2015 позивач міг знати про порушення свого права та знаходженні за зазначеною адресою самовільно збудованого об`єкта. Тобто позов про знесення такого нерухомого майна мав бути пред`явлений до відповідача та до від поданий до суду не пізніше 13.02.2018. Проте, перше звернення з таким позовом до Амур-Нижньодніпровського суду було здійснено в серпні 2018 вже з пропуском трирічного строку.

До того ж, у зазначеному позові вимога про знесення самовільно збудованого майна була заявлена лише до ОСОБА_1 . Отже до відповідача із позовом про знесення магазина непродовольчих товарів по вул. Калиновій, буд. 53К звернувся лише 28.08.2023 після спливу більш ніж семи років з моменту коли мав дізнатись про порушення свого права.

Однак погодитися з такими доводами неможливо, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 Цивільного кодексу України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 Цивільного кодексу України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц.

Таким чином, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)), від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16.

Із обставин справи № 904/4679/23 вбачається, що Дніпровська міська рада звернулася до суду саме із негаторним позовом, посилаючись на те, що самовільне зайняття земельної ділянки та проведена державна реєстрація права власності на розташований на ній об`єкт самочинного будівництва - магазин непродовольчих товарів за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К, створює перешкоди власнику земельної ділянки у здійсненні користування цією ділянкою. Тому позивач має право на усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов`язані з позбавленням володіння незалежно від тривалості правопорушення протягом всього часу існування порушення власних прав, оскільки таке правопорушення є таким, що триває у часі.

Викладеним спростовується твердження відповідача щодо спливу строку позовної давності за цими вимогами.

Щодо посилання відповідача на необхідність дотримання визначеного Конвенцією принципу пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном, оскільки знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, то слід акцентувати увагу на тому, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. рішення ЄСПЛ від 23.01.2014 у справі "Еаst/West Аllisance Limited" проти України" ("Еаst/West Аllisance Limited" v. Ukrаinе, заява № 19336/04), § 166-168).

У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.11.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Водночас висновки Європейського суду з прав людини потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування ст. 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна (правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15.05.2018 у справі №372/2180/15-ц).

ЄСПЛ у рішенні "Брайловська проти України" (Braylovska v. Ukraine) встановив, що відбулося "позбавлення майна" у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зазначив, що, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення. Суд наголосив, що для відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення майна має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися "на умовах, передбачених законом", що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись "в інтересах суспільства" та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (рішення ЄСПЛ у справі "Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії" (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції ("на умовах, передбачених законом") полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy)). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece)). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy)).

ЄСПЛ у питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина 3 статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України, частина 3 статті 1 Земельного кодексу України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина 1 статті 50 Конституції України).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що недобросовісний відповідач не має підстав скаржитися на непропорційність повернення спірних земельних ділянок у комунальну власність; у суду ж внаслідок задоволення вимоги про таке повернення немає підстав встановити порушення балансу інтересів, з одного боку, територіальної громади, яку представляє позивач, а з іншого боку, відповідача. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном. Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 81.2).

Верховний Суд у постанові від 22.02.2022 у справі № 203/5591/16 зазначив, що право органу місцевого самоврядування, який діє в інтересах територіальної громади звільнити земельну ділянку від самочинно збудованих будівель з огляду на доведену незаконність і безпідставність набуття відповідачем права власності на ці будівлі становить пропорційне втручання у право власності відповідача з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання. За таких обставин, суд встановив, що порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача немає, і захід втручання у право володіння відповідача шляхом повернення земельної ділянки у попередній стан, що існував до самочинного будівництва є пропорційним визначеній меті.

Порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що шляхом протиправної державної реєстрації права власності у подальшому на об`єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника — Дніпровської міської ради, порушується встановлений законодавством порядок набуття прав на об`єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності.

За встановленими судом та неспростованими учасниками справи обставинами, ТОВ «Орендабуд» за допомогою пов`язаних фізичних осіб ініційовано судовий спір виключно з метою набуття права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, та зрештою набуто право власності на нього у спосіб, що допомагав уникнути зазначення у договорі відомостей про ділянку, визначених частиною 6 статті 120 та частиною другою статті 377 ЦК України, а в подальшому вчинено дії, направлені на отримання земельної ділянки під цим майном у неконкурентний спосіб за відсутності визначених законом підстав. Такі дії відповідача спростовують необґрунтовані твердження суду першої інстанції про його «добросовісність»

При цьому розміщення спірного об`єкту самочинного будівництва здійснено з порушенням вимог, установлених законами України та окремими підзаконними актами, за відсутності відповідних правових підстав та всупереч публічному порядку, а відтак не вбачається непропорційне втручання з боку держави в мирне володіння майном, оскільки таке ґрунтується на законі, є виправданим обставинами спірних правовідносин, направлене на задоволення суспільного інтересу (захист прав власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра), переслідує легітимну мету – відновлення стану, який існував до порушення.

У даному випадку звернення позивача до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні значимого питання самовільного зайняття земельної ділянки комунальної власності та дотримання конституційного принципу рівності усіх перед Законом.

Відтак, вимога позивача про знесення об`єкта самочинного будівництва, що зареєстроване за відповідачем, є належним способом захисту власника земельної ділянки, передбаченого ч. 4 ст. 376 ЦК України та не може вважатися невиправданим непропорційним втручанням у права ТОВ «Орендабуд» на мирне володіння майном.

В свою чергу, Велика Палата Верховного Суду у п. 122-126 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 звертала увагу на те, що навіть у випадку позбавлення кінцевого набувача його прав на певний об`єкт законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного, в якого придбав об`єкт, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини 1 цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжний набувач до первинного.

Вказане відповідає послідовній та сталій позиції Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частин першої та третьої статті 22 Цивільного кодексу України).

Отже, законодавство України гарантує право заявити до відповідного суб`єкта позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.

Враховуючи зазначене, позовні вимоги не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, порушень якого суд не вбачає.

В свою чергу, колегія суддів не може погодитися з визначеною судом першої інстанції підставою для відмови у позовних вимог, як «ненадання відповідачем доказів неможливості перебудови об`єкту або відмови відповідача від такої перебудови», оскільки вчинення таких заходів можливо лише у випадку наявності відповідного дозволу на виділ земельної ділянки під будівництво компетентними органами, який суду не надано, натомість власник земельної ділянки заперечує факт можливості розміщення об`єкта на зазначеній території.

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави.

Статтею 131-1 Конституції України на прокуратуру покладено представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

У рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України вказав, що прокурор або його заступник, реалізуючи визначені Конституцією України та законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави. Ці дії включають подання прокурором до суду позовної заяви, його участь у розгляді справи за позовною заявою, а також участь у розгляді судом будь-якої іншої справи за ініціативою прокурора чи за визначенням суду, якщо це необхідно для захисту інтересів держави.

Конституційний Суд України визначив, що оскільки «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17).

Як встановлено судом, в результаті незаконної реєстрації права власності на магазин, розташований за адресою: вул. Калинова, 53К в м. Дніпрі, порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою. Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес.

Аналіз положень ст. 53 ГПК України у взаємозв`язку зі змістом ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження процесуальної дії (відповідні функції). Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

«Нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Земельна ділянка, на якій розташоване спірне нерухоме майно, належить територіальній громаді міста в особі Дніпровської міської ради, яка має визначений законом обов`язок ефективно захищати право власності на земельну ділянку комунальної форми власності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/129/18 суд дійшов висновку, що сам факт не звернення до суду органу, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, свідчить про те, що такий орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для звернення до суду.

Варто зазначити, що у постанові від 22.08.2018 у справі № 807/62/16 Верховний суд, посилаючись на частину другу статті 19 Конституції України, констатував, що реалізуючи повноваження належно, добросовісно та з метою, для якої вони видані, уповноважений орган має обов`язок, а не право захищати інтереси держави. Зазначене є способом здійснення владних повноважень, а не способом захисту суб`єктивних прав органу, що уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Інтереси держави дійсно повинні захищати насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, в тому числі шляхом оскарження незаконних судових рішень, а не прокурор.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Проте, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинного було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту своїх інтересів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, постанова Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18).

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного королівства» суд проголосив, що засіб захисту повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Водночас рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 у справі № 904/4679/23, яким було відмовлено у задоволенні позовних вимог в апеляційному порядку в установленому порядку та строки не оскаржувалось, що виявлено прокурором у Єдиному державному реєстрі судових рішень України.

У зв`язку із виявленням рішення суду про відмову у задоволені позову, з питань, що зачіпають інтереси держави, Дніпропетровською обласною прокуратурою до Дніпровської міської ради скеровано лист від 04.04.2024 №15/4-291вих24, у тому числі для з`ясування питання про оскарження в апеляційному порядку рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 у справі № 904/4679/23.

Листом від 24.04.2024 №7/11-1034, який надійшов на адресу Дніпропетровської обласної прокуратури 07.05.2024, Дніпровська міська рада повідомила про те, що на час надання відповіді рішення суду в апеляційному порядку не оскаржено, без зазначення причин не оскарження.

У зв`язку із цим, з метою з`ясування наявності підстав для представництва інтересів держави, прокурор 21.05.2024 ознайомився з матеріалами справи № 904/4679/23 в Господарському суді Дніпропетровської області, та з`ясував, що не зважаючи на обізнаність Дніпровської міської ради про порушення інтересів держави, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 не було оскаржено, що свідчить про неналежність захисту інтересів держави уповноваженим органом місцевого самоврядування.

Судом також враховується, що за приписами ч. 3 ст. 24 Закону України «Про прокуратуру» право подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі надається прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня: Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, першим заступникам та заступникам керівників обласних прокуратур, керівнику, заступникам керівника, керівникам підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Звідси подання заступником керівника Дніпропетровської обласної прокуратури апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції в даному випадку здійснено належним суб`єктом звернення для захисту порушених інтересів держави, враховуючи, що уповноважений орган місцевого самоврядування був обізнаний про факт прийняття «негативного» судового рішення, однак не вжив заходів для його оскарження.

Надавши оцінку наявним у справі доказам та перевіривши наведені прокурором доводи в обґрунтування підстав для його звернення, можливо констатувати підтвердженість матеріалами справи факту дотримання прокурором обов`язкової процедури, передбаченої ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", що свідчить про наявність у прокурора достатніх правових підстав для звернення в порядку представництва інтересів держави в особі міської ради з даною апеляційною скаргою.

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Згідно ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За приписами ч. 2 цієї статті неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

За таких умов, доводи апелянта заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури частково знайшли своє підтвердження, апеляційним судом встановлено наявність правових та фактичних підстав для скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 у справі №904/4679/23 в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про усунення перешкод Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а саме магазину непродовольчих товарів, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К як такого, що прийняте внаслідок неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, та постановлення в цій частині нового рішення - про задоволення позову шляхом усунення перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а саме: А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56.5 кв.м., що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К за рахунок ТОВ «Орендабуд».

Натомість апеляційну скаргу в частині оскарження рішення суду що відмови в задоволенні вимог про припинення права власності та скасування держаної реєстрації на зазначений об`єкт нерухомого майна з закриттям розділу належить залишити без задоволення.

Відповідно в решті рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 залишається без змін.

Частиною 14 статті 129 ГПК України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Так, судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 129 ГПК України).

Як визначено ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 9 ст. 129 ГПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Зважаючи на результат апеляційного перегляду оскаржуваного рішення, понесені позивачем та прокуратурою судові витрати у вигляді сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги належить покласти на відповідача пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 275-277, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 у справі № 904/4679/23 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 у справі №904/4679/23 в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про усунення перешкод Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а саме магазину непродовольчих товарів, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, 53К скасувати.

Постановити в цій частині нове рішення про задоволення позовної вимоги.

Усунути перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна, а саме: А-1 - магазин непродовольчих товарів, загальною площею 56.5 кв.м., що складається з: 1 - основна, 2 - санвузол, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Калинова, буд. 53К (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 475732212101), за рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю “ОРЕНДАБУД” (49000, м. Дніпро, вул. Сергія Єфремова, буд. 17, код ЄДРПОУ 39258051).

В решті рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 09.01.2024 у справі № 904/4679/23 залишити без змін.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ОРЕНДАБУД” (49000, м. Дніпро, вул. Сергія Єфремова, буд. 17, код ЄДРПОУ 39258051) на користь Дніпровської міської ради (49000, пр. Дмитра Яворницького, 75, код ЄДРПОУ 37454258) судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви в розмірі 2 684,00 грн, про що видати наказ.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ОРЕНДАБУД” (49000, м. Дніпро, вул. Сергія Єфремова, буд. 17, код ЄДРПОУ 39258051) на користь Дніпропетровської обласної прокуратури (реквізити отримувача: код ЄДРПОУ0290993 8, поштовий індекс 49044, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 38, МФО 820172, р/р UA228201720343160001000000291 в ДКСУ в м. Київ, код ЄДРПОУ 02909938, код класифікації видатків бюджету – 2800) судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 3 220,80 грн, про що видати наказ.

Видачу наказів на виконання даної постанови доручити Господарському суду Дніпропетровської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 28.09.2026

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя І.М. Кощеєв

Суддя А.Є. Чередко