Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №591/8019/23 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м.Суми

Справа №591/8019/23

Номер провадження 22-ц/816/2312/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Криворотенка В. І. (суддя-доповідач),

суддів - Петен Я. Л. , Худика А. М.

за участю секретаря судового засідання - Овчаренко М.В.,

сторони:

позивач - Міністерство юстиції України

відповідачі: ОСОБА_1 , Сумська обласна організація Комуністичної партії України,

третя особа – Комуністична партія України,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Рішки Діни Сергіївни

на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2026 року, ухваленого у складі судді Ніколаєнко О. О., у м. Суми, повний текст якого виготовлено 22 квітня 2026 року,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2023 року позивач звернувся до суду із позовом про визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації прав.

Вимоги мотивовані тим, що у 2014 році Міністерство юстиції України звернулося до суду із позовом про заборону діяльності Комуністичної партії України. Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14, яке набрало законної сили, позов було задоволено; заборонено діяльність Комуністичної партії України; передано майно, кошти та інші активи Партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних осередків та інших структурних утворень у власність держави. У ході виконання судового рішення в частині передачі майна у власність держави встановлено, що після подання позовної заяви Мін`юсту Комуністичною партією України відчужене належне їй майно, у тому числі на користь ОСОБА_1 на підставі договору дарування.

На думку позивача, сторони договору знали заздалегідь, що такий договір не буде виконаний, що він має інші цілі, ніж передбачені цим договором, тобто між відповідачами умисно укладено фіктивний правочин, що свідчить про те, що укладений договір спрямовано не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у власність держави.

З врахуванням наведеного, просив визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення загальною площею 69,16 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 450214049101, укладений 12 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та Сумською обласною організацією Комуністичної партії України, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ващенко Л.В. та зареєстрований за № 320; скасувати державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 452014059101.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2026 року позовну заяву Міністерства юстиції України задоволено.

Визнано недійсним договір дарування нежитлового приміщення загальною площею 69,16 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452014059101, укладений 12 вересня 2014 року між Сумською обласною організацією Комуністичної партії України та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ващенко Л.В. та зареєстрований за № 320.

Вирішено скасувати державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 452014059101.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Міністерства юстиції України судовий збір у розмірі 3355,00 грн.

Стягнуто з Сумської обласної організації Комуністичної партії України на користь Міністерства юстиції України судовий збір у розмірі 3355,00 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Рішки Д. С., звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на необґрунтованість судового рішення, невідповідність висновків суду обставинам справи, недоведеність обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування судом норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Судові витрати покласти на позивача.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення одночасно послався на три різні та несумісні правові конструкції, а саме: на фіктивність правочину за ст. 234 ЦПК, на недобросовісність та зловживання правом із кваліфікацією договору як фраудаторного ( п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 та 6 ст. 13 ЦК України, та на порушення публічного порядку з ознаками нікчемності за ст. 228 ЦК України.

Вважає, що висновки суду про умисел і недобросовісність сторін ґрунтуються на припущеннях. Тоді як, майно у цій справі перебуває у володінні та користуванні обдарованої особи понад одинадцять років, а договір дарування досяг саме того правового результату, який ним обумовлювався і виключає кваліфікацію його як фіктивного.

Звертає увагу на те, що на час оспорюваного договору законодавство України не передбачало ані заборони політичній партії віджувати належне їй нерухоме майно, в тому числі шляхом дарування, ані механізму примусового переходу такого майна у власність держави.

Посилається на висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.04.2025 р. у справі №924/971/23 та вважає, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, що є підставою для відмови у позові.

Також сторона відповідача заявляє про застосування позовної давності і з цієї підстави просить відмовити у позові на підставі частин 3, 4 ст. 267 ЦК України.

Окрім того, зазначає про втручання у право власності, ти самим порушується ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У відзиві представник позивача Панасенко Б. А. заперечує проти доводів апеляційної скарги, які на його думку зводяться до незгоди з оцінкою доказів та оцінкою суду першої інстанції обставин справи, тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України.

ОСОБА_1 та її представника Рішки Д. С., Сумська обласна організація Комуністичної партії України, Комуністична партія України повідомлені про час і місце розгляду справи, але в судове засідання не з`явилися. Колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без сторін, оскільки явка до апеляційного суду є необов`язковою, їх позиція є чіткою і зрозумілою.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Міністерства юстиції України Панасенка Б. А., перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Судом встановлено, що у 2014 році Міністерство юстиції України звернулось до суду із позовом про заборону діяльності Комуністичної партії України у зв`язку із порушенням партією статті 5 Закону України «Про політичні партії в Україні», чинної на момент подання заяви.

Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 року у справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили 27.07.2022 року, позов Міністерства юстиції України задоволено, заборонено діяльність Комуністичної партії України; передано майно, кошти та інші активи Партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

За Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №342904945 від 15.08.2023 р., нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 452014059101) на праві власності належить ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на підставі договору дарування, серія та номер 320, виданий 12.09.2014 р.; видавник приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Ващенко Л.В. (а.с.16-18 т. 1).

За інформацією з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Білопільська організація Комуністичної партії України (ідентифікаційний код юридичної особи 23300532), зареєстрована 01.03.1994 р., перебуває в стані припинення від 14.09.2021 р., 1006091110007000143 на підставі судового рішення щодо припинення. Також, за вказаною інформацією, ОСОБА_1 є головою комісії з припинення (а.с.19-21).

За інформацією з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Комуністична партія України зареєстрована 05.101993 р., перебуває в стані припинення від 04.08.2022 р. ( а.с. 20 т. 1).

За інформацією з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Сумська обласна організація Комуністична партія України зареєстрована 14.01.1994 р., перебуває в стані припинення від 08.08.2022 р. ( а.с. 21 т. 1).

Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування, суд першої інстанції виходив з того, що укладений між відповідачами договір дарування містить ознаки фраудаторного правочину, тобто є таким, який укладено на шкоду кредиторам, з порушенням вимог п.6 ч.1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч. 3, ч. 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, у підозрілий період та із заінтересованою особою.

Також суд вважав, що відповідач ОСОБА_1 після укладення правочину (договору дарування) не мала «легітимного очікування», яке б ґрунтувалося на розумно виправданому очікуванні на дію такого договору, бо як голова комісії з припинення знала про наслідки процедури заборони політичної партії.

Окрім цього, враховуючи, що вказаний договір дарування як правочин, не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків та вважав його фіктивним.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів в повному обсязі погодитися не може, з виходячи з наступного.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 216 ЦК України визначає правові наслідки недійсності правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частина п`ята ст. 216 ЦК України).

Отже, якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов`язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.

У постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 р. у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок про те, що статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.

Суд також зазначив, що, виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. Водночас категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, Верховний Суд України виснував, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями ст. 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Питання застосування статті 228 ЦК України досліджувалося і Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 р. у справі № 917/1173/22, у якій зазначено, що необхідно враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині першій йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині третій йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.

Велика Палата Верховного Суду підкреслює, що у правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства та не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.

Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них. Кожен член суспільства як колективний носій цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси.

До таких цінностей безумовно належать суверенітет, територіальна цілісність і конституційний лад держави, безпека життя і здоров`я населення, основоположні права і свободи людини.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на особливість правовідносин, в яких беруть участь політичні партії.

Загальні засади утворення і діяльності політичних партій визначені Конституцією України.

Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах ( ч. 1, 2 ст. 36 Конституції України).

Статтею 37 Конституції України встановлено, що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров`я населення, забороняються.

Конституційний Суд України у Рішенні від 12.06.2007 р. за № 2-рп/2007 зазначив, що політичні партії забезпечують участь громадян України в політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про політичні партії в Україні» (тут і далі, якщо окремо не зазначено інше, - в редакції на дату укладення спірного договору) політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Основний статус політичної партії - публічно-правовий. Політична партія є важливим інститутом представницької демократії, за допомогою якого громадяни беруть участь в політичному житті суспільства та управлінні державою. Політичні партії беруть участь у виборах та формуванні влади, сприяють вираженню політичної волі громадян.

За змістом пункту 11 ст. 92 Конституції України засади утворення і діяльності політичних партій віднесено до найважливіших суспільних відносин, які визначаються виключно законами України. Конституційний Суд України зазначає, що політичні партії забезпечують участь усіх громадян України у політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю. Можливість належного функціонування політичних партій у суспільстві є однією із загальних засад конституційного ладу держави, складовою якого є суспільний лад.

Отже, діяльність політичних партій спрямована на реалізацію публічного інтересу, зокрема вплив на формування державної політики та управління, та безумовно пов`язана з основними політичними процесами у державі, невід`ємною частиною яких є збереження та розвиток української державності в умовах незалежності з урахуванням закріплених у Конституції України принципів, порушення яких у діяльності політичних партій в силу приписів статті 37 Конституції України не допускається.

Діяльність політичних партій підлягає державному контролю. Право політичних партій набувати, володіти та розпоряджатися майном піддається законодавчим обмеженням, що зважаючи на значимість політичних партій в політичному житті суспільства повинно слугувати додатковою гарантією їх законної діяльності.

Враховуючи те, що основною метою діяльності політичних партій є сприяння формуванню та вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах, здійснення володіння, користування та розпоряджання майном політичних партій повинно здійснюватися для досягнення зазначеної мети.

Згідно з частиною 4 статті 11 Закону України «Про політичні партії в Україні» після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.

Закон наділяє політичну партію статусом юридичної особи для виконання політичною партією передусім публічно-правових функцій, спрямованих на досягнення мети створення політичної партії.

Тобто будучи суб`єктом публічно-правових відносин, у приватноправових відносинах політична партія бере участь виключно у тій мірі, яка необхідна для забезпечення її існування та діяльності як суб`єкта публічно-правових відносин.

Правосуб`єктність політичної партії як юридичної особи є спеціальною, вона підпорядкована меті участі такої організації у публічних відносинах, пов`язаних зі здобуттям публічної влади, та інших суспільно важливих для держави відносинах.

Статтею 14 Закону України «Про політичні партії в Україні» визначено, що держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України.

Використання належного політичній партії майна (коштів) не з метою реалізації її статутних завдань суперечить приписам статті 14 Закону України «Про політичні партії в Україні». Це означає, що відчуження майна політичної партії повинно відповідати публічним цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність.

З наведених приписів нормативних актів слідує, що законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску.

Законодавство виключає можливість розподілу майна, що належить політичній партії як неприбутковій організації, між її засновниками або учасниками (членами). Учасники політичних партій не мають майнових прав на майно політичної партії, навпаки, вони вносять обов`язкові членські внески на створення та діяльність партії. Майно політичної партії не може переходити її членам, у тому числі і у разі припинення діяльності політичної партії.

Для належної правової кваліфікації спірного договору дарування важливою є оцінка обставин, за яких такий договір було укладено, а саме після початку провадження у справі № 826/9751/14 про заборону діяльності Комуністичної партії України.

Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі № 826/9751/14 суд встановив обставини, які свідчать про те, що діяльність Комуністичної партії України становить реальну загрозу конституційному ладу та основним правам і свободам громадян України, а також спрямована на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України.

Складовою публічного порядку, зокрема, є правовідносини, пов`язані з належним функціонуванням політичної системи, включно з використанням політичними партіями майна на цілі, пов`язані з законною діяльністю політичних партій.

Як уже зазначалося, держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно винятково для здійснення правомірної діяльності, спрямованої на реалізацію мети діяльності політичної партії, визначеної статтею 2 Закону України «Про політичні партії в Україні». Це означає, що розпорядження майном повинно відповідати цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність, яка у свою чергу не повинна суперечити приписам статті 37 Конституції України.

Спірний договір дарування, укладений 12.09.2014, тобто вже після відкриття провадження у справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону Комуністичної партії України.

Укладаючи спірний договір, Комуністичної партії України в особі Сумської обласної організації знала про звернення Мін`юсту з позовом про заборону діяльності Комуністичної партії України та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою.

Виходячи з обставин справи, сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Підсумовуючи викладене вище слід дійти висновку, що укладаючи спірний договір дарування відповідачі діяли всупереч вимогам статті 14, частини другої статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні». Як діяльність політичної партії, яка завдає шкоди державній безпеці, так і розпорядження майном політичної партії не у спосіб і не для мети, визначеної законом, є порушенням публічного порядку.

Слід зауважити, що нікчемний правочин є недійсним уже в момент свого вчинення (ab initio) і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто ні для кого не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

Подібний висновок міститься й у пункті 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16, у якому зазначено, що правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред`явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін; бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, оскільки такий правочин суперечить нормам закону.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що спірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок.

Щодо способів захисту порушеного права, то тут слід зазначити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам [подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)].

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити спір по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то зазначає про це у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (пункт 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечувати відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу (пункт 33.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).

З огляду на викладене вимога позову про визнання нікчемного спірного договору недійсним задоволенню не підлягає саме з підстав її невідповідності критеріям ефективності та належності способів захисту порушеного права.

Водночас відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Тобто для ефективного захисту інтересу держави у цій справі необхідно повернути спірне нерухоме майно у власність Сумській обласній організації Комуністичної партії України, тим самим застосувавши наслідки недійсності нікчемного договору.

Саме застосування наслідків недійсності правочину (реституція) як юридичний наслідок констатації нікчемності договору є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави в цій справі.

Заявляючи вимогу про скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно, Мін`юст має на меті повернути таке майно Сумській обласній організації Комуністичної партії України.

В силу абзаців другого, третього частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно призведе до державної реєстрації набуття прав Сумської обласної організації Комуністичної партії України на таке нерухоме майно.

Державна реєстрація прав на майно за Сумською обласною організацією Комуністичної партії України за наслідками скасування реєстрації права ОСОБА_1 підтверджує повернення майна попередньому власнику.

З урахуванням викладеного, спірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок і у суду першої інстанції не було підстав для визнання його недійсним.

Не заслуговує на увагу посилання сторони відповідача на те, що Мін`юстом було пропущено строк звернення до суду, з врахуванням того, що Мін`юст у 2014 році ініціював заборону Комуністичної партії України-, а тому не лише міг, а й повинен був цікавитися долею майна партії, й зокрема довідатися про наявність оспорюваного договору дарування.

Відповідно до положень статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Частиною третьою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України встановив особливості початку перебігу позовної давності.

З урахуванням принципу розумності та справедливості очевидним є те, що закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочину має поширюватися тільки на сторони нікчемного правочину, оскільки саме сторони (сторона) здійснюють виконання і, зрозуміло, їм про його здійснення має бути відомо. Тобто презюмується, що сторони (сторона) нікчемного правочину обізнані про початок його виконання.

Для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою, яка пред`явлена стороною такого правочину, належить застосовувати частину третю статті 261 ЦК України.

Водночас вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою (абзац 1 частини п`ятої статті 216 ЦК України).

Заінтересована особа (не сторона нікчемного правочину) вочевидь може й не знати про існування нікчемного правочину, а також про те, що почалося виконання нікчемного правочину.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

Отже, для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред`явлена заінтересованою особою (не стороною нікчемного правочину), належить застосовувати частину першу статті 261 ЦК України. Початок перебігу позовної давності в такому випадку починається з наступного дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (див. близькі за змістом висновки у постановах Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 638/16768/19, від 29.11.2022 у справі № 910/4905/20, від 22.01.2025 у справі № 753/6230/22).

Оскільки держава (в інтересах якої до суду звертається Мін`юст) не є стороною спірного договору, то початок перебігу позовної давності для неї визначається за правилами частини першої статті 261 ЦК України.

Такий підхід узгоджуються з висновком, сформульованим ЄСПЛ у справі «Фінікарідов проти Кіпру» (Finikaridov v. Cyprus) про те, що механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, оскільки позивач повинен також довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення позивач міг отримати раніше. Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду викладала, зокрема, у підпунктах 7.9-7.12 постанови від 26.11.2019 р. у справі № 914/3224/16 та підпунктах 5.23-5.26 постанови від 19.11.2019 р. у справі № 911/3680/17.

Отже, на Мін`юст у цій справі покладається обов`язок із доведення тієї обставини, що держава в особі уповноваженого органу не могла довідатися про спірний договір раніше, ніж фактично довідалася. Водночас відповідачі не тільки не позбавлені процесуальної можливості наводити заперечення на такі доводи позивача, а й у силу принципу змагальності судового процесу мають довести, що держава в особі Мін`юсту могла дізнатися про порушення своїх прав раніше.

Учасником у спірних правовідносинах є саме держава (а не її конкретний орган), яка згідно з приписами частини першої статті 167 ЦК України діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава, хоч і діє через розгалужену мережу органів державної влади, проте не здатна та не зобов`язана здійснювати всеохоплюючий та перманентний контроль за правочинами, які суперечать інтересам держави та суспільства або порушують публічний порядок.

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). Отже, можливість держави бути обізнаною про порушення своїх прав обмежується сферою компетенції уповноважених органів, через які вона діє у спірних правовідносинах.

З огляду на викладене об`єктивна можливість бути обізнаною про порушення своїх прав унаслідок укладення третіми особами правочину, який порушує публічний порядок, виникає у держави не в момент його вчинення, а пов`язана з моментом виявлення такого порушення конкретним повноважним органом, який має компетенцію на представництво держави у цих правовідносинах.

У справі «Богдель проти Литви» (Bogdel v. Lithuania) ЄСПЛ підтримав позицію Верховного Суду Литви про те, що позовна давність починається із дня, коли відповідний орган «здобув достатні докази для того, щоб довести, що публічний інтерес було порушено».

Судом першої інстанції встановлено, що спірний договір був укладений 12.09.2014 року. Одночасно з укладенням спірного договору спірне нерухоме майно перейшло до ОСОБА_1 та зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

27.07.2022 р. рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі № 826/9751/14, яким заборонено діяльність КПУ, набрало законної сили, і саме з цієї дати у Мін`юсту як уповноваженого суб`єкта виникли підстави для визначення переліку майна, коштів та інших активів забороненої політичної партії.

Після виявлення факту укладення спірного договору та його наслідків (переходу права власності на майно до ОСОБА_1 ) Мін`юст 08.09.2023 р. звернувся до суду із цим позовом.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що позивачем не пропущений строк на звернення до суду. Мін`юст після набрання рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 р. у справі № 826/9751/14 законної сили (27.07.2022 р.), діючи в інтересах держави, у межах своїх повноважень на виконання обов`язку щодо розшуку майна політичної партії, здійснив відповідний моніторинг і у зв`язку з цим міг дізнатись про вчинення спірного договору щодо передачі спірного нерухомого майна.

Оскільки держава в особі Мін`юсту звернулася з цим позовом до суду 08.09.2023 р., тобто через рік після того, як у позивача виникли підстави та об`єктивна можливість виявлення майна, коштів та інших активів забороненої політичної партії, а відповідач ОСОБА_1 не довела, що держава могла дізнатися про порушення своїх прав раніше, то строк звернення до суду із цим позовом не пропущений.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами апеляційного розгляду даної справи рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2026 року у частині вирішення вимог Мін`юсту про скасування державної реєстрації змінено, викладено її мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а в частині іншої вимоги рішення суду скасовано і в цій частині в позові про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення відмовлено, тому відповідно до приписів статті 141 ЦПК України витрати позивача по сплаті судового збору за вимогу про скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно покладаються судом на відповідачів у рівних частинах, а витрати позивача по сплаті судового збору за вимогу про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення покладаються на позивача, з огляду на відмову у задоволенні такої вимоги.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що із ОСОБА_1 та Сумської обласної організації Комуністичної партії України слід стягнути на користь Міністерства юстиції України по 1342 грн судового збору сплаченого за розгляд справи в суді першої інстанції.

Також слід стягнути із Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 судовий збір, за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 3220,80 грн, враховуючи часткове задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст. 367 - 369, ст. 374, ст. 376, ст. 381- 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Рішки Діни Сергіївни задовольнити частково.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2026 року в частині вирішення вимог Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , Сумської обласної організації Комуністичної партії України, третя особа Комуністична партія України, про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення -скасувати і ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні даних вимог.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2026 року в частині скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на нерухоме майно - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2026 року в частині розподілу судових витрат змінити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Міністерства юстиції України 1342,00 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції.

Стягнути з Сумської обласної організації Комуністичної партії України на користь Міністерства юстиції України 1342,00 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції.

Стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 судовий збір за апеляційний розгляд справи у розмірі 3220,80 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Повне судове рішення складено 28 вересня 2026 року.

Головуючий - В. І. Криворотенко

Судді: Я. Л. Петен

А. М. Худик