Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №521/16671/22 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1023/26

Справа № 521/16671/22

Головуючий у першій інстанції Маркарова С.В.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.09.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Таварткіладзе О.М.,

суддів:Вадовської Л.М., Погорєлової С.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на заочне рішення Хаджибнйського районного суду м. Одеси від 10 липня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, -

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2022 року ОСОБА_3 , від імені якого діє представник ОСОБА_4 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 88 022,76 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що 22 листопада 2021 року між сторонами укладено договір про наміри, предметом якого, відповідно до пункту 2.1 договору, є зобов`язання сторін щодо укладення в майбутньому основного договору купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна, а саме трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 4.1 договору ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_1 прийняла в якості авансу грошові кошти в еквіваленті 2 000 доларів США, що на момент укладення договору становило 53 000 грн.

При укладенні договору та передачі авансу був присутній директор ТОВ «Новий Простір», про що зроблено відповідний запис у договорі; він же виступав як рієлтор.

Відповідно до умов договору сторони домовилися та зобов`язалися укласти і нотаріально посвідчити основний договір купівлі-продажу нерухомого майна не пізніше 01 березня 2022 року.

ОСОБА_1 мала забезпечити зняття з реєстраційного обліку всіх осіб, зареєстрованих у квартирі.

Відповідачка повідомила, що у квартирі зареєстрований її племінник, який виїхав за межі України, при цьому запевнила, що виселить останнього та позбавить його права користування квартирою в судовому порядку не пізніше 01 березня 2022 року.

Наприкінці грудня 2021 року відповідачка надала позивачу копію позовної заяви до племінника про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, датовану 24 грудня 2021 року.

14 березня 2022 року у вказаній справі ухвалено рішення, яке набрало законної сили 14 квітня 2022 року, тобто після спливу погодженого сторонами строку для укладення основного договору.

Починаючи з березня 2022 року позивач неодноразово звертався до відповідачки з вимогою повернути суму авансу, однак відповідачка такі вимоги ігнорувала.

Позивач також звертався до директора ТОВ «Новий Простір» із проханням допомогти у вирішенні зазначеної ситуації, однак відповідачка проігнорувала і його дзвінки.

Позивач вважав, що відповідачка порушила умови договору щодо виконання покладених на неї обов`язків як продавця.

Також зазначив, що 24.08.2022 року поштою отримав лист приватного нотаріуса із заявою відповідачки та запрошенням прибути 01 вересня 2022 року до нотаріальної контори для укладення договору купівлі-продажу квартири.

Позивач звертав увагу, що у вказаній заяві відповідачка зазначила місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , що, на його думку, свідчить про невиконання відповідачкою вимог пункту 3.1.5 договору та ненадання документів про відсутність зареєстрованих у квартирі осіб.

Після цього позивач надіслав на адресу нотаріальної контори два листи з поясненнями щодо дій відповідачки, а також направив відповідачці претензію від 25 серпня 2022 року про повернення суми авансу у строк до 31 серпня 2022 року.

Посилаючись на практику Верховного Суду, позивач зазначав, що у разі якщо основний договір у визначений сторонами строк не укладено, а сплачені кошти були передані в рахунок його майбутнього виконання, такі кошти підлягають поверненню.

Позивач зазначив, що сума авансу в еквіваленті 2 000 доларів США станом на 31 жовтня 2022 року становить 73 137,20 грн, інфляційні втрати - 13 418,81 грн, три проценти річних - 1 466,75 грн.

Заочним рішенням Хаджибейського районного суду м. Одеси від 10 липня 2023 року позов - задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 - 73 137,20 гривень.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 823,69 грн.

В решті позову - відмовлено.

Ухвалою Хаджибейського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2024 року заяву про перегляд заочного рішення - залишено без задоволення.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить заочне рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 10 липня 2023 року - скасувати та відмовити у повному обсязі ОСОБА_3 в задоволені позовних вимог до ОСОБА_1 , також, стягнути з позивача судові витрати.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що за адресою реєстрації відповідачки судові виклики, повідомлення та повістки не надходили, оскільки за цією адресою проживав позивач. За твердженням відповідачки, саме на прохання позивача до укладення основного правочину він переїхав до квартири, яка є предметом договору про наміри.

Відповідачка посилається також на те, що після повідомлення позивачем про відмову від укладення основного договору вона вчиняла дії щодо звільнення квартири від позивача та його речей.

Зазначає, що 07.12.2022 року нею нотаріально посвідчено заву про проханням позивача звільнити квартиру від власних речей. Заяву було направлено нотаріусом позивачу, на яку останній відповів листом від 20.01.2023 року, підтвердивши знаходження своїх речей у спірній квартирі та небажання укладати договір купівлі-продажу.

На думку апелянта, зазначені обставини свідчать про відмову позивача від укладення основного договору.

Таким чином, відповідачка вважає, що саме позивач порушив умови договору про наміри, у зв`язку з чим відповідно до пункту 5.2 договору передані продавцю кошти як аванс повинні залишитися у нього як компенсація за відмову покупця від укладення основного договору.

Апелянт також зазначає, що судом першої інстанції не досліджено зазначені докази та не надано їм належної правової оцінки.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , від імені якого діє представник ОСОБА_4 , просить відмовити у задоволені апеляційної скарги в повному обсязі та залишити рішення суд першої інстанції без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи вбачається, що ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо, зокрема справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із доведеності вимог щодо авансу у розмірі 2 000 доларів США, що згідно курсу НБУ станом на 31.10.2022 року еквівалентно 73 137,20 грн; вимога щодо інфляційних втрати в розмірі 13418,81 грн та 3% річних від простроченої суми в розмірі 1466,75 грн суперечать закону та природі спірних правовідносин.

Колегія суддів не повністю погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 22 листопада 2021 року між відповідачкою ОСОБА_1 (продавець) та позивачем ОСОБА_3 (покупець) укладено договір про наміри, відповідно до п. 2 якого, предмет і умови укладання в майбутньому договору купівлі-продажу (а. с. 9).

Відповідно до п. п. 2.1 договору, предметом даного договору є обов`язок щодо укладання в майбутньому основного договору об`єкта нерухомого майна, який представляє собою 3-х кімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Сторони домовилися і зобов`язалися укласти (нотаріально засвідчити) основний договір (п. 2.1) не пізніше 01 березня 2022 року (п. 2.3 договору).

Відповідно п. п. 2.5, 2.6 договору, за домовленістю сторін нотаріальне посвідчення основного договору буде здійснюватися нотаріусом Верзуб К.О. за адресою: АДРЕСА_2; час і день нотаріального посвідчення основного договору визначається усною угодою сторін, але не пізніше останнього дня терміну, передбаченого в п. 2.3.

Відповідно до п. п. 3.1.5 Договору, продавець зобов`язується забезпечити знаття з реєстраційного обліку всіх осіб, зареєстрованих в Об`єкті і надати покупцеві документи, що підтверджують знаття з реєстраційного обліку і відсутність і реєстрі міграційної служби і адресно-довідкової картотеки осіб, зареєстрованих на об`єкті не пізніше 01 березня 2022 року.

Відповідно п. 4.1 договору, для підтвердження дійсності намірів сторін, єдності їх волі і волевиявлення до висновку основного договору, які викладена в цьому договорі, а також з метою підготовки об`єкта до оформлення основного договору, щоб уникнути несприятливих наслідків відмови покупця укласти основний договір, покупець передав, а продавець прийняв в рахунок належних за основним договором платежів аванс в розмірі 53 000 грн, що за курсом банку 26.50 грн на день укладання цього договору, що еквівалентно 2 000 доларів США.

Відповідно п. 5.2 договору, у разі відмови покупця від укладення основного договору в термін, зазначений в п. 2.3, передані грошові кошти залишаються у продавця як компенсація за відмову від укладання основі договорів .

18.08.2022 року, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Верезуб К.О., направлена на адресу позивача лист із заявою ОСОБА_1 про запрошення громадянина ОСОБА_3 до приміщення нотаріальної контори, 01 вересня 2022 року, для укладання договору купівлі-продажу спірної квартири, згідно договору про наміри від 22 листопада 2021 року (а. с. 13-14).

25 та 26.08.2022 року позивач направив відповіді приватному нотаріусу, в яких, зокрема, вказує, що 24.08.2022 року надійшов вказаний лист та й те, що в серпні 2022 року відповідачці ще раз було повідомлено останній про відмову від купівлі спірної квартири, з причин припинення дії договору про наміри від 22.11.2021 року (а. с. 15-16).

25.08.2022 року ОСОБА_3 направив ОСОБА_1 претензію про повернення суму авансу в еквіваленті 2000 доларів США, в строк до 31 серпня 2022 року, оскільки дія договору про наміри від 22.11.2021 року припинена 02.03.2022 року, тому пропозиція відповідачки щодо укладання основного договору є нікчемним (а. с. 20-21).

Розглядаючи апеляційну скаргу, колегія суддів виходить з наступного.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного права.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України).

Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (частина друга статті 211 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (№ 2), № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією основних засад цивільного судочинства, а розгляд справи за відсутності учасника, якого не було належним чином повідомлено, за наявності відповідного доводу в апеляційній скарзі є безумовною підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення судом апеляційної інстанції.

Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21).

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 листопада 2025 року у справі № 192/1877/20 (№ провадження № 61-9146св25) наголошено, що відповідач, який не був належним чином повідомлений про розгляд справи, не має рівних з позивачем можливостей подавати докази та доводити перед судом свої заперечення; така обставина має враховуватися апеляційним судом при вирішенні спору.

Відповідно п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання (у разі якщо таке повідомлення є обов?язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Зазначена норма підлягає застосуванню з урахуванням особливостей розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, коли судове засідання фактично не проводиться.

У такому випадку, належне повідомлення відповідачки передбачає не лише направлення судом процесуальних документів, а забезпечення реальної можливості особи дізнатися про розгляд справи, отримати копію позовної заяви та реалізувати передбачене законом право на подання відзиву, доказів та заперечень проти позову.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2022 року прийнята позовна заява до розгляду, відкрито провадження у справі, розглянув справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами, також, встановлено строк для подання відзиву, заперечень проти позову (а. с. 34).

Вказана ухвала суду разом із копією позовної заяви та доданими до неї документами, 08 грудня 2022 року, судом першої інстанції направлена на адресу відповідачки ( АДРЕСА_1 ) (а. с. 36).

Разом з тим, у матеріалах справи наявний конверт, адресований відповідачці, який повернувся до суду неврученим із відміткою: «Повертається. За закінченням терміну зберігання».

Доказів особистого отримання відповідачкою копії позовної заяви, ухвали про відкриття провадження, а також доказів її ознайомлення з матеріалами справи до ухвалення заочного рішення, матеріали справи не містять.

При цьому колегія суддів звертає увагу, сам по собі факт направлення судом процесуальної кореспонденції за адресою відповідачки за таких обставин не може безумовно ототожнюватися з фактом її належного повідомлення про розгляд справи, оскільки поштове відправлення фактично не було вручено та повернулося до суду із відміткою «за закінченням терміну зберігання».

Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, відповідно до яких повернення судової повістки або іншої судової кореспонденції з відміткою «за закінченням терміну зберігання» саме по собі не свідчить про отримання особою відповідної інформації про судовий розгляд (постанова від 16 квітня 2020 року у справі № 761/18811/15-ц (провадження № 61-11043св19).

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року по справі № 947/15524/20.

Колегія суддів також бере до уваги доводи відповідачки про те, що за адресою її реєстрації судові виклики, повідомлення та процесуальні документи нею не отримувалися, оскільки на час виникнення спірних правовідносин у квартирі, яка є предметом договору про наміри, фактично перебував позивач.

При цьому, зазначення відповідачкою адреси спірної квартири в апеляційній скарзі як адреси свого проживання саме по собі не свідчить про те, що на момент розгляду справи судом першої інстанції вона фактично проживала за цією адресою та отримувала направлену судом кореспонденцію.

Отже, матеріали справи не містять належних доказів того, що відповідачка була поінформована про розгляд справи судом першої інстанції та мала реальну можливість подати відзив, докази та заперечення проти позову.

Водночас колегія суддів враховує, що відповідачка не обмежилася лише посиланням на неналежне повідомлення про розгляд справи, а в апеляційній скарзі навела конкретні заперечення проти позову та послалася на докази, які, на її думку, мають істотне значення для вирішення спору, зокрема на пункт 5.2 договору про наміри, листування сторін та документи, що стосуються пропозиції укласти основний договір.

Отже, неналежне повідомлення відповідачки мало істотний характер, оскільки позбавило її можливості своєчасно подати відзив на позов, заявити свої заперечення, надати докази та довести обставини, на які вона посилається в апеляційній скарзі.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку про порушення судом першої інстанції права відповідачки на участь у розгляді справи та на реалізацію процесуальних прав, передбачених ЦПК України.

При цьому, посилання суду першої інстанції в ухвалі від 30 жовтня 2024 року про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення на те, що відповідачка не подала відзиву та не надала доказів на підтвердження своїх заперечень, не спростовує зазначеного висновку, оскільки саме неналежне повідомлення про розгляд справи позбавило її можливості своєчасно скористатися відповідними процесуальними правами.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України зазначене процесуальне порушення є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового судового рішення, якщо учасник справи, який не був належним чином повідомлений про її розгляд, обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Отже, доводи апеляційної скарги щодо неналежного повідомлення відповідачки про розгляд справи є обґрунтованими, а заочне рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню.

Водночас встановлення такого процесуального порушення не зумовлює необхідності направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів має можливість вирішити спір по суті на підставі наявних у справі доказів, а також доказів, поданих відповідачкою в апеляційній скарзі, оскільки для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, немає необхідності направляти справу на новий розгляд.

Судом встановлено, що 22 листопада 2021 року між ОСОБА_1 , як продавцем та ОСОБА_3 , як покупцем укладено договір про наміри щодо укладення в майбутньому договору купівлі-продажу трикімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 2.3 договору сторони домовилися укласти та нотаріально посвідчити основний договір купівлі-продажу не пізніше 01 березня 2022 року.

Пунктом 3.1.5 договору на продавця покладено обов`язок забезпечити зняття з реєстраційного обліку всіх осіб, зареєстрованих у квартирі, та надати покупцеві документи, що підтверджують зняття таких осіб з реєстраційного обліку, не пізніше 01 березня 2022 року.

Згідно з пунктом 4.1 договору покупець передав, а продавець прийняла в рахунок належних за основним договором платежів аванс у розмірі 53 000 грн, що за курсом 26,50 грн за 1 долар США еквівалентно 2 000 доларів США.

Факт отримання відповідачкою від позивача зазначених грошових коштів у розмірі 2 000 доларів США, сторонами не заперечується.

Разом з тим, основний договір купівлі-продажу квартири у встановлений договором строк, тобто до 01 березня 2022 року, укладений не був.

З матеріалів справи вбачається, що однією з обставин, яка перешкоджала укладенню основного договору, було невиконання відповідачкою передбаченого пунктом 3.1.5 договору обов`язку щодо зняття з реєстраційного обліку осіб, зареєстрованих у квартирі, та надання відповідних документів до 01 березня 2022 року.

При цьому, матеріалами справи підтверджується, що відповідачкою вживалися заходи щодо припинення права користування квартирою особи, яка була зареєстрована у ній, однак відповідне судове рішення було ухвалене лише 14 березня 2022 року, а законної сили набрало 14 квітня 2022 року.

Сам факт звернення відповідачки до суду з позовом до свого племінника, не свідчить про виконання нею передбаченого договором обов`язку, у погоджений сторонами строк.

Отже, станом на 01 березня 2022 року відповідачка не виконала передбачений договором обов`язок, необхідний для підготовки квартири до укладення основного договору.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач сам відмовився від укладення основного договору, у зв`язку з чим відповідно до пункту 5.2 договору, переданий аванс повинен залишитися у продавця, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Так, пунктом 5.2 договору передбачено, що у разі відмови покупця від укладення основного договору в термін, зазначений у пункті 2.3 договору, передані грошові кошти залишаються у продавця як компенсація за відмову покупця від укладення основного договору.

Таким чином, умовою застосування пункту 5.2 договору є встановлення саме відмови покупця від укладення основного договору у строк, визначений пунктом 2.3 договору, тобто до 01 березня 2022 року.

Разом із тим матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_3 до 01 березня 2022 року заявляв про свою відмову від укладення основного договору.

Навпаки, з наданих доказів убачається, що саме після закінчення передбаченого договором строку відповідачка вчинила дії, спрямовані на проведення нотаріального оформлення основного договору.

Так, 18 серпня 2022 року приватним нотаріусом було направлено позивачу лист із заявою відповідачки про запрошення його 01 вересня 2022 року до нотаріальної контори для укладення договору купівлі-продажу спірної квартири.

Відповідно до частини четвертої статті 635 ЦК України договір про наміри, якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

У цій справі сторони уклали саме договір про наміри.

При цьому суд першої інстанції правильно виходив із того, що такий договір, з огляду на відсутність його нотаріального посвідчення, яке є обов`язковим для договорів купівлі-продажу нерухомого майна, не може породжувати наслідки попереднього договору щодо примусового укладення основного договору.

Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Отже, ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.

Аванс не має забезпечувальної функції. Якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові.

З огляду на викладене, встановивши, що у передбачений попереднім договором строк сторони не уклали договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, районний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що платіж, переданий ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 за договором про наміри від 22.11.2021 року, є авансом та підлягає поверненню власникові в розмірі 73 137 грн. 20 коп., що еквівалентно 2 000 доларів США станом на 31.10.2022 року (відповідно до заявлених вимог)

Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Оскільки позивач передав ОСОБА_1 аванс у розмірі 53 000 грн., що еквівалентно 2 000 доларів США, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 533 ЦК України, оскільки грошове зобов`язання ОСОБА_1 триває, офіційний курс гривні до долара США змінився, сума боргу станом на 31 жовтня 2022 року, еквівалентна 2 000 доларів США, становила 73 137 грн. 20 коп.

Правовою підставою отримання відповідачкою 2 000 доларів США було їх передання в рахунок майбутнього укладення договору купівлі-продажу квартири.

Оскільки основний договір у погоджений сторонами строк укладений не був, правова підстава для утримання отриманого авансу відпала.

При цьому, правова природа отриманих коштів як авансу також виключає можливість їх утримання продавцем лише з огляду на сам факт не укладення основного договору незалежно з ініціативи якої із сторін договір не укладений або ж з відсутності ініціативи якої із сторін укладення договору не відбулося.

Відповідно до статті 570 ЦК України аванс, на відміну від завдатку, не виконує забезпечувальної функції та підлягає поверненню, якщо відсутні передбачені законом або договором правові підстави для його утримання.

Якщо не встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

У спірному договорі сторони прямо визначили передані кошти саме, як аванс.

Таким чином, підстав для застосування пункту 5.2 договору та залишення отриманих відповідачкою коштів у її розпорядженні колегія суддів, не встановила.

Отже, вимога позивача про повернення авансу у розмірі 2 000 доларів США, є обґрунтованою.

Колегія суддів аналізуючи правову природу авансу і поточну практику Верховного Суду звертає увагу, що у справі № 372/173/22, яка перебувала на розгляді у Верховному суді, предметом розгляду є вимоги про стягнення грошових коштів, сплачених покупцем за попередніми договорами.

В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 22.07.2026 року у справі № 372/173/22наведено наступне:

«Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги у справі № 372/173/22, дійшов висновку, що перераховані позивачем грошові кошти за попередніми договорами є авансом, а оскільки сторонами не дотримано визначених статтею 570 ЦК України умов щодо укладення основних договорів купівлі-продажу, на виконання яких сплачувалися вказані грошові кошти, такі підлягають поверненню. При цьому, суди застосували висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12.

Колегія суддів Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від зазначеного правового висновку шляхом його конкретизації, з огляду на те, що у постанові Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 сформульовано висновок про те, що за відсутності укладеного основного договору та за відповідних фактичних обставин тієї справи сплачені кошти є авансом та підлягають поверненню. Водночас, такий висновок був сформульований, виходячи з конкретних обставин справи, у якій сторони не врегулювали окремо умови щодо неповернення сплачених коштів, не визначили спеціальних правових наслідків їх внесення та не погодили інших договірних механізмів регулювання наслідків неукладення основного договору.

Разом із тим, на думку колегії суддів Касаційного цивільного суду, поширення такого підходу на всі правовідносини, що виникають із попередніх договорів, незалежно від змісту конкретних домовленостей сторін, є надмірно узагальненим та не враховує принципів цивільного законодавства, насамперед свободи договору та диспозитивності.

Так, наслідки порушення попереднього договору однією зі сторін передбачені у частині другій статті 635 ЦК України. І вони застосовуються, якщо інше не встановлено тим самим попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Положення цивільного законодавства не містять вичерпного переліку способів забезпечення виконання зобов`язань. Відповідно до статей 546, 627 ЦК України сторони мають право встановлювати у договорі інші, прямо не передбачені законом способи забезпечення виконання зобов`язань, якщо вони не суперечать закону та відповідають загальним засадам цивільного законодавства.

Тому колегія суддів Касаційного цивільного суду не вбачала правових підстав для висновку про те, що попередній договір, передбачений статтею 635 ЦК України, виключає можливість застосування до нього загальних принципів цивільного права та положень про свободу договору лише з огляду на його правову конструкцію. Навпаки, попередній договір як різновид цивільно-правового договору, підпорядковується загальним засадам договірного права, якщо інше прямо не встановлено законом або не випливає із суті відповідних правовідносин. Отже, вирішальним є не сам факт сплати коштів за попереднім договором, а насамперед зміст погоджених сторонами умов, їх дійсна воля, межі реалізації ними свободи договору та ті правові наслідки, які сторони прямо передбачили в договорі.

У справі № 372/173/22 сторони у пунктах 4.2, 4.3 попередніх договорів, не лише погодили умови щодо сплати відповідних коштів, а й безпосередньо врегулювали наслідки їх сплати, неповернення, розподіл ризиків та способи захисту своїх прав у разі порушення домовленостей, тобто реалізували принцип свободи договору в частині врегулювання наслідків не укладення основного договору.

Колегія суддів Касаційного цивільного суду дійшла висновку про наявність підстав для конкретизації правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12, зокрема:

- чи поширюються загальні принципи цивільного права, включаючи свободу договору, диспозитивніть та загальні положення договірного права на попередні договори?

- чи має попередній договір особливе правове регулювання, яке виключає або обмежує право сторін самостійно визначати наслідки неукладення основного договору?

- чи підлягають безумовному поверненню сплачені за попередніми договорами кошти навіть у випадку, коли сторони прямо погодили їх неповернення в умовах договору?

- чи може добровільна, усвідомлена та прямо зафіксована у попередньому договорі відмова покупця від вимог щодо повернення сплачених грошових коштів розглядатися, як прояв свободи договору та диспозитивності цивільного права?

- чи підлягає врахуванню суб`єктний склад сторін, зокрема статус покупця як юридичної особи, при оцінці меж свободи договору, добросовісності та правомірності погоджених сторонами умов?

Свою позицію про необхідність відступу від висновку Верховного Суду України у справі № 6-176цс12 колегія суддів Касаційного цивільного суду обґрунтовує не відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів, а незгодою з цим правовим висновком.

При цьому у справі № 6-176цс12 суди встановили, що відповідно до умов попереднього договору в разі відмови продавця від укладення основних договорів він повертає покупцеві сплачену попередню оплату (аванс), а в разі відмови або ухилення покупця від укладення основних договорів - грошові кошти залишаються у продавця.

У цій справі Верховний Суд України сформулював висновок про те, що внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі основного договору. У випадку не укладення основного договору, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, передані в рахунок оплати за основним договором грошові кошти є відповідно до ст. 570 ЦК України не завдатком, а авансомі підлягають поверненню особі, яка їх сплатила.

У свою чергу колегія суддів Касаційного цивільного суду послалась на те, що застосування правового висновку Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 без оцінки того, що сторони у конкретному договорі прямо визначили інші умови, фактично нівелює зміст погоджених сторонами положень такого договору, обмежує принцип свободи договору та ставить під сумнів можливість сторін самостійно врегульовувати свої цивільні права та обов`язки у спосіб, не заборонений законом.

Касаційний цивільний суд, висловивши такі міркування стосовно вирішення справи, фактично навів аргументи щодо незгоди з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12, стосовно врахування умов попереднього договору.

При цьому Касаційний цивільний суд, зазначаючи про необхідність відступу від висновку Верховного Суду України шляхом його конкретизації, не вказує, у чому полягають істотні вади такої правової позиції; зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід є очевидно застарілий внаслідок розвитку суспільних відносин у сфері договірних правовідносин або їх правового регулювання.

Велика Палата Верховного Суду вчергове наголошує, що за усталеним та послідовним підходом не може вважатися належною та достатньою підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, лише незгода колегії суддів з таким висновком (ухвали Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі № 913/266/20, від 17 липня 2024 року у справі № 904/2465/21, від 20 листопада 2024 року у справі № 917/2033/21 та інші).

Ураховуючи наведене, справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України».

Таким чином, Велика Палата не знайшла підстав для прийняття у провадження справи № 372/173/22 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ваксенс Прод» про стягнення авансу у зв`язку з ухваленням Верховним Судом постанови від 16.04.2026 року про необхідність відступу від висновку Верховного Суду України у постанові від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12, шляхом його конкретизації.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком районного суду про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 73 137,20 грн.

Що стосується вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, то суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в цій частині, позивач висновок районного суду в цій частині не оскаржує, а подана відповідачем апеляційна скарга зводиться до незгоди з рішенням суду саме в тій частині вимог, яка задоволена судом на користь позивача, а вимога апеляційної скарги спрямована на відмову у позові у повному обсязі.

Таким чином, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 10 липня 2023 року - скасуванню, з ухваленням у справі нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

При цьому скасування рішення суду першої інстанції обумовлено не неправильністю його висновку щодо наявності підстав для повернення авансу, а істотним порушенням норм процесуального права, яке полягало у розгляді справи за відсутності відповідачки, належне повідомлення якої про розгляд справи не підтверджене матеріалами справи.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів доходить висновку, що за наявними у справі доказами позовні вимоги в частині стягнення авансу у розмірі 73 137,20 грн є обґрунтованими, а доводи відповідачки щодо застосування пункту 5.2 договору та залишення авансу у продавця не знайшли свого підтвердження.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ).

Щодо судових витрат.

Відповідно до ч. 13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки нове рішення ухвалено виключно з процесуальних підстав і не змінило розмір стягнення, який визначений судом першої інстанції відсутні підстави для перерозподілу судових витрат.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367-369, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Заочне рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси - скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ) грошові кошти в розмірі 73 137,20 грн.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Головуючий: О.М. Таварткіладзе

Судді: Л.М. Вадовська

С.О.Погорєлова