Рішення від 15 вересня 2026 р. у справі №466/3448/23 — Личаківський районний суд м. Львова

Справа № 466/3448/23

Провадження № 2/463/65/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі головуючого судді Головатого Р.Я.

з участю секретаря судових засідань Афанасьєва Д.С.

представника позивача Бордюка М.Й.

представника відповідача ОСОБА_1 ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа: Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення боргу,-

встановив:

позивач ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа: Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення боргу, збільшивши позовні вимоги просить стягнути солідарно з відповідачів на його користь 1 996 277,89 доларів США, з яких: 1 400 000 доларів США – основна заборгованість; 238 728,71 доларів США – проценти за користування коштами; 357 549, 18 доларів США – 3% річних від простроченої суми.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 2000 року ОСОБА_5 співпрацював з АТ КБ «ПриватБанк», зокрема обслуговувався у міському відділенні банку по АДРЕСА_1 , де також знаходилися рахунки ПрАТ «Фірма «Львів Петроль», яка належить йому. Крім того, він орендував банківський сейф, у якому зберігав власні заощадження у сумі 1 400 000 доларів США. Через необхідність постійного доступу до коштів виникали певні незручності.

Починаючи з 2015 року ОСОБА_1 , знаючи про значні кошти ОСОБА_5 , запропонував йому більш зручний спосіб їх зберігання – користуватися банківським сейфом, розташованим у його службовому кабінеті. На підтвердження своїх зобов`язань 20 вересня 2015 року ОСОБА_1 написав розписку про отримання від ОСОБА_5 1 000 000 доларів США строком до 20 вересня 2016 року, а 01 травня 2016 року він запропонував передати до сейфу ще 400 000 доларів США з поверненням частинами до 10 жовтня 2016 року, що також було підтверджено розпискою. Обидві розписки були написані у службовому кабінеті ОСОБА_1 у відділенні «ПриватБанку».

На початку 2017 року ОСОБА_5 звернувся до ОСОБА_1 з вимогою повернути кошти, однак останній спочатку запевняв у виконанні зобов`язань, а згодом почав уникати зустрічей. Після проведення «ПриватБанком» поліграфа керівництво банку дійшло висновку про неправдивість пояснень ОСОБА_1 , після чого його було звільнено. 23 червня 2017 року СУ ГУНП у Львівській області за фактом шахрайства щодо ОСОБА_5 було розпочато кримінальне провадження №12017140000000549 за ч. 4 ст. 190 КК України.

У межах цього кримінального провадження проводилися допити та очні ставки, однак згодом активне розслідування фактично припинилося. На звернення ОСОБА_5 до органів прокуратури у 2017, 2021 та 2023 роках йому повідомляли, що розслідування триває та здійснюється СВ Львівського РУП №1 ГУНП у Львівській області. Водночас щодо ОСОБА_1 існує інше кримінальне провадження № 12015140040004108 за ч. 4 ст. 190 КК України стосовно інших потерпілих, обвинувальний акт у якому 29 червня 2017 року направлено до Галицького районного суду м. Львова. Ухвалою суду від 21 червня 2022 року його розгляд було зупинено у зв`язку із проходженням ОСОБА_1 військової служби.

З огляду на правову природу боргової розписки як документа, що підтверджує укладення договору позики та отримання коштів, ОСОБА_5 просить на підставі ст.526, 530, 598, 599, 626, 1046-1049 стягнути з відповідачів суму основного боргу 1 400 000 доларів США.

Крім того, вважає, що окрім повернення суми основного боргу – 1 400 000 доларів США відповідач ОСОБА_1 має повернути ОСОБА_5 на підставі ст.1048 ЦК України проценти за користування коштами, згідно з борговою розпискою від 20 вересня 2015 року за період з 20 вересня 2015 року по 20 вересня 2016 року на рівні облікової ставки Національного банку України в сумі 200 745,64 доларів США та на підставі ч.2 ст.625 ЦК України 3% річних за період з 21 вересня 2016 року по 31 березня 2025 року в сумі 255860,66 доларів США, а згідно з борговою розпискою від 01 травня 2016 року – проценти за користування коштами за період з 01 травня 2016 року по 10 жовтня 2016 року на рівні облікової ставки Національного банку України в сумі 37 983,61 доларів США та 3 % річних за період з 11 жовтня 2016 року по 31 березня 2025 року в сумі 101688,52 доларів США.

При цьому просить визнати поважними причини пропуску строку позовної давності та поновити його, оскільки ще 23.06.2017 за його заявою було відкрито кримінальне провадження №12017140000000549 за ч. 4 ст. 190 КК України за фактом шахрайських дій ОСОБА_1 відносно ОСОБА_5 і останній розраховував на швидке та ефективне розслідування і можливість заявити цивільний позов у межах кримінального провадження. Однак через тривале розслідування був змушений звернутися до суду в цивільному порядку, а тому вважає, що строку позовної давності пропущено з поважних причин, тому просить суд поновити цей строк.

04.09.2023 від представника відповідачів надійшов відзив на позовну заяву, у якому остання звертає увагу на те, що з долучених до позовної заяви розписок вбачається, що ОСОБА_3 грошових коштів у позивача не позичала, а положень про виникнення солідарного обов`язку відповідачів за договором позики розписки не містять. Сам позивач зазначає, що кошти у сумі 1 000 000 та 400 000 доларів США не передавав ОСОБА_1 у власність, а нібито розмістив їх у банківському сейфі, яким останній користувався. Отже, між сторонами не виникли правовідносини за договором позики, а підстави для солідарного стягнення коштів з ОСОБА_3 відсутні.

Крім того, відповідачі заявляють про застосування позовної давності відповідно до ст. 267 ЦК України, оскільки строк виконання зобов`язань за розпискою на 1 000 000 доларів США сплив 20.09.2016, а позовна давність – 20.09.2019; за розпискою на 400 000 доларів США строк виконання сплив 10.10.2016, а позовна давність – 10.10.2019. Так як позов подано після спливу встановленого строку, а поважних причин його пропуску позивачем не наведено, сплив позовної давності є самостійною підставою для відмови у позові. При цьому, вважають, що сам факт існування кримінального провадження з 2017 року, у межах якого нікому не повідомлено про підозру, не свідчить про поважність причин пропуску позовної давності.

З урахуванням наведеного, оскільки позивач сам заперечує факт передачі коштів у власність ОСОБА_1 , що виключає виникнення договору позики, а долучені до позову копії розписок не містять відомостей про наявність та місцезнаходження їх оригіналів, позовні вимоги ОСОБА_5 є необґрунтованими, та такими, що заявлені після спливу позовної давності, тому просять у задоволенні позову відмовити.

26.09.2023 від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій останній зазначає, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, цивільні права та обов`язки за таким договором виникають в обох із подружжя. Такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30.06.2020 у справі №638/18231/15.

Як зазначалося у позові ОСОБА_5 та уточненнях до нього, у зв`язку із залученням співвідповідача ОСОБА_3 , кошти спочатку були передані ОСОБА_1 на зберігання. Надалі саме ці кошти ОСОБА_1 взяв у позику, що підтверджується розписками від 20.09.2015 на суму 1 000 000 доларів США та від 01.05.2016 на суму 400 000 доларів США. Крім того, 08.07.2016 ОСОБА_1 власноручно повторно підтвердив свій обов`язок щодо повернення коштів.

Таким чином, 1 000 000 доларів США, які перебували у ОСОБА_1 на зберіганні, були ним взяті в позику за розпискою від 20.09.2015, а додатково 01.05.2016 він отримав у позику ще 400 000 доларів США. Отже, загальна сума позики становила 1 400 000 доларів США, що підтверджується відповідними розписками.

З рахуванням наведеного просить позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 20 травня 2024 року провадження у справі зупинено до припинення перебування відповідача ОСОБА_1 у складі Збройних Сил України.

У зв`язку із перебуванням судді Леньо С.І. у відпустці у зв`язку з вагітністю та пологами, наданій їй наказом голови Личаківського районного суду м.Львова №144/К від 28 жовтня 2024 року, з метою забезпечення розгляду справ у визначеним законом строки, у відповідності до положень п. 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, п. 2.13 Засад використання автоматизованої системи документообігу Личаківського районного суду м. Львова, справу було передано для повторного автоматизованого розподілу.

У відповідності до вимог ст.33 Цивільного процесуального кодексу України автоматизованою системою документообігу суду було визначено суддю Білоуса Ю.Б. для розгляду вказаної справи.

Ухвалою судді Личаківського районного суду м. Львова Білоуса Ю.Б. від 20 листопада 2024 року справу прийнято до провадження.

Постановою Львівського апеляційного суду від 04.11.2024 року скасовано ухвали Личаківського районного суду м. Львова від 20 травня 2024 року та від 13 червня 2024 року в частині зупинення провадження у справі до припинення перебування відповідача ОСОБА_1 у складі Збройних Сил України.

Ухвалою судді Личаківського районного суду м. Львова Білоуса Ю.Б. від 30 грудня 2024 року справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження в підготовчому засіданні на 28 січня 2025 року о 11.20 год.

10 лютого 2025 року представником позивача подано заяву про збільшення позовних вимог (т.3, а.с.104-106). Згідно поданої заяви просить суд стягнути з відповідачів на користь позивача: 1 400 000 доларів США – основна заборгованість; 238 728,71 доларів США – проценти за користування коштами; 357 549, 18 доларів США – 3% річних від простроченої суми, разом 1 996 277,89 доларів США.

Ухвалою суду від 18.02.2025 заяву представника позивача ОСОБА_5 – адвоката Бордюка Михайла Йосиповича про збільшення позовних вимог залишено без руху, оскільки така подана з порушенням вимог ст.175, 177 ЦПК України, з встановленням позивачу 10-денного строку на усунення недоліків, шляхом скерування на адресу суду заяви про усунення недоліків, в якій слід зазначити відомості про наявність або відсутність електронного кабінету в сторін та інших учасників справи, в т.ч. в особи, що підписала заяву; реєстраційний номер облікової картки платника податків особи, що підписала заяву про збільшення позовних вимог, а також долучити оригінал платіжного документа про сплату судового збору за заявлену у заяві про збільшення позовних вимог вимогу майнового характеру.

27.02.2025 на адресу суду від представника позивача адвоката Бордюка М.Й. надійшла заява про усунення недоліків на виконання вимог ухвали суду від 18.02.2025 року.

Ухвалою суду від 29.04.2025 продовжено строк підготовчого провадження у справі.

Ухвалою суду від 22.05.2025 прийнято до розгляду заяву представника позивача ОСОБА_5 – адвоката Бордюка Михайла Йосиповича про збільшення позовних вимог, а також задоволено клопотання представника відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Юхименко Р.І. про витребування доказів, постановлено витребувати в АТ КБ «Приват Банк» (01001, м. Київ, вул.Грушевського, буд.1Д) інформацію про те, чи орендував ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , банківські скриньки у відділенні АТ КБ «Приват Банк», що знаходилось в АДРЕСА_1 , в період 2015-2017 років; витребувати в ГУ НП у Львівській області (79000, м.Львів, пл.Генерала Григоренка, буд.3) копії матеріалів кримінального провадження №12017140000000549, розпочатого за заявою ОСОБА_5 за ознаками злочину, передбаченого ч.4 ст.190 КК України; витребувати від Державної податкової служби України (04053, м.Київ, пл.Львівська, буд.8) інформацію про розмір задекларованих ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) доходів за період 1992-2017 років.

Ухвалою підготовчого засідання від 23.06.2025 постановлено закрити підготовче провадження по справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення боргу та призначити справу до судового розгляду по суті на 18.08.2025, яке було відкладено на 11.09.2025.

Ухвалою судового засідання від 11.09.2025 постановлено заяву позивача ОСОБА_5 про відвід судді – задовольнити; Відвести суддю Білоуса Юрія Богдановича від розгляду цивільної справи №466/3448/23, Провадження №2/463/154/25 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення боргу; Матеріали цивільної справи №466/3448/23, Провадження №2/463/154/25 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення боргу - передати для визначення судді у порядку, встановленому ст. 33 ЦПК України.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.09.2025 матеріали вищевказаної справи передані на розгляд судді Головатому Р.Я.

Ухвалою від 15.09.2025 постановлено вказану справу прийняти до свого провадження, розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначити підготовче засідання 14.10.2025.

Представник позивача в підготовче засідання не з`явився, разом з тим скерував клопотання про проведення такого без його участі та просив підготовче провадження у справі закрити і призначити справу до судового розгляду по суті.

В підготовчому засіданні представники відповідачів підтримали клопотання про витребування доказів, подане 13.10.2025, оскільки на виконання ухвали суду від 22.05.2025 ГУНП у Львівській області не було надано копію відеозапису, який міститься на флеш носії відеокамери марки «Panasonic» HC-V100 full HD ZOOM 42х, яка є додатком до протоколу одночасного допиту ОСОБА_5 та ОСОБА_1 від 11.05.2017, тобто частиною матеріалів кримінального провадження №12017140000000549, розпочатого за заявою позивача за ознаками злочину, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, у зв`язку з чим просили оголосити перерву.

В задоволенні клопотання про оголошення перерви відмовлено, клопотання про витребування доказів задоволено частково, після чого проти призначення справи до судового розгляду по суті представники відповідачів не заперечили.

Ухвалою підготовчого засідання від 14.10.2025 постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 17.11.2025, в якому неодноразово оголошувалась перерва, востаннє до 16.09.2026.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив задовольнити такі повністю. Зазначив, що оскільки позивач передав ОСОБА_1 кошти в загальній сумі 1 400 000 доларів США, що підтверджується двома розписками від 20.09.2015 та 01.05.2016, а останній у визначені строки кошти не повернув, такі підлягають стягненню на користь позивача разом із процентами за їх користування та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому, оскільки договір позики укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, то створює права та обов`язки для обох із подружжя, тому сума боргу підлягає стягненню з обох відповідачів солідарно.

Крім цього, звертає увагу суду на те, що звертаючись до суду з позовом 10.04.2023, ОСОБА_5 просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності та поновити його, оскільки ще 23.06.2017 за його заявою було відкрито кримінальне провадження №12017140000000549 за ч. 4 ст. 190 КК України щодо заволодіння ОСОБА_1 його коштами. Матеріали щодо цього епізоду були виділені в окреме провадження, досудове розслідування якого триває до цього часу, в той час як позивач розраховував на швидке та неупереджене розслідування і можливість заявити цивільний позов у межах кримінального провадження відповідно до ст. 127, 128 КПК України. Однак через тривале розслідування був змушений звернутися до суду в цивільному порядку. У зв`язку з цим вважає, що пропуск строку позовної давності зумовлений обставинами, які не залежали від нього, та просить суд поновити цей строк.

Представника відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні просила в задоволенні позовних вимог відмовити. Зазначила, що позивач наполягає, що між ним та ОСОБА_1 виникли зобов`язання за договором позики, однак така версія не лише не підтверджена доказами, а й спростовується матеріалами справи, зокрема матеріалами кримінального провадження, в ході якого у заявах та протоколах допитів 2016 року позивач по-різному зазначав правову підставу передачі коштів, суми, послідовність їх передачі та місце написання розписок. Крім того, за даними АТ КБ «ПриватБанк» договори оренди сейфу чи зберігання цінностей з ОСОБА_5 за 2015-2017 роки відсутні, а надані ДПС відомості про доходи позивача, на думку відповідача, не підтверджують наявність у нього 1 400 000 доларів США.

Сам позивач у позові та під час допитів вказував на формальний характер розписок і те, що кошти залишалися доступними для його користування, а ОСОБА_1 зазначав, що розписки були оформлені як формальні гарантії. Враховуючи, що договір позики є реальним договором і вважається укладеним лише з моменту фактичного передання коштів у власність позичальника, а позивач не довів факту передачі коштів ОСОБА_1 саме у позику, а тому договір позики не може вважатися укладеним.

Також наполягає на застосуванні позовної давності, оскільки позивачем не наведено обставин, які були об`єктивно непереборними та створили дійсні труднощі для звернення до суду у визначений законом строк для захисту свого права. Існування кримінального провадження з 2016 року не є непереборною обставиною чи такою, яка створювала дійсні труднощі для звернення до суду. Сам ОСОБА_5 у судовому засіданні 16.12.2025 визнав, що жодних об`єктивно непереборних перешкод для звернення до суду в нього не було, а відбувалося лише «листування з прокуратурою». З урахуванням наведеного, а також позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 06.10.2021 у справі № 359/4206/19, вважає, що підстави для поновлення позовної давності відсутні, а її пропуск є ще однією підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Представник відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог також заперечив. Зазначив, що перебування ОСОБА_3 в шлюбі з ОСОБА_1 не є беззаперечною підставою для солідарного стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за вищевказаними розписками, укладеними без її згоди та за відсутності доказів використання суми позики в інтересах сім`ї. Ні розписки, ні будь-які інші докази, наявні в матеріалах справи, не містять жодної інформації про отримання позики з метою придбання будь-якого майна в інтересах сім`ї. Позивачем також не надано суду жодних доказів використання суми позики в інтересах сім`ї. ОСОБА_3 не давала згоди на укладення договору позики, оформленого відповідними розписками.

Більше того, в період після 20 вересня 2015 року (дата першої розписки) ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_1 не набували у власність нерухоме майно, транспортні засоби, земельні ділянки чи корпоративні права, що підтверджується даними державних реєстрів (відкриті загальнодоступні дані), відтак відсутні докази використання позики в інтересах сім`ї, як підстави покладення на ОСОБА_3 солідарного обов`язку з повернення суми позики, заявленої позивачем.

Крім цього, вважає, що самостійною підставою для відмови в позові про стягнення заборгованості за договором позики є сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами у спорі до винесення рішення.

Представник третьої особи в останнє судове засідання не з`явилася, разом з тим скерувала письмовий виступ у судових дебатах, у якому зазначає, що у матеріалах справи відсутні будь-які процесуальні підстави для участі АТ КБ «ПриватБанк» у справі. Викладені позивачем аргументи свідчать про фундаментальні розбіжності між фактичними обставинами справи та твердженнями позивача. Відсутність документального підтвердження оренди сейфа, суперечливі свідчення щодо мети передачі коштів (інвестиції, зберігання) та невідповідність змісту розписок версії позивача вказують на спробу введення суду в оману щодо виникнення дійсних цивільно-правових відносин між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , що слід розцінювати як зловживання процесуальними правами, а пропуск строку позовної давності є самостійною підставою для відмови у позові.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, зокрема копії матеріалів кримінального провадження №12017140000000549, розпочатого за заявою ОСОБА_5 за ознаками злочину, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, з`ясувавши повно і всебічно всі обставини справи та оцінивши в сукупності зібрані у справі докази, суд встановив наступне.

20.09.2015 відповідач ОСОБА_1 отримав від позивача позику в сумі 1000000 доларів США терміном на 12 місяців з 20.09.2015 до 20.09.2016, що підтверджується копією розписки (т.1 а.с.9), оригінал якої було оглянуто в судовому засіданні.

Крім цього, 01.05.2016 ОСОБА_1 отримав від позивача 400000 доларів США, які 08.07.2016 зобов`язався повернути протягом 3 місяців до 10.10.2016, що підтверджується копією розписки (т.1 а.с.10), оригінал якої було оглянуто в судовому засіданні.

Судом встановлено, що на час отримання відповідачем ОСОБА_1 вказаних коштів останній перебував у шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 .

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до положень частини першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частини перша, друга статті 509 ЦК України).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

При цьому, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Зміст статті 541 ЦК України свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства.

До вказаного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17, від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12.

Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц, від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21, від 04 лютого 2026 року у справі № 459/2030/21).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 міститься висновок, що реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, чи надавав інший з подружжя згоду на укладення договору позики (постанова Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 520/6471/17, від 21 вересня 2022 року у справі № 348/2263/19).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Представлені позивачем розписки підтверджують укладення договорів позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 і факт передачі коштів, в той час як відповідачем доказів повернення боргу у визначений договорами строк не представлено, а тому суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача ОСОБА_6 основної суми боргу в загальному розмірі 1 400 000 доларів США підлягають до задоволення.

Крім цього, відповідно до ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п`ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов`язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Як вбачається з матеріалів справи, договорами позики не встановлено розміру процентів, разом з тим такі не є безпроцентними відповідно до ч.2 ст.1048, оскільки сума позики перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тому позивачем правомірно заявлено вимогу про стягнення процентів за користування позикою у розмірі облікової ставки Національного банку України.

Як вбачається з представленого позивачем розрахунку заборгованості, сума процентів згідно з договором позики від 20 вересня 2015 року за період з 20 вересня 2015 року по 20 вересня 2016 року становить 200 745,64 доларів США, згідно з договором позики від 01 травня 2016 року за період з 01 травня 2016 року по 10 жовтня 2016 року - 37 983,61 доларів США, а тому суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача ОСОБА_6 процентів в загальному розмірі 238 728,71 доларів США також підлягають до задоволення.

Крім цього, відповідно до ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки строк виконання ОСОБА_6 зобов`язання згідно з договором позики від 20 вересня 2015 року настав 20 вересня 2016 року, а згідно з договором позики від 01 травня 2016 року – 10 жовтня 2016 року, однак останнім взяті на себе зобов`язання так і не виконані, суд приходить до висновку, що позивачем правомірно заявлено вимогу про стягнення з відповідача ОСОБА_6 трьох процентів річних від простроченої суми за період з 21 вересня 2016 року по 31 березня 2025 року в сумі 255860,66 доларів США та за період з 11 жовтня 2016 року по 31 березня 2025 року в сумі 101688,52 доларів США відповідно, а тому позовні вимоги в цій частині також підлягають до задоволення.

При цьому, за змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) викладений висновок щодо застосування приписів частини п`ятої статті 267 ЦК України згідно з яким позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правило, це відбувається за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити і від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі №904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) викладений висновок про те, що Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. До висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Судом встановлено, що строк виконання ОСОБА_6 зобов`язання згідно з договором позики від 20 вересня 2015 року настав 20 вересня 2016 року, а згідно з договором позики від 01 травня 2016 року – 10 жовтня 2016 року, в той час як ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом 10.04.2023, тобто з пропуском позовної давності.

Разом з тим, судом також встановлено, що ще 23.06.2017 за заявою ОСОБА_5 було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження №12017140000000549 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, за фактом заволодіння ОСОБА_1 належними ОСОБА_5 грошовими коштами.

У подальшому матеріали щодо відповідного епізоду були виділені в окреме кримінальне провадження, у межах якого досудове розслідування триває до цього часу. Таким чином, починаючи з 2017 року, ОСОБА_5 розраховував на проведення компетентними органами повного, всебічного, об`єктивного та неупередженого досудового розслідування, встановлення всіх обставин кримінального правопорушення, надання належної правової оцінки діям винної особи та, як наслідок, відновлення його порушених майнових прав у межах кримінального провадження.

При цьому ОСОБА_5 обґрунтовано пов`язував захист своїх майнових інтересів із можливістю реалізації передбаченого кримінальним процесуальним законодавством права на пред`явлення цивільного позову в межах кримінального провадження. Зокрема, відповідно до положень статей 127, 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або іншої особи, визначеної законом, у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством.

За таких обставин очікування ОСОБА_5 результатів досудового розслідування не було безпідставним чи формальним. Навпаки, воно було зумовлене наявністю розпочатого за його заявою кримінального провадження, безпосереднім предметом якого були обставини заволодіння його грошовими коштами, а також передбаченою законом можливістю захисту порушеного майнового права шляхом пред`явлення цивільного позову в межах кримінального провадження.

Таким чином, пропуск строку позовної давності був зумовлений не недбалістю позивача, бездіяльністю чи небажанням реалізувати право на судовий захист, а сукупністю об`єктивних обставин, пов`язаних із тривалим досудовим розслідуванням кримінального провадження, розпочатого саме за його заявою, предметом якого були обставини заволодіння його майном.

Важливим є й те, що протягом усього відповідного періоду ОСОБА_5 вживав заходів, спрямованих на захист свого порушеного права, зокрема ініціював кримінальне провадження та активно цікавився станом його проведення.

З огляду на викладене, враховуючи характер спірних правовідносин, поведінку ОСОБА_5 , вжитті ним заходи для захисту порушеного права, наявність кримінального провадження, безпосередньо пов`язаного з предметом спору, а також тривалість його досудового розслідування, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання причин пропуску позовної давності ОСОБА_5 поважними, оскільки останній не втратив інтерес до відновлення свого порушеного права, це не призводить до порушення принципу правової визначеності, а навпаки, дасть можливість забезпечити справедливість у вирішенні спірних відносин сторін.

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, які викладені у постанові від 23 жовтня 2024 року у справі № 308/7051/21.

В той же час суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , виходячи з наступного.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).

Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).

У постанові Верховного Суду від 24 травня 2022 року у справі №333/911/20 вказано, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Перебування відповідачів на час укладення договору позики у зареєстрованому шлюбі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд в постановах від 28 червня 2023 року в справі №712/13196/21, від 27 березня 2024 року в справі №359/950/16 та від 14 листопада 2024 року в справі №727/1140/21.

Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 була обізнана про договори позики та не заперечувала проти таких, чи що кошти отримані ОСОБА_1 за договорами позики останнім використані та витрачені в інтересах сім`ї, не надано.

Отримуючи в позику грошові кошти без згоди другого з подружжя, що не підтверджено згодою ОСОБА_3 , ОСОБА_1 став учасником зобов`язальних правовідносин та зобов`язався особисто відповідати за повернення грошових коштів.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, які викладені у постанові від 26 вересня 2018року у справі №713/285/2012, у постанові Верхового Суду від 27 листопада 2019 року у справі №133/9228/14ц, у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2023 року у справі №466/10235/18, у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі №947/31704/19.

Перебування відповідачів у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором, обов`язків визначених щодо повернення боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеності укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг коштів в інтересах сім`ї.

Враховуючи наведене, оскільки ОСОБА_3 згоди на укладення договорів позики не надавала, а позивачем не представлено належних і допустимих доказів на підтвердження укладення договорів позики в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошових коштів за цими договорами для задоволення потреб сім`ї, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 слід відмовити повністю.

У справі «Серявін та інші проти України», №4909/04, §58, рішення від 10.02.2010 Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Згідно з п.6 ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.

Разом з тим, відповідно до ч.1, 2 ст.246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Згідно з п.5 ч.7 ст.265 ЦПК України у разі необхідності в резолютивній частині також вказується про призначення судового засідання для вирішення питання про судові витрати, дату, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру понесених нею судових витрат.

Враховуючи наведене, оскільки представник позивача заявив про неможливість подання доказів, що підтверджують розмір понесених позивачем судових витрат, а тому питання про судові витрати слід вирішити після ухвалення рішення по суті позовних вимог, визначивши позивачу строк для подання доказів щодо розміру понесених ним судових витрат.

Керуючись ст.12, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 293, 352, 354 ЦПК України, -

ухвалив:

позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 1 996 277,89 доларів США (один мільйон дев`ятсот дев`яносто шість тисяч двісті сімдесят сім доларів вісімдесят дев`ять центів), з яких: 1 400 000 доларів США – основна заборгованість; 238 728,71 доларів США – проценти за користування коштами; 357 549, 18 доларів США – 3% річних від простроченої суми.

В задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 відмовити повністю.

Призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати на 05 жовтня 2026 року о 12 год. 15 хв. в приміщенні Личаківського районного суду м. Львова (79007, м.Львів, вул. Б. Лепкого, 16, другий поверх, зал судового засідання №6).

Визначити ОСОБА_5 строк для подання доказів щодо розміру понесених ним судових витрат протягом п`яти днів з дня ухвалення рішення суду, тобто до 21 вересня 2026 року включно.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Львівського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_5 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП – НОМЕР_1 ;

Відповідачі: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП – НОМЕР_2 ,

ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП – НОМЕР_3 ,

Третя особа: Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», місцезнаходження: м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д.,01001, код ЄДРПОУ 14360570.

Повне судове рішення складене 28.09.2026.

Суддя: Р.Я. Головатий