Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №132/2501/26 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/2501/26

3/132/1067/26

ПОСТАНОВА

Іменем України

28 вересня 2026 року м. Калинівка

Суддя Калинівського районного суду Вінницької області Сєлін Є.В., розглянувши матеріали, які надійшли з батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про притягнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Калинівка Вінницької області, українця, громадянина України, із середньо-спеціальною освітою, розлученого, працевлаштованого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП документально не підтверджений, до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП,

ВСТАНОВИВ:

На адресу Калинівського районного суду Вінницької області з батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України надійшов адміністративний матеріал про притягнення ОСОБА_2 до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.07.2026 року, визначено склад суду з розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Згідно протоколу про адміністративне правопорушення серії ВАД № 121360 від 15.07.2026 року, ОСОБА_2 - 15 липня 2026 року близько 17 годині 00 хвилин за адресою: АДРЕСА_2 , вчинив відносно своєї рідної сестри ОСОБА_3 домашнє насильство психологічного характеру, чим завдав їй психологічних страждань.

Вивчивши матеріали справи та оцінивши всі докази по справі, як кожен окремо так і в їх сукупності, всебічно, повно і об`єктивно, дослідивши всі обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність в діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення з наступних підстав.

Відповідно до статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Частиною першою статті 173-2 КУпАП встановлено адміністративну відповідальність за вчинення домашнього насильства, тобто умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілого.

Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.

Згідно пункту 3 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», домашнє насильство - діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

За положеннями частини першої статті Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»:

психологічне насильство - форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи;

фізичне насильство - форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру;

економічне насильство - форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.

Статтею 3 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання поширюється на таких осіб: 1) подружжя; 2) колишнє подружжя; 3) наречені; 4) мати (батько) або діти одного з подружжя (колишнього подружжя) та інший з подружжя (колишнього подружжя); 5) особи, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у шлюбі між собою, їхні батьки та діти; 6) особи, які мають спільну дитину (дітей); 7) батьки (мати, батько) і дитина (діти); 8) дід (баба) та онук (онука); 9) прадід (прабаба) та правнук (правнучка); 10) вітчим (мачуха) та пасинок (падчерка); 11) рідні брати і сестри; 12) інші родичі: дядько (тітка) та племінник (племінниця), двоюрідні брати і сестри, двоюрідний дід (баба) та двоюрідний онук (онука); 13) діти подружжя, колишнього подружжя, наречених, осіб, які мають спільну дитину (дітей), які не є спільними або всиновленими; 14) опікуни, піклувальники, їхні діти та особи, які перебувають (перебували) під опікою, піклуванням; 15) прийомні батьки, батьки-вихователі, патронатні вихователі, їхні діти та прийомні діти, діти-вихованці, діти, які проживають (проживали) в сім`ї патронатного вихователя. Дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству поширюється також на інших родичів, інших осіб, які пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки, за умови спільного проживання, а також на суб`єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству.

Отже, для правильної юридичної кваліфікації дій особи за частиною першою статті 173-2 КУпАП необхідним є встановлення усіх передбачених законом ознак складу адміністративного правопорушення, а саме його об`єкта, об`єктивної сторони, суб`єкта та суб`єктивної сторони. Саме сукупність цих ознак утворює склад адміністративного правопорушення і є необхідною юридичною підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності. Відсутність хоча б однієї з обов`язкових ознак складу правопорушення виключає можливість притягнення особи до адміністративної відповідальності за відповідною нормою закону.

Об`єктом адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, є суспільні відносини у сфері забезпечення фізичного та психічного здоров`я людини, її особистої недоторканності, честі та гідності, безпеки сімейного та іншого близького особистого спілкування, а також встановленого законом порядку запобігання та протидії домашньому насильству. Безпосередньо посягання при цьому спрямоване на фізичне або психічне благополуччя постраждалої особи.

Зміст поняття домашнього насильства має визначатися з урахуванням положень Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Суб`єктом правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, є фізична осудна особа, яка на момент вчинення відповідного діяння досягла шістнадцятирічного віку та на яку поширюється законодавче визначення особи, яка може вчинити домашнє насильство щодо відповідної постраждалої особи. При цьому для правильної кваліфікації необхідно встановити не лише особу, щодо якої складено протокол, її вік та осудність, а й характер відносин між цією особою та потерпілим, оскільки саме наявність передбаченого законом сімейного, родинного або іншого особистого зв`язку є юридично значущою ознакою домашнього насильства.

Об`єктивна сторона адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, характеризується умисним вчиненням будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру, прямо перелічених у диспозиції цієї норми або охоплених словом «тощо», за умови їх відповідності законодавчому визначенню домашнього насильства та настання передбаченого законом наслідку.

До таких діянь закон, зокрема, відносить застосування насильства, яке не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи, переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, а також інші діяння фізичного, психологічного чи економічного характеру.

При цьому для встановлення об`єктивної сторони недостатньо констатувати сам факт сварки, конфлікту, неприязних відносин, підвищеного тону розмови, висловлення незадоволення чи іншої побутової суперечки між особами. Суд має встановити конкретне діяння, яке вчинено особою, його характер, спосіб, час, місце, спрямованість щодо потерпілої особи та його відповідність ознакам фізичного, психологічного або економічного домашнього насильства.

Крім того, диспозиція частини першої статті 173-2 КУпАП прямо пов`язує адміністративну відповідальність із наслідком у вигляді завдання шкоди фізичному або психічному здоров`ю потерпілого. Тому під час розгляду справи суд повинен встановити не лише факт вчинення певних дій чи бездіяльності, а й наявність передбаченого законом причинно-наслідкового зв`язку між відповідним діянням та завданням шкоди фізичному або психічному здоров`ю потерпілого.

З огляду на це об`єктивна сторона складу правопорушення за частиною першою статті 173-2 КУпАП не може вважатися встановленою лише на підставі загального формулювання у протоколі про те, що особа «вчинила домашнє насильство», «вчинила психологічне насильство», «ображала», «погрожувала» або «влаштувала сварку». Такі твердження повинні бути конкретизовані щодо фактичних обставин діяння та підтверджені належними і допустимими доказами. Судова практика також виходить із того, що відсутність доказів завдання або можливості завдання шкоди фізичному чи психічному здоров`ю потерпілого, за відповідного змісту обвинувачення, має правове значення для встановлення об`єктивної сторони цього правопорушення.

Суб`єктивна сторона правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, характеризується умисною формою вини. На це безпосередньо вказує диспозиція зазначеної норми, яка передбачає відповідальність саме за «умисне вчинення» відповідних діянь.

Отже, суду необхідно встановити, що особа усвідомлювала характер своєї поведінки, розуміла, що її конкретні дії або бездіяльність спрямовані щодо особи, з якою вона перебуває у відносинах, що підпадають під визначення домашнього насильства, усвідомлювала суспільно небезпечний характер такої поведінки та бажала вчинити відповідне діяння. Саме по собі припущення про наявність умислу, зроблене виключно з факту виникнення конфлікту або негативних взаємовідносин між сторонами, не може замінювати встановлення суб`єктивної сторони правопорушення.

При цьому мотив учинення домашнього насильства не є обов`язковою ознакою складу адміністративного правопорушення, якщо інше прямо не випливає з конкретних обставин справи. Водночас встановлення мотиву може мати доказове значення для з`ясування спрямованості умислу особи та фактичних обставин події.

Таким чином, для притягнення особи до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП суд повинен встановити у своїй сукупності: по-перше, наявність передбаченого законом об`єкта посягання; по-друге, конкретне діяння (дію або бездіяльність) фізичного, психологічного чи економічного характеру, яке відповідає законодавчому визначенню домашнього насильства; по-третє, особливий характер відносин між кривдником та постраждалою особою, що зумовлює можливість кваліфікації діяння саме як домашнього насильства; по-четверте, передбачений диспозицією ч.1 ст.173-2 КУпАП наслідок у вигляді завдання шкоди фізичному або психічному здоров`ю потерпілого та причинний зв`язок між діянням і таким наслідком; по-п`яте, належність особи до суб`єктів відповідальності за цією нормою; по-шосте, умисну форму вини особи.

Обов`язок встановлення зазначених обставин прямо випливає із процесуальних положень КУпАП. Відповідно до статті 245 КУпАП завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є, зокрема, своєчасне, всебічне, повне й об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, а також забезпечення виконання постанови.

Згідно зі статтею 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, положення статті 280 КУпАП не передбачають можливості обмежитися формальною перевіркою змісту протоколу про адміністративне правопорушення або механічним встановленням відповідності описаної у ньому поведінки диспозиції статті 173-2 КУпАП. Суд зобов`язаний самостійно дослідити докази та встановити всі юридично значущі обставини, необхідні для висновку про наявність або відсутність складу адміністративного правопорушення.

Відповідно до статті 251 КУпАП доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення. У судовій практиці окремо наголошується, що цей обов`язок не може бути перекладений на суд.

За змістом статті 252 КУпАП докази підлягають оцінці за внутрішнім переконанням особи, яка здійснює провадження у справі, що ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності та відповідно до закону.

Отже, саме на суд покладається обов`язок при розгляді конкретної справи перевірити, чи підтверджується доказами кожна з обов`язкових ознак складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, а саме об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт та суб`єктивна сторона. Водночас цей обов`язок суду щодо з`ясування обставин справи не означає покладення на суд обов`язку самостійно збирати докази замість органу, який склав протокол.

Відповідно до статті 283 КУпАП постанова у справі про адміністративне правопорушення повинна містити, зокрема, опис обставин, установлених під час розгляду справи, та зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення.

Таким чином, висновок про наявність у діях особи складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, може бути зроблений лише за умови, якщо в ході судового розгляду належними та допустимими доказами встановлено всі обов`язкові елементи цього складу. Якщо ж хоча б одна з необхідних ознак, зокрема конкретне діяння, його характер як домашнього насильства, передбачений законом наслідок у вигляді шкоди фізичному або психічному здоров`ю потерпілого, причинний зв`язок, суб`єкт або умисна форма вини, не знайшла свого підтвердження, відсутні правові підстави вважати склад адміністративного правопорушення доведеним.

За таких обставин суд повинен виходити не з припущень чи формального змісту протоколу, а з фактичних обставин, установлених на підставі досліджених доказів, і надати належну правову оцінку кожній обов`язковій ознаці складу адміністративного правопорушення. У разі встановлення відсутності події або складу адміністративного правопорушення провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП.

Сам по собі факт виникнення між особами конфлікту, сварки, взаємних претензій або непорозуміння без встановлення конкретного умисного діяння, передбаченого диспозицією частини першої статті 173-2 КУпАП, та інших обов`язкових ознак складу адміністративного правопорушення не є достатньою правовою підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності. Такий підхід узгоджується і з актуальною судовою практикою, в якій зазначається, що не кожна побутова сварка сама по собі свідчить про вчинення домашнього насильства, а суд повинен встановити саме ті обставини, які утворюють склад адміністративного правопорушення.

Як вбачається з протоколу про адміністративне правопорушення серії ВАД № 121360 від 15.07.2026 року, ОСОБА_2 - 15 липня 2026 року близько 17 годині 00 хвилин за адресою: АДРЕСА_2 , вчинив відносно своєї рідної сестри ОСОБА_3 домашнє насильство психологічного характеру, чим завдав їй психологічних страждань.

До протоколу в якості доказів додано: протокол прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію; рапорт працівника поліції; пояснення особи, яка звернулася до органу поліції з повідомленням; пояснення особи, яка притягується до адміністративної відповідальності; форму оцінки ризиків вчинення домашнього насильства; терміновий заборонний припис стосовно кривдника.

Оцінюючи зміст протоколу про адміністративне правопорушення та долучені до нього матеріали, суд виходить із того, що відповідно до статті 256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення мають бути зазначені, зокрема, місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення, нормативний акт, який передбачає відповідальність за таке правопорушення, а також інші відомості, необхідні для вирішення справи. При цьому протокол має складатися на підставі встановлених обставин та матеріалів, які підтверджують факт вчинення адміністративного правопорушення.

Водночас наведений у протоколі опис обставин фактично зводиться до формального відтворення диспозиції частини першої статті 173-2 КУпАП та загального твердження про вчинення особою домашнього насильства, без належної конкретизації фактичних обставин, які б дали суду можливість встановити наявність усіх обов`язкових ознак складу адміністративного правопорушення.

Зокрема, у протоколі не наведено достатніх конкретних відомостей про те, які саме конкретні дії чи бездіяльність вчинила особа, в чому саме вони полягали, яким конкретним способом були вчинені, у чому саме полягав їх насильницький характер, а також які саме обставини дають підстави віднести відповідні дії до домашнього насильства у розумінні закону.

Саме по собі зазначення у протоколі формулювання про те, що особа «вчинила домашнє насильство», «вчинила фізичне, психологічне насильство», «ображала», «погрожувала», «вчинила сварку», без наведення конкретного змісту відповідних висловлювань, дій чи бездіяльності, їх спрямованості та фактичних наслідків, не є достатнім описом об`єктивної сторони адміністративного правопорушення, оскільки фактично являє собою лише правову оцінку поведінки особи, а не виклад конкретних фактичних обставин події.

Суд звертає увагу, що протокол про адміністративне правопорушення не може підміняти собою доказування та містити лише висновок посадової особи про наявність у діях особи складу адміністративного правопорушення. Його зміст має давати можливість встановити, які саме фактичні обставини стали підставою для такого висновку, та співвіднести їх з кожною з обов`язкових ознак складу правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

У цьому випадку з протоколу також неможливо належним чином встановити обов`язкові елементи суб`єктивної сторони правопорушення, зокрема те, у чому конкретно полягав умисел особи на вчинення відповідного діяння.

Крім того, наведений у протоколі опис обставин не містить достатніх даних, які б дозволяли суду встановити передбачений законом наслідок відповідного діяння, а саме завдання потерпілій особі шкоди фізичному або психічному здоров`ю, та причинний зв`язок між конкретними діями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і таким наслідком. Не зазначено, у чому саме полягала така шкода, яким чином вона проявилася, які фактичні дані підтверджують її наявність та що саме свідчить про її причинний зв`язок із діями особи.

Таким чином, протокол містить переважно загальну формулу про вчинення домашнього насильства, але не містить належно конкретизованого опису фактичної сторони події та достатніх відомостей, на підставі яких суд міг би встановити наявність у діях особи всіх елементів складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

При цьому відповідно до статті 280 КУпАП під час розгляду справи суд зобов`язаний з`ясувати, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Отже, суд не вправі виходити виключно з формального змісту протоколу та автоматично вважати доведеними обставини, які в ньому лише констатовані, без їх підтвердження належними та допустимими доказами.

Відповідно до статті 251 КУпАП доказами у справі про адміністративне правопорушення є фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюються, зокрема, наявність або відсутність адміністративного правопорушення та винність особи в його вчиненні. Згідно зі статтею 252 КУпАП такі докази підлягають оцінці на основі всебічного, повного й об`єктивного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності.

Отже, обов`язок суду полягає не у формальному підтвердженні викладеної у протоколі кваліфікації, а у встановленні на підставі доказів фактичних обставин, які утворюють склад адміністративного правопорушення. При цьому суд не може самостійно доповнювати фабулу правопорушення новими фактичними обставинами, яких не зазначено у протоколі та які не підтверджені належними доказами, оскільки це означало б фактичне перебрання судом на себе функції сторони, яка склала протокол, щодо формування обвинувачення та доказування його обґрунтованості.

За таких обставин сам по собі факт наявності між особами конфлікту, сварки, неприязних відносин, висловлення взаємних претензій чи інших побутових непорозумінь не є достатнім для висновку про вчинення саме домашнього насильства у розумінні частини першої статті 173-2 КУпАП. Для такої кваліфікації необхідно встановити конкретне діяння, його характер, спрямованість, умисність, належність відносин між особами до сфери домашнього насильства, а також інші передбачені законом ознаки відповідного складу правопорушення.

Таким чином, за відсутності у протоколі та інших матеріалах справи достатніх фактичних даних щодо конкретного діяння, його характеру, умисності, наслідків для потерпілої особи та причинного зв`язку між діянням і такими наслідками суд позбавлений об`єктивної можливості встановити, що у діях особи наявна сукупність усіх обов`язкових ознак складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

За таких обставин наведене у протоколі формальне формулювання про вчинення домашнього насильства саме по собі не може бути покладене в основу висновку про доведеність факту вчинення адміністративного правопорушення та настання передбачених законом негативних наслідків. Недоведеність хоча б однієї з обов`язкових ознак складу адміністративного правопорушення виключає можливість притягнення особи до адміністративної відповідальності за відповідною нормою КУпАП.

Надаючи оцінку долученим до протоколу про адміністративне правопорушення доказам, суд зазначає наступне:

Оцінюючи як доказ протокол прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію, суд виходить із того, що зазначений документ за своїм змістом підтверджує факт звернення відповідної особи до органу поліції із заявою та факт прийняття такої заяви уповноваженою службовою особою. Водночас сам по собі факт звернення особи із заявою не є безпосереднім доказом достовірності всіх викладених у ній відомостей та не підтверджує автоматично факту вчинення адміністративного правопорушення конкретною особою.

Зі змісту протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію вбачається, що викладені в ньому відомості фактично є повідомленням заявника про обставини, які, на його думку, мали місце. Таким чином, зазначений документ відображає позицію та твердження заявника щодо події, однак не містить самостійних об`єктивних даних, які б безпосередньо підтверджували кожну з обов`язкових ознак складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Зокрема, протокол прийняття заяви не підтверджує сам по собі, що описані заявником дії дійсно були вчинені особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, що такі дії мали саме характер фізичного, психологічного чи економічного домашнього насильства, що вони були вчинені умисно, а також що внаслідок таких дій потерпілій особі було завдано шкоди фізичному або психічному здоров`ю.

Сам по собі протокол прийняття заяви може бути врахований судом як документ, що підтверджує факт звернення заявника та зміст повідомлених ним на момент звернення відомостей, однак його доказове значення щодо фактичного вчинення адміністративного правопорушення визначається лише у сукупності з іншими належними та допустимими доказами.

Особливої уваги потребує те, що особа, яка повідомляє про подію, фактично є джерелом відомостей, викладених у заяві. Тому наведені нею твердження про вчинення щодо неї певних дій не можуть розглядатися як безумовно встановлені факти лише з тієї підстави, що вони зафіксовані працівником поліції у відповідному протоколі. Працівник поліції, який приймає заяву, не є очевидцем події лише внаслідок оформлення ним такого документа, а тому сам факт фіксації ним повідомлення не перетворює повідомлені заявником відомості на безпосередньо сприйняті ним фактичні дані.

Таким чином, у разі відсутності інших належних і достатніх доказів протокол прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію не може бути покладений в основу безумовного висновку про доведеність факту вчинення особою домашнього насильства. Для такого висновку суд повинен перевірити повідомлені заявником обставини за допомогою інших доказів, встановити конкретне діяння особи, його характер, спрямованість, умисність, наслідки та причинний зв`язок між діянням і заподіяною шкодою.

У цьому випадку зазначений протокол не містить самостійних даних, які б усували зазначені вище сумніви, а лише фіксує повідомлення заявника про подію. Інших об`єктивних доказів, які б у своїй сукупності підтверджували викладені в заяві обставини та дозволяли достовірно встановити всі елементи складу адміністративного правопорушення, судом не встановлено.

Відтак суд оцінює протокол прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію виключно як доказ факту звернення заявника та повідомлення ним відповідної інформації, а не як безпосередній та достатній доказ достовірності всіх повідомлених ним обставин і вчинення особою адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Оцінюючи рапорт працівника поліції, долучений до матеріалів справи як доказ вчинення адміністративного правопорушення, суд враховує, що відповідно до його змісту працівник поліції не був безпосереднім очевидцем події, яка є предметом судового розгляду, а викладені у рапорті відомості щодо обставин вчиненого адміністративного правопорушення отримані ним виключно зі слів заявника.

Отже, зазначений рапорт за своїм змістом не містить самостійних відомостей про факти, які безпосередньо сприймалися працівником поліції, а фактично є письмовою фіксацією повідомленої йому іншою особою інформації про подію. При цьому заявник є безпосередньо заінтересованою у результаті розгляду справи особою, а тому наведені ним твердження щодо поведінки особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, підлягають перевірці та оцінці судом у сукупності з іншими доказами.

Доказове значення має не сама назва документа «рапорт», а фактичні дані, які він містить, джерело їх походження та спосіб їх отримання. Якщо працівник поліції не був очевидцем події та не сприймав безпосередньо дій особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, відомості, викладені ним у рапорті зі слів заявника, не можуть розглядатися як особисто сприйняті ним фактичні дані про обставини правопорушення.

За таких обставин рапорт працівника поліції фактично дублює зміст повідомлення заявника та не створює самостійного доказового джерела щодо достовірності викладених ним обставин. Посилання працівника поліції у рапорті на відомості, отримані від заявника, не може саме по собі підтверджувати факт вчинення особою конкретного діяння, оскільки працівник поліції такого діяння безпосередньо не спостерігав.

Суд також враховує, що відповідно до статті 280 КУпАП під час розгляду справи суд зобов`язаний з`ясувати, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Отже, висновок про винуватість особи повинен ґрунтуватися не на припущеннях та не на простому відтворенні повідомлення заінтересованої особи працівником поліції, а на належно перевірених фактичних даних.

У цьому випадку рапорт не містить посилань на будь-які інші джерела отримання інформації, не зазначає обставин, безпосередньо сприйнятих працівником поліції, та не супроводжується такими об`єктивними доказами, як відеозапис події, показання очевидців, результати фіксації наслідків події, медичні документи, документи щодо заподіяної майнової шкоди або іншими доказами, які б незалежно від тверджень заявника підтверджували факт вчинення конкретного діяння особою, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Таким чином, у сукупності з протоколом прийняття заяви, який також лише відображає повідомлені заявником обставини, зазначений рапорт не створює незалежної доказової бази щодо факту вчинення адміністративного правопорушення. Фактично обидва документи походять з одного первинного джерела - повідомлення заінтересованої особи, а тому їх формальне долучення до матеріалів справи не означає наявності двох самостійних доказів одного й того самого факту.

При цьому кількість процесуальних документів, у яких відтворено одні й ті самі відомості, не може сама по собі підвищувати їх доказову силу. Вирішальним є наявність незалежних фактичних даних, отриманих у передбаченому законом порядку, які підтверджують відповідні обставини.

З огляду на викладене суд не може покласти зазначений рапорт як самостійний і достатній доказ в основу висновку про доведеність факту вчинення особою домашнього насильства. Він може бути врахований лише в тій частині, в якій підтверджує факт отримання працівником поліції відповідного повідомлення від заявника, однак достовірність викладених заявником відомостей та факт настання передбачених законом наслідків повинні підтверджуватися іншими належними та допустимими доказами.

За відсутності таких доказів сам по собі рапорт працівника поліції, складений зі слів заінтересованої особи, не є достатнім для встановлення всіх обов`язкових ознак складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, та не дає суду правових підстав для висновку про доведеність вини особи поза розумним сумнівом.

Оцінюючи письмові пояснення заявника (особи, яка звернулась до органу поліції із заявою), долучені до матеріалів справи, суд враховує, що вони є одним із джерел відомостей про обставини події, однак наведені в них твердження підлягають перевірці та оцінці судом у сукупності з усіма іншими доказами у справі.

Зі змісту зазначених письмових пояснень убачається, що заявник викладає власну версію події та стверджує про вчинення щодо нього особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, певних дій. Водночас у поясненнях не зазначено, яким саме способом зафіксовано факт вчинення відповідних дій, не наведено відомостей про наявність будь-яких об`єктивних засобів їх фіксації, очевидців події чи інших незалежних джерел інформації, які б підтверджували викладені заявником обставини.

Суд також враховує, що заявник є безпосередньо заінтересованою особою, оскільки саме його твердження стали підставою для звернення до органів поліції та подальшого складення щодо іншої особи протоколу про адміністративне правопорушення. За таких обставин його пояснення, хоча і можуть бути доказом у розумінні статті 251 КУпАП, не можуть розглядатися як безумовне та самодостатнє підтвердження всіх викладених у них обставин лише з огляду на сам факт їх письмового оформлення.

Саме по собі письмове пояснення особи не звільняє суд від обов`язку перевірити повідомлені нею обставини та встановити, чи підтверджуються вони іншими доказами. Особливо це має значення у випадку, коли пояснення надані особою, яка безпосередньо зацікавлена у притягненні іншої особи до адміністративної відповідальності.

У цьому випадку письмові пояснення заявника не містять посилань на будь-які незалежні докази, які б підтверджували викладені ним відомості. У матеріалах справи також відсутні належні та допустимі докази, які б об`єктивно підтверджували факт вчинення особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, конкретного діяння, описаного заявником.

Зокрема, відсутні дані про безпосередню фіксацію події технічними засобами, показання незалежних очевидців, медичні документи, документи щодо заподіяння майнової шкоди, результати огляду місця події, фотографії, відеозаписи або інші об`єктивні матеріали, які б дозволяли перевірити достовірність повідомлених заявником обставин.

При цьому сам факт того, що заявник повідомив працівникам поліції про певну подію та виклав відповідні обставини у письмових поясненнях, підтверджує лише факт повідомлення ним такої інформації, але не доводить автоматично достовірність кожного викладеного ним твердження. Аналогічно, подальше відображення цих самих відомостей у рапорті працівника поліції не створює окремого незалежного доказу, якщо працівник поліції не був очевидцем події та лише відтворив повідомлену заявником інформацію.

Таким чином, письмові пояснення заявника мають похідний від його особистого сприйняття події характер і потребують перевірки іншими доказами. За відсутності такого підтвердження суд не може ототожнювати твердження заінтересованої особи про вчинення адміністративного правопорушення з установленим фактом його вчинення.

Отже, письмові пояснення заявника не містять відомостей про будь-яку об`єктивну фіксацію правопорушення, а матеріали справи не містять інших незалежних доказів, які б підтверджували наведені ним обставини. Тому такі пояснення, оцінені окремо та у сукупності з іншими матеріалами справи, не дають достатніх підстав для достовірного встановлення факту вчинення особою конкретного діяння, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

За таких обставин суд приходить до висновку, що письмові пояснення заявника самі по собі та у поєднанні з документами, які лише відтворюють їх зміст, не є достатніми для встановлення поза розумним сумнівом усіх обов`язкових ознак складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Відтак наведені у письмових поясненнях твердження заявника можуть бути враховані судом як повідомлення ним певних обставин події, однак за відсутності їх незалежного доказового підтвердження вони не можуть бути покладені в основу висновку про доведеність факту вчинення домашнього насильства, настання передбачених законом наслідків та вини особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Оцінюючи письмове пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, суд враховує, що у зазначеному документі особа фактично відмовилася від надання пояснень щодо обставин, які ставляться їй у вину, пославшись на положення статті 63 Конституції України, вини у вчиненні адміністративного правопорушення не визнала, фактичних обставин події не виклала, наявність будь-яких доказів на підтвердження своєї позиції не зазначила та відповідних доказів суду не надала.

Разом із тим така процесуальна поведінка особи не може бути витлумачена судом як визнання нею факту вчинення адміністративного правопорушення або як підтвердження обставин, викладених у протоколі про адміністративне правопорушення. Реалізація особою права, гарантованого статтею 63 Конституції України, не створює для неї обов`язку доводити свою невинуватість та не може мати наслідком покладення на неї негативних доказових наслідків у вигляді презумпції достовірності тверджень сторони, яка стверджує про вчинення правопорушення.

Водночас відмова особи від надання пояснень означає, що суд не отримав від неї будь-яких відомостей щодо фактичних обставин події, які могли б бути враховані при встановленні наявності або відсутності адміністративного правопорушення. Особа також не повідомила суду про існування будь-яких доказів, які спростовують викладені у протоколі обставини, та не заявила клопотань про їх витребування чи дослідження.

Однак зазначена обставина сама по собі не може бути використана як доказ винуватості особи. Обов`язок доказування наявності адміністративного правопорушення та винуватості особи не може перекладатися на особу, яка притягається до адміністративної відповідальності, шляхом вимагання від неї доведення власної невинуватості.

Таким чином, зазначене письмове пояснення має доказове значення виключно в частині підтвердження того, що особа скористалася своїм правом не надавати пояснення щодо обставин, які ставляться їй у вину, та не визнала своєї вини. Воно не містить будь-яких відомостей, які б безпосередньо підтверджували або спростовували факт вчинення адміністративного правопорушення, і тому не може бути використане як самостійний доказ на підтвердження вини особи.

При цьому відсутність у поясненнях особи опису обставин події, посилань на докази або подання нею доказів на свою користь не усуває обов`язку суду перевірити докази, надані стороною, яка стверджує про вчинення адміністративного правопорушення. Суд не вправі робити висновок про доведеність вини лише з того, що особа не надала власної версії подій або не спростувала тверджень, викладених у протоколі.

Відтак письмове пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з огляду на його зміст не містить будь-яких даних, які могли б бути покладені в основу висновку про наявність складу адміністративного правопорушення. Разом із тим воно також не може розглядатися як доказ протилежного. По суті, зазначений документ лише фіксує реалізацію особою права, передбаченого статтею 63 Конституції України, та її незгоду з пред`явленими їй фактичними обставинами.

За таких обставин суд виходить із того, що відмова особи від надання пояснень не компенсує відсутності інших належних та допустимих доказів, не усуває недоліків доказової бази та не може бути використана для обґрунтування висновку про її винуватість. Наявність чи відсутність складу адміністративного правопорушення має бути встановлена судом на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, незалежно від того, скористалася особа правом надання пояснень чи відмовилася від нього.

Таким чином, зазначене письмове пояснення особи суд оцінює як реалізацію нею права, гарантованого статтею 63 Конституції України, та не враховує його зміст як доказ, що підтверджує або спростовує обставини інкримінованого адміністративного правопорушення.

Суд також дослідив форму оцінки ризиків вчинення домашнього насильства, складену працівником Національної поліції України, яка долучена до протоколу у якості доказу.

Оцінюючи зазначений документ у сукупності з іншими матеріалами справи, суд виходить із того, що форма оцінки ризиків вчинення домашнього насильства є документом, який складається відповідно до Порядку проведення оцінки ризиків вчинення домашнього насильства, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України та Міністерства внутрішніх справ України від 13 березня 2019 року № 369/180, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2019 року за № 333/33304. Відповідно до законодавчого визначення оцінка ризиків являє собою оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Отже, за своїм правовим призначенням форма оцінки ризиків є інструментом оцінювання рівня небезпеки та ймовірності подальшого або повторного насильства, який використовується уповноваженими працівниками для визначення необхідності та характеру подальших заходів реагування. Сам по собі цей документ не є процесуальним документом, яким встановлюється факт учинення конкретною особою адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Наявність у формі оцінки ризиків відповідних позначок, відповідей, зазначення певних обставин або визначеного рівня ризику сама по собі не свідчить про те, що кожна із зазначених у ній обставин безпосередньо мала місце, а тим більше не доводить поза розумним сумнівом у порядку, передбаченому КУпАП, наявність у діях особи всіх обов`язкових ознак складу адміністративного правопорушення.

Суд звертає увагу, що форма оцінки ризиків за своїм змістом може містити відомості, отримані зі слів постраждалої особи або інших осіб, а також професійну оцінку працівника поліції щодо наявності відповідних факторів ризику. Тому доказове значення кожного конкретного запису в такій формі залежить від того, з якого джерела отримано відповідну інформацію, чи є працівник поліції безпосереднім очевидцем зазначених обставин, чи підтверджуються вони іншими доказами та чи стосуються вони безпосередньо події, яка є предметом розгляду у даній справі.

У цьому випадку форма оцінки ризиків не містить самостійної фіксації працівником поліції конкретного акту фізичного, психологічного чи економічного насильства, безпосереднім очевидцем якого він був би. Якщо зазначені у формі відомості ґрунтуються виключно на повідомленнях заінтересованої особи, то сам факт внесення таких відомостей працівником поліції до відповідної форми не перетворює їх на безпосередньо сприйняті ним фактичні дані та не створює нового незалежного джерела доказів.

Крім того, визначений у формі рівень ризику не може ототожнюватися з установленим фактом учинення адміністративного правопорушення. Оцінка ризику є прогнозною за своїм характером і спрямована на визначення ймовірності продовження чи повторення насильства в майбутньому, тоді як при розгляді справи про адміністративне правопорушення суд відповідно до вимог КУпАП має встановити конкретну подію правопорушення, час, місце, спосіб і характер дій особи, її винність, а також наявність усіх передбачених законом ознак відповідного складу адміністративного правопорушення.

Таким чином, форма оцінки ризиків може враховуватися судом як один із документів, що характеризує проведене працівниками поліції оцінювання ситуації та наявність, на їхню думку, певних факторів ризику, однак вона не може підміняти собою докази конкретного факту вчинення домашнього насильства. Зокрема, сама по собі форма оцінки ризиків не доводить факту вчинення особою конкретних дій, які утворюють об`єктивну сторону адміністративного правопорушення, не встановлює автоматично їх умисного характеру, не підтверджує заподіяння ними шкоди фізичному або психічному здоров`ю потерпілої особи та не встановлює причинного зв`язку між конкретними діями особи та відповідними наслідками.

Відтак суд оцінює форму оцінки ризиків не ізольовано, а в сукупності з іншими доказами у справі. За відсутності інших належних та достатніх доказів, які б підтверджували конкретні обставини вчинення особою домашнього насильства, зазначений документ сам по собі не може бути покладений в основу висновку про доведеність вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Такий підхід відповідає і правовій природі самого інституту оцінки ризиків: його призначення полягає у своєчасному виявленні небезпеки та визначенні необхідних заходів реагування, а не у заміні доказування обставин конкретного адміністративного правопорушення.

Оцінюючи як доказ наявний у матеріалах справи терміновий заборонний припис стосовно кривдника, суд виходить із того, що відповідно до статті 25 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» терміновий заборонний припис є спеціальним заходом протидії домашньому насильству, який вживається уповноваженими підрозділами Національної поліції України у разі існування безпосередньої загрози життю чи здоров`ю постраждалої особи та спрямований на негайне припинення домашнього насильства, недопущення його продовження чи повторного вчинення.

Порядок винесення такого припису визначений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 01 серпня 2018 року № 654, який на теперішній час є чинним у редакції від 03 лютого 2026 року.

Отже, терміновий заборонний припис є офіційним документом, складеним уповноваженим працівником поліції у межах передбаченої законом процедури, а тому за відсутності встановлених судом обставин, які ставлять під сумнів його походження, повноваження особи, яка його винесла, або дотримання встановленої процедури, такий документ може бути використаний у справі як письмовий доказ та підлягає оцінці відповідно до вимог статей 251, 252 КУпАП.

Водночас сам по собі факт винесення термінового заборонного припису не є безумовним і самодостатнім доказом того, що особа вчинила конкретне адміністративне правопорушення, передбачене статтею 173-2 КУпАП.

Це зумовлено правовою природою такого припису. Його винесення пов`язане насамперед із необхідністю оперативного реагування поліції на ситуацію, в якій, за результатами оцінки ризиків, встановлено безпосередню загрозу життю чи здоров`ю постраждалої особи. Закон прямо визначає терміновий заборонний припис як спеціальний захід реагування, спрямований на негайне припинення домашнього насильства та запобігання його продовженню або повторному вчиненню.

Таким чином, юридична природа термінового заборонного припису та його призначення відрізняються від завдань провадження у справі про адміністративне правопорушення. Винесення такого припису здійснюється працівником поліції на стадії первинного реагування на ситуацію та має превентивний характер, тоді як при розгляді справи за статтею 173-2 КУпАП суд зобов`язаний встановити на підставі належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів подію конкретного адміністративного правопорушення та винність особи в його вчиненні.

Тому терміновий заборонний припис може підтверджувати, зокрема, факт реагування працівників поліції на відповідну конфліктну ситуацію, факт проведення оцінки ризиків, застосування до особи спеціального заходу протидії домашньому насильству, а залежно від змісту самого документа - певні відомості, повідомлені працівникові поліції на момент його винесення. Однак він не може автоматично ототожнюватися з доказом безпосереднього вчинення особою всіх обставин, зазначених у протоколі про адміністративне правопорушення.

Інше тлумачення фактично означало б, що висновок працівника поліції про необхідність застосування превентивного заходу наперед визначає висновок суду про винуватість особи у вчиненні адміністративного правопорушення, що суперечило б принципу оцінки доказів за внутрішнім переконанням та вимогам КУпАП щодо встановлення всіх обставин справи.

У цьому контексті істотне значення має також те, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, своєї вини не визнає, надає іншу версію розвитку подій, а наведені нею обставини не спростовані іншими належними та достатніми доказами. За таких умов терміновий заборонний припис не може розглядатися як такий, що сам по собі усуває існуючі сумніви щодо фактичних обставин події.

При цьому суд звертає увагу, що сам терміновий заборонний припис не встановлює юридичної преюдиції вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення та не позбавляє суд обов`язку самостійно дослідити й оцінити всі докази у справі. Наявність у документі зазначення особи як «кривдника» також не може автоматично розглядатися як встановлений судом факт вчинення нею адміністративного правопорушення, оскільки відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» терміновий заборонний припис є спеціальним заходом реагування, а не актом встановлення вини особи у порядку провадження про адміністративне правопорушення.

Відтак суд оцінює терміновий заборонний припис не ізольовано, а у сукупності з іншими матеріалами справи. Якщо інші докази не підтверджують належним чином конкретних дій особи, які утворюють об`єктивну сторону домашнього насильства, а версія особи, яка притягається до відповідальності, належними доказами не спростована, сам факт винесення щодо неї термінового заборонного припису не є достатньою правовою підставою для висновку про її винуватість за статтею 173-2 КУпАП.

Отже, терміновий заборонний припис у даному випадку має доказове значення лише в межах тих фактичних обставин, які безпосередньо підтверджуються його змістом та іншими матеріалами справи, і не може бути покладений в основу висновку про доведеність вини особи виключно через сам факт його винесення.

Верховний Суд у постанові від 27 червня 2019 року зазначив, що висновок про наявність чи відсутність у діях особи складу адміністративного правопорушення повинен бути обґрунтованим, тобто зробленим на підставі всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин і доказів, які підтверджують факт вчинення адміністративного правопорушення. Притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за умови встановлення юридичного складу адміністративного правопорушення, у тому числі вини особи у його вчиненні, яка повинна бути підтверджена належними та допустимими доказами.

У справі, що розглядається, судом досліджено протокол про адміністративне правопорушення, протокол прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію, рапорт працівника поліції, письмові пояснення особи, яка повідомила про подію, форму оцінки ризиків вчинення домашнього насильства, терміновий заборонний припис, а також письмову заяву ОСОБА_2 , з якої вбачається, що він скористався правом, гарантованим статтею 63 Конституції України, відмовився від надання пояснень та вини не визнав.

Оцінюючи зазначені докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вони не утворюють достатньої, належної та узгодженої доказової бази, яка б дозволяла поза розумним сумнівом встановити саме факт вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства та його винність у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Зокрема, протокол про адміністративне правопорушення за своїм змістом містить переважно формальне відтворення правової кваліфікації інкримінованих дій, однак сам по собі не може розглядатися як безумовний доказ достовірності викладених у ньому обставин. Зазначення у протоколі про те, що особа вчинила домашнє насильство, є висновком особи, яка його склала, тоді як обставини, покладені в основу такого висновку, повинні бути підтверджені іншими належними та допустимими доказами.

Протокол прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію підтверджує факт звернення відповідної особи до органу поліції та зміст повідомленої нею інформації, однак сам по собі не доводить достовірність усіх викладених у заяві обставин та не є безпосереднім підтвердженням факту вчинення ОСОБА_2 адміністративного правопорушення.

Аналогічно, рапорт працівника поліції, якщо він містить відомості, отримані виключно зі слів особи, яка повідомила про подію, не може розглядатися як самостійне незалежне підтвердження обставин, викладених цією особою. Працівник поліції в такому випадку не є безпосереднім очевидцем події, а лише документально відображає отриману від іншої особи інформацію. Сам факт оформлення такої інформації у формі рапорту не змінює її первинного джерела.

Письмові пояснення особи, яка повідомила про подію, відповідно до статті 251 КУпАП можуть бути доказом у справі та підлягають оцінці судом. Водночас такі пояснення не звільняють суд від обов`язку перевірити наведені в них відомості та оцінити їх у сукупності з іншими доказами. У даному випадку зазначені пояснення не отримали достатнього незалежного об`єктивного підтвердження іншими доказами, які б достовірно встановлювали конкретні дії ОСОБА_2 , спосіб їх вчинення, характер впливу на потерпілу особу, умисність таких дій та передбачені законом наслідки.

Не може бути покладена в основу висновку про доведеність вини і форма оцінки ризиків вчинення домашнього насильства. За своїм правовим призначенням така форма є інструментом оцінювання ймовірності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства та визначення рівня відповідного ризику. Вона не встановлює сама по собі факту вчинення конкретною особою адміністративного правопорушення та не замінює доказування обставин конкретної події. Якщо відомості, внесені до форми оцінки ризиків, отримані зі слів заінтересованої особи, то їх фіксація працівником поліції не перетворює такі відомості на безпосередньо сприйняті ним фактичні дані та не створює самостійного незалежного джерела доказів.

Визначений у формі рівень ризику також не може ототожнюватися із встановленим фактом учинення домашнього насильства. Прогнозна оцінка ризику та доказування конкретної події адміністративного правопорушення мають різне правове призначення. Перша спрямована на оцінювання ймовірності подальшої небезпечної поведінки та необхідності відповідного реагування, тоді як у справі про адміністративне правопорушення суд повинен встановити конкретний факт протиправного діяння та винність особи у його вчиненні.

Суд також враховує, що ОСОБА_2 скористався правом, передбаченим статтею 63 Конституції України, відмовившись від надання пояснень. Така процесуальна поведінка не може тлумачитися як визнання ним вини, підтвердження обставин, викладених у протоколі, або як доказ вчинення адміністративного правопорушення. Реалізація особою конституційного права не може породжувати для неї негативних доказових наслідків та не звільняє орган, уповноважений на складання протоколу, від обов`язку зібрати належні й достатні докази вини особи.

Наявний у матеріалах справи терміновий заборонний припис стосовно кривдника також підлягає оцінці як письмовий доказ, однак сам по собі факт його винесення не є безумовним доказом вини особи у вчиненні конкретного адміністративного правопорушення.

Таким чином, сукупність досліджених судом матеріалів фактично зводиться до фіксації повідомлення заінтересованої особи про подію, його подальшого відображення у документах працівників поліції та складання на цій підставі протоколу про адміністративне правопорушення. При цьому належних та допустимих доказів, які б незалежно підтверджували конкретні дії ОСОБА_2 , що утворюють об`єктивну сторону домашнього насильства, їх умисний характер, а також інші обов`язкові ознаки складу адміністративного правопорушення, матеріали справи не містять.

Сам по собі збіг відомостей у декількох документах не свідчить про наявність декількох незалежних доказів, якщо всі ці відомості походять з одного первинного джерела та лише відтворюють повідомлення однієї і тієї ж особи. Кількість складених працівниками поліції документів не може підміняти якість та доказову самостійність фактичних даних, на яких ґрунтується висновок про винуватість особи.

Суд при цьому не ставить під сумнів право особи, яка повідомила про домашнє насильство, звернутися до органів поліції та повідомити про обставини, які вона вважає насильницькими. Однак для притягнення іншої особи до адміністративної відповідальності необхідно встановити не лише факт такого звернення, а й факт конкретного протиправного діяння, його юридичні ознаки та винність особи на підставі належних і допустимих доказів.

Згідно з пунктом 4 Рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010 адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правових презумпціях, зумовлених визнанням і дією принципу верховенства права в Україні.

Конституційний принцип презумпції невинуватості, закріплений у статті 62 Конституції України, хоча безпосередньо сформульований стосовно кримінального обвинувачення, за своїм змістом відображає загальноправовий принцип, відповідно до якого особа не може бути притягнута до відповідальності на підставі припущень, а сумніви щодо доведеності її вини не можуть тлумачитися проти неї. При цьому частина третя статті 62 Конституції України прямо встановлює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, та на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У пункті 39 постанови Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 463/1352/16-а зазначено, що в силу принципу невинуватості, який підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, яка притягається до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеності невинуватості цієї особи.

Застосовуючи зазначений принцип до обставин цієї справи, суд виходить із того, що наявність певної ймовірності того, що описана у матеріалах поліції подія могла мати місце, не є достатньою правовою підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності. Висновок про винність має ґрунтуватися на фактичних даних, які є достатньо вагомими, чіткими, узгодженими між собою та дають можливість зробити однозначний висновок про наявність у діях особи всіх передбачених законом ознак адміністративного правопорушення.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема у справі «Кобець проти України», розкриваючи зміст стандарту доказування «поза розумним сумнівом», зазначив, що доказування може випливати із сукупності достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або неспростовних презумпцій факту. Цей стандарт вимагає оцінки доказів у їх сукупності та виключає можливість висновку про винуватість, який ґрунтується лише на припущенні або на недостатньо підтвердженій версії події.

У постанові Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 754/17019/17 також наголошено, що стандарт доведення поза розумним сумнівом означає необхідність такого дослідження сукупності встановлених обставин, за якого версія щодо винуватості особи повинна бути підтверджена доказами, а наявні обставини, які допускають інше розумне пояснення події, не можуть бути залишені поза увагою.

З огляду на наведене суд не вправі замінювати відсутні докази власними припущеннями, виходити з презумпції достовірності відомостей, викладених у протоколі, або покладати на ОСОБА_2 обов`язок доводити свою невинуватість. Обов`язок щодо доказування обставин, необхідних для притягнення особи до адміністративної відповідальності, покладається на уповноважених законом осіб, які складають протокол та збирають докази.

При цьому суд, розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, не наділений повноваженнями самостійно формувати обвинувачення, доповнювати його новими фактичними обставинами, яких не зазначено у протоколі, або самостійно збирати докази вини особи замість органу, уповноваженого на їх збирання. Суд здійснює правосуддя на підставі наданих та досліджених доказів і повинен оцінити, чи доведено ними подію адміністративного правопорушення та винність конкретної особи.

Отже, за результатами судового розгляду встановлено, що матеріали справи не містять належних, допустимих, достатніх та взаємно узгоджених доказів, які б у своїй сукупності підтверджували вчинення ОСОБА_2 конкретних дій, що утворюють склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, та його винність у такому правопорушенні.

Зазначені у матеріалах справи документи не усувають обґрунтованих сумнівів щодо фактичних обставин події, не забезпечують достовірного встановлення всіх елементів складу адміністративного правопорушення, а тому не можуть бути покладені в основу обвинувального висновку щодо ОСОБА_2 .

Таким чином, суд приходить до висновку, що вина ОСОБА_2 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, належними та допустимими доказами не доведена, а недоведеність події правопорушення та вини особи не може бути компенсована припущеннями, формальним змістом протоколу, повторенням повідомлення заінтересованої особи у різних службових документах чи визначенням працівниками поліції певного рівня ризику.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю, зокрема, у разі відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

З урахуванням наведеного, оцінюючи всі досліджені докази у їх сукупності, керуючись принципами законності, презумпції невинуватості, змагальності та обов`язку держави довести підстави для притягнення особи до відповідальності, суд приходить до остаточного висновку, що наявними у справі доказами не підтверджено належним і допустимим способом факт вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства та його винність у такому діянні. За відсутності достатньої сукупності доказів, яка б дозволяла встановити наявність у його діях усіх необхідних ознак складу адміністративного правопорушення, провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Керуючись ст.ст. 7, 9, 23, 245, 247, 251, 252, 256, 268, 269, 270, 280, 283, 284 КУпАП, ст.ст. 1, 4, 6, 19, 20, 21, 22, 24, 25 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», ст.ст. 18, 23, 33 Закону України «Про Національну поліцію», Інструкцією з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 1376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 01 грудня 2015 року за № 1496/27941, суддя

ПОСТАНОВИВ:

Провадження у справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення - закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Постанова може бути оскаржена особою, щодо якої її винесено, потерпілою особою, її представником, захисником, прокурором у випадках, передбачених законом, до Вінницького апеляційного суду протягом десяти днів з дня винесення постанови.

Суддя