Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №132/2380/26 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/2380/26

3/132/1025/26

ПОСТАНОВА

Іменем України

28 вересня 2026 року м. Калинівка

Суддя Калинівського районного суду Вінницької області Сєлін Є.В., розглянувши матеріали, які надійшли з батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про притягнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Писарівка Вінницької області, українця, громадянина України, із базовою загальною середньою освітою, неодруженого, непрацевлаштованого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП документально не підтверджений, до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП,

ВСТАНОВИВ:

13.07.2026 року до Калинівського районного суду Вінницької області з батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України надійшов адміністративний матеріал про притягнення ОСОБА_2 до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП, який відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.07.2026 року переданий на розгляд судді Сєліну Є.В.

Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення серії ГР № 171723 від 05 липня 2026 року, ОСОБА_2 - 05 липня 2026 року о 23 годині 10 хвилин за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , в присутності дитини вчинив стосовно своєї матері ОСОБА_3 домашнє насильство, а саме умисні дії фізичного та психологічного характеру, штовхав, ображав нецензурною лайкою, чим завдав їй фізичного болю та психічних страждань, та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч.2 ст.173-2 КУпАП.

Дослідивши матеріали справи в їх сукупності, суддя приходить до висновку, що вони не містять достатніх, належних, допустимих та достовірних доказів, які б поза розумним сумнівом підтверджували вчинення ОСОБА_2 адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП, у зв`язку з чим провадження у справі підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП.

Відповідно до ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

За змістом ст.9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на охоронювані законом суспільні відносини і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Отже, для притягнення особи до адміністративної відповідальності необхідним є встановлення усіх передбачених законом ознак складу відповідного адміністративного правопорушення.

Частиною першою ст.173-2 КУпАП встановлено адміністративну відповідальність за вчинення домашнього насильства, тобто умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру, зокрема застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погроз, образ чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо, внаслідок чого була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілого.

Частиною другою ст.173-2 КУпАП передбачено відповідальність за діяння, передбачене частиною першою цієї статті, вчинене, зокрема, стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи.

При цьому відповідно до ст.269 КУпАП, якщо адміністративне правопорушення, передбачене ст.173-2 КУпАП, було вчинено у присутності малолітньої чи неповнолітньої особи, така особа також визнається потерпілим незалежно від того, чи було їй заподіяно шкоду таким правопорушенням, і на неї поширюються права потерпілого, крім права на відшкодування майнової шкоди. Таке законодавче регулювання має істотне значення для належного оформлення матеріалів у цій категорії справ та забезпечення процесуальних прав дитини.

Згідно зі ст.251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Такі дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, у тому числі засобів фото- і відеозапису, а також іншими документами.

Водночас ч.2 ст.251 КУпАП покладає обов`язок щодо збирання доказів на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення.

Відповідно до ст.252 КУпАП орган (посадова особа), який розглядає справу, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Згідно зі ст.280 КУпАП при розгляді справи суддя зобов`язаний з`ясувати, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, саме по собі складання протоколу про адміністративне правопорушення не означає доведеності викладених у ньому обставин. Протокол є процесуальним документом, який фіксує висунуте особі обвинувачення, а зазначені в ньому відомості підлягають перевірці та підтвердженню іншими належними і допустимими доказами.

Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, зокрема викладеними у постанові Касаційного адміністративного суду від 20 травня 2020 року у справі № 524/5741/16-а, відповідно до яких сам по собі рапорт працівника поліції не може автоматично розглядатися як беззаперечний доказ вчинення адміністративного правопорушення, оскільки його зміст підлягає перевірці у сукупності з іншими доказами.

Аналогічно у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 560/751/17 звернуто увагу на необхідність належної оцінки письмових пояснень осіб, долучених до матеріалів справи про адміністративне правопорушення, та неможливість їх автоматичного ототожнення з повноцінними судовими показаннями без належної процесуальної перевірки.

У постанові від 08 липня 2020 року у справі № 463/1352/16-а Верховний Суд наголосив на застосуванні у справах про адміністративні правопорушення принципу презумпції невинуватості, відповідно до якого всі сумніви щодо події правопорушення та винуватості особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія і вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості.

Європейський суд з прав людини при оцінці доказів застосовує стандарт доведення «поза розумним сумнівом», за яким висновок про встановленість певних обставин має випливати із сукупності достатньо переконливих, чітких та узгоджених висновків або подібних неспростованих презумпцій факту. Зазначений підхід, зокрема, сформульовано у справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), заява № 16437/04, рішення від 14 лютого 2008 року, а також у справі «Авшар проти Туреччини» (Avєar v. Turkey).

Відповідно до пункту 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14, яка містить загальні орієнтири щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення, судове рішення має відповідати вимогам ст.ст.283, 284 КУпАП та містити, зокрема, докази, на яких ґрунтується висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, а також мотиви відхилення інших доказів та доводів.

При цьому відповідно до статті 283 КУпАП постанова у справі про адміністративне правопорушення повинна містити опис установлених під час розгляду справи обставин та зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення.

З огляду на наведене суд має перевірити не лише формальну наявність документів у матеріалах справи, а й те, чи отримані вони у встановленому законом порядку, чи є вони належними, допустимими та достовірними, а також чи утворюють вони достатню і несуперечливу сукупність для висновку про наявність у діях особи складу адміністративного правопорушення.

З матеріалів справи вбачається, що в протоколі серії ГР № 171723 від 05 липня 2026 року зазначено про вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства стосовно матері ОСОБА_3 «в присутності дитини», однак жодних ідентифікуючих даних цієї дитини безпосередньо у фабулі протоколу не наведено.

Відповідно до статті 256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення мають бути зазначені, зокрема, місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення, прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є, а також інші відомості, необхідні для вирішення справи.

Пунктом 9 розділу ІІ Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 листопада 2015 року № 1376, встановлено, що у протоколі у графі щодо дати, часу, місця вчинення і суті адміністративного правопорушення суть адміністративного правопорушення повинна точно відповідати ознакам складу адміністративного правопорушення, за яким складено протокол. Пунктом 15 розділу ІІ Інструкції передбачено долучення до протоколу пояснень особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, рапортів посадових осіб та інших матеріалів, що містять інформацію про правопорушення.

Крім того, після внесення змін наказом МВС України № 818 від 09 грудня 2024 року Інструкція № 1376 прямо передбачає, що у разі вчинення правопорушення, передбаченого ст.173-2 КУпАП, у присутності малолітньої чи неповнолітньої особи така особа визнається потерпілим незалежно від того, чи заподіяно їй шкоду, а поліцейський зобов`язаний належним чином визначити її процесуальний статус.

Отже, вказівка у протоколі лише на те, що правопорушення вчинено «в присутності дитини», без належної ідентифікації такої особи, без зазначення її процесуального статусу та без належного документування її участі у відповідних процесуальних діях, не забезпечує повноти фіксації істотної для кваліфікації обставини.

Разом із тим суд бере до уваги, що з рапорту працівника поліції вбачається, що на місці події була неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Однак наведений рапорт не є безпосереднім доказом того, що поліцейський особисто спостерігав факт вчинення ОСОБА_2 описаних у протоколі дій. Таким чином, рапорт у цій частині має похідний характер і не може самостійно підтвердити факт вчинення особою конкретних дій, зазначених у протоколі.

Інших незалежних об`єктивних доказів, які б підтверджували викладені в протоколі обставини, матеріали справи не містять.

Так, ОСОБА_2 від надання пояснень відмовився, пославшись на ст.63 Конституції України, що не може тлумачитися на його шкоду та не може розглядатися як доказ його вини.

ОСОБА_3 , яка зазначена у протоколі як особа, щодо якої було вчинено домашнє насильство, в своїй заяві, зміст якої відображений в протоколі прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію від 05.07.2026 року, а також в її письмових поясненнях від 05.07.2026 року, не зазначає, що під час конфліктної ситуації перебувала дитина.

Таким чином, особа, щодо якої безпосередньо, за змістом протоколу, було вчинено насильницькі дії, не підтвердила викладених у протоколі обставин.

Саме по собі зазначення у протоколі про те, що ОСОБА_2 «штовхав» ОСОБА_3 та «ображав нецензурною лайкою», не є самостійним доказом вчинення таких дій.

Не може бути визнаний достатнім доказом і рапорт працівника поліції, оскільки з його змісту не вбачається, що поліцейський був безпосереднім очевидцем події.

Окремо суд оцінює форму оцінки ризиків вчинення домашнього насильства.

Зазначений документ за своїм правовим призначенням є інструментом оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення та смерті постраждалої особи. Відповідно до п.9 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» оцінка ризиків має саме превентивний характер.

Тому сама по собі форма оцінки ризиків не підтверджує поза розумним сумнівом конкретного факту вчинення ОСОБА_2 саме тих дій, які наведені у протоколі про адміністративне правопорушення, та не може замінювати первинні докази події.

Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначає домашнє насильство як діяння фізичного, сексуального, психологічного або економічного характеру, а психологічне насильство, зокрема, як словесні образи, погрози, приниження та інші діяння, які спрямовані на обмеження волевиявлення особи, якщо вони викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю. Фізичне насильство охоплює, зокрема, штовхання.

Таким чином, для встановлення складу правопорушення необхідно довести не лише факт конфлікту чи вживання нецензурних висловлювань, але й конкретні умисні дії фізичного або психологічного характеру, їх спрямованість щодо потерпілої особи та передбачені законом наслідки у вигляді заподіяння шкоди її фізичному або психічному здоров`ю.

У цьому випадку таких обставин належними та допустимими доказами не підтверджено.

Відповідно до ст.4 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» діяльність у цій сфері ґрунтується, серед іншого, на гарантуванні постраждалим особам безпеки та основоположних прав і свобод, праві на справедливий суд, належній увазі до кожного факту домашнього насильства, а також на повазі та неупередженому ставленні до постраждалих осіб. У разі якщо постраждалою особою є дитина, будь-які дії щодо неї повинні здійснюватися з урахуванням принципів захисту прав дитини.

Відповідно до ст.22 цього Закону постраждала дитина має всі права постраждалої особи, реалізація яких забезпечується з урахуванням найкращих інтересів дитини, її віку, статі, стану здоров`я, інтелектуального та фізичного розвитку.

Отже, держава має одночасно забезпечити ефективне реагування на повідомлення про домашнє насильство та дотримання процесуальних гарантій усіх учасників відповідного провадження, у тому числі неповнолітньої особи.

Відповідно до ст.23 Закону України «Про Національну поліцію» поліція здійснює превентивну та профілактичну діяльність, вживає заходів щодо запобігання та припинення кримінальних і адміністративних правопорушень, а також здійснює інші визначені законом повноваження. Разом із тим реалізація таких повноважень повинна здійснюватися з додержанням установленої законом процедури.

Саме тому законодавець у ст.33 Закону України «Про Національну поліцію» встановив спеціальне правило щодо опитування неповнолітніх: така процесуальна дія допускається лише за участю батьків, іншого законного представника або педагога.

У матеріалах цієї справи відсутні належні докази дотримання цієї вимоги.

Відсутність у матеріалах справи пояснення неповнолітньої дитини не може бути компенсована рапортом поліцейського.

Таким чином, після оцінки доказів, які можуть бути використані судом, у матеріалах справи фактично відсутнє належне та допустиме джерело, яке безпосередньо підтверджувало б, що 05 липня 2026 року о 23 годині 10 хвилин ОСОБА_2 саме в той спосіб, який зазначений у протоколі, вчинив щодо ОСОБА_3 фізичне та психологічне насильство, внаслідок якого їй було завдано фізичного болю та психічних страждань, а також що зазначене діяння було вчинено у присутності неповнолітньої особи за обставин, необхідних для кваліфікації за ч.2 ст.173-2 КУпАП.

Суд не вправі підміняти орган, уповноважений на складання протоколу, та самостійно формувати доказову базу обвинувачення. Обов`язок щодо збирання доказів покладається на уповноважених осіб, визначених ст.255 КУпАП, а завдання суду полягає у перевірці та оцінці вже наданих доказів.

Застосування протилежного підходу означало б фактичне покладення на суд функції сторони обвинувачення та порушило б вимоги об`єктивності й неупередженості розгляду справи.

При цьому суд враховує, що у справах про адміністративні правопорушення, як і в інших провадженнях, у яких особі може бути призначено стягнення, висновок про винуватість повинен ґрунтуватися на достатніх доказах, а не на припущеннях.

У справі «Кобець проти України» Європейський суд з прав людини наголосив на необхідності доведення обставин за стандартом «поза розумним сумнівом», причому такий висновок має випливати із достатньо сильних, чітких та узгоджених між собою висновків.

У цій справі таких узгоджених доказів немає.

Навпаки, матеріали характеризуються істотними доказовими недоліками: фабула протоколу не містить ідентифікуючих даних неповнолітньої особи, яка була присутня при вчиненні правопорушення; не отримано пояснення неповнолітньої особи; потерпіла ОСОБА_3 в своїх поясненнях не посилалась на присутність дитини під час конфлікту; рапорт поліцейського має похідний характер; форма оцінки ризиків підтверджує проведення відповідної оцінки, але не доводить сама по собі факт конкретного правопорушення.

Таким чином, сукупність наявних матеріалів не дає можливості зробити однозначний та обґрунтований висновок про доведеність усіх обов`язкових елементів складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП.

Суд також звертає увагу, що недоведеність хоча б одного з обов`язкових елементів складу адміністративного правопорушення виключає можливість притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Згідно з п.1 ч.1 ст.247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю, зокрема, за відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

У даному випадку за результатами судового розгляду не встановлено належними, допустимими та достатніми доказами наявності у діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП.

Висновок про відсутність складу адміністративного правопорушення у цій справі не означає встановлення судом факту того, що конфлікту між особами взагалі не відбувалося, або оцінки дій учасників побутового конфлікту поза межами предмета розгляду цієї справи. Суд лише констатує, що наданими матеріалами не доведено в установленому законом порядку саме ті обставини, які є необхідними для притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.173-2 КУпАП.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості всі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитися на її користь. Такий підхід відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові Касаційного адміністративного суду від 08 липня 2020 року у справі № 463/1352/16-а.

Отже, враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що в діях ОСОБА_2 не доведено наявності складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП, а тому провадження у справі підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП.

Керуючись ст.ст. 7, 9, 23, 245, 247, 251, 252, 256, 268, 269, 270, 280, 283, 284 КУпАП, ст.ст. 1, 4, 6, 19, 20, 21, 22, 24, 25 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», ст.ст. 18, 23, 33 Закону України «Про Національну поліцію», Інструкцією з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 1376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 01 грудня 2015 року за № 1496/27941, суддя

ПОСТАНОВИВ:

Провадження у справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення - закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Постанова може бути оскаржена особою, щодо якої її винесено, потерпілою особою, її представником, захисником, прокурором у випадках, передбачених законом, до Вінницького апеляційного суду протягом десяти днів з дня винесення постанови.

Суддя