Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №380/522/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 року Справа № 380/522/26 пров. № А/857/24013/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача – Качмара В.Я.,

суддів – Мандзія О.П., Онишкевича Т.В.,

при секретарі судового засідання – Гладкій С.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в режимі відеоконференції справу за позовом громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - Департамент захисту національної державності Служби безпеки України про визнання протиправними та скасування рішень, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2026 року (суддя Чаплик І.Д., м. Львів), -

ВСТАНОВИВ:

У січні 2026 року громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_3 ) звернувся до суду з позовом до Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби (далі - ЗМУ, ДМС відповідно), в якому просив визнати протиправними та скасувати рішення ЗМУ від 24.09.2025:

про відкликання дозволу на імміграцію в ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , № НОМЕР_1 ;

про відкликання посвідки на постійне проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , № НОМЕР_2 ;

про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , № НОМЕР_3 ;

про заборону в`їзду в ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , № НОМЕР_4 .

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року клопотання відповідача про залучення третьої особи задоволено. Залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – Департамент захисту національної державності Служби безпеки України (далі – Департамент, СБУ відповідно).

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2026 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив позивач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В доводах апеляційної скарги вказує, що ініціатором відкликання дозволу на імміграцію ОСОБА_3 був підрозділ СБУ, який повинен був надіслати до ЗМУ обґрунтоване подання разом із матеріалами, які підтверджують обставини, наведені у такому поданні. У даній справі СБУ надіслало органу ДМС лише подання про відкликання дозволу на імміграцію ОСОБА_3 без матеріалів, які підтверджують обставини, наведені у такому поданні. Саме подання містило один абзац (з чотирьох сторінок подання) з обґрунтуванням, чому слід відкликати дозвіл на імміграцію ОСОБА_3 «за наявними даними, громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_3 сповідує радикальний іслам та підтримує зв`язок із прихильниками міжнародної терористичної організації «Ісламська Держава Вілаят Хорасан».

Саме по собі подання Департаменту не є обов`язковою підставою для прийняття відповідачем рішення про скасування виданого позивачеві дозволу на імміграцію в Україну. Таке рішення може бути прийнято після здійснення перевірки отриманої інформації щодо іммігранта шляхом звернення до СБУ для отримання підтверджуючих документів, які підтверджують винні дії іммігранта, отримання з цього приводу пояснень самого іммігранта, чого в даному випадку не було зроблено

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає судове рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за позицією СБУ, дії позивача становлять загрозу національній безпеці України, оскільки останній сповідує радикальний іслам та підтримує зв`язок із прихильниками міжнародної терористичної організації «Ісламська Держава Вілаят Хорасан».

Отримавши подання СБУ, відповідач скористався своїми дискреційними повноваженнями в межах, визначених Порядком № 1983 та прийняв рішення про відкликання позивачеві дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, а також, враховуючи норми законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, про примусове повернення до країни походження або третьої країни та про заборону в`їзду на три роки.

Такі висновки суду першої інстанції є помилковими, з таких міркувань.

Апеляційним судом, з урахуванням установленого судом першої інстанції, встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що позивач, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Узбекистан, який проживає на території України з листопада 2021 року.

Згідно із свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_5 , виданим 13.10.2022, між позивачем та ОСОБА_5 було укладено шлюб. Подружжя спільно виховує трьох дітей: ОСОБА_6 , 2018 року народження; ОСОБА_7 , 2020 року народження та ОСОБА_8 , 2022 року народження.

Донійорзода ОСОБА_9 є громадянкою України, що підтверджується копією паспорта громадянина України № НОМЕР_6 , виданим 17.08.2023.

21.03.2023 позивачеві надано дозвіл на імміграцію № НОМЕР_7 на підставі рішення Управлінням ДМС в Івано-Франківській області.

30.03.2023 позивачеві було видано посвідку на постійне проживання в Україні № НОМЕР_8 строком до 29.03.2033, підстава видачі: 03/01 - один з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває в шлюбі понад два роки, є громадянином України.

11.09.2025 Департаментом було направлено до ЗМУ подання № 5/2-1431 про відкликання рішення про надання дозволу на імміграцію позивачеві (далі – Подання), у якому зазначено, що Департаментом під час здійснення заходів, пов`язаних з попередженням, виявленням і припиненням терористичної діяльності, у порядку, визначеному законодавством у сфері забезпечення державної безпеки та боротьби з тероризмом, отримано інформацію стосовно Фатулаєва, якому в березні 2023 року Управлінням ДМС в Івано-Франківській області надано дозвіл на імміграцію та видано посвідку на постійне проживання. У Поданні зазначено, що за наявними даними, Фатулаєв сповідує радикальний іслам та підтримує зв`язок із прихильниками міжнародної терористичної організації «Ісламська Держава Вілаят Хорасан». У зв`язку із тим, що дії вказаного іноземця становлять загрозу національній безпеці України, 26.08.2025 винесено постанову про заборону в`їзду в Україну Фатулаєву строком на 3 (три) роки. З урахуванням викладеного, беручи до уваги положення п. 2 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», п. 21 «Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, Пункти 63, 64, «Порядку оформлення видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання не дійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання», затвердженого ПКМУ від 25.04.2018 № 322, п. 15, 20 Стратегії забезпечення державної безпеки, затвердженої Указом Президента України від 16.02.2022 № 56/2022, ініційовано питання про відкликання рішення про надання дозволу на імміграцію Фатулаєву, як особі чиї дії становлять загрозу національній безпеці України.

На підставі вказаного Подання, 24.09.2025 ЗМУ прийняло рішення №261045000001450 про відкликання дозволу на імміграцію позивачеві. Також на підставі вказаного рішення 24.09.2025 відповідачем прийнято рішення №460122600004105 про відкликання посвідки на постійне місце проживання. Окрім того, від 24.09.2025 відповідачем було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства Фатулаєва № 4601130100019441 та №4601110100017899 про заборону в`їзду в Україну строком на три роки.

Не погоджуючись із такими рішеннями відповідача, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

За змістом частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Пунктом 6 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI) установлено, що іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Пунктом 10 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI надано визначення поняття іноземця та особи без громадянства, які тимчасово проживають в Україні, як іноземця та особи без громадянства, які отримали посвідку на тимчасове проживання, якщо інше не встановлено законом.

Посвідка на тимчасове проживання - це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні (пункт 18 частини першої статті 1 цього Закону).

Частинами першою-третьою статті 3 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до частини тринадцятої статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою навчання та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період навчання.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 Закону №3773-VI, іноземці та особи без громадянства, зазначені у частині першій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для оформлення посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства є дозвіл на імміграцію в Україну.

Відповідно до абзацу другого частини першої, частин другої та третьої статті 13 Закону №3773-VI, в`їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється, зокрема, в інтересах забезпечення національної безпеки України та запобігання іншим протиправним діям, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України, або боротьби з організованою злочинністю. За наявності підстав, зазначених в абзацах другому, сьомому і восьмому частини першої цієї статті, відомості про іноземця або особу без громадянства вносяться до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в`їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України. Рішення про заборону в`їзду в Україну строком на три роки приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону, або уповноваженим підрозділом Національної поліції України. У разі невиконання рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства забороняється подальший в`їзд в Україну на десять років, що додається до частини строку заборони в`їзду в Україну, який не сплив до моменту прийняття повторного рішення про заборону в`їзду в Україну.

Відповідно до частин 1-6 статті 26 Закону №3773-VI, іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в`їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України. Один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України. Рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду. Іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення. Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства здійснюється органом, що його прийняв. З метою контролю за виконанням іноземцем та особою без громадянства рішення про примусове повернення службові особи органу охорони державного кордону чи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, можуть супроводжувати такого іноземця та особу без громадянства по території України.

Умови і порядок надання права на постійне проживання в Україні іноземцям та особам без громадянства, підстави і порядок отримання дозволу на імміграцію в Україну та його скасування, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань щодо надання дозволу на імміграцію та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України, порядок оскарження рішень з питань імміграції, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, визначає Закон України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію» (далі - Закон №2491-ІІІ).

За приписами частини першої статті 1 Закону № 2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Статтею 3 Закону № 2491-ІІІ визначено, що правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктами 3, 4 частини першої статті 12 Закону № 2491-ІІІ дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Відповідно до частин 1-3 статті 13 Закону №2491-ІІІ, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, разом із рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання одночасно приймає рішення про примусове повернення. Особа, стосовно якої прийнято рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, повинна виїхати з України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення. Якщо за цей час особа не виїхала з України і не оскаржила рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання до суду, вона підлягає примусовому видворенню в порядку, передбаченому законом України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 «Деякі питання у сфері імміграції» затверджено, зокрема, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання (далі - Порядок №1983).

Згідно з пунктом 21 Порядку №1983, дозвіл на імміграцію відкликається або визнається недійсним органом, що його надав. Питання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає відкликанню відповідно до статті 12 Закону України Про імміграцію або визнанню недійсним відповідно до статті 12-1 Закону України Про імміграцію.

Згідно з пунктом 22 Порядку №1983, для прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію в разі, коли ініціатором такого відкликання або визнання дозволу недійсним є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України Про імміграцію, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу. У разі коли ініціатором відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення таким органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України Про імміграцію, яке разом з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який надав такий дозвіл.

Згідно з пунктом 23 Порядку №1983, ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС у місячний строк з дня надходження подання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. На підставі результатів аналізу зазначеної інформації приймається відповідне рішення. У разі коли ініціатором відкликання дозволу на імміграцію є іммігрант, проводяться перевірки відсутності підстав, за яких відповідно до частин другої і третьої статті 22 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства виїзд з України не дозволяється.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 затверджено «Порядок оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання» (далі - Порядок № 321), пунктом 1 якого визначено, що посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Відповідно до підпункту 1 пункту 64 Порядку № 321, посвідка відкликається ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі, зокрема, відкликання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України Про імміграцію.

Відповідно до пунку 65 Порядку №321, рішення про скасування посвідки приймається Головою ДМС або уповноваженою ним особою, керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її відкликання або визнання недійсною.

Відповідно до пункту 68 Порядку №321, іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 або підпункті 1 пункту 64-1 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.

Відповідно до частин першої-другої статті 2 Закону України «Про Службу безпеки України» (далі - Закон №2229-XII) на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Пункт тринадцятий частини першої статті 24 Закону №2229-XII передбачає, що Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов`язана брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил, приймати рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України, про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну.

Як установлено з матеріалів справи, 24.09.2025 відповідачем прийнято рішення про відкликання дозволу на імміграцію в Україну, про відкликання посвідки на постійне проживання, про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, а також про заборону в`їзду в Україну Фатулаєва, на підставі Подання Департаменту, у якому вказано, що перебування Фатулаєва в Україні становить загрозу національній безпеці держави, оскільки останній сповідує радикальний іслам та підтримує зв`язок із прихильниками міжнародної терористичної організації «Ісламська Держава Вілаят Хорасан».

Так, відповідно до приписів статті 2 Закону №2229-XII, на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Згідно з пунктом 13 частини першої статті 24 Закону № 2229-XII Служба безпеки України, відповідно до своїх основних завдань, зобов`язана брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил, приймати рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України, про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну.

Отже, саме Служба безпеки України наділена компетенцією надавати оцінку наявності у діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенціальних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, а також повноваженнями щодо вжиття заходів превентивного характеру з метою протидії розвідувальній, розвідувально-підривній діяльності проти України, тим більше в умовах воєнного стану.

Разом з тим, Верховний Суд в постанові від 14 квітня 2020 року у справі № 480/296/19 наголошував, що подання спеціально уповноваженого органу про скасування посвідки на тимчасове проживання особі, щодо якої це подання вноситься до відповідного органу ДМС, не містить ознак управлінського рішення з регулюючим впливом на права чи законні інтереси інших суб`єктів права, у зв`язку з чим не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства, на відміну від рішення органу ДМС. Указав, що обґрунтованість такого подання має перевірятися органом ДМС, як суб`єктом управлінської діяльності, який на підставі цього подання приймає рішення, що є предметом перевірки у адміністративному судочинстві. Однак рішення ДМС як суб`єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб`єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.

Зокрема, якщо йдеться про критерій обґрунтованості рішення ДМС, то таке рішення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).

Верховний Суд зазначав, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень.

Висновуючи правомірність прийнятих відповідачем рішень, суд першої інстанції не перевірив, чи дійсно позивачем було допущено дії, які загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні; чи існують належні та допустимі докази щодо вчинення позивачем таких дій.

Приймаючи спірні рішення, ЗМУ не дослідило факти, які містяться у Поданні, а в подальшому - суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, не надав цим фактам належної оцінки та не спростував доводи позивача щодо цих обставин.

Так, у спірних рішеннях ЗМУ відсутня інформація стосовно існування будь-яких конкретних дій або вчинків Фатулаєва, які б вказували на вчинення або на намір вчинення позивачем дій, які загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, не вказано, що позивач вчинив злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукується у зв`язку з учиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, як не вказано і конкретних обставин, які б дозволяли дійти відповідачеві висновку про підтвердження наявності таких порушень з боку позивача.

Окрім цього, відповідач не посилається на існування обставин притягнення позивача до кримінальної відповідальності в рамках будь-якого кримінального провадження.

Разом з тим, саме наявність кримінальної складової в діях особи може розглядатися як загроза національній безпеці України, громадському порядку, або правам і законним інтересам громадян України та інших осіб, які проживають в Україні.

Таким чином інформація, що покладена в основу оскаржуваних рішень, не підтверджується жодними доказами.

Відтак, суд апеляційної інстанції вважає, що під час розгляду Подання відповідачем не оцінювалась та не перевірялась реальність існування наведених підстав для прийняття оскаржуваних рішень, а такі рішення фактично прийнято формально, тобто за наявності лише самого факту надходження вказаного вище Подання.

Наведені висновки апеляційного суду відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах 25 січня 2024 року у справі №160/1521/23, від 01 лютого 2024 року у справі № 344/9604/23, від 04 квітня 2024 року у справі № 380/7720/23, від 12 червня 2025 року у справі № 160/632/23, від 25 лютого 2026 року у справі № 160/19394/22, від 12 травня 2026 року у справі № 160/3604/23, від 28 травня 2026 року у справі № 260/3985/24.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що покладений в основу оскаржуваних рішень висновок відповідача про те, що дії позивача загрожують національній безпеці України, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, не знайшов свого підтвердження в ході розгляду судом даного спору, оскільки на підтвердження існування цих обставин та фактів, з якими відповідач пов`язує такий висновок, не надано до суду жодного доказу.

Щодо процедурного аспекту ухвалення оскаржуваних рішень, то у пункті 23 Постанови Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, якою затверджено «Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень» (далі - Порядок № 1983), передбачено, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Хоча указана норма Порядку № 1983 не містить імперативних приписів щодо запитування органом ДМС додаткової інформації чи запрошення іммігранта для надання ним пояснень, проте саме органи ДМС, володіючи дискрецією щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинні визначати потребу в отриманні додаткової інформації, документів тощо чи у наданні іммігрантом пояснень, ураховуючи фактичні обставини, як-от наприклад: довготривале проживання особи в Україні, наявність стійких соціальних зв`язків, сім`ї, роботи, тобто встановлення особи іммігранта. Це дасть змогу визначити чи є необхідність у застосуванні до особи обмеження у вигляді скасування дозволу на імміграцію. Більше того, дослідження такої інформації буде свідчити, що при прийнятті відповідного рішення орган ДМС діяв розсудливо, сумлінно та обґрунтовано.

Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 820/2262/17, особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

Тож незапрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.

Наведений висновок також підтриманий Верховним Судом у постанові від 30 жовтня 2025 року у справі № 560/5955/23.

Відтак, незапрошення позивача для надання пояснень, за обставин цієї справи фактично позбавило його можливості надати пояснення та докази щодо обставин, покладених в основу оскаржуваних рішень.

Окрім цього, відповідачем не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, та може вважатися неправомірним втручанням органу державної влади в сімейне життя, яке матиме наслідком видворення за межі України.

Так, згідно з частиною другою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У контексті практики Європейського суду з прав людини, за статтею 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім`ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв`язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені статті 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.

У статті 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Moustaquim v. Belgium»).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 червня 1988 року у справі «Боррехаб проти Нідерландів» висвітлив правову позицію щодо захисту права на «сімейне життя» у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав`язків між батьком та його неповнолітньою донькою. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року №ETS N005 (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі «Боррехаб проти Нідерландів» і у справі «Каплан та інші проти Норвегії», роз`єднання сім`ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Стаття 1 Конвенції вимагає від держав гарантувати права та свободи не лише громадянам, а кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Яскравими прикладами того, як цей принцип реалізується на практиці, можуть служити заяви, де говориться про порушення права на сімейне життя у зв`язку з діями держави, спрямованими на депортацію з недоговірної держави особи, яка влаштувала життя з громадянином/громадянкою договірної держави, або на скасування даного цій особі дозволу на проживання.

У цій справі відповідач, приймаючи оскаржувані рішення, мав би також виходити з правових і фактичних наслідків їх прийняття для приватного та сімейного життя позивача, а тому був зобов`язаний надати оцінку обставинам його тривалого проживання в Україні, характеру та міцності сімейних і соціальних зв`язків, а також наслідкам примусового повернення позивача до країни походження для членів його сім`ї.

Разом з тим, як убачається з матеріалів справи, відповідачем при прийнятті оскаржуваних рішень належним чином не досліджено обставин приватного та сімейного життя позивача, зокрема його проживання на території України, наявності дружини та трьох малолітніх дітей, які проживають в Україні, а також сформованих у позивача соціальних зв`язків та фактичної участі у матеріальному забезпеченні сім`ї.

Так, у 2022 році між позивачем та ОСОБА_5 було укладено шлюб. Подружжя спільно виховує трьох дітей: ОСОБА_6 , 2018 року народження; ОСОБА_7 , 2020 року народження, та ОСОБА_8 , 2022 року народження. Дружина та діти позивача є громадянами України. Донька ОСОБА_10 відвідує українську школу.

У свою чергу, примусове повернення до країни походження ОСОБА_3 одночасно із забороною йому в`їзду в Україну, фактично матиме наслідком його розлучення з дружиною та трьома малолітніми дітьми, які є громадянами України та проживають на її території, а також істотно вплине на можливість позивача брати безпосередню участь у їх вихованні та матеріальному забезпеченні, що не є пропорційним втручанням в право на його сімейне життя, передбачене статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

Таким чином, відповідачем не дотримано одного з елементів критерію «необхідності у демократичному суспільстві», а саме - принципу пропорційності, який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої, доведеної у встановленому законом порядку, вини останнього.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово визначав критерій «необхідності у демократичному суспільстві». Так, при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому, будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене статтею 8 Конвенції не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Водночас, відповідачем не наведено обґрунтування того, що за встановлених у цій справі конкретних обставин таке істотне втручання у сімейне життя позивача відповідає суспільній потребі та є співмірним із метою, задля досягнення якої прийнято оскаржувані рішення.

Обґрунтовуючи загрозу національній безпеці України, суд першої інстанції покликався на лист Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 19.02.2026 №5/2/1-1139дск, в якому зазначено, що «позивач у 2022 році уклав шлюб із ОСОБА_5 , яка є родичкою учасника міжнародної терористичної організації «Ісламська держава». В листопаді 2022 року вказану особу було затримано на території Угорщини правоохоронними органами, у зв`язку з міжнародним розшуком по лінії Інтерпол за терористичну діяльність. У вказаному листі також зазначено, що вказана особа разом зі своїм батьком у 2016 році брали участь у бойових діях на території Сирії у складі вказаної терористичної організації, куди незаконно потрапили з території Туреччини. При цьому, ОСОБА_11 також перебувала на території Туреччини. Враховуючи зазначені факти існує ймовірність, що ОСОБА_12 , підтримуючи радикальні погляди своїх родичів, залишила територію Таджикистану та виїхала до Туреччини з метою приєднатися до лав МТО «ІД». Викладені факти дають обґрунтовані підстави вважати, що шлюб між ОСОБА_13 та ОСОБА_12 не випадковий, а носить цілеспрямований характер сприяння учасникам міжнародних терористичних організацій та був використаний як підстава для легалізації ОСОБА_14 в Україні.».

Разом з тим, доказів на підтвердження вказаних обставин, а також здійснення кримінального провадження щодо громадянки України ОСОБА_15 та перебування її у міжнародному розшуку ні відповідачем, ні третьою особою під час судового розгляду у цій справі не надано.

Відтак, наведені у листі подальші висновки про можливе підтримання ОСОБА_5 радикальних поглядів, наміри подружжя приєднатися до міжнародної терористичної організації, а також про цілеспрямований характер шлюбу та використання такого шлюбу з метою його легалізації в Україні мають характер припущень, які не підтверджені належними доказами.

З огляду на наведене, апеляційний суд вважає, що при прийнятті оскаржуваних рішень відповідач не забезпечив належного балансу між публічним інтересом, на реалізацію якого вони спрямовані, та правом позивача на повагу до його приватного і сімейного життя.

Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправним і необхідність скасування оскаржуваних рішень відповідача від 24.09.2025 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну № 261045000001450; про відкликання посвідки на постійне проживання № НОМЕР_2 ; про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства № 4601130100019441; про заборону в`їзду в Україну Фатулаєва № 4601110100017899.

Відповідно до частини першої статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Підсумовуючи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до безпідставної відмови у задоволенні позову. Наведене відповідно до частини першої статті 317 КАС є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За правилами частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга та позов підлягають задоволенню, з відповідача на користь позивача слід стягнути 3194,88 грн сплаченого судового збору.

Керуючись статтями 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2026 року скасувати та ухвалити постанову, якою позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби про відкликання дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 24.09.2025 № 261045000001450;

Визнати протиправним та скасувати рішення Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби про відкликання посвідки на постійне проживання ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 24.09.2025 № 460122600004105.

Визнати протиправним та скасувати рішення Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 24.09.2025 № 4601130100019441.

Визнати протиправним та скасувати рішення Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби про заборону в`їзду в Україну ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 24.09.2025 № 4601110100017899.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби (ЄДРПОУ: 45870769) в користь громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_9 ) судові витрати у вигляді судового збору за подання позову в сумі 3194,88 гривень.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач В. Я. Качмар

судді О. П. Мандзій

Т. В. Онишкевич

Повне судове рішення складено 28.09.2026.