Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №560/12781/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/12781/25

Головуючий у 1-й інстанції: Михайлов О.О.

Суддя-доповідач: Ватаманюк Р.В.

28 вересня 2026 року м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Ватаманюка Р.В.

суддів: Курка О. П. Боровицького О. А.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , військової частини НОМЕР_1 , у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29.06.2025 №59 у частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та направлення для проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 ;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 від проходження військової служби та виключити його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ;

- вирішити питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 листопада 2025 року позов задоволено частково.

Визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо призову під час мобілізації ОСОБА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1605,60 грн за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Не погодившись із судовим рішенням у частині відмови у задоволенні позовних вимог та розподілу судових витрат, позивач подав апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції, правильно встановивши протиправність його призову на військову службу, дійшов взаємовиключних висновків, залишивши чинним наказ, яким такий протиправний призов безпосередньо оформлений, та відмовивши у відновленні становища, що існувало до порушення права позивача.

Також скаржник наголошує, що до призову він реалізував своє право на звернення за відстрочкою, подавши відповідну заяву та підтвердні документи, а на момент прийняття наказу від 29.06.2025 №59 така заява перебувала на розгляді.

Відповідно до довідки від 02.07.2025 №1500 за результатами розгляду цієї заяви позивачу фактично надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

Крім того, скаржник не погоджується зі зменшенням судом першої інстанції витрат на професійну правничу допомогу з 10 000 грн до 1 000 грн за відсутності відповідного клопотання відповідачів.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах апеляційного перегляду, колегія суддів доходить таких висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебував на військовому обліку військовозобов`язаних у ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до довідок ІНФОРМАЦІЯ_1 від 11.06.2024 №4/105, від 03.09.2024 №1114, від 12.11.2024 №4/1663 та від 12.02.2025 №4161 позивачу послідовно надавалася відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Строк дії останньої з таких відстрочок закінчився 08.05.2025.

Після закінчення строку попередньої відстрочки позивач повторно звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання відстрочки на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

До заяви позивач долучив документи, якими обґрунтовував наявність передбаченої законом підстави для відстрочки, зокрема документи щодо інвалідності II групи його батька, інвалідності II групи матері, документи про родинні зв`язки та заяву батька щодо вибору позивача серед військовозобов`язаних осіб.

На момент здійснення щодо позивача подальших мобілізаційних процедур рішення за його заявою про надання відстрочки прийнято не було.

28.06.2025 позивача було направлено на проходження військово-лікарської комісії.

Відповідно до довідки військово-лікарської комісії від 28.06.2025 №2025-0628-1341-2833-3 ОСОБА_1 визнано придатним до військової служби.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29.06.2025 №59 ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та направлено для проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 .

Водночас відповідно до довідки ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.07.2025 №1500 позивачу за результатами розгляду раніше поданої ним заяви надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» строком до 06.08.2025.

Отже, визначальною для вирішення цього спору є та обставина, що на момент видання наказу про призов від 29.06.2025 №59 заява позивача про надання відстрочки вже була подана та перебувала на розгляді уповноваженого органу, рішення за нею ще не було прийнято, а в подальшому за результатами розгляду цієї самої заяви територіальний центр комплектування та соціальної підтримки визнав наявність відповідної підстави та надав позивачу відстрочку.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено категорію військовозобов`язаних, які за встановлених цією нормою умов не підлягають призову на військову службу під час мобілізації у зв`язку з наявністю одного із батьків з інвалідністю I чи II групи.

Порядок оформлення відстрочки та здійснення мобілізаційних процедур на час виникнення спірних правовідносин визначався Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560.

Пунктом 60 Порядку №560 встановлено процедуру розгляду заяви військовозобов`язаного про надання відстрочки відповідною комісією.

Водночас цією нормою імперативно встановлено, що до ухвалення комісією рішення військовозобов`язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Отже, з моменту належного звернення військовозобов`язаного із заявою про надання відстрочки та до прийняття комісією рішення за такою заявою законодавством встановлено пряму заборону на його призов на військову службу під час мобілізації.

Зазначена заборона не залежить від майбутнього результату розгляду заяви.

Її призначення полягає саме в тому, щоб не допустити призову особи до того, як компетентний орган перевірить заявлені нею підстави для відстрочки та прийме відповідне рішення.

Крім того, відповідно до пункту 63 Порядку №560 військовозобов`язані, які звернулися із заявою про надання відстрочки, до прийняття рішення відповідною комісією не направляються для проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби, крім прямо передбачених цією нормою випадків.

У разі ухвалення комісією рішення про відмову у наданні відстрочки військовозобов`язаний, який підлягає призову, направляється на медичний огляд для визначення придатності до військової служби.

Таким чином, Порядком №560 встановлено послідовний алгоритм дій компетентного органу: прийняття та розгляд заяви про відстрочку, ухвалення за нею рішення і лише після відмови у наданні відстрочки, за відсутності інших законних перешкод, продовження мобілізаційних процедур щодо особи.

У спірних правовідносинах такої послідовності дотримано не було.

Не завершивши розгляд заяви позивача та не прийнявши рішення про відмову у наданні йому відстрочки, відповідач продовжив мобілізаційні процедури, направив позивача на військово-лікарську комісію та 29.06.2025 видав наказ про його призов.

При цьому вже 02.07.2025 той самий компетентний орган за результатами розгляду поданої до призову заяви надав позивачу відстрочку саме з тієї підстави, про існування якої позивач повідомив до свого призову.

Тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо протиправності призову ОСОБА_1 .

Водночас колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про неможливість скасування наказу від 29.06.2025 №59 у зв`язку з тим, що такий наказ нібито вичерпав свою дію фактом виконання.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Частиною третьою статті 245 КАС України прямо передбачено, що у разі скасування індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Отже, сам факт виконання індивідуального акта не встановлений процесуальним законом як перешкода для його судового контролю, визнання протиправним та скасування.

Інше тлумачення фактично означало б, що можливість особи отримати ефективний судовий захист залежала б від швидкості реалізації суб`єктом владних повноважень прийнятого ним протиправного рішення.

За такого підходу суб`єкт владних повноважень міг би створити незворотні правові наслідки протиправного рішення лише шляхом його негайного виконання до моменту здійснення судового контролю.

Такий результат несумісний із завданням адміністративного судочинства та принципом ефективного судового захисту.

Верховний Суд у постанові від 31.05.2024 у справі №340/3208/22 розглядав правовідносини, у яких наказ про призов особи на військову службу також уже був реалізований і особа набула статусу військовослужбовця.

У зазначеній справі суди першої та апеляційної інстанцій визнали протиправним та скасували наказ територіального центру комплектування в частині призову позивача, а Верховний Суд залишив такі судові рішення без змін.

Верховний Суд при цьому прямо навів положення частини третьої статті 245 КАС України про можливість зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії для відновлення порушених прав та окремо зазначив, що у тій справі аналіз правомірності призову здійснювався за відсутності заявленої позивачем вимоги зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити інші дії.

Отже, правовий висновок у справі №340/3208/22 не підтверджує позицію суду першої інстанції про неможливість скасування реалізованого наказу про призов.

Навпаки, наведений підхід Верховного Суду свідчить, що реалізація наказу про призов та набуття особою статусу військовослужбовця самі по собі не виключають можливості подальшого визнання такого наказу протиправним та його скасування судом.

Колегія суддів також не вважає релевантним до встановлених обставин цієї справи застосування судом першої інстанції правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 01.10.2024 у справі №200/4189/22.

У зазначеній справі Верховний Суд виходив із того, що право на відстрочку повинно бути реалізоване військовозобов`язаним шляхом вчинення ним активних дій та оформлення такого права уповноваженим органом до моменту набуття статусу військовослужбовця.

Однак Верховний Суд установив, що в тій справі матеріали не містили доказів подання військовозобов`язаним під час проведення мобілізаційних процедур документів для підтвердження підстав для відстрочки, а територіальний центр комплектування та соціальної підтримки на час призову не володів відповідною інформацією.

Саме з огляду на ці обставини Верховний Суд дійшов висновку, що особа не скористалася можливістю реалізації права на відстрочку до мобілізації.

Обставини справи ОСОБА_1 є принципово іншими.

Позивач до видання наказу про його призов вчинив активні дії, необхідні для реалізації права на відстрочку: звернувся до компетентного органу із відповідною заявою та надав підтвердні документи.

Заява була прийнята та перебувала на розгляді.

Більше того, за результатами розгляду саме цієї заяви 02.07.2025 позивачу надано відстрочку.

Таким чином, висновок Верховного Суду у справі №200/4189/22 не може бути підставою для відмови у позові ОСОБА_1 , оскільки останній реалізував право на звернення за відстрочкою до набуття статусу військовослужбовця, а територіальний центр комплектування та соціальної підтримки був достовірно обізнаний про існування відповідної заяви.

За таких обставин наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29.06.2025 №59 у частині призову ОСОБА_1 прийнято всупереч прямій забороні здійснювати його призов до вирішення заяви про відстрочку, а тому цей наказ є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо вимоги про зобов`язання військової частини НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 від проходження військової служби та виключити його зі списків особового складу колегія суддів зазначає таке.

Суд першої інстанції виходив із того, що після мобілізації позивача виникли нові правовідносини щодо проходження військової служби, які регулюються Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», а незаконність мобілізації не передбачена статтею 26 цього Закону як окрема підстава звільнення з військової служби.

Колегія суддів не погоджується із таким висновком у контексті конкретних обставин цієї справи.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України військова служба належить до публічної служби.

Виникнення внаслідок виконання індивідуального акта наступних правовідносин публічної служби саме по собі не може створювати імунітет від ефективного судового захисту та унеможливлювати відновлення правового становища особи, яке існувало до прийняття протиправного акта.

У протилежному випадку реалізація будь-якого протиправного рішення суб`єкта владних повноважень у сфері публічної служби унеможливлювала б поновлення порушених прав після його виконання.

Зокрема, реалізація протиправного акта про припинення публічної служби означала б неможливість його скасування та поновлення особи на службі лише з тієї причини, що наказ про звільнення вже виконано.

Такий підхід суперечив би самій природі судового контролю у публічно-правових відносинах.

Визначальним у цій справі є причинно-правовий зв`язок між наказом про призов та перебуванням позивача на військовій службі.

Саме наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29.06.2025 №59 є тим юридичним фактом, унаслідок якого позивач був призваний, направлений до військової частини НОМЕР_1 та набув статусу військовослужбовця.

Отже, правовідносини щодо проходження позивачем військової служби у цьому випадку виникли не незалежно від спірного наказу, а безпосередньо внаслідок його прийняття та виконання.

Встановлення судом протиправності цього наказу та його скасування усуває юридичну підставу, яка спричинила виникнення відповідних правовідносин.

Протиправний індивідуальний акт не може слугувати достатньою правовою підставою для збереження на майбутнє тих несприятливих для особи юридичних наслідків, які виникли виключно внаслідок його виконання.

Саме виконання протиправного індивідуального акта не може легалізувати цей акт або надавати незворотного характеру правовим наслідкам, безпосередньо ним породженим.

Інший підхід призводив би до ситуації, за якої акт, визнаний судом протиправним та скасований, продовжував би фактично визначати правовий статус особи через безстрокове збереження породжених ним наслідків.

У такому разі скасування протиправного акта мало б суто декларативний характер та не забезпечувало б реального відновлення порушеного права.

Завдання адміністративного судочинства полягає не лише у констатації факту протиправної поведінки суб`єкта владних повноважень, а в ефективному захисті та, наскільки це юридично можливо, відновленні порушеного права особи.

Саме з цією метою частина третя статті 245 КАС України прямо наділяє суд повноваженням у разі скасування індивідуального акта зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії для відновлення прав, свобод чи інтересів позивача.

Колегія суддів ураховує, що стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не містить такої самостійної підстави звільнення з військової служби, як визнання судом незаконним призову під час мобілізації.

Однак ця обставина не є підставою для відмови у заявленому позивачем способі захисту.

Передбачені статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» підстави регулюють припинення правовідносин щодо проходження військової служби особами, які набули відповідного статусу на законних підставах, у зв`язку з настанням визначених законодавцем юридичних фактів.

Натомість у цій справі предметом судового контролю є законність самого первинного юридичного факту, внаслідок якого позивач набув статусу військовослужбовця.

Позивач не стверджує про виникнення після його правомірного призову передбаченої статтею 26 Закону №2232-XII підстави для припинення військової служби.

Він стверджує, і судом установлено, що сам його призов відбувся протиправно, оскільки на момент прийняття наказу закон прямо забороняв його призивати до вирішення поданої ним заяви про відстрочку.

Тому зобов`язання військової частини прийняти рішення про звільнення позивача та виключення його зі списків особового складу в цьому випадку не означає створення судом нової, не передбаченої статтею 26 Закону №2232-XII матеріально-правової підстави звільнення з військової служби.

Таке зобов`язання є способом усунення безпосередніх правових наслідків протиправного індивідуального акта та приведення юридичного і фактичного становища позивача у відповідність до наслідків скасування судом наказу про його призов.

Саме такий спосіб захисту відповідає частині третій статті 245 КАС України.

Колегія суддів додатково враховує правовий підхід Верховного Суду, викладений у постанові від 31.05.2024 у справі №340/3208/22.

У пунктах 50-53 цієї постанови Верховний Суд, вирішуючи питання щодо належного способу захисту особи від незаконного призову, прямо навів положення частини третьої статті 245 КАС України та зазначив, що аналіз правомірності призову в тій справі здійснювався в межах обраного позивачем способу захисту — скасування наказу — за відсутності заявленої вимоги зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити інші дії.

Отже, Верховний Суд не сформулював висновку про принципову неможливість застосування частини третьої статті 245 КАС України для усунення наслідків незаконного призову.

Навпаки, зміст зазначеної постанови підтверджує необхідність вирішення питання про додаткові відновлювальні заходи з урахуванням конкретного змісту позовних вимог.

У справі, яка переглядається, на відміну від справи №340/3208/22, ОСОБА_1 від початку заявив окрему позовну вимогу, безпосередньо спрямовану на усунення наслідків незаконного призову, — зобов`язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про його звільнення та виключити його зі списків особового складу.

Така вимога була предметом розгляду суду першої інстанції, а тому процесуальних перешкод для її вирішення судом апеляційної інстанції немає.

Колегія суддів також враховує, що військова частина НОМЕР_1 не допустила первинного порушення права позивача та на момент його прибуття діяла на виконання чинного наказу територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Проте ця обставина не виключає можливості покладення на військову частину обов`язку вчинити дії, необхідні для усунення наслідків протиправного акта.

Зобов`язання військової частини в цій справі має не каральний характер та не є наслідком визнання її попередньої поведінки протиправною.

Військова частина є тим суб`єктом владних повноважень, у межах компетенції якого після зарахування позивача до списків особового складу знаходиться оформлення припинення проходження ним військової служби та виключення зі списків особового складу.

Саме тому покладення відповідного обов`язку на військову частину є необхідним для фактичної реалізації наслідків скасування наказу про призов.

Визнання протиправним та скасування наказу №59 без усунення безпосередньо породженого ним правового наслідку — подальшого перебування ОСОБА_1 на військовій службі — не забезпечило б повного та ефективного захисту його права.

За таких обставин належним та ефективним способом захисту є одночасне:

визнання протиправним та скасування наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29.06.2025 №59 у частині призову ОСОБА_1 ;

зобов`язання військової частини НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 від проходження військової служби;

зобов`язання військової частини НОМЕР_1 виключити ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини.

Саме сукупність цих заходів забезпечує не декларативне визнання порушення, а реальне усунення його правових наслідків.

Щодо судових витрат колегія суддів зазначає таке.

У суді першої інстанції позивач заявив до відшкодування 10 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Суд першої інстанції зменшив суму витрат на професійну правничу допомогу до 1 000 грн, мотивуючи це незначною складністю справи, її розглядом у спрощеному провадженні та наявністю судової практики у відповідній категорії спорів.

Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1).

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч. 2).

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч. 3).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4).

Згідно ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Як встановлено судом першої інстанції, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу до позову долучено договір про надання правової допомоги, платіжну інструкцію на суму 10 000 грн та детальний опис витрат адвоката за надану правову допомогу до Договору про надання правової допомоги.

Згідно детального опису витрат адвокатом надано такі послуги:

Консультація клієнта, узгодження правової позиції – 1 год – 2000 грн;

Направлення запиту адвоката – 1 год – 2000 грн;

Підготовка позовної заяви та пакету документів – 3 год – 6000 грн.

Всього 10 000 грн.

Колегія суддів враховує, що частиною 5 ст. 134 КАС України вказано, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 04.02.2020 у справі №280/1765/19.

У постанові від 05.09.2019 у справі №826/841/17 Верховний Суд зробив висновок про те, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 14.11.2019 у справі № 826/15063/18, від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).

З урахуванням зазначеного вище не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату "гонорару успіху", у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

При цьому враховуючи надані позивачем докази понесених витрат на правничу допомогу, суд не заперечує обґрунтованості встановленого договірними відносинами розміру адвокатського гонорару, який було сплачений позивачем за надані послуги.

Проте, колегія суддів оцінює співмірність заявленої до стягнення позивачем суми коштів із критеріями, встановленими частиною п`ятою статті 134 КАС України, з урахуванням обсягу необхідної правової допомоги, складністю справи, ціною позову, значенням даної справи для сторін, виходячи з обсягу та характеру доказів у справі (відсутності експертиз, відсутності виклику свідків, тощо), кількості сторін та відсутності інших учасників у справі, виходячи з фактично витраченого представником позивача часу та наданих послуг, а також кількості підготовлених документів та їх зміст.

Також суд враховує, що дана справа незначної складності розглядалася в порядку письмового провадження.

З урахуванням наведеного, оцінивши подані докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, перевіривши їх реальність, необхідність та обґрунтованість, а також застосувавши критерій співмірності, визначений статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат у суді першої інстанції у сумі 10 000 грн є завищеним та не відповідає складності справи, обсягу наданих послуг і часу, витраченого адвокатом у суді апеляційної інстанції.

З огляду на характер спірних правовідносин, відсутність підвищеної складності справи, обмежений обсяг процесуальних дій представника позивача, а також керуючись принципами розумності, справедливості та недопущення надмірного збагачення сторони за рахунок іншої, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви та визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають стягненню, у сумі 5000 грн, як співмірної та обґрунтованої у даних правовідносинах.

Щодо сплати судового збору суд зазначає, що за подання позову позивачем сплачено 1211,20 грн (квитанція від 30.06.2025) та за подання апеляційної скарги – 1816,80 грн (квитанція від 02.12.2025) судового збору.

За таких обставин на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає стягненню 3028 грн. судового збору.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 листопада 2025 року у справі №560/12781/25 в частині відмови у задоволенні позовних вимог та в частині розподілу судових витрат скасувати.

Прийняти в цій частині нову постанову.

Визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29 червня 2025 року №59 у частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та направлення його для проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 .

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 від проходження військової служби у зв`язку зі скасуванням судом наказу, який був правовою підставою його призову на військову службу під час мобілізації.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виключити ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 5 000 (п`ять тисяч) гривень витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 документально підтверджені витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 3028 (три тисячі двадцять вісім) гривень.

В іншій частині рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили відповідно до ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Ватаманюк Р.В.

Судді Курко О. П. Боровицький О. А.