Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №420/36072/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

------------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/36072/25

Категорія: 112010200 Головуючий в 1 інстанції: Попов В.Ф.

Місце ухвалення: м. Одеса

Дата складання повного тексту:08.07.2026р.

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - Бітова А.І.

суддів - Лук`янчук О.В.

- Ступакової І.Г.

у зв`язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), справа розглянута за правилами п.3 ч.1 ст. 311 КАС України,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційними скаргами військової частини НОМЕР_1 та військової частини НОМЕР_2 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 , про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А :

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини (далі - в/ч) НОМЕР_1 , в/ч НОМЕР_2 про:

- визнання протиправними дій в/ч НОМЕР_1 які полягають у застосуванні з 03 жовтня 2022 року по 14 листопада 2022 року розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року - 1 762 грн., при нарахуванні та виплаті ОСОБА_2 , грошового забезпечення;

- зобов`язання в/ч НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 , з 03 жовтня 2022 року по 14 листопада 2022 року грошового забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб визначеного на 01 січня 2022 року відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік", шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт, з урахуванням раніше виплачених сум, та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44 (далі - Порядок №44);

- зобов`язання в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати, на суму невиплаченого в повному обсязі грошового забезпечення за період з 14 листопада 2022 року по день фактичної виплати перерахованої суми грошового забезпечення.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що в період з 03 жовтня 2022 року по 14 листопада 2022 року грошове забезпечення відповідачем виплачувалось у заниженому розмірі, а саме: при встановленні посадового окладу та окладу за військовим званням застосовано прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року, тоді як мав бути застосований прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений законом станом на, 01 січня 2022 року.

Відповідачі позов не визнали, вказуючи, що на час розрахунку розміру грошового забезпечення позивача у спірному періоді було правомірно застосовано чинну редакцію п.4 Постанови №704, яка передбачала розрахунковою величиною прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року 1 762 грн. Крім того, вважають, що позивач порушив строк звернення до суду.

Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 08 липня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 03 жовтня 2022 року по 14 листопада 2022 року включно, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.

Зобов`язано в/ч НОМЕР_1 здійснити перерахунок, а в/ч НОМЕР_2 виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 03 жовтня 2022 року по 14 листопада 2022 року включно, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт, з урахуванням раніше виплачених сум.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Стягнути з в/ч НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 7 000 грн.

В апеляційній скарзі в/ч НОМЕР_1 ставиться питання про скасування судового рішення в зв`язку з тим, що воно постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального та з порушенням норм процесуального права.

Доводи апеляційної скарги - в/ч НОМЕР_1 :

- згідно п.32 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №870 від 06 вересня 2005 року, визнання таким, що втратив чинність, акту Кабінету Міністрів України чи його скасування не поновлює дію актів, які визнані ним такими, що втратили чинність, чи які скасовані таким актом. Таке ж положення міститься у пункті 2.36 наказу Міністерства юстиції України №34/5 від 12 квітня 2005 року "Про вдосконалення порядку державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України та скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів", в якому зазначено, що визнання нормативно-правового акту таким, що втратив чинність, не поновлює дію актів, які в свою чергу визнані ним такими, що втратили чинність. За правовою позицією Верховного Суду України, яка, міститься в Постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2008 року у справі №21-1169во08, норми права, що зазнавали змін, мають застосовуватися виключно в межах дії кожної з їх редакцій. Наведений принцип є універсальним та повинен застосовуватися, як до актів законодавства, так і індивідуальних актів (рішень) суб`єктів владних повноважень. Отже, скасування у судовому порядку п.6 Постанови №103, яким були внесені зміни до п.4 Постанови №704 не поновлює дію попередньої редакції п.4 Постанови №704;

- суду першої інстанції не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що після скасування у судовому порядку п.6 Постанови №103, яким були внесені зміни до п.4 Постанови №704 відбулася зміна розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням військовослужбовців, або доказів які свідчать про підвищення з 2020 року розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням військовослужбовців. Позивач та суд першої інстанції не враховував те, що при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, які у даний час перебувають на військовій службі, застосовується в якості розрахункової величини розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який визначений у розмірі 1 762 грн.;

- частина дій, зазначених в акті приймання-передачі правничої допомоги, за які представник позивача заявляв вимоги про відшкодування коштів, фактично стосується процесуальних заходів, необхідність у яких виникла не об`єктивно, а внаслідок того, що відповідні дії не були вчинені представником позивача на початковому етапі звернення до суду з причин, які з матеріалів справи не вбачаються. За таких обставин покладення на в/ч НОМЕР_2 витрат, пов`язаних із повторним або відкладеним вчиненням процесуальних дій, не може вважатися обґрунтованим, необхідним та таким, що відповідає принципу розумності й співмірності судових витрат. Таким чином, заявлена до відшкодування сума витрат на правничу допомогу є явно завищеною, неспівмірною з предметом спору та фактичними обставинами справи, а тому не підлягає задоволенню;

- в/ч НОМЕР_1 не має своїх розрахункових рахунків, та не є розпорядником коштів, проте наділена повноваженнями видавати відповідні накази, які стосуються виплати грошового забезпечення та не уповноважена здійснювати грошові розрахунки чи виплати будь-якого характеру, у тому числі за рішеннями суду. Фінансове забезпечення, бухгалтерське обслуговування, а також виконання рішень судів у частині грошових зобов`язань щодо в/ч НОМЕР_1 здійснюється виключно через в/ч НОМЕР_2 , яка є відповідним розпорядником бюджетних коштів згідно з внутрішньою структурою Міністерства оборони України. Таким чином, будь-які позовні вимоги щодо виплати коштів з боку військової частини НОМЕР_1 є юридично і фактично невиконуваними, і не можуть бути покладені на дану частину як на самостійного відповідача. З огляду на викладене, просимо суд врахувати об`єктивну відсутність у в/ч НОМЕР_1 повноважень і механізмів щодо здійснення фінансових розрахунків, та відмовити у задоволенні вимог про стягнення коштів із зазначеної військової частини як такій, що не є уповноваженою особою в частині виконання бюджетних виплат. Відповідно, виплату грошового забезпечення в/ч НОМЕР_1 позивачу безпосередньо не здійснювала.

В апеляційній скарзі в/ч НОМЕР_2 ставиться питання про скасування судового рішення в зв`язку з тим, що воно постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального та з порушенням норм процесуального права.

Доводи апеляційної скарги - в/ч НОМЕР_2 :

- позивач дізнався про порушення свого права ще 14 листопада 2022 року, те, що 30 червня 2023 року відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та те, що він звернувся до суду лише у жовтні 2025 року, необхідно прийти до висновку, що строк звернення до суду, визначений ст. 233 КЗпП України, позивачем був пропущений;

- судом першої інстанції застосовано первісну редакцію п.4 Постанови №704 без врахування того, що скасування судом п.6 Постанови №103 автоматично не відновлює первісну редакцію п.4 Постанови №704, так як суди не мають таких повноважень. Тож, внесення будь-якої зміни до Постанови №704 здійснюється самим Кабінетом Міністрів України у порядку, визначеному ст.ст. 51, 52 Закону України "Про Кабінет Міністрів України". Cуд не може вирішувати питання, віднесені до виключної компетенції Кабінету Міністрів України, з наступних підстав. прийняття актів Кабінету Міністрів України, внесення до них змін, відновлення їх дії тощо відноситься до виключної компетенції Уряду та не може здійснюватися судом. Суд не може застосовувати нечинний (скасований) акт Кабінету Міністрів України з наступних підстав.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 липня 2026 року іншими учасниками справи не оскаржено.

Таким чином, відповідно до правил ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, тобто, в частині задоволених позовних вимог.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційними скаргами в/ч НОМЕР_2 та в/ч НОМЕР_1 , перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Судом першої інстанції встановлені, судом апеляційної інстанції підтверджені, учасниками апеляційного провадження неоспорені наступні обставини.

Позивач проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 , яка перебувала на фінансовому забезпеченні в/ч НОМЕР_2 .

У період з 03 жовтня 2022 року по 14 листопада 2022 року грошове забезпечення позивача розраховувалось із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 1 762 грн.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що аналогічне питання вже було неодноразово предметом розгляду ВС КАС, а у Постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 суд прийшов до таких висновків:

(1) з 01 січня 2020 положення пункту 4 Постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;

(2) через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом № 1082-IX, у осіб з числа військовослужбовців виникло право на отримання довідки про розміри грошового забезпечення для перерахунку пенсії за формою, що передбачена додатком 2 до Порядку № 45, з урахуванням оновлених даних про розмір посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, які визначаються шляхом застосування пункту 4 постанови № 704 із використанням для їх визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік);

(3) встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.".

Вищенаведена правова позиція ВС КАС викладена настільки зрозуміло та переконливо, що суд у цій справі не вбачає необхідності наводити інші аргументи на спростування хибної позиції відповідачів. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до відповіді в/ч НОМЕР_1 від 28 серпня 2025 року №222/28/7/5834 на адвокатський запит, розмір грошового забезпечення позивача встановлювався при призначенні на посаду наказом в/ч НОМЕР_1 . Отже, протиправні дії в частині обчислення грошового забезпечення за спірний період допущено саме в/ч НОМЕР_1 .

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідно до пункту першого глави XIX 2Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. В 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 відмінено. Виходячи із того, що спірний період не виходить за межі дати закінчення карантину, то строк звернення до суду позивачем не пропущений.

Також, дослідивши подані позивачем документи на підтвердження витрат на правничу допомогу, а також із урахуванням характеру та предмету спору, суд першої інстанції вважав, що співмірною зі складністю справи буде сума у розмірі 7 000 грн., яка підлягає стягненню з в/ч НОМЕР_2 , оскільки у в/ч НОМЕР_1 не є головним розпорядником бюджетних коштів, не має власного казначейського рахунку та не уповноважена здійснювати грошові розрахунки чи виплати будь-якого характеру, у тому числі за рішеннями суду.

Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам Конституції України ст.ст. 2, 6-12, 77 КАС України, КЗпП України, Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", Постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб".

Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта, виходячи з наступного.

Згідно ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову №704, яка передбачала з 01 березня 2018 збільшення розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців.

Пунктом 2 Постанови №704, установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додатком 1 до Постанови №704, встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 4 Постанови №704 (в первинній редакції) передбачалось, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб" (далі - Постанова №103).

Пунктом 6 Постанови №103, внесено зміни до Постанови №704, внаслідок яких п.4 постанови № 704 викладено у новій редакції, а саме: "4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14".

При цьому, зміни до додатків 1, 12, 13 і 14 не вносилися.

Отже, станом на 01 січня 2018 року та 01 січня 2019 року п.4 Постанови №704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник, як "розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року".

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року по справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п.6 Постанови №103, яким були внесені зміни до п.4 Постанови №704.

Вказаною постановою скасовані зміни, у тому числі до п.4 Постанови №704, та відновлено його попередню редакцію (станом на 30 липня 2018 року), згідно якої розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Відповідно ч.2 ст. 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Отже, з 29 січня 2020 року - дня набрання законної сили рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18 - діє редакція п.4 Постанови №704, яка діяла до зазначених змін.

Таким чином, оскільки зміни внесені Постановою №103, зокрема, до п.4 Постанови №704, визнані у судовому порядку нечинними, з 29 січня 2020 року діє редакція п.4 Постанови №704, яка діяла до зазначених змін, в якій передбачено, що для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням застосовується не прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, а прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, але з гарантією того, що такий показник прожиткового мінімуму повинен становити не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.

В той же час, при вирішенні питання щодо можливості застосування мінімальної заробітної плати, в даному випадку не менше її 50 відсотків, як розрахункової величини при обрахунку посадового окладу, суд враховує, що п.3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", який набрав чинності 01 січня 2017 року, встановлено, що після набрання чинності цим Законом мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Норми п.3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №1774-VIII були чинними як на дату прийняття Постанови №704, так і станом після 29 січня 2020 року неконституційними не визнавалися.

Враховуючи юридичну силу законів та підзаконних нормативно-правих актів, яким є Постанова №704, місце таких в системі нормативно-правових актів, оскільки всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм, перевагу слід надати положенням Закону, як акту вищої юридичної сили з урахуванням принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України.

Таким чином, колегія суддів, застосовуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 11 грудня 2019 року у справі №240/4946/18, щодо застосування норм права, а саме п.3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", за якою після набрання чинності цим Законом положення нормативно-правових актів щодо обчислення виплат у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають, суд дійшов висновку, що п.4 Постанови №704 з 29 січня 2020 року має застосовуватись у наступній редакції: Розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Так, у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 Верховний Суд на підставі аналізу, у тому числі, норм Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" №2262-XII (далі - Постанова №2262-ХІІ) та Постанови №704 зазначив, що:

а) з 01 січня 2020 положення п.4 Постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою №704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;

б) через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік", у осіб з числа Військовослужбовців виникло право на отримання довідки про розміри грошового забезпечення для перерахунку пенсії за формою, що передбачена додатком 2 до Постанови Кабінету Міністрів від 13 лютого 2008 року №45 "Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. №393" (далі - Порядок №45), з урахуванням оновлених даних про розмір посадового окладу та окладу за Військовим (спеціальним) званням, які визначаються шляхом застосування п.4 Постанови №704 із використанням для їх визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

в) встановлене положеннями п.3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за Військовим (спеціальним) званням.

Отже, згідно Постанови №704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня відповідного року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.

Статтею 7 Закону України від 07 грудня 2017 №2246-VIII "Про Державний бюджет України на 2018 рік" визначено, що станом на 01 січня 2018 прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає - 1 762 грн.

Статтею 7 Закону України від 02 грудня 2021 року №1928-IX "Про Державний бюджет України на 2022 рік" встановлено, що станом на 01 січня 2022 прожитковий мінімум на одну працездатну особу 2 481 грн.

Отже, через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, виникли підстави для підвищення посадового окладу та окладу за військовим звання позивача, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

За таких обставин, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що в період з 03 жовтня 2022 року по 14 листопада 2022 року відповідачем протиправно не застосовано прожитковий мінімум для працездатних осіб визначеного на 01 січня 2022 року відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" для розрахунку грошового забезпечення позивача.

Щодо доводів апеляційної скарги, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовом, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно ч.1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно ч.3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч.2 ст. 122 цього Кодексу.

Водночас ч.2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній на момент проходження позивачем військової служби) було встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення ч.2 ст. 233 КЗпП України.

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч.2 ст. 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

У п.2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у ч.2 ст. 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч.2 ст. 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Отже, аналіз наведених норм чинного законодавства з урахуванням положень Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

До "усіх виплат" (заробітна плата, виплата вихідної допомоги, інші виплати) також належить і компенсація за невикористані дні відпустки (що є предметом позовних вимог).

Зважаючи на викладене, на спірні правовідносини розповсюджуються положення ч.2 ст. 233 КЗпП України.

Відповідно ч.2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин") у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", який набрав чинності з 19 липня 2022 року, ч.ч.1, 2 ст. 233 КЗпП України викладено в такій редакції: - "Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

У постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду дійшла висновку, що у разі якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії ст. 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії ст. 233 КЗпП України, у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", то правове регулювання здійснюється так: правовідносини, які мають місце в період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням ст. 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період із 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми ст. 233 КЗпП України (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин").

З огляду на викладене, посилання апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки право позивача на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень ч.2 ст. 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.

Щодо доводів про необґрунтованість та неспівмірність судових витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно ч.3 ст. 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень ч.5 ст. 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно ч.6 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог ч.5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.7 ст. 134 КАС України).

За правилами ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною сьомою вказаної статті передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (ч.9 ст. 139 КАС України).

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04). У п.154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі ст. 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Аналогічні правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року у справі №2040/6747/18, суд зокрема зазначив, що при визначенні суми відшкодування витрат на правничу допомогу, суд враховує критерії реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерії розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Як вбачається з матеріалів, на підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу представником позивача надано наступні докази, а саме:

- договір про надання правничої допомоги №24-07/25 від 24 липня 2025 року;

- акт №19-01/26-2 приймання-передачі правничої допомоги, відповідно до якого, сума понесених витрат на правничу допомогу складає 180 000 грн;

- ордер; свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Отже, матеріалами справи підтверджується надання правової допомоги ОСОБА_1

Колегія суддів, акцентує увагу на тому, що в даному випадку, предмет спору у цій справі не є складним, наслідком чого є розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, а також не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, а обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними. Витрати на збирання доказів та організація подання позову до суду фактично охоплюються виконаною роботою щодо підготовки позову.

Таким чином, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що заявлені до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг позивачу, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (послуг).

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів, вважає вірним висновок суду першої інстанції, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а сума яка підлягає стягненню повинна становити 7 000 грн.

Підсумовуючи, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків суду першої інстанції не спростовують, тоді як факти та мотивування яких повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та об`єктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні справи.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Колегія суддів не змінює розподіл судових витрат відповідно ст. 139 КАС України.

Оскільки дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції відповідно до ч.5 ст. 328 КАС України в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, ч.5 ст. 328 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційні скарги військової частини НОМЕР_1 та військової частини НОМЕР_2 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Повне судове рішення складено 28 вересня 2026 року.

Головуючий: Бітов А.І.

Суддя: Лук`янчук О.В.

Суддя: Ступакова І.Г.