Постанова від 27 вересня 2026 р. у справі №480/4055/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 р. Справа № 480/4055/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Семененко М.О. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.07.2026, головуючий суддя І інстанції: В.О. Павлічек, повний текст складено 03.07.26 по справі № 480/4055/25

за позовом ОСОБА_1

до Державної казначейської служби України

про визнання бездіяльності протиправною та стягнення інфляційних втрат

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Державної казначейської служби України, в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Державної казначейської служби України щодо несвоєчасного виконання рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 у справі №577/3008/21; стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасне виконання рішення, а саме три відсотки річних 137 894,32 грн та 540 710,59 грн інфляційних втрат; стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн (сто тисяч гривень 00 копійок).

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 03.07.2026 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.07.2026 та ухвалити постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі; здійснити новий розподіл судових витрат та стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 усього 69 993,13 грн, з яких: 7 997,25 грн судового збору, сплаченого за подання позовної заяви; 11 995,88 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги; 50 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 у справі №577/3008/21 з Держави Україна на користь ОСОБА_1 стягнуто 3 510 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, 30 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 26 150,40 грн витрат на проведення судово-психологічної експертизи, усього – 3 566 150,40 грн. Постановою Верховного Суду від 19.04.2023 зазначене рішення залишено без змін. 15.06.2023 Конотопським міськрайонним судом Сумської області видано виконавчий лист у справі №577/3008/21. Вказує, що 30.01.2025 на користь позивача перераховано 1 451 037,17 грн. Залишок присуджених коштів у розмірі 2 115 113,23 грн перераховано 21.02.2025. Отже, судове рішення на загальну суму 3 566 150,40 грн було повністю виконано 21.02.2025. Звертає увагу, що у постанові від 13.05.2021 у справі №160/6770/19 Верховний Суд зазначив, що частина четверта статті 3 Закону №4901-VI встановлює чіткі часові межі виконання судового рішення. Черговість перерахування коштів повинна узгоджуватися із цими межами: судові рішення можуть виконуватися за чергою, однак у тримісячний строк. Зазначена справа також стосувалася виконання судового рішення за КПКВК 3504030. У постанові від 21.02.2023 у справі №500/5748/21 Верховний Суд також виходив з імперативного характеру тримісячного строку та вказав, що відсутність бюджетних коштів і значна кількість виконавчих документів не можуть бути достатньою підставою для тривалого невиконання остаточного судового рішення. Державний орган зобов`язаний вчинити всі залежні від нього дії для організації його виконання. Зауважує, що відмовляючи у визнанні бездіяльності протиправною, суд першої інстанції врахував, що 01.08.2023 ДКСУ направила Міністерству фінансів України лист №5-06-05/13770 із пропозиціями щодо збільшення бюджетних призначень за КПКВК 3504030, а надалі продовжувала направляти відповідні пропозиції. На цій підставі суд першої інстанції погодився з твердженням відповідача про вчинення ним усіх передбачених законодавством заходів. Стверджує, що лист від 01.08.2023 підтверджує вчинення ДКСУ окремої процедурної дії, передбаченої пунктом 39 Порядку №845. Проте він не є достатнім доказом правомірності невиконання конкретного виконавчого документа протягом усього наступного періоду. Суд першої інстанції фактично ототожнив виконання обов`язку щодо направлення пропозицій Міністерству фінансів України з виконанням усієї сукупності обов`язків, покладених на ДКСУ. Однак зміст цих обов`язків не обмежувався прийняттям виконавчого документа до обліку, веденням бюджетного листування та формуванням пропозицій щодо збільшення фінансування. ДКСУ мала також забезпечити фактичне перерахування присуджених коштів у встановленому законом порядку. Посилається на те, що протягом 2023-2024 років кошти за КПКВК 3504030 фактично надходили та використовувалися для виконання судових рішень. ДКСУ, зокрема, повідомляла про виконання у першому півріччі 2023 року 276 рішень на суму 67 838,37 тис грн, а протягом 2024 року – про подальше використання передбачених за програмою асигнувань. Ці обставини не доводять, що виконавчий лист позивача підлягав виконанню поза чергою. Вони підтверджують, що протягом спірного періоду відбувався розподіл наявних бюджетних коштів між виконавчими документами. Тому для встановлення дотримання ДКСУ черговості необхідно було встановити, на виконання яких саме документів спрямовувалися кошти та чи надійшли такі документи раніше за виконавчий лист позивача у справі №577/3008/21. Наголошує, що долучені позивачем до позовної заяви відповіді ДКСУ на адвокатські запити містять відомості про зміну поточного місця виконавчого листа у черзі. Станом на 17.01.2024 він обліковувався під номером 517, станом на 27.09.2024 – під номером 151, а станом на 24.01.2025 – під номером 59. Водночас сама ДКСУ зазначила, що черговість є динамічною внаслідок можливого зупинення або відкладення безспірного списання, скасування судових рішень, відкриття апеляційних проваджень, відкликання виконавчих документів та інших обставин, які впливають на їх облік. За таких умов зменшення номера виконавчого листа у черзі саме по собі не підтверджує виконання всіх документів, які йому передували. Зміна місця могла бути наслідком не лише здійснення платежів, а й зупинення виконання, відкликання, виключення або іншої зміни стану попередніх документів. Зазначає, що право на заявлені майнові виплати виникає внаслідок невиконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання протягом установленого законом строку. Для вирішення цих вимог визначальними є факт прострочення, його тривалість, розмір невиплаченої суми у відповідний період, а також дати часткового та повного виконання, а не попереднє задоволення вимоги про визнання бездіяльності ДКСУ протиправною. Вказує, що у постанові від 03.10.2023 у справі №686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду визначила, що прострочення держави-боржника настає за сукупності двох юридичних фактів: подання стягувачем до органу ДКСУ виконавчого документа про стягнення коштів із держави та неперерахування цих коштів протягом трьох місяців із дня надходження документа. Тобто, виникнення прострочення пов`язано з об`єктивними обставинами виконання грошового зобов`язання, а не з ухваленням окремого судового рішення про визнання поведінки Казначейства протиправною. Стверджує, що позивач набув право на компенсацію у розмірі трьох відсотків річних і дотримався встановленого порядку звернення за її нарахуванням та виплатою Також прострочення грошового зобов`язання Держави Україна є підставою для стягнення інфляційних втрат відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Звертає увагу, що позивач заявив до стягнення 137 894,32 грн компенсації у розмірі трьох відсотків річних та 540 710,59 грн інфляційних втрат. Розрахунки цих сум подано разом із позовною заявою, їх вихідними даними є розмір підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання, дата початку прострочення, дати й суми часткового та повного виконання. Зауважує, що суд першої інстанції не дослідив самостійну вимогу про відшкодування моральної шкоди та безпідставно поставив її вирішення у залежність від висновку про відсутність протиправної бездіяльності ДКСУ. Наголошує, що розмір моральної шкоди у сумі 100 000,00 грн визначено з урахуванням тривалості порушення, значного розміру невиплачених коштів, відсутності визначеного строку виконання протягом більшої частини спірного періоду, попередньої тривалості судового захисту та необхідності повторного звернення до суду після фактичного виконання основного рішення. Зазначає, що витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції становлять 50 000,00 грн. Докази остаточного обсягу та вартості правничої допомоги в апеляційній інстанції будуть подані протягом п`яти днів після ухвалення постанови відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України.

Відповідач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст.304 КАС України.

Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 по справі №577/3008/21, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 19.04.2023, задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 та стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, грошові кошти у розмірі 3510000 (три мільйона п`ятсот десять тисяч) грн, витрати на правничу допомогу у розмірі 30000 (тридцять тисяч) грн 00 коп. та витрати за проведення судово-психологічної експертизи 26150 (двадцять шість тисяч сто п`ятдесят) грн 40 коп.

15.06.2023 Конотопським міськрайонним судом Сумської області видано виконавчий лист у справі №577/3008/21, який разом із заявою позивача про виконання судового рішення з додатками було направлено до Державної казначейської служби України.

На виконання рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 по справі №577/3008/21 позивачу перераховано 30.01.2025 суму 1 451 037,17 грн згідно з платіжною інструкцією від 29.01.2025 №1429880 (549795082) та 21.02.2025 перераховано суму 2 115 113,23 грн згідно з платіжною інструкцією від 20.02.2025 №1429880 (556823905).

У подальшому, на звернення представника позивача, листом від 01.05.2025 відповідач, зокрема, повідомив, що виконання рішення суду по справі №577/3008/21 здійснено Казначейством за рахунок коштів бюджетної програми 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб», а тому виконання судових рішень за рахунок коштів бюджетної програми 3504030 не підпадає під дію Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Отже, Законом не передбачена виплата компенсації за судовими рішеннями, виконання яких здійснюється за бюджетною програмою 3504030.

Вважаючи, що відповідач протиправно упродовж тривалого часу не виконував рішення суду, що набрало законної сили, тому наявні підстави для стягнення з відповідача компенсації за несвоєчасне виконання рішення, а саме три відсотки річних 137 894,32 грн та 540 710,59 грн інфляційних втрат, а також моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ДКС України вживала передбачених законодавством заходів, спрямованих на забезпечення виконання судових рішень, а відтак відсутні підстави для висновку про протиправну бездіяльність відповідача щодо тривалого невиконання рішення суду у справі №577/3008/21.

Щодо заявлених вимог в частині стягнення з відповідача інфляційних витрат, трьох відсотків річних на підставі положень ЦК України, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що в ході розгляду справи не знайшли підтвердження обставини допущення відповідачем протиправної бездіяльності, тому до відповідача не може бути застосована визначена ст.625 ЦК України відповідальність.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 , відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн, суд першої інстанції зазначив, що оскільки факт протиправної бездіяльності відповідача не знайшов свого підтвердження в ході розгляду справи та дана вимога є похідною від первинної позовної вимоги, відсутні визначені ст.1173, 1174 ЦК України підстави для відшкодування позивачу моральної шкоди.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову, з огляду на наступне.

Щодо вимоги позову про визнання протиправною бездіяльності Державної казначейської служби України щодо несвоєчасного виконання рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 у справі №577/3008/21, та відповідних доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів зазначає наступне.

У силу ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з ч.4 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до ч.2 ст.6 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до ст.25 Бюджетного кодексу України Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Згідно з п.9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання.

Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Якщо для відшкодування такої шкоди необхідні додаткові кошти понад обсяг бюджетних призначень, в установленому законодавством порядку подаються відповідні пропозиції щодо внесення змін до закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) та/або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету (місцевого бюджету) (пп.2 п.9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України).

Відповідно до ст.1 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі по тексту – Закон №4901-VI) цей Закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - рішення суду), та особливості їх виконання.

За приписами ч.1 ст.2 Закону №4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є:

державний орган;

державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство);

юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).

Згідно з ч.1 ст.3 Закону №4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону №4901-VI, у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (ч.2 ст.5 Закону №4901-VI).

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначає Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 (далі по тексту – Порядок №845).

Відповідно до п.3 Порядку №845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації), в тому числі: 1) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду (п.35 Порядку №845).

У разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду. Орган Казначейства повідомляє зазначеному органу протягом п`яти робочих днів після надходження документів про їх надходження (п.36 Порядку №845).

Відповідно до п.38 Порядку №845 для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок.

Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.

Пунктом 50 Порядку №845 передбачено, що компенсація за порушення встановленого законом строку перерахування коштів нараховується за заявами стягувачів:

Казначейством, якщо боржником є державний орган;

державним виконавцем, якщо боржником є підприємство, установа, організація або юридична особа, зазначені в пункті 48 цього Порядку.

Компенсація виплачується Казначейством на підставі рішення або постанови про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів за черговістю надходження таких заяв стягувачів та після погашення заборгованості за рішеннями суду відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Згідно з п.39 Порядку №845 у разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету.

Казначейство відкладає безспірне списання коштів державного бюджету та поновлює його з дати набрання чинності законом про внесення змін до закону про Державний бюджет України або рішенням про виділення коштів з резервного фонду державного бюджету (п.39 Порядку №845).

З матеріалів справи судом встановлено, що виконавчий лист, виданий Конотопським міськрайонним судом Сумської області по справі №577/3008/21, надійшов на адресу казначейської служби та знаходився на виконанні за бюджетною програмою КПКВК 3504030 з 28.07.2023, про що також зазначено у позовній заяві та відзиві на позовну заяву.

Відповідачем надсилалися до Міністерства фінансів України, зокрема, листами від 01.08.2023 №5-06-05/13770 та 14.08.2023 №16110-18-5/22066, пропозиції щодо необхідності внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», тобто протягом одного місяця з дня надходження виконавчого документу у справі №577/3008/21, у зв`язку з неможливістю здійснення безспірного списання коштів через їх недостатність.

Отже, відповідачем направлявся до Міністерства фінансів України лист із пропозиціями щодо необхідності внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» у частині збільшення видатків на виконання бюджетної програми КПКВК 3504030 у строк, передбачений пунктом 39 Порядку №845, що свідчить про відсутність бездіяльності з боку відповідача.

Також судом встановлено, що відповідачем неодноразово, зокрема, листами від 14.08.2023, від 04.09.2023, від 02.10.2023, від 04.11.2023, від 16.11.2023, від 04.12.2023, від 11.12.2023, від 01.01.2024, від 01.02.2024, від 01.03.2024, від 01.04.2024, від 02.05.2024, від 03.06.2024, від 02.07.2024, від 01.07.2024, від 02.09.2024, від 04.10.2024, від 06.11.2024, від 05.12.2024, від 01.01.2025, від 29.01.2025, від 06.02.2025, від 04.03.2025 направлялися до Міністерства фінансів України пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України у частині збільшення видатків на виконання бюджетної програми КПКВК 3504030.

Наведене свідчить про те, що ДКС України вживала передбачених законодавством заходів, спрямованих на забезпечення виконання судових рішень, а відтак відсутні підстави для висновку про протиправну бездіяльність відповідача щодо тривалого невиконання рішення суду у справі №577/3008/21.

При цьому, сам факт відсутності певного результату (виплати позивачу коштів за судовим рішенням) не може бути достатнім підтвердженням того, що суб`єкт владних повноважень допустив саме протиправну бездіяльність. Про протиправність може свідчити, зокрема, те, що суб`єкт владних повноважень бездіяв за обставин, коли мав реальну можливість реалізувати свої повноваження, повинен був це зробити, але не зробив (чи зробив несвоєчасно, з порушенням процедури чи інших вимог), що спричинило порушення прав та інтересів особи.

Подання ж відповідачем Міністерству фінансів України пропозицій у відповідності до п.39 Порядку №845 свідчить про використання наданих йому повноважень задля виконання судового рішення.

Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду у постановах від 30.04.2020 у справі №804/2076/17, від 24.10.2024 у справі №120/4764/21-а.

Водночас судом враховано, що у постанові від 07.03.2025 по справі №560/3831/19 Верховний Суд зауважив, що згідно з усталеним підходом, який знайшов своє відображення у судових рішеннях суду касаційної інстанції у справах з подібним предметом спору, де стороною є органи Держказначейства, перед тим, як констатувати факт протиправної бездіяльності (протиправних дій) органу Держказначейства у правовідносинах, які виникають у зв`язку з виконанням судових рішень, за якими боржником є державний орган, необхідно з`ясувати, чи вжило Казначейство у межах своїх повноважень усі залежні від нього дії (ухвалило рішення), спрямовані на те, щоб сплатити кошти за судовим рішенням, а також чи були для цього об`єктивні підстави та можливості.

З цих підстав, колегія суддів доходить висновку про відсутність ознак протиправної бездіяльності відповідача у спірних правовідносинах, а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Стосовно доводів апеляційної скарги позивача про те, що ДКСУ мала забезпечити фактичне перерахування присуджених коштів у встановленому законом порядку, колегія суддів зазначає, що ДКС України вживала передбачених законодавством заходів, спрямованих на забезпечення виконання судових рішень. При цьому, сам факт відсутності певного результату (виплати позивачу коштів за судовим рішенням) не може бути достатнім підтвердженням того, що суб`єкт владних повноважень допустив саме протиправну бездіяльність. Подання відповідачем Міністерству фінансів України пропозицій у відповідності до п.39 Порядку №845 свідчить про використання наданих йому повноважень задля виконання судового рішення.

За цим, доводи апеляційної скарги позивача в цій частині позовних вимог спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням.

Щодо вимоги позову про стягнення з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасне виконання рішення, а саме три відсотки річних 137 894,32 грн та 540 710,59 грн інфляційних втрат, та відповідних доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.3 ст.11, ч.1 ст.13 Цивільного кодексу України (далі по тексту – ЦК України; у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

За частиною 1 ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з ч.2 ст.509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц.

Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - рішення суду), та особливості їх виконання встановлює Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (у редакції, станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Частиною 2 ст.6 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, рішення про стягнення коштів за час роботи стягувача на посаді помічника-консультанта народного депутата України, у тому числі при звільненні з такої посади, виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

За частиною 1 ст.5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Колегія суддів зауважує, що ЦК України, прийнятий 16.01.2003, набрав чинності 01.01.2004, тоді як Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» прийнятий 05.06.2012 та набрав чинності 01.01.2013.

Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом.

Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює іншого, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розміру процентів.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст.4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.

Оскільки Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» прийнятий після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13.03.2012 №5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №334/3161/17, від 18.01.2022 у справі №910/17048/17, від 29.06.2022 у справі №477/874/19.

Колегія суддів зауважує, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому колегія суддів вважає, що приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання, незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц.

Також, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 року у справі №646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору).

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема, не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. При цьому, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21.

Постановою Великої Палати Верховного суду від 09.11.2023 у справі №420/2411/19 зроблено наступний висновок: «Ураховуючи викладені вище висновки, наявну неузгодженість судової практики щодо застосування положень статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з відшкодування шкоди у грошовому розмірі, визначеному в чинному судовому рішенні (несвоєчасне виконання державою судового рішення), та необхідність забезпечення єдності такої практики, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року в справі №807/542/17 та від 19 серпня 2020 року у справі №826/7444/16 щодо відсутності правових підстав для стягнення з ДКС України суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції у зв`язку із затримкою виконання судових рішень про стягнення коштів з посиланням на те, що у ДКС України не виникло перед позивачем грошового зобов`язання в порядку статті 11 ЦК України як зобов`язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а тому ДКС України не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов`язання у розумінні статті 625 ЦК України».

Судом встановлено, що рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 по справі №577/3008/21, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 19.04.2023, задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 та стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, грошові кошти у розмірі 3510000 (три мільйона п`ятсот десять тисяч) грн, витрати на правничу допомогу у розмірі 30000 (тридцять тисяч) грн 00 коп. та витрати за проведення судово-психологічної експертизи 26150 (двадцять шість тисяч сто п`ятдесят) грн 40 коп.

15.06.2023 Конотопським міськрайонним судом Сумської області видано виконавчий лист у справі №577/3008/21, який разом із заявою позивача про виконання судового рішення з додатками було направлено до Державної казначейської служби України.

Як підтверджено відповідачем у листі від 07.09.2023 №5-06-06/16290, виконавчий лист у справі №577/3008/21 був офіційно взятий на облік 28.07.2023.

На виконання рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 по справі №577/3008/21 позивачу перераховано 30.01.2025 суму 1 451 037,17 грн згідно з платіжною інструкцією від 29.01.2025 №1429880 (549795082) та 21.02.2025 перераховано суму 2 115 113,23 грн згідно з платіжною інструкцією від 20.02.2025 №1429880 (556823905).

Отже, відповідач належним чином не виконав наведених зобов`язань перед позивачем, тому положення частини другої статті 625 ЦК України щодо стягнення з ДКС України на користь позивача інфляційних втрат підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

При цьому, висновок суду першої інстанції про те, що оскільки в ході розгляду справи не знайшли підтвердження обставини допущення відповідачем протиправної бездіяльності, тому до відповідача не може бути застосована визначена ст.625 ЦК України відповідальність, колегія суддів вважає помилковим, так як у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

Щодо моменту, з якого можуть застосовуватися приписи статті 625 ЦК України до юридичних наслідків прострочення виконання боржником (зокрема, державою), підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання в порядку, визначеному Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», колегія суддів зазначає наступне.

19.06.2019 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі №646/14523/15-ц, в якій зробила висновок про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Проте у постанові від 03.10.2023 у справі №686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та виснувала, що з огляду на припис частини четвертої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України.

Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Отже, позивач у цій справі вправі був заявити до стягнення з відповідача інфляційні втрати за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Щодо розрахунку компенсації трьох відсотків річних за прострочення ДКСУ виконання судового рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 у справі №577/3008/21, колегія суддів враховує наступне.

Загальна сума до стягнення: 3 566 150,40 грн (три мільйони п`ятсот шістдесят шість тисяч сто п`ятдесят гривень 40 копійок).

Дата взяття на облік виконавчого листа Державною казначейською службою України: 28.07.2023.

Встановлений законом строк для виконання: 3 місяці з 28.07.2023, тобто до 28.10.2023 включно.

Дата початку прострочення виконання: 29.10.2023.

Дати та суми фактичного виконання (часткових виплат):

30.01.2025 – 1 451 037,17 грн.

21.02.2025 – 2 115 113,23 грн (загальна сума виплачена).

Колегія суддів зазначає, що розрахунок 3% річних здійснюється від несплаченої суми боргу за кожний день прострочення, виходячи з річної ставки 3% та кількості днів у році – 365. Оскільки виконання здійснювалось частинами, розрахунок проводиться окремо для кожного періоду прострочення відповідної частини суми. Формула розрахунку:

Сума санкції = С x 3 x Д : 365 : 100, де

С - сума заборгованості,

Д - кількість днів прострочення.

Розрахунок компенсації за періодами:

Період 1: сума заборгованості 3 566 150,40 грн. Початок періоду: 29.10.2023 (дата початку прострочення виконання) Кінець періоду: 29.01.2025 (день перед першою виплатою).

Розрахунок за період з 29.10.2023 по 29.01.2025:

- з 29.10.2023 до 31.12.2023 = 18 758,93 грн (3 566 150,40 x 3 x 64 : 365 : 100);

- з 01.01.2024 по 31.10.2025 = 106 984,51 грн (3 566 150,40 x 3 x 366 : 366 : 100);

- з 01.01.2025 по 29.01.2025 = 8 500,14 грн (3 566 150,40 x 3 x 29 : 365 : 100).

Всього компенсація за період з 29.10.2023 по 29.01.2025 складає 134 243,58 грн.

Період 2: сума заборгованості 2 115 113,23 (3 566150,40 грн - 1 451 037,17 грн). Початок періоду: 31.01.2025 (наступний день після першої виплати). Кінець періоду: 20.02.2025 (день перед остаточною виплатою).

Розрахунок за період з 31.01.2025 по 20.02.2025 = 3 650,74 грн (2 115 113,23 x 3 x 21 : 365 : 100).

Загальна сума компенсації у розмірі 3% річних за весь період прострочення виконання судового рішення складає суму компенсацій за Період 1 та Період 2: 134 243,58 + 3 650,74 грн = 137 894,32 грн (сто тридцять сім тисяч вісімсот дев`яносто чотири гривні 32 копійок).

Щодо розрахунку інфляційних втрат за прострочення ДКСУ виконання судового рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 у справі №577/3008/21, колегія суддів враховує наступне.

Загальна сума до стягнення: 3 566 150,40 грн (три мільйони п`ятсот шістдесят шість тисяч сто п`ятдесят гривень 40 копійок).

Дата взяття на облік виконавчого листа Державною казначейською службою України: 28.07.2023.

Встановлений законом строк для виконання: 3 місяці з 28.07.2023, тобто до 28.10.2023 включно.

Дата початку прострочення виконання: 29.10.2023.

Дати та суми фактичного виконання (часткових виплат): 30.01.2025 – 1 451 037,17 грн; 21.02.2025 – 2 115 113,23 грн (загальна сума виплачена).

Колегія суддів зазначає, що інфляційні втрати розраховуються шляхом коригування суми боргу на сукупний індекс інфляції за період прострочення.

Розрахунок здійснюється за формулою ІІС = ( ІІ1 : 100 ) x ( ІІ2 : 100 ) x ( ІІ3 : 100 ) x ... (ІІZ : 100), де

ІІ1 - індекс інфляції за перший місяць прострочення,

......

ІІZ - індекс інфляції за останній місяць прострочення.

Інфляційні втрати = сукупний індекс суми простроченого зобов`язання.

Через часткові виплати розрахунок проводиться для двох періодів.

Індекс інфляції, що використовуються у цьому розрахунку:

Період нарахування інфляції: з листопада 2023 року по лютий 2025 року.

Останній період (29.10.2023 – 20.02.2025).

Індекс інфляції: листопад 2023 року - 100,50%; грудень 2023 року - 100,70%; січень 2024 року - 100,40%; лютий 2024 року - 100,30%; березень 2024 року - 100,50%; квітень 2024 року - 100,20%; травень 2024 року - 100,60%; червень 2024 року - 102,20%; липень 2024 року - 100,00%; серпень 2024 року - 100,60%; вересень 2024 року - 101,50%; жовтень 2024 року - 101,80%; листопад 2024 року - 101,90%; грудень 2024 року - 101,40%; січень 2025 року - 101,20%; лютий 2025 року - 100,80%.

Розрахунок інфляційних втрат за період 1: сума заборгованості 3 566 150,40.

Початок періоду: 29.10.2023 (дата початку прострочення виконання)

Кінець періоду: 29.01.2025 (день перед першою оплатою).

IIc (100,50 : 100) x (100,70 : 100) x (100,40 : 100) x (100,30 : 100) x (100,50 : 100) x (100,20 : 100) x (100,60 : 100) x (102,20 : 100) x (100,00 : 100) x (100,60 : 100) x (101,50 : 100) x (101,80 : 100) x (101,90 : 100) x (101,40 : 100) x (101,20 : 100) = 1,14687818 (сукупний індекс інфляції)

Інфляційне збільшення:

3 566 150,40 x 1,14687818 - 3 566 150,40 = 523 789,68 грн.

Розрахунок інфляційних втрат за період 2: сума заборгованості 2 115 113,23 (3 566150,40 - 1 451 037,17)

Початок періоду: 31.01.2025 (наступний день після першої виплати).

Кінець періоду: 20.02.2025 (день перед остаточною виплатою).

IIc (100,80 : 100) = 1,00800000 (сукупний індекс інфляції)

Інфляційне збільшення:

2 115 113,23 x 1,00800000 - 2 115 113,23 = 16 920,91 грн.

Загальна сума інфляційних втрат

Загальна сума інфляційних втрат за весь період прострочення, розрахована на підставі індексів інфляції, становить 540 710,59 грн (523 789,68 грн + 16 920,91 грн).

За таких обставин колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для стягнення з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасне виконання рішення, а саме три відсотки річних, що становить 137 894,32 грн, та 540 710,59 грн інфляційних втрат, що не було враховано судом першої інстанції.

За цим, доводи апеляційної скарги позивача в цій частині позовних вимог приймаються колегію суддів в якості належних.

Щодо вимоги позову про стягнення з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн (сто тисяч гривень 00 копійок), та відповідних доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів зазначає наступне.

Приписами ст.56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначений в ст.23 Цивільного кодексу України (далі по тексту – ЦК України), відповідно до якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Згідно зі ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

За приписами п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 12.11.2019 у справі №818/1430/17.

Колегія суддів зазначає, що позивачем не надано та матеріали справи не містять доказів настання втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, які у розумінні ст.23 ЦК України є підставою для відшкодування моральної шкоди.

При цьому, колегія суддів вважає необхідним зазначити, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав відповідач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Крім зазначеного, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Натомість, позивач жодним чином не обґрунтовує заявлений розмір моральної шкоди.

Разом з тим, саме по собі таке твердження позивача не є підставою для стягнення з відповідача моральної шкоди, оскільки позивачем доводиться, а судом оцінюється наявність та розмір такої шкоди в кожному окремому випадку.

Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведено факт заподіяння відповідачами моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, а також не зазначено, з чого позивач виходив при оцінюванні заподіяної йому шкоди, колегія суддів доходить висновку про необґрунтованість зазначеної позовної вимоги, що не підлягає задоволенню.

Колегія суддів зауважує, що апеляційна скарга позивача також не містить належних обґрунтувань, з наданням відповідних доказів, в чому безпосередньо полягає завдана йому моральна шкода, та з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Інші аргументи, зазначені сторонами по справі, не вимагають детального обґрунтування, оскільки не є вирішальними.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу позивача слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції – скасувати, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.

Щодо розподілу судових витрат, колегія суддів враховує наступне.

Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч.1 ст. 132 КАС України).

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

За цим, враховуючи вимоги ст.139 КАС України та часткове задоволення позовних вимог, а саме відмову у задоволенні вимоги немайнового характеру (визнання протиправної бездіяльності Державної казначейської служби України щодо несвоєчасного виконання рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24.12.2021 у справі №577/3008/21) підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в загальному розмірі 16965,13 грн.

Щодо заявлених позивачем вимог про відшкодування судових витрат, пов`язаних з правничою допомогою в загальній сумі 50000,00 грн, понесених в суді першої інстанції, то колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (ч.1 ст.143 КАС України).

За змістом ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

У відповідності до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як установлено абз.1 ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Разом з тим, за приписами ч.ч. 3, 5 ст.143 КАС України якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

У випадку, передбаченому частиною третьою цієї статті, суд виносить додаткове рішення в порядку, визначеному статтею 252 цього Кодексу.

Верховний Суд в постанові від 18.05.2026 у справі №200/8124/25, здійснюючи аналіз наведених норм процесуального закону, дійшов висновку про те, що витрати на професійну правничу допомогу належать до судових витрат, що, однак, не зумовлює висновку про їх обов`язкову наявність у кожній справі. За загальним правилом, питання про стягнення таких витрат має вирішуватися судом одночасно із задоволенням позову такої сторони у рішенні, постанові або ухвалі. Разом з тим, суд може розглянути це питання і після вирішення справи, але лише за наявності визначених законом передумов: неможливості подати докази розміру понесених витрат внаслідок поважних причин з подачею відповідної заяви про це до закінчення судових дебатів.

У постанові від 16.06.2025 у справі №160/8292/23 Верховний Суд зауважив, що застосування положень статей 139 та 143 КАС України передбачає обов`язкове системне тлумачення цих норм, яке передбачає, що учаснику справи недостатньо лише «задекларувати» понесення в майбутньому судових витрат, а тим паче витрат на правову допомогу, а необхідно також довести неможливість з поважних причин оплатити її до прийняття рішення (постанови, ухвали) і на підтвердження таких причин надати відповідні докази. Інакший підхід до розуміння природи судових витрат (зокрема витрат на правову допомогу) та порядку їх відшкодування, певною мірою узалежнить їх розмір від результатів розгляду справи і ускладнить можливість ревізії судом їх розміру на предмет розумності та співмірності відповідно до вимог частини 5 статті 134 та частини 9 статті 139 КАС України.

Верховний Суд в постанові від 25.07.2023 у справі №340/4492/22 вказав, що, за загальним правилом, усі докази понесених судових витрат мають бути надані сторонами до закінчення розгляду справи. Однак, у випадку, якщо сторона з певних причин не може надати такі документи, ця сторона повинна зробити відповідну заяву до закінчення розгляду справи і надати відповідні докази протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду. Так само - у значенні абзацу третього частини сьомої статті 139 КАС України - залишається без розгляду і заява сторони про розподіл понесених витрат на правничу допомогу (разом з доказами, які до неї додані), якщо вона подана після того, як суд касаційної інстанції вже розглянув касаційну скаргу.

Аналогічна позиція суду викладена у постанові Верховного Суді від 08.04.2026 по справі №340/2762/25.

Суд зазначає, що представником позивача у позовній заяві було зазначено, що розмір фактичних витрат, які позивач сплатив або має сплатити у зв`язку з розглядом справи будуть подано разом з відповідними доказами не пізніше п`яти днів після ухвалення рішення суду.

При цьому рішення суду від 03.07.2026 по даній справі було прийнято в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Отже, п`ятиденний строк на подання доказів на підтвердження судових витрат суд обраховує саме з дня отримання рішення суду.

Враховуючи те, що рішення суду позивачем та представником позивача отримано через систему «Електронний суд» 04.07.2026 о 02:34, а заяву про поновлення процесуального строку долучення доказів судових витрат та ухвалення додаткового рішення та докази понесення витрат на професійну правничу допомогу подано до суду через систему «Електронний суд» 20.07.2026, позивачем/представником позивача пропущено п`ятиденний строк на подання відповідних доказів.

Колегія суддів враховує, що ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 27.07.2026 у задоволенні заяви позивача/представника позивача про поновлення процесуального строку долучення доказів судових витрат відмовлено. Заяву позивача/представника позивача про ухвалення додаткового рішення у справі №280/4055/25 залишено без розгляду.

Суд першої інстанції виходив з того, що у поданій заяві щодо причин пропуску строку подання відповідних доказів представником позивача зазначено, що до підписання двостороннього акта строк виконання клієнтом обов`язку зі сплати фіксованого гонорару не настав, а фактичний грошовий розрахунок між сторонами не проводився. Відповідно, до підписання акта не існувало документа, який би одночасно підтверджував прийняття клієнтом повного обсягу правничої допомоги, остаточну вартість належно наданих послуг та виникнення обов`язку щодо їх оплати. У період оформлення документів ОСОБА_1 перебував у Литовській Республіці та не мав можливості особисто прибути до представника для оперативного підписання двостороннього акта приймання-передачі наданих послуг. Перебування клієнта за межами України об`єктивно ускладнило своєчасне двостороннє оформлення акта.

Суд першої інстанції звернув увагу, що вказані причини пропуску такого строку не є об`єктивними та непереборними, оскільки є такими, що об`єктивно залежні від волевиявлення особи, не пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій, доказів протилежного суду не надано.

Пропуск строку на вчинення відповідних дій через пасивну поведінку позивача щодо реалізації своїх процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі не є поважною причиною пропуску строку.

Водночас суд першої інстанції зазначив, що позивач та його представник мають зареєстровані Електронні кабінети в системі «Електронний суд» та позовна заява була подана до суду через систему «Електронний суд».

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, договір про надання правничої допомоги №01/04/2025 та додаток №1 до договору було укладено та підписано 01.04.2025. Відповідно до відмітки в закордонному паспорті, у даний період позивач перебував у Литовській Республіці.

Суд першої інстанції врахував, що в матеріалах справи відсутні докази, що на момент підписання 16.07.2026 акту приймання-передачі надання послуг №1, позивач перебував в Україні. Після останньої відмітки в закордонному паспорті про в`їзд позивача 05.09.2025 в Ригу (Литовська Республіка), відмітка про подальший виїзд з Риги відсутня, про що також зазначено представником позивача у заяві про поновлення процесуального строку долучення доказів судових витрат та ухвалення додаткового судового рішення.

За цим, за позицією суду першої інстанції, перебування позивача у Литовській Республіці ніяким чином б не завадило оформити відповідні документи в електронному вигляді та вчасно подати їх до суду.

Відтак, за вказаних обставин, суд першої інстанції не знайшов підстав для задоволення клопотання позивача/представника позивача щодо поновлення процесуального строку долучення доказів судових витрат.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 26.08.2026 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Сумського окружного адміністративного суду від 27.07.2026 по справі №480/4055/25 залишено без руху та надано ОСОБА_1 строк для усунення недоліків поданої апеляційної скарги шляхом сплати судового збору в розмірі 2422,40 грн.

Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2026 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Сумського окружного адміністративного суду від 27.07.2026 по справі №480/4055/25 повернуто скаржнику.

Отже, ухвала Сумського окружного адміністративного суду від 27.07.2026, якою відмовлено у задоволенні заяви позивача/представника позивача про поновлення процесуального строку долучення доказів судових витрат та залишено без розгляду заяву позивача/представника позивача про ухвалення додаткового рішення у справі №280/4055/25, набрала законної сили.

У зв`язку з вищенаведеним, відсутні правові підстави для задоволення заявлених позивачем вимог про відшкодування судових витрат, пов`язаних з правничою допомогою в загальній сумі 50000,00 грн, понесених в суді першої інстанції.

Щодо стягнення судових витрат на правову допомогу у суді апеляційної інстанції, колегія суддів враховує, що у апеляційній скарзі позивач зазначає, що докази остаточного обсягу та вартості правничої допомоги в апеляційній інстанції будуть подані протягом п`яти днів після ухвалення постанови відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України.

Водночас, заява з конкретною сумою витрат, які позивач просить стягнути з відповідача, докази розміру витрат в повному обсязі та реальності їх понесення не були надані позивачем суду апеляційної інстанції.

Разом з тим, згідно з абз. 2 ч.7 ст.139 КАС України такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Отже, на даний момент відсутні підстави для розподілу судових витрат, а саме витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката в суді апеляційної інстанції.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу задовольнити частково.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.07.2026 по справі № 480/4055/25 скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасне виконання рішення, а саме три відсотки річних, що становить 137 894,32 грн, та 540 710,59 грн інфляційних втрат.

В іншій частині в позові відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в загальному розмірі 16965,13 грн.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло

Судді(підпис) (підпис) М.О. Семененко І.С. Чалий