Постанова від 02 вересня 2025 р. у справі №752/8049/14-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________

Справа № 752/8049/14-ц

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/702/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 вересня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.

при секретарі Кононовій Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Дубіцького Анатолія Валентиновича на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 вересня 2023 року (суддя Плахотнюк К.Г.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , третя особа: орган опіки та піклування Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про виселення, усунення перешкод у користуванні власністю та зобов`язання вчинити дії, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , треті особи: орган опіки та піклування Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Макеєва Надія Василівна про визнання договору недійсним та визнання права власності на квартиру,

установив:

у лютому 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила: зобов`язати ОСОБА_2 звільнити квартиру АДРЕСА_1 , від особистих речей, предметів домашньої обстановки і вжитку та передати їй ключі від вказаної квартири; усунути їй перешкоди у користуванні вказаною квартирою, шляхом виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому, з врахуванням доповнень від 17 лютого 2015 року, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 18 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , визнати за ним право власності на вказану квартиру, зобов`язати державну реєстраційну службу України внести зміни до реєстру прав власності на нерухоме майно щодо вказаної квартири, із зазначенням його її власником.

Мотивуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначав, що у червні 2004 року на зароблені у США кошти він мав намір придбати однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . У той же час його рідний брат - ОСОБА_2 , з яким у нього були довірчі відносини, мав намір отримати візу у США, при цьому він був обізнаний з тим, що у консульстві США

приділяють велику увагу наявності власної нерухомості в особи, що звертається за отриманням візи, що є додатковою гарантією повернення такої людини додому. Таким чином, ОСОБА_2 , який знав про його намір придбати квартиру, звернувся з проханням оформити її на себе, запевнивши при цьому, що право власності буде переоформлене у будь-який час після отримання ним візи до США. Оскільки він мав добрі стосунки з братом, то погодився на його прохання та надав йому кошти для покупки спірної квартири і контакти продавця.

Позивач зазначав, що після покупки його братом ОСОБА_2 спірної квартири, останній видав йому довіреність, якою уповноважив розпоряджатись цією квартирою на власний розсуд. Починаючи з 22 червня 2004 року і по теперішній час, він особисто несе усі витрати по утриманню квартири та сплачує комунальні платежі, а його брат поїхав до США. Однак, після його повернення до України та на прохання переоформити право власності на квартиру, ОСОБА_2 зазначив, що вчинить переоформлення після надання йому 28 000 доларів США за це, знехтувавши обіцянкою.

Позивач стверджував, що у подальшому намагався домовитись про переоформлення квартири на своє ім`я, вів переговори з цього приводу з ОСОБА_2 , однак той відмовився, у зв`язку з чим він звернувся до правоохоронних органів та суду.

Позивач посилався на те, що 18 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, зареєстрований у реєстрі за № 4998, за яким квартира була відчужена за значно нижчою від її реальної вартості ціною - 149 326грн. Також в оспорюваному договорі зазначено про наявність у квартирі неповнолітньої особи, що вимагало дозволу органу опіки та піклування на укладення договору, однак такого надано не було. При цьому сама ОСОБА_1 квартиру не оглядала, ніколи там не проживала, а сам договір купівлі-продажу, на його думку, був укладений з метою вимагання у нього 28 000 доларів США, які він начебто винен своєму братові.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 30 липня 2015 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду.

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила: зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звільнити квартиру АДРЕСА_1 від особистих речей, предметів домашньої обстановки і вжитку, і передати їй ключі від вказаної квартири; визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ; усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з вказаної квартири.

Мотивуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначала, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири, укладеного 18 жовтня 2013 року між нею та ОСОБА_2 , вона є власницею квартири АДРЕСА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н.В., відповідно до п. 9 якого, ОСОБА_2 стверджував, що згідно зі статтями 403, 405 ЦК України та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» договір не порушує права та інтереси неповнолітніх, малолітніх та інших осіб, які зареєстровані і проживають у квартирі, що є предметом договору, неповнолітні та/або малолітні діти права користування вказаною квартирою не мають.

Також ОСОБА_1 посилалась на те, що відповідно до п. 10 цього договору, ОСОБА_2 зобов`язувався знятися з реєстраційного обліку, звільнити квартиру від особистих речей, предметів домашньої обстановки та вжитку, та передати ключі від

квартири у строк до 28 жовтня 2013 року.

ОСОБА_1 зазначала, що після укладення договору їй стало відомо, що у квартирі проживає ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , при цьому останній без її згоди та згоди попереднього власника в день укладення договору купівлі-продажу був зареєстрований у спірній квартирі.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 11 лютого 2016 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були об`єднані в одне провадження.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звільнити квартиру АДРЕСА_1 від особистих речей, предметів домашньої обстановки та вжитку. Зобов`язано ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 ключі від дверей вказаної квартири. Виселено ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_4 з квартири. Визнано ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим приміщенням квартирою. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , а позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 22 червня 2004 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , в частині покупця недійсним. Визнано за ОСОБА_3 право власності на вказану квартиру шляхом визнання його покупцем за договором купівлі-продажу квартири від 22 червня 2004 року. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 18 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 22 червня 2004 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , не були предметом спору в цій справі, в зв`язку із чим, ухваливши рішення з цього приводу, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог.

У ході нового розгляду справи рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 26 вересня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , треті особи треті особи: орган опіки та піклування Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Макеєва Надія Василівна задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Зобов`язано уповноважений орган чи особу внести до Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно зміни у частині відомостей про власника квартири АДРЕСА_1 , зазначивши власником ОСОБА_3 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 18 жовтня 2013 року, укладений між

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Надією Василівною, зареєстрований у реєстрі за № 4998. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 243,60грн. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , третя особа: орган опіки та піклування Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації залишити без задоволення.

У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Дубіцькій А.В. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, а у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Дубіцький А.В. зазначає, що суд першої інстанції порушив положення статті 43 ЦПК України, позбавивши його можливості брати участь в судових засіданнях у режимі відеоконференції у порядку статті 212 ЦПК України. Адвокат Дубіцький А.В. стверджує, що за період із 7 травня 2020 року по 13 вересня 2023 року ним було надіслано до суду десять клопотань, у яких він просив проводити судові засідання в режимі відеоконференції, однак суд проігнорував усі подані ним клопотання, не прийнявши за результатами їх розгляду будь-яких судових рішень.

Адвокат Дубіцький А.В. зазначає, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції необґрунтовано посилався на покази, надані самим ОСОБА_3 та його представником Счастливенком В.В. у якості свідків стосовно обставин придбання спірної квартири у 2004 році, вказавши, що дійсним покупцем за договором купівлі-продажу спірної квартири від 22 червня 2004 року був не ОСОБА_2 , а саме позивач ОСОБА_3 . Таким чином, суд першої інстанції фактично вийшов за межі позовних вимог ОСОБА_3 , нівелювавши договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 22 червня 2004 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 та який протягом 10 років ніким не оспорювався. При цьому суд першої інстанції не залучав до участі у справі продавця за цим договором - ОСОБА_6 , не з`ясовував у неї обставини укладення цього правочину, не досліджував документи, які були підставою для його укладення, зокрема оцінку квартири станом на 2004 рік, розрахункові документи між сторонами, тощо.

Також адвокат Дубіцький А.В. вважає, що надані ОСОБА_3 договори на участь у витратах на утримання будинку, на отримання послуг кабельного телебачення та зв`язку в квартирі та розрахункові документи за будівельні матеріали та меблі без зазначення даних платника, не можуть бути належними доказами придбання квартири 22 червня 2004 року саме ним, а не ОСОБА_2 .

Крім цього, адвокат Дубіцький А.В. вважає, що суд першої інстанції безпідставно при вирішенні позовних вимог не застосував норму статті 267 ЦК України, яка підлягала застосуванню при вирішенні питання про недійсність договору купівлі-продажу від 22 червня 2004 року в частині покупця, оскільки він неодноразово просив суд застосувати строки позовної давності, яким суд не надав належної правової оцінки.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Треті особи, будучи належним чином повідомленими про день, час та місце розгляду апеляційної скарги, у судове засідання не з`явилися, тому відповідно до положень статті 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у їх відсутність.

Колегія суддів. заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Дубіцького А.В. та відповідача ОСОБА_2 , які підтримали ждоводи

апеляційної скарги, пояснення представника ОСОБА_3 - адвоката Счастлимвенка В.В., який просив рішення суду залишити без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 22 червня 2004 року між ОСОБА_6 (продавець за договором) та ОСОБА_2 (покупець за договором) укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю.П., зареєстрований в реєстрі за № 3547, за яким продавець передав у власність покупцю, а покупець прийняв від продавця (купив) квартиру АДРЕСА_1 , і оплатив її вартість за ціною та у порядку, передбаченому договором.

12 листопада 2004 року ОСОБА_2 видав довіреність на ім`я ОСОБА_3 , якою надав йому усі права щодо спірної квартири, у тому числі, і право розпорядження квартирою терміном на п`ять років.

На підставі вказаної довіреності ОСОБА_3 26 листопада 2004 року уклав з ЖЕО-102 договір про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території.

26 листопада 2004 року ОСОБА_3 укладено договір з ВАТ «Укртелеком». Крім того, 28 грудня 2005 року відповідач уклав договір на отримання послуг кабельного телебачення з ЗАТ «Воля-Кабель».

18 жовтня 2013 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу відчужив указану квартиру на користь ОСОБА_1 .

Відмовляючи в задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний, суд першої інстанції виходив із того, що в ході розгляду справи встановлено, що саме ОСОБА_3 , а не ОСОБА_2 виступив покупцем спірної квартири в 2004 році, сплативши при цьому власні кошти.

У зв`язку з викладеним суд уважав позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання його власником квартири квартири АДРЕСА_1 доведеними та такими, що підлягають задоволенню.

Оскільки саме ОСОБА_3 , на переконання місцевого суду, є власником спірної квартири і волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу від 18 жовтня 2013 року не виявляв, то цей правочин підлягає визнанню недійсним.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв`язку із позбавленням представника ОСОБА_1 правабрати участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції у порядку статті 212 ЦПК України, апеляційний суд зазначає про наступне.

У частині третій статті 376 ЦПК України передбачено обов`язкові підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Зокрема, однією з таких підстав за змістом пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є розгляд справи судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є:

1) день вручення судової повістки під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця

проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Невирішення судом клопотань про проведення судового засідання в режимі відеоконференції законодавцем до обов`язкових підстав скасування судового рішення не віднесено.

Водночас такі дії суду можуть мати вплив на дотримання принципу рівності сторін, закріпленого як в статті 6 ЦПК України, так і в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Так, принцип рівності сторін є складовою ширшого поняття справедливого судового розгляду за статтею 6 § 1 Конвенції та тісно пов`язаний із засадою змагальності процесу (Regner v. the Czech Republic [GC], 2017, § 146). Він означає, що кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу, включно з доказами, за умов, які не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з протилежною стороною (Kress v. France [GC], 2001).

Недопустима ситуація, за якої одна сторона мала істотні переваги в доступі до інформації, займала домінуюче становище в процесі та мала значний вплив на оцінку суду (Yvon v. France, 2003, § 37).

Питання про те, чи було стороні надано адекватну можливість ефективно представити свою позицію, вирішується виходячи з мотивування національних судів щодо належності повідомлення (Gankin and Others v. russia, № 2430/06 та ін., §§ 39-40, 2016).

Із цього випливає загальний доктринальний критерій: відмова у вирішенні судом клопотання (його ігнорування) про відкладення розгляду справи чи про розгляд справи в порядку відеоконференції порушує статтю 6 Конвенції не сама по собі, а лише тоді, коли вона безповоротно позбавляє сторону можливості ефективно реалізувати процесуальні права.

З урахуванням того, що матеріали справи містять докази того, що обидві сторони мали можливість ефективно представляти власну позицію у спосіб подання письмових пояснень чи зауважень, а також беручи до уваги, що до засідання 26 вересня 2023 року представник позивача подав заяву про завершення розгляду справи за його відсутності, апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення місцевого суду винятково через не проведення судом засідання в режимі відеоконференції.

Досліджуючи інші доводи апеляційної скарги, а також враховуючи мотиви, наведені в рішенні суду першої інстанції, колегія суддів зауважує, що ключовим питанням, на яке суду необхідно надати відповідь у цій справі, є чинність договору купівлі-продажу від 18 жовтня 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Саме від чинності указаного договору залежить обґрунтованість вимог як за первісним, так і зустрічним позовом.

Оцінюючи зазначений договір на предмет його дійсності, колегія суддів ураховує, що для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України закріплений підхід, при якому

оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України).

Натомість, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Колегія суддів зазначає, що основним доводом, яким ОСОБА_3 обґрунтовував недійсність договору купівлі-продажу від 18 жовтня 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , є його переконання в тому, що ОСОБА_2 не є чинним власником цього об`єкту нерухомого майна.

Зокрема, ОСОБА_3 посилається на те, що 22 червня 2004 року квартира була придбана саме за його кошти, а ОСОБА_2 був зазначений у якості покупця в договорі, укладеному з ОСОБА_6 , винятково для полегшення йому процедури отримання візи США.

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_3 посилається на факт видачі ОСОБА_2 довіреності на його ім`я з правом розпорядження квартирою (якою він не скористався), укладення ним договорів з приводу отримання комунальних та інших послуг, а також факт проживання (реєстрації) в спірній квартирі його сім`ї, а не сім`ї формального покупця за договором купівлі-продажу.

Отже, недійсність оспорюваного в цій справі правочину ОСОБА_3 насамперед пов`язує з вадами іншого правочину - договору купівлі продажу цієї ж квартири від 22 червня 2004 року, укладеного ОСОБА_2 з ОСОБА_6 , який у межах цієї справи жодною зі сторін не оспорювався, вимог про визнання його недійсним (зокрема, в частині сторони договору - покупця) не заявлялося.

Колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_3 не наводяться доводи, які б свідчили про нікчемність договору купівлі-продажу квартири від 22 червня 2004 року. Зокрема, обставина зазначення покупцем ОСОБА_2 у той час, як розрахунки насправді проводилися позивачем за зустрічним позовом, не є такою, з якою ЦК України пов`язує нікчемність правочину.

За таких обставин указаний договір за усіма ознаками є оспорюваним, тобто таким, що створює права та обов`язки для його сторін до того моменту, поки не буде визнаний недійсним у судовому порядку.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного

правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

З урахуванням презумпції правомірності правочину та беручи до уваги, що ОСОБА_3 в установленому законом порядку договір купівлі-продажу від 22 червня 2004 року не оспорив і він недійсним судом не визнавався, будь-які вади такого правочину (які існують за твердженням ОСОБА_3 ) не можуть бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18 жовтня 2013 року.

За таких обставин, надаючи оцінку обставинам придбання спірної квартири в 2004 році, зокрема в частині проведених розрахунків, укладення договорів на отримання комунальних послуг тощо, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та порушив принцип диспозитивності, оскільки в силу статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог.

Як уже зазначалося, ОСОБА_3 вимог щодо недійсності договору купівлі-продажу квартири від 22 червня 2004 року в цій справі заявлено не було, а тому будь-які висновки щодо чинності чи правомірності такого договору не можуть бути зроблені в межах дослідження іншого юридичного факту - правочину, укладеного 18 жовтня 2013 року.

Скасовуючи попередні судові рішенні, Верховний Суд у постанові від 25 вересня 2019 року звертав увагу на те, що в цій справі ОСОБА_3 не оспорює договір від 22 червня 2004 року. Під час нового розгляду справи ОСОБА_3 нових позовних вимог не заявляв, однак суд першої інстанції на вказане уваги не звернув.

Додатково колегія суддів зауважує, що положеннями ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору у частині його сторони. Зокрема, стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.

Подібний підхід є усталеним у практиці суду касаційної інстанції та знайшов своє вираження, зокрема, у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15.

Отже, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі продажу спірної квартири, укладеного 18 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , з наведених у зустрічному позові підстав, що стосуються первісного придбання цієї ж квартири ОСОБА_2 у 2004 році, оскільки цей договір не є предметом оспорення в цій справі і будь-яких висновків щодо його чинності суд у межах розгляду цієї справи формувати не може.

Оскільки договір купівлі-продажу квартири, укладений 22 червня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , є чинним та у встановленому законом порядку недійсним не визнавався, то він створює правові наслідки для сторін правочину, які цим договором передбачалися, а саме - ОСОБА_2 є титульним власником цього об`єкта нерухомого майна, що наділяє його усіма правомочностями власника, зокрема, правом розпорядження належним йому майном.

З огляду на викладене, доводи ОСОБА_3 , що саме він є власником спірної квартири, не є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18 жовтня 2013 року, укладеного юридичним власником цього об`єкта нерухомого майна на свій розсуд.

Єдиною іншою обставиною, з якою ОСОБА_3 пов`язує недійсність договору купівлі-продажу квартири від 18 жовтня 2013 року, є його укладення без попереднього отримання висновку (дозволу) органу опіки та піклування, адже правом користування цим нерухомим майном має неповнолітній син ОСОБА_3 .

Колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 підтримала правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14.

Цей висновок зводиться до наступного: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Крім того, відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Правочин щодо відчуження за договором купівлі-продажу квартири, яка за обставинами тієї справи належала на праві приватної власності бабі малолітньої дитини, в якій ця дитина проживала, не порушують прав цієї дитини, оскільки вона має право на проживання за місцем проживання кожного з її батьків.

Вирішуючи даний спір, колегія суддів враховує, що:

- спірна квартира не належить на праві власності ані малолітній дитині, ані її батькам;

- дитина не позбавлена можливості проживати з будь-ким зі своїх батьків;

- дії з реєстрації місця проживання дитини за адресою спірної квартири вчинені ОСОБА_3 на свій розсуд, не потребували дозволу ОСОБА_2 та не враховували його волевиявлення як власника, у зв`язку із чим не можуть обмежувати його волю на розпорядження належним йому нерухомим майном;

- відчуження нерухомості, право користування якою має дитина, не завжди матиме наслідком звуження чи припинення такого права.

Отже, за обставинами цієї справи відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування на відчуження спірної квартири не є достатньою підставою для визнання правочину, укладеного 18 жовтня 2013 року, недійсним.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість заявленого зустрічного позову, то відсутні підстави для аналізу доводів представника ОСОБА_1 про необхідність застосування наслідків спливу позовної давності.

Виходячи з вищевикладеного, апеляційний суд зазначає, що обставини набуття ОСОБА_1 спірної квартири у власність залишилися неспростованими, у зв`язку із чим правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 відсутні.

З приводу позовних вимог ОСОБА_1 апеляційний суд зазначає наступне.

Так, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК України).

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є 1) наявність у позивача права власності та 2) встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

У частині першій статті 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання

членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Право користування чужим майном регламентоване, зокрема, у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (стаття 406 ЦК України).

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК УРСР).

Встановлено, що ОСОБА_3 та його малолітній син вселилися до спірної квартири на законних підставах - з дозволу попереднього власника ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 в цій справі пред`явила як позов про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, що зазвичай характерно для ситуації, в якій особи зареєстровані в житлі, проте в ньому не проживають, так і позов про їх виселення, що, очевидно, є застосовним у разі безпосереднього проживання таких осіб у квартирі, що є перешкодою для власника житла реалізовувати свої права.

Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15).

З урахуванням обставин, якими позивачка обґрунтовувала свої позовні вимоги, наявні підстави для висновку, що метою пред`явлення нею позову в цій справі є саме усунення перешкод у користуванні належною їй квартирою шляхом виселення відповідачів та звільнення квартири від їх особистих речей.

Вирішуючи первісний позов, колегія суддів виходить з наступного.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСПЛ) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» , заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства», заява № 66746/01, пункт 82).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі

відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини», заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії, заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії», заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії», заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 зазначила, що: «підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції».

Колегія суддів враховує, що, придбаваючи спірну квартиру, позивачка не могла не бути обізнаною про осіб, які в ній зареєстровані та проживають.

Враховуючи темпоральний критерій (тривалість проживання відповідачів у спірній квартирі), можна дійти висновку, що ця квартира є їх житлом у розумінні Конвенції.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивачка не довела, що відповідачі мають у власності будь-яке інше житло.

За таких обставин колегія суддів не вважає, що виселення відповідачів у цьому випадку є пропорційним заявленій меті та необхідним у демократичному суспільству, в зв`язку з чим у задоволенні вимог первісного позову про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та їх виселення необхідно відмовити.

Крім того, вимоги про звільнення квартири від особистих речей, як похідні від окреслених вище, теж задоволенню не підлягають. До того ж, позивачка не конкретизувала, які саме речі відповідачів перешкоджають їй у реалізації прав власника квартири, та не довела їх наявність у квартирі будь-якими доказами.

Водночас, оскільки ОСОБА_1 є власником зазначеного об`єкта нерухомості, то її вимоги про зобов`язання відповідачів передати ключі від квартири є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, не оцінив наявні у справі докази, неправильно застосував норми матеріального права, у зв`язку із чим рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог та часткове задоволення первісного позову шляхом зобов`язання відповідачів передати ОСОБА_1 ключі від спірної квартири.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дубіцького Анатолія Валентиновича задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 вересня 2023 року скасувати, ухваливши нове судове рішення.

У зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , треті особи: орган опіки та піклування Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Макеєва Надія Василівна про визнання договору недійсним та визнання права власності на квартиру відмовити.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 передати ОСОБА_1 ключі від квартири АДРЕСА_1 .

В іншій частині позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 25 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.І. Ящук