Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №522/11866/21-Е — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1841/26

Справа № 522/11866/21-Е

Головуючий у першій інстанції Науменко А. В.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.09.2026 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Сєвєрової Є.С., Таварткіладзе О.М.

за участю секретаря: Турик А.Ф.к.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Кисельова Олена Василівна про визнання заповіту недійсним, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Науменко А.В. 29 січня 2025 року у м. Одеса, -

встановила:

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася із позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що заповіт від 17.12.2020 року, складений спадкодавцем ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кисельовою О.В., має бути визнаний недійсним, оскільки, в момент його оформлення не було дотримано вимог щодо його оформлення та посвідчення. ОСОБА_3 був незрячою людиною, в останні роки свого життя мав вади зору, захворювання внутрішніх органів, які фактично і стали причиною його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач наполягала у позові, що спірний заповіт, складений 17.12.2020 року, не підписаний особисто заповідачем, зміст заповіту не був прочитаний перед його підписом в присутності свідків, тобто волевиявлення спадкодавця на час укладання та посвідчення заповіту не було вільним та не відповідало його волі.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29.01.2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована наступним.

Суд першої інстанції не прийняв висновок судової експертиз №36 в якості доказу, а тому, з рішення суду, окрім мотивації неприйняття документу як доказу, повинно вбачатися висновки суду щодо його належності, допустимості та достатності. Судом не визнано вказаний висновок недопустимим доказом, а тому суд повинен був його прийняти в його первинному вигляді та надати оцінку в розрізі належності і достатності доведеності позовних вимог або ж заперечень відповідача.

Суд безпідставно не прийняв дослідження експерта в частині аналізу почерку спадкодавця, зазначаючи про відсутність логіки оцінки тощо.

Крім того, судом не прийнятий, у якості доказу, висновок судової експертизи №56-К через відсутність документа, що посвідчує кваліфікацію експертів у сфері «Офтальмологія», такі доводи є безпідставними та такими, що не відповідають положенням ЗУ «Про судову експертизу».

Наведення у висновку експертизи ідентичних формулювань із висновку експертизи №36 не свідчить про неналежне проведення дослідження.

Якщо суд першої інстанції вважав, що експертом не надано достатніх та обґрунтованих пояснень щодо проведеного дослідження та експертного висновку №56-К, то судом мали б бути викликані та допитані і інші експерти, що входили до експертної комісії.

Судом, окрім як зазначення мотивацій не прийняття висновку судової експертизи №56-К в якості доказу, не було здійснено оцінку вказаного висновку щодо його належності, допустимості та достатності. Судом не визнано вказаний висновок недопустимим доказом, тому суд повинен був його прийняти в його первинному вигляді та надати оцінку в розрізі належності і достатності, доведеності позовних вимог.

Суд першої інстанції, необґрунтовано не приймаючи два висновки судових експертиз, дослідивши наявну в матеріалах справи медичну документацію, самостійно зміг становити не лише ступень втрати зору ОСОБА_3 , а і визначити, чи дозволяв такий показник самостійно прочитати та підписати оспорюваний заповіт, тобто, фактично суд перебрав на себе функції експерта.

Судом не було взято до уваги, що на здатність бачити та можливість фокусуватися, окрім самого коефіцієнту гостроти зору, впливають і інші фактори, що не були взагалі враховані судом.

Суд протиправно не врахував обставини та висновки експертів щодо прийому ОСОБА_3 препаратів, які могли впливати на центральну нервову систему та викликати сплутаність свідомості.

Факт складання заповіту ОСОБА_3 17.12.2020 року та його смерть ІНФОРМАЦІЯ_1 , на думку апелянта, свідчить про порушення стану здоров`я і погане самопочуття спадкодавця на дату складання заповіту, що могло вплинути на здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Сторони про розгляд справи на 24.09.2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з`явились.

Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 є рідним дядьком ОСОБА_1 по батьківській лінії споріднення, що підтверджене свідоцтвом про народження позивачки, свідоцтвом про народження її батька ОСОБА_4 (рідного брата померлого).

Свідоцтвом про укладення шлюбу від 01.05.1979 року підтверджено, що позивач ( раніше ОСОБА_1 змінила прізвище на « ОСОБА_6 » внаслідок укладання шлюбу із ОСОБА_7

17.12.2020 року було складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кисельовою О.В., зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за № 773, серія НМН № 218878 від 17.12.2020 року, номер у спадковому реєстрі 66964855.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 . Згідно лікарського свідоцтва про смерть № 172 від 28.12.2020 року, причиною смерті ОСОБА_3 стала хронічна серцево-судинна недостатність.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 15.04.1994 року, ОСОБА_3 належала квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 39.1 кв.м., наведене підтверджується реєстрацією в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації 24.05.1994 року та записано в реєстрову книгу за №278 стор. 109 кн.13пр.

У письмових поясненнях, наданих суду першої інстанції 16.08.2021 року, приватним нотаріусом викладені обставини складання заповідачем ОСОБА_3 спірного заповіту, посвідченого 17.12.2020 року за реєстровим № 773. Зокрема, нотаріус зазначала, що дійсність намірів, а також фізичного стану заповідача та його волевиявлення було письмово зафіксовано ним власноруч тричі: при особистому складанні письмової заяви та підписанні двох примірників заповіту, які містять достатню, чималу кількість власноруч письмово зробленого тексту. Гр. ОСОБА_3 за життя постійно проживав у квартирі, що безпосередньо примикає до приміщення нотаріальної контори, з 2008 року за адресою: АДРЕСА_2 . Зі вказаного часу, з усіма працівниками нотаріальної контори, які працювали, а також мешканцями будинку у гр. ОСОБА_3 склались доброзичливі сусідські відносини. Маючи багаторічний досвід особистого спілкування із гр. ОСОБА_3 , нотаріус пояснила, що мала можливість безпосередньо оцінити його стан, як заповідача, порівняно до стану, що передував посиленню впливу хвороби. Крім того, заповідач неодноразово (не менше двох разів) перед складанням спірного заповіту, приходив до нотаріальної контори разом з документами для отримання роз`яснень та консультації про порядок оформлення його волевиявлення на випадок смерті. В ході зазначених відвідувань, детально та відверто з ним обговорювались мотиви та наслідки такого оформлення, що згодом заповідач власноруч письмово відтворив у заяві з проханням освідчити заповіт.

Вказана власноручна заява ОСОБА_3 , зареєстрована 17.12.2020 року за вхідним №349/02-12, зберігається у справі щодо посвідчення заповіту, її копія, разом з іншими документами, направлена на адресу суду 06.09.2021 року за вихідним №133/02-14.

Вищезазначена заява є письмовим зверненням фізичної особи за вчиненням нотаріальної дії. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус, у разі відсутності підстав для відмови вчиненні нотаріальної дії, зобов`язаний здійснити свій професійний обов`язок щодо вчинення нотаріальної дії відповідно до Закону.

Враховуючи вищевикладені обставини під час вчинення нотаріальної дії, сумніви щодо дієздатності, відсутності коливань та дійсності намірів, обсягу волевиявлення, а також особи, якою викладені та власноручно підписані заява та заповіт, є цілком відсутніми. Заповіт був складений відповідно до волевиявлення заповідача (в тому числі письмового), посвідчений з дотриманням усіх вимог чинного законодавства, зокрема, перед підписанням прочитаний заповідачем вголос та після цього особисто ним підписаний, як вимагає абз. 2 ч. 2 ст. 1248 Цивільного кодексу України. Про вказане, а саме: «Мною прочитано вголос та особисто підписано» в тексті заповіту двічі (на обох примірниках) зазначено заповідачем власноруч.

Також нотаріус пояснила, що слід звернути увагу, що наявність будь-яких вад зору не впливають на можливість реалізації заповідачем свого права на складання заповіту, а лише впливають на особливості його оформлення, залежності від здатності або нездатності прочитати текст заповіту (ст. 1248 Цивільного кодексу України). Оскільки заповідач, під час складання заповіту, незважаючи на відчуття складнощів, що притаманні тяжко хворій людині, в її присутності власноруч писав і читав, його стан обґрунтовано був оцінений нотаріусом як такий, що не виходив за межі фізичних можливостей, необхідних для дотримання встановлених законом вимог щодо складання заповіту саме таким чином, яким він і був в результаті посвідчений. Враховуючи наявність у заповідача вад зору, які, тим не менш, давали можливість йому власноруч написати велику кількість тексту і прочитати заповіт, але потенційно могли стати причиною неправомірного твердження з боку незадоволених осіб, зокрема, які згадуються в заяві, як такі, що позбавлені спадщини, спадкодавцем додатково власноруч зазначено в тій самій заяві «самостоятельно прочитать завещание в состоянии». Вищезазначене було включене заповідачем до змісту заяви, після отримання консультації з питання про поширені, типові підстави для оскарження заповітів з боку незадоволених їх наслідками суб`єктів. Також, з метою захисту свого волевиявлення від неправомірного впливу з боку зацікавлених осіб, крім того, заповідач також власноруч зазначив, що володіє державною мовою та про намір позбавити спадщини своїх племінників.

З копії справи щодо посвідчення заповіту, яка надана третьою особою-нотаріусом на виконання ухвали суду першої інстанції вбачається, що ОСОБА_8 17.12.2020 року звернувся із Заявою до нотаріуса щодо оформлення заповіту (т. 1 а.с. 163-168). Зі змісту даної власноручної Заяви, прийнятої нотаріусом у ОСОБА_3 слідує, що останній зафіксував намір скласти заповіт саме на ім`я відповідача ОСОБА_2 , при цьому він підтвердив, що наслідки позбавлення права спадкування саме племінників йому роз`яснені. Також в Заяві ОСОБА_8 вказав, що володіє українською мовою та самостійно може прочитати заповіт.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, у вказаній Заяві витримана чітка структура офіційного документа: наявна стандартна «шапка», центрально розміщена назва документа «Заява» та далі текст написаний в з дотриманням відступів від країв листа, що вимагає просторової орієнтації у написанні тексту у заявника.

Звертає на себе увагу також факт особливості написання ОСОБА_3 літер без каліграфічних з`єднань. Велика кількість літер написані окремо, тобто з підняттям (відривом) руки від паперу після написання кожної літери. Попри відсутність каліграфічного безперервного з`єднання, літери та слова у реченнях розташовані на відносно прямій лінії з витриманими однаковими інтервалами. Це ж стосується і розділових знаків у тексті, які послідовно розміщені без відхилень.

Важливо зазначити, що документ укладено на звичайному аркуші формату «А4» без будь-яких допоміжних тактильних орієнтирів (лінувань), які могли б допомагати письму. Щобільше, аналіз округлих літер виявляє їхню бездоганну форму, де нижня частина літер має чітку, завершену округлість без будь-яких деформацій чи неточностей, характерних для письма під механічним напрямком на кшталт письма під прикладену до аркуша лінійку.

Додатково звертає увагу факт рівномірності нахилу літер, їх каліграфію та однакову товщину штрихів, що також об`єктивно вимагає просторового сприйняття від особи при їх написанні.

Зі змісту спірного Заповіту вбачається, що наявний рукописний текст у відповідному розділі: «мною прочитано вголос та особисто підписано». Далі в розділі «Підпис» наявний підпис та рукописний текст « ОСОБА_3 ». Власноручне написання ОСОБА_3 тексту у спірному Заповіті має у повній мірі аналогічні ознаки, як і в зазначеній вище Заяві.

З наведених міркувань заснованих на візуальній оцінці та аналізу суд дійшов правильного висновку, що сукупність досліджених характеристик документа викликає обґрунтовані сумніви у достовірності доводів позивача про його написання особою без зору за застосуванням «м`язової пам`яті» та рухового автоматизму.

Послідовність та точність просторового розташування літер, їх геометрія, чітка структура цих офіційних документів, відсутність допоміжних тактильних орієнтирів та ідеальна округлість літер, беззаперечно свідчать про свідомий зоровий контроль ОСОБА_3 при написанні текстів.

Також колегія суддів враховує, що позивач не оспорювала заповіту з підстав того, що ОСОБА_3 знаходився під впливом омани чи насильства, або не розумів значення своїх дій.

Тобто, наявними у матеріалах справи доказами встановлено та не заперечується сторонами, що воля заповідача була направлена саме на таке розпорядження спадковим майном, яке визначено у оскаржуваному заповіті, і дефектів волі ОСОБА_3 при його складанні колегією суддів не встановлено.

Також, з матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи у суді першої інстанції сторона позивача не наполягала та не доводила те, що ОСОБА_3 не писав власноручно і не підписував прийняту нотаріусом за певною процедурою Заяву та спірний Заповіт, що вказує на непослідовність позиції позивача.

Натомість, зміст зазначеної Заяви ОСОБА_3 беззаперечно свідчить про те, що вільне волевиявлення останнього було направлене саме на позбавлення племінників спадку та оформлення Заповіту на конкретну особу - відповідача, що далі зафіксовано нотаріусом у друкованому тексті спірного Заповіту.

Свідки з боку позивача ОСОБА_9 . ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 пояснили суду першої інстанції, що ОСОБА_3 останні роки жив сам, зазначили про хворобу та поганий зір ОСОБА_3 , що він був «майже незрячим». Також вказали, що останній самостійно пересувався, але боявся виходити у темну пору, щоб не впасти, впізнавав людей, з якими спілкувався, логічно розмовляв з ними, усвідомлював про що говорить. Про відповідачку ОСОБА_2 свідки підтвердили, що бачили її в квартирі з ОСОБА_3 , і їм відомо, що вона надавала останньому допомогу.

У свою чергу, свідки з боку відповідача пояснили, що є сусідами, часто бачили ОСОБА_3 , який самостійно пересувався, гуляв біля будинку. З розмови з ним можна було зробити висновок, що він бачив їх, впізнавав, розмовляв з ними, шуткував, усвідомлював про що говорить. Також свідки зазначали, що саме з ОСОБА_2 у померлого були дружні та довірливі відносини, у відповідачки були ключі від квартири ОСОБА_3 , вона йому допомагала у побуті та надавала необхідну допомогу, яку він потребував. Коли ОСОБА_3 помер, саме ОСОБА_2 займалась його похованням.

За наслідком оцінки показань свідків по справі судом першої інстанції правильно встановлено, що свідки підтвердили наявні у ОСОБА_3 вади зору, але жодний з них не засвідчив, що померлий був повністю незрячим, та жодний свідок не навів належних та достовірних доказів, які б про це свідчили.

Щодо експертних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими ст. 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (ст. 110 ЦПК України).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

Розглянувши висновок № 36 від 29.12.2024 року КУ «Одеського обласного бюро судово-медичної експертизи», судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що судово -медична експертна комісія за результатами проведеного дослідження дійшла висновку про наступне: «Станом на 17.12.2020 року ОСОБА_3 був в повністю сліпим на ліве око та із вкрай низькою гостротою зору на праве око (що станом на вересень 2020 року складало 0,25). Таким чином, останній не міг самостійно без додаткових пристроїв на праве око прочитати заповіт. Виходячи з властивостей самого почерку, останній додатково свідчить про те, що він був особою, яка погано тримала ручку, оскільки лінії нерівні, букви нечіткі, місцями з інтервалом між буквами у словах, а рядки відхиляються донизу.

На підставі викладеного експерти дійшли висновку, що ОСОБА_14 через наявні вади зору не міг самостійно підписати та прочитати спірний заповіт.

Однак, судом першої інстанції правильно звернуто увагу, що до складу комісії експертів входила одна лікар з фахом «Офтальмологія». Для проведення експертизи надані матеріали справи, в якому зберігався диск з записом усіх засідань, відповідно до пояснень сторін та показаннями свідків. Також надані оригінали витребуваних для проведення експертизи документів історії хвороби № 138803, Акт огляду МСЕК № 541, медичної картки № 4904\690.

У дослідницькій частині висновку експертизи № 36 зазначений аналіз стану здоров`я ОСОБА_3 згідно з медичними документами. При цьому у самому тексті висновку жодне посилання на надані матеріали справи відсутнє, зокрема не має аналізу показань жодних свідків.

Також у дослідницькій частині висновку не має жодного посилання на встановлення у ОСОБА_3 діагнозу «повна втрата зору» згідно з дослідженою медичною документацією. Зі змісту висновку вбачається, що згідно з медичною документацією, просліджуються скарги на зниження зору, встановлені в хронології показники зниження гостроти зору з 2006 року, а останній показник 28.09.2020 року гострота зору на праве око - 0, 25 н\к, а на ліве « pv іnctrtae» (історія хвороби № 138823).

Особливо слід звернути увагу на частину змісту експертизи, де зазначені висновки лікаря-офтальмолога від 20.12.2023 року. Лікар-офтальмолог послалася на встановлену згідно з наданою медичною документацією зниження показника гостроти зору на ліве око з 0,7 (2017 року) до 0,25 (28.09.2020 року) та «незрячість» лівого ока. При цьому, лікар вказала, що показник 0,25 н\к - «читає вблизі» та припускає «можливо текст № 10 (букві повинні бути значно більше ніж у заповіті». Лікар припустила, що «в цієї ситуації міг автоматично писати, тому як навик не втратив, але прочитати самостійно заповіт не може». Далі лікар зробила інший висновок - за наслідком вкрай низької гостроти зору на праве око 0,25 не міг самостійно, без додаткових пристроїв на праве око, прочитати заповіт, але завдяки зниженню слуху, навіть застосування подібних засобів на праве око не могли дати можливості правильно ознайомитися з документом.

Щодо почерку лікар-офтальмолог вказала наступне: «виходячи з самого почерку, останній додатково свідчить про те що він виконаний особою, також погано тримаючую ручку - лінії неровні, букви нечітки, местами з інтервалом між буквами та словами, строчки уходять до низу».

Судом першої інстанції правильно прийнято до уваги те, що лікарем-офтальмологом не вказано, чи досліджувалася зазначена вище рукописна Заява від 17.12.2020 року, та за якою логікою оцінки остання прийшла до висновків щодо почерку та особи. Зазначені висновки щодо почерку ОСОБА_3 стали підставою загальних висновків експертизи, але не відповідають оцінці почерку самої позивачки у позові.

Не погоджуючись із висновком експерта, відповідачем було заявлено клопотання про призначення повторної судово-медичної експертизи, обґрунтоване тим, що у висновку експерта № 36 неповно досліджено матеріали справи, що призвело до неповного висновку, наявні розбіжності та суперечливості, висновки ґрунтуються на припущеннях і тлумаченнях (твердженнях) на власний розсуд без будь-якої аргументації, що ставить під сумнів правильність висновку в цілому щодо дійсних обставин справи.

Представником відповідача акцентовано увагу на непослідовних, суперечливих та нелогічних висновках саме лікаря-офтальмолога, зокрема щодо відсутності ґрунтованих висновків, що людина з гостротою зору 0.25 н/к на одне око й не зряче на інше око взагалі не може читати та писати. Також представник відповідача наполягала на тому, що виявлене зниження слуху у ОСОБА_3 , згідно з медичними документами, не може свідчити на втрату можливості правильно ознайомитися з документом у разі можливості його прочитання.

При цьому представники позивача доводи відповідача не спростовували та не заперечували проти призначення повторної судово-медичної експертизи та більш того, наполягали на її призначені саме у Миколаївському обласному бюро судово-медичної експертизи Миколаївської обласної ради.

Виходячи з наведеного, колегія суддів у повному обсязі погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для критичного ставлення до висновку судової експертизи № 36, а тому дана експертиза не може бути прийнята у якості доказу по справі.

З висновку № 56-к від 25.07.2024 року судово-медичної експертної комісії Миколаївського ОБСМЕ вбачається наступне: згідно з наданими медичними документами останньою датою, коли досліджувався стан органів зору ОСОБА_3 , є 28.09.2020 року. З урахуванням того, що зір на праве око динамічно знижувався, не підлягав корекції та мав значне звуження полів зору через наявну глаукому, а зір лівого ока був відсутнім - станом на 17.12.2020 року ОСОБА_3 самостійно не міг прочитати текст, який містився в заповіті.

Як правило, протягом життя, людина володіє навиком «м`язової пам`яті» та рухового автоматизму, щонайменше до свого підпису, тобто, може підписати будь-які документи. Однак, в цьому випадку, відсутність зору та наявність дисциркуляторної енцефалопатії 2 ступеню на фоні церебрального атеросклерозу та вираженого інтоксикаційного синдрому, призвело до того, що ОСОБА_3 не міг власноруч, без сторонньої допомоги та підказок, підписати заповіт.

При цьому, з матеріалів експертизи вбачається, що до складу комісії експертів не входив жодний лікар з фахом «Офтальмологія», а усі лікарі мали кваліфікацію «судово-медична експертиза». Для проведення експертизи надані матеріали справи, в яких зберігався диск з записом усіх засідань, відповідно до пояснень сторін та показань свідків. Також надані оригінали витребуваних для проведення експертизи документів історії хвороби № 138803, Акт огляду МСЕК № 541, медичної картки № 4904\690.

У дослідницькій частині висновку експертизи № 56-К зазначений аналіз стану здоров`я ОСОБА_3 згідно з медичними документами. З аналізу тексту судом правильно встановлено, що у дослідницькій частині повністю скопійований текст з дослідницької частини та розділу «Підсумки» з висновку експертизи № 36. Жодні самостійні дослідження та оцінки не описані, посилання на якісь конкретні матеріали справи (окрім висновку експертизи № 36) відсутні.

19.12.2024 року у судовому засіданні суду першої інстанції надав пояснення щодо експертного висновку № 56-К експерт-доповідач Дорофєєв О.Є.

Експерт пояснив, що проведення повторної експертизи зводилось до усунення невідповідності між актом №541 огляду МСЕК та медичною карткою №138803, де були розбіжності щодо встановлення незрячого ока, та виявлена технічна помилка. Експерт підтвердив, що жодний із членів комісії не є фахівцем в області офтальмології. Також пояснив, що в Миколаївській офтальмологічній клініці «Центр зору» експерти консультувалися щодо даних у медичній документації ОСОБА_3 тільки щодо усунення розбіжностей між актом огляду МСЕК і медичною карткою. У розділі «Підсумки» висновку №56-К зазначені обґрунтування та висновки, зазначений текст скопійовано із розділу «Підсумки» з експертизи № 36, а власні обґрунтування та висновки експертів містяться лише у розділі «синтезуюча частина» та «підсумки» на 5 сторінці експертизи № 56- К.

Колегія суддів приймає до уваги, що із звукозапису судового засідання вбачається, що експерт під час судового засідання у суді першої інстанції не зміг відповісти на низку запитань представника відповідача щодо показників класифікації втрати гостроти зору. Експерт послався на необхідність перевірки даних у спеціальній літературі або отримання додаткових консультацій з офтальмологом, що свідчить про можливі прогалини в його кваліфікації саме в питанні офтальмології. Щодо висновків експертизи, то мали місце твердження експерта без логічного та кваліфікованого обґрунтування своєї відповіді, що ставить їх під очевидний сумнів.

У зв`язку із цим, у судів першої та апеляційної інстанцій виникли обгрунтовані сумніви щодо достовірності висновків, викладених експертом.

На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що дослідження в цілому експертною комісією по експертизі № 56- К не проводились, висновок був зроблений на підставі змісту досліджень первинної експертизи № 36, що суперечить вимогам п. 1 ст.12 Закону України «Про судову експертизу», де зазначено, що незалежно від виду судочинства судовий експерт зобов`язаний провести повне дослідження і дати обґрунтований та об`єктивний письмовий висновок.

Таким чином, неповнота дослідження, суперечливість обґрунтувань з використанням припущень встановлений в експертизі № 36 взагалі не були усунуті під час проведення повторної експертизи № 56- К.

Статтею 113 ЦПК України передбачено, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Первинною є експертиза, при проведенні якої об`єкт досліджується вперше. Додаткова експертиза призначається після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з`ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо. Висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об`єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер. В ухвалі про призначення додаткової експертизи суду необхідно зазначати, які висновки експерта суд вважає неповними чи неясними або які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження. Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Висновок визнається неповним, коли експерт не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання, у зв`язку з чим суд має обговорити питання про призначення додаткової або повторної експертизи залежно від обставин справи (постанова Верховного Суду від 21.04.2021 року у справі № 201/15019/14-ц).

Процесуальним законом передбачено дві підстави для призначення судом повторної експертизи, а саме: у випадку, якщо висновок експерта суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності (постанова Верховного Суду від 29.12.2022 року у справі № 686/15304/14).

В п. 11 Постанови Пленуму Верховного суду України № 8 від 30.05.1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» також роз`яснено, що повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи.

Згідно роз`яснень п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України №8 від 30.05.1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з`ясувати: чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи; чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі; компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; достатність поданих експертові об`єктів дослідження; повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.

Виходячи з наведеного, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для критичного ставлення до змісту судової експертизи № 56- К, а відтак, така експертиза також не може бути прийнята судом у якості належного та достовірного доказу у справі.

Судом першої інстанції також були оглянуті оригінали медичної документації, витребувані для проведення експертизи, які надавалися експертам з матеріалами справи, а саме - Акт огляду МСЕК № 541 історія хвороби № 138803, медична картка № 4904\690. В жодному з зазначених медичних документів не вбачається фіксація лікарями скарг на повну втрату зору чи слуху, чи зазначення такого діагнозу. На звороті аркуша 9 історії хвороби № 138803 вбачається запис офтальмолога ОД (праве око) = 0,25 н.к. станом на вересень 2020 року.

На 29-у Міжнародному Офтальмологічному Конгресі у квітні 2002 року (м. Сідней) були прийнятті стандарти Міжнародної Ради Офтальмології по класифікації рівня втрати зору відповідно до гостроти.

Згідно встановлених стандартів, визначені наступні назви діапазону втрати зору відносно показника гостроти зору.

Діапазон «нормального зору»: - «нормальний» з гостротою зору «1,6 - 0,8»

- «м`яка втрата зору» - «0,63-0,32»

Діапазон «низький зір»: - «помірна втрата зору» з гостротою зору «0,25- 0,125»

- « важка втрата зору» «0,1-0,05»

- «глибока втрата зору» « 0, 04 -0,02»

Діапазон «сліпота»: - «майже сліпота» менше 0,02»

« сліпота» «повний 0»

Україна є членом Всесвітньої організації охорони здоров`я з 1992 року.

Наказом Міністерства охорони здоров`я № 503 від 29.08.2008 року затверджені методичні рекомендації «Кодування захворюваності та смертності відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров`я Десятого перегляду». У вступі «Кодування» зазначене, що Міжнародна статистична класифікація хвороб (МКХ) є основним інструментом розробок інформації про здоров`я. В даних методичних рекомендаціях проведена адаптація кодів МКХ-10 до особливостей вітчизняної діагностичної термінології.

Наказом Міністерства охорони здоров`я № 297 від 08.10.1998 року затверджений перехід органів і закладів охорони здоров`я України на міжнародну статистичну класифікацію хвороб».

Згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб і споріднених проблем охорони здоров`я (МКХ-10) виокремлюють такі категорії втрати зору за зміною гостроти зору:

1) без порушень зору - гострота зору від «1,0 до 0,7»

2) слабкозорість, зниження гостроти зору від «0,6 до 0,05».

За ступенем погіршення зору виокремлюють такі категорії слабкозорості:

1) «незначна» гострота зору від «0,6 до 0,3»;

2) «помірна» гострота зору від «0,3 до 0, 1»

3) «важка» гострота зору від «0,1 до 0,005»

За класифікацією «сліпота» зазначена при гостроті зору менше «0, 05»

За ступенем «сліпота» виокремлюється:

1) «глибока» гострота зору від «0,04 до 0,02»

2) «майже повна» гострота зору менше «0,02»

3) «повна» «немає світловідчуття»

Таким чином, колегія суддів погоджується із доводами суду першої інстанції, що за міжнародними стандартами класифікації хвороб, нормативно затвердженої в Україні (МКХ-10), медичною документацію у ОСОБА_15 був підтверджений найнижчий показник гостроти зору 0,25 у вересні 2020 р, що відповідає по класифікації «помірній втраті зору», тобто за ступенем - «слабкозорість».

У ст. 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до ст. 1216, 1217 та 1220 ЦК України, спадкування є перехід прав та обов`язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) та здійснюється за заповітом, або за законом та відкривається внаслідок смерті цієї особи.

Згідно ч. 1 ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті

Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (ст. 1234 ЦК України).

Отже, оскільки заповіт є, перш за все, юридичною угодою, тому всі правила чинного законодавства, які стосуються питання недійсності угод, в однаковому ступеню відносяться й до заповіту. Заповіт як угода, яка проявляє волю заповідача щодо розпорядження належним йому майном після його смерті, вимагає посвідчення дійсності волевиявлення й тотожності волі заповідача і змісту заповіту, тому закон пред`являє до заповіту підвищені вимоги в дотриманні умов укладання заповіту.

Заповіт, як вид одностороннього правочину (дія особи спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, повинен відповідати загальним вимогам, додержання яких є необхідними для чинності правочину, серед яких, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ст. 202, ч.2 ст. 203 ЦК України).

За змістом ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Згідно ст. 1247 заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадови чи службовими особами, визначеними у ст. ст. 1251-1252 цього Кодексу.

Цивільний кодекс України проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних , родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Як передбачено ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це право, а також заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Тобто, ст. 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у ч. 3 ст. 203 ЦК України.

Зі змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що заповіт є недійсним на підставі не дотримання вимог щодо його оформлення та посвідчення з незрячою людиною, зокрема заповіт не було прочитано перед його підписанням в присутності свідків, тому волевиявлення спадкодавця на час укладення та посвідчення заповіту не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 15.05.2008 року у справі «Надточій проти України» (Nadtochiy v. Ukraine, заява N 7460/03, § 26) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Отже, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 14.08.2018 року у справі № 905/2382/17, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

Саме стандарт доказування, поряд із внутрішнім переконанням судді, дозволяє оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суддю у своїй версії, що робить оцінку доказів об`єктивною та більш обґрунтованою.

Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин , які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Виходячи із наведених обставин справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем не доведено обставин, на які вони посилаються. Застосувавши стандарт доказування «баланс ймовірностей», суд дійшов висновку, що твердження про те, що ОСОБА_3 станом на 17.12.2020 року був сліпим (незрячим), є менш вірогідним, ніж протилежне. Відповідно, суд обґрунтовано вважав недоведеним факт, на якому наполягав позивач - що ОСОБА_3 під час складання власноручної заяви нотаріусу та подальшого підписання спірного заповіту не міг читати та писати.

В результаті розгляду справи встановленим та не спростованим позивачем є той факт, що у третьої особи - приватного нотаріуса, під час вчинення 17.12.2020 року нотаріальних дій, були відсутні сумніви щодо дієздатності ОСОБА_3 , не вбачалися ознаки коливання останнього та був чітко сформований намір. Тобто, спірний заповіт був складений нотаріусом відповідно до волевиявлення заповідача, яке викладене останнім власноручно спочатку у письмовій заяві та далі нотаріусом у тексті заповіті та посвідчений з дотриманням усіх вимог чинного законодавства.

Аналогічно не спростована жодними доказами та обставина, що ОСОБА_3 самостійно прийшов до нотаріальної контори з документами для оформлення заповіту, та на випадок оспорювання заповіту склав зазначену вище письмову заяву про позбавлення племінників спадщини, яку самостійно написав та поставив свій підпис, копія якої наявна в матеріалах справи та її дійсність не спростована.

Наявність підпису у заяві та у спірному заповіт підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 22.01.2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18).

Для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України, такий висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 14.05.2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18).

Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання, як зазначено у постанові Верховного Суду від 20.07.2022 року у справі № 461/2565/20.

Про тлумачення заповіту із застосуванням принципу favor testamenti (тлумачення на користь дійсності) у постанові Верховного Суду від 23.02.2022 року у справі № 474/454/18 наведений раніше зроблений висновок, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності й виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Таким чином, доводи позовної заяви ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 завдяки вадам зору взагалі не міг 17.12.2020 року самостійно читати та писав з застосуванням «механичної памяті», а спірний заповіт не був ним прочитаний перед його підписанням в присутності свідків, тому волевиявлення на час укладення та посвідчення спірного заповіту не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, матеріалами справи та наданими доказами не підтверджено. Належних, допустимих та достовірних доказів на доказування цього позивачем надано не було, а самі твердження позивача про відсутність волевиявлення ОСОБА_3 , його не здатність прочитати та підписати спірний заповіту, є недоведеними.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, як в цілому, так і кожному окремо, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції не прийняв висновок судової експертиз №36 в якості доказу, а тому, з рішення суду, окрім мотивації неприйняття документу як доказу, повинно вбачатися висновки суду щодо його належності, допустимості та достатності. Судом не визнано вказаний висновок недопустимим доказом, а тому суд повинен був його прийняти в його первинному вигляді та надати оцінку в розрізі належності і достатності доведеності позовних вимог або ж заперечень відповідача.

Як вже вказувалось вище, згідно з ч. 2 ст. 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликав сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

У даному випадку, колегія суддів приймає до уваги, що відповідач подала заяву із запереченнями проти експертизи № 36 (відсутність аналізу показань свідків, суперечності в медичній документації, припущення експертів), а позивач підтримала необхідність проведення повторної експертизи, надавши до суду обґрунтоване клопотання.

Тобто, з матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи у суді першої інстанції позивач не лише не заперечувала, а й самостійно надала суду перелік судово-експертних установ, які, на її думку, могли швидше провести повторну експертизу.

Обидві сторони погодилися на проведення експертизи у Миколаївському ОБСМЕ, надавши про це письмові заяви.

Ухвалою суду першої інстанції від 13.05.2024 року призначено повторну експертизу, при цьому в мотивувальній частині судом зазначено, що у висновку №36 неповно досліджено матеріали справи, що призвело до неповного висновку, а також наявні розбіжності з матеріалами справи.

Отже, те, що обидві сторони не заперечували проти призначення повторної експертизи, свідчить про їх розуміння недостатності першого експертного висновку, що, у свою чергу, підтверджує обґрунтованість рішення суду про призначення повторної експертизи.

Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що суд безпідставно не прийняв дослідження експерта в частині аналізу почерку спадкодавця, зазначаючи про відсутність логіки оцінки тощо.

Колегія суддів зазначає, що суд у своєму рішенні має оцінити висновок експерта, в тому числі дати мотиви його відхилення, повного чи часткового. У даній справі суд першої інстанції виконав цей обов`язок, вказавши, що дослідження експерта щодо почерку спадкодавця не узгоджується з іншими доказами та містить внутрішні суперечності. Суд дійшов висновку з наведених міркувань, заснованих на візуальній оцінці та аналізу, про те, що сукупність досліджених характеристик документа викликає обґрунтовані сумніви у версії позивача про його написання особою без зору за застосуванням «м`язової пам`яті» та рухового автоматизму.

Отже, доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно не прийняв певні дослідження експерта, є необґрунтованим, оскільки суд навів мотиви такого рішення, вказав конкретні методологічні недоліки та суперечності, та діяв у межах ст. 89 ЦПК України.

Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що судом не прийнятий у якості доказу, висновок судової експертизи №56-К через відсутність документа, що посвідчує кваліфікацію експертів у сфері «Офтальмологія», такі доводи є безпідставними та такими, що не відповідають положенням ЗУ «Про судову експертизу».

Колегія суддів звертає увагу апелянта, що суд у своєму рішенні не зазначав про необхідність подання додаткового документа, що посвідчує кваліфікацію експертів у галузі «Офтальмологія». Із мотивувальної частини судового рішення вбачається, що підставою для критичної оцінки висновку експертизи стало те, що до складу комісії експертів не входив жоден фахівець з офтальмології, а всі експерти мали кваліфікацію лише у сфері «судово-медична експертиза».

Згідно ст. 7 Закону України «Про судову експертизу», судовими експертами можуть бути особи, які мають відповідну освіту та пройшли кваліфікаційну атестацію. При цьому залучення фахівців з конкретної галузі медицини обумовлюється предметом дослідження. У даному випадку питання, що підлягали вирішенню експертизою, безпосередньо стосувалися зору, а отже, колегія суддів доходить висновку, що для об`єктивності та повноти висновку необхідною була участь саме лікаря-офтальмолога.

Відповідно, суд правильно зазначив, що висновок експертизи не може бути визнаний належним і достатнім доказом, оскільки він складений без участі профільного спеціаліста з офтальмології, що ставить під сумнів його повноту та достовірність, що і стало підставою для його критичної оцінки, а не для формального неприйняття.

Аналогічно безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що наведення у висновку експертизи ідентичних формулювань із висновку експертизи №936 не свідчить про неналежне проведення дослідження, оскільки аналогічність висновків можлива у разі самостійного дослідження, коли різні експерти чи експертні установи, виходячи з проведених власних досліджень та аналізу наданих матеріалів, доходять до однакових результатів. Однак, у даному випадку, йдеться саме про буквальне відтворення (копіювання) частин тексту з експертизи №36, причому разом із наявними у ній помилками та неточностями.

Таке відтворення колегія суддів не вважає результатом самостійної дослідницької діяльності експертної комісії, оскільки відсутні індивідуальні ознаки проведення власного аналізу, а сам факт копіювання, з помилками, свідчить про відсутність належної перевірки й критичної оцінки попереднього висновку. Зазначене, у свою чергу, ставить під сумнів повноту та об`єктивність проведеної експертизи, що є істотним порушенням вимог ЦПК України та Методичних рекомендацій щодо проведення судових експертиз.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про нібито підтвердження правильності висновків експертизи №36 іншою експертною комісією є необґрунтованим, оскільки фактично йдеться не про «аналогічність висновків», а про механічне копіювання тексту без проведення належного та самостійного дослідження.

Представник ОСОБА_1 правильно зазначає, що предметом дослідження було встановлення можливості ОСОБА_3 самостійно підписати та прочитати заповіт через наявні вади зору. Однак, саме для вирішення цього питання експерт повинен був володіти спеціальними знаннями в галузі офтальмології, включаючи розуміння класифікації втрати гостроти зору та її впливу на здатність читати і підписувати документи.

Нездатність експерта надати кваліфіковані відповіді на питання щодо показників класифікації втрати гостроти зору під час судового засідання свідчить про недостатню компетенцію експерта у спеціальних питаннях офтальмології, що є критично важливим для предмета дослідження, відсутність належного рівня спеціальних знань, необхідних для формулювання обґрунтованих висновків, порушення принципу достовірності експертного висновку, оскільки експерт не зміг підтвердити свої висновки під час пояснень в судовому засіданні.

Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що якщо суд першої інстанції вважав, що експертом не надано було достатніх та обґрунтованих пояснень щодо проведеного дослідження та експертного висновку №56-К, то судом мали б бути викликані та допитані і інші експерти, що входили до експертної комісії.

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції належним чином надав правову оцінку письмовому висновку №56-К, критично поставився до пояснень експерта під час судового засідання, та зробив мотивований висновок про неналежність цього доказу. При цьому чинне процесуальне законодавство не зобов`язує суд повторно викликати й допитувати всіх членів експертної комісії, тим більше у випадку, коли наявні пояснення та сам висновок уже були оцінені судом.

Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що судом, окрім як зазначення мотивацій не прийняття висновку судової експертизи №56-К в якості доказу, не було здійснено оцінку вказаного висновку щодо його належності, допустимості та достатності. Судом не визнано вказаний висновок недопустимим доказом, тому суд повинен був його прийняти в його первинному вигляді та надати оцінку в розрізі належності і достатності, доведеності позовних вимог.

Як вже зазначалось вище, суд першої інстанції надав належну правову оцінку експертному висновку №56-К, обґрунтовано зазначивши підстави критичного ставлення до її змісту. Такі дії суду і є виконанням його обов`язку щодо оцінки доказів, передбаченого процесуальним законом.

Крім того, апелянт неправильно трактує поняття «неприйняття висновку як доказу» та «визнання його недопустимим», ототожнюючи їх. Недопустимість доказу означає його отримання з порушенням процесуального порядку (ст. 78 ЦПК України). У даному випадку, суд першої інстанції не визнав експертизу недопустимою, а оцінив її у розрізі достовірності й достатності та дійшов висновку, що вона не може підтверджувати обставини, на які посилається апелянт.

Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції, необґрунтовано не приймаючи два висновки судових експертиз, дослідивши наявну в матеріалах справи медичну документацію, самостійно зміг становити не лише ступень втрати зору ОСОБА_3 , а і визначити, чи дозволяв такий показник самостійно прочитати та підписати оспорюваний заповіт, тобто, фактично суд перебрав на себе функції експерта.

З приводу викладеного колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, виконуючи вимоги ст. 89 ЦПК України, надав оцінку письмовим доказам, у тому числі медичній документації, яка містила відомості про стан здоров`я спадкодавця. Вказані документи належать до категорії письмових доказів, які суд має право досліджувати та оцінювати у загальному порядку.

Крім того, відсутність у медичних документах будь-яких скарг на повну втрату зору чи слуху суд правильно врахував як обставину, що спростовує доводи про неможливість особи підписати заповіт, і такі доводи суду не є висновком спеціального характеру, а лише констатацією змісту офіційних документів, які самі по собі вже містять відомості про стан здоров`я пацієнта.

У даному випадку суд першої інстанції, пославшись на таблицю Міжнародної Ради офтальмологів, не здійснював самостійного медичного дослідження та не встановлював ступінь втрати зору поза межами наявних доказів, а лише оцінив експертний висновок у сукупності з іншими матеріалами справи, як того вимагає ст. 89 ЦПК України. Використання судом загальновідомих довідкових класифікацій мало на меті довести невідповідність та суперечливість висновку щодо нібито повної втрати зору, яка унеможливлювала б читання чи підписання заповіту.

Відтак, вказані висновки суду не є підміною експертних знань, а лише оцінкою достовірності та достатності наданих експертних висновків у сукупності з іншими доказами. Як передбачає ст. 110 ЦПК України, жоден доказ не має наперед встановленої сили, а суд оцінює їх за внутрішнім переконанням.

Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що судом не було взято до уваги, що на здатність бачити та можливість фокусуватися, окрім самого коефіцієнту гостроти зору, впливають і інші фактори, що не були взагалі враховані судом, та про те, що суд протиправно не врахував обставини та висновки експертів щодо прийому ОСОБА_3 препаратів, які могли впливати на центральну нервову систему та викликати сплутаність свідомості.

Суди першої та апеляційної інстанцій належним чином дослідили і надали правову оцінку наявній у справі медичній документації, з якої не вбачається динамічності різкого зниження зору. Навпаки, показники гостроти зору знижувалися поступово, що підтверджується датами в медичних записах.

У свою чергу, твердження експертів у висновку №56-К про «значне звуження полів зору» не підтверджується медичними документами, оскільки у матеріалах справи відсутні відомості про конкретні кількісні показники звуження поля зору та їх критичність. Загальні формулювання без конкретних вимірювань не можуть бути належним доказом у справі.

Апелянт зазначає про вплив на спадкодавця прийому медикаментів у період з 03.08.2020 року по 17.12.2020 року, однак у медичній карті хворого відсутня інформація про систематичний прийом препаратів у вказаний період, які могли б негативно впливати на когнітивні функції чи психічний стан ОСОБА_3 , так як знеболюючі препарати приймались останнім під час знаходження у лікарні у серпні 2020 року. Після виписки відсутні будь-які відомості про подальше лікування чи прийом будь-яких препаратів, що могли би суттєво впливати на здатність спадкодавця усвідомлювати свої дії та підписувати документи.

Таким чином, твердження апелянта про систематичний або підтверджений медичними даними вплив таких препаратів на здатність ОСОБА_3 усвідомлювати свої дії не знайшли підтвердження у доказах.

Наявність самого факту призначення препаратів у післяопераційний період не може свідчити про постійну чи критичну зміну психічного стану особи під час укладення оспорюваного заповіту.

Також апелянт вважає, що факт складання заповіту ОСОБА_3 17.12.2020 року та його смерть ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідчить про порушення стану здоров`я і погане самопочуття спадкодавця на дату складання заповіту, що могло вплинути на здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Колегія суддів вважає, що такі доводи апелянта ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтверджені жодними належними і допустимими доказами відповідно до ст. 76, 77, 81 ЦПК України. Сам факт наближеності дати смерті до дати складання заповіту не може бути безумовною підставою для сумніву у дієздатності заповідача.

Так, ОСОБА_3 , незважаючи на наявність хронічних захворювань, самостійно звернувся до нотаріуса, вільно пересувався, підписав заповіт власноруч та написав значний обсяг тексту від руки. Це є прямим підтвердженням його спроможності в момент складання заповіту усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував, що сам факт тяжкого захворювання або близькості смерті не є підставою для визнання заповіту недійсним, якщо немає належних медичних доказів про те, що особа не усвідомлювала значення своїх дій чи не могла ними керувати (постанова Верховного Суду від 19.05.2021 у справі № 756/10247/15-ц, постанова від 20.02.2019 у справі № 373/2054/15-ц).

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які підтверджували б наявність у ОСОБА_3 на час складання заповіту психічних розладів чи критичного стану здоров`я, що позбавляли б його можливості вільно волевиявитися.

Представник Комар Л.П. також зазначає у апеляційній скарзі, що допитані свідки вказували що ОСОБА_3 був «майже незрячим».

З приводу викладеного колегія суддів звертає увагу апелянта, що свідки дійсно вказували на проблеми із зором у ОСОБА_3 , однак водночас свідки підтвердили, що він впізнавав знайомих, самостійно орієнтувався у просторі та виконував повсякденні дії. Вказані обставини свідчать про відсутність підстав для висновку про неможливість спадкодавця ознайомлюватися з текстом та підписувати документ.

Із урахуванням того, що інші доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви, яким судом першої інстанції надана належна оцінка, колегія суддів доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи апелянта. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2025 року постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 січня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 24 вересня 2026 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді Є.С. Сєвєрова

О.М. Таварткіладзе